інноваційні підходи до ре соціалізації неповнолітніх засуджених в умовах пенітенціарної системи Великої Британії

Редхіл утримувався за рахунок благодійницьких пожертвувань. Державним закладом він не вважався, хоча до нього надсилали малолітніх арештантів за рекомендаціями статс-секретаря Міністерства внутрішніх справ.

Інший тип виправно-виховних закладів для неповнолітніх у Англії – індустріальні школи – передбачав утримання дітей до 14-річного віку, матері яких були засуджені за злочин, або дітей, які проживали в одному будинку з повіями. Крім навчання ремесел і трудової діяльності діти отримували елементарну початкову освіту, яка була обов’язковою згідно із Законом про елементарну початкову освіту від 1870 року. Отже, діяльність реформаторіїв носила виправно-каральний характер, а індустріальних шкіл – виправний.

Отже, у ХVІІІ – ХІХ ст. завдяки бурхливому розвитку промисловості, матеріальної та духовної культури в європейських країнах зароджуються філантропічні ідеї щодо виправлення й перевиховання малолітніх злочинців, наслідком яких стало створення авторських шкіл та експериментальних виправно-виховних закладів.

Таким чином, описаний нами другий, філантропічний етап, розвитку соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми засудженими в британських пенітенціарних закладах можна вважати новаторським і дуже продуктивним щодо зміни суспільством поглядів на систему виконання покарань, а також фундаментом сучасного змісту процесів виправлення, перевиховання та ресоціалізації неповнолітніх злочинців.

Третій етап розвитку пенітенціарних соціально-педагогічних ідей у роботі з неповнолітніми засудженими у Великій Британії охоплює, на наш погляд, період з початку ХХ століття до 1998 року і визначається дослідниками як «формація соціальної реабілітації» (Ю. Чакубаш), «соціально-педагогічний етап» (В. Шпак), «державно-пенітенціарний етап» (С. Коляденко) тощо. Щоб уникнути дублювання предмету нашого дослідження, визначимо його як соціально-реабілітаційний етап розвитку пенітенціарної системи для неповнолітніх засуджених.

Ювенальна юстиція у Великобританії тривалий час була вбудована одночасно в загальне кримінальне правосуддя та правове забезпечення дитинства. Перший Закон про дітей (Children and Young Persons Act) був прийнятий у 1933 р., суттєвих змін він був підданий у 1969 і 1989 рр., а останні правки були внесені в 2004 р. До 1950-х рр. принцип дії суду в інтересах дитини реалізовувався за допомогою вилучення її із сім’ї та поміщення в закриті інститути. Потім був довгий період дискусій про негативний внесок закритих виправних установ у життя дитини. У 1969 р. був прийнятий новий Закон про дітей, який так і не був реалізований у практиці судочинства. Мета даного акту полягала в декриміналізації та деполітизації системи ювенальної юстиції, зменшення стигматизації людини за принципом її залучення в систему кримінального правосуддя. Закон будувався на новому розумінні джерел асоціальної поведінки: кримінальна поведінка – не наслідок потреби й незадоволення потреби, але протестна поведінка, яка не була зрозуміла. Закон передбачав посилення соціальних сервісів і мінімізацію ролі поліції, суду й системи виконання покарання. Місцева влада, представники судової системи й виконання покарання не брали до уваги посилення ролі соціальних працівників. Однак, серед соціальних працівників ювенального суду сформувалася чітка позиція: максимально втручатися в судочинство й відстоювати інтереси підлітка, часто проти думки інших учасників. Довгий час баланс між гуманітарною та рестриктивною позиціями у відношенні неповнолітніх підтримувався боротьбою соціальних працівників і працівників системи правосуддя. До 1980-х рр. (початок лібералізації соціальної сфери та посилення системи кримінального правосуддя) протистояння двох тенденцій було посилено дією принципу біфуркації – ділення неповнолітніх злочинців на категорії за тяжкістю злочину та віком його скоєння [74].

У Великій Британії посилення рестриктивної концепції правосуддя щодо неповнолітніх було компенсовано активізацією участі соціальних працівників. В Акті про дітей (1989 р.) зафіксовано: право соціальних працівників відвідувати будь-які інституції, пов’язані з прийняттям рішень щодо підлітків у конфлікті з законом; право бути присутніми на допитах у якості представників дитини та її оточення (з 1998 р. дана функція в рекомендаційному порядку передана представникам локальних центрів правової допомоги громадянам). Однак у 1990-ті рр., у період паніки по відношенню до кримінальної поведінки молоді, роль закритих інститутів для неповнолітніх посилилася. У 1994 р. Законом про кримінальне правосуддя були введені центри тимчасового перебування для дітей, які вчинили середні й тяжкі злочини у віці до 14 років. У 1996 р. було підготовлено доповідь Misspent youth (у буквальному сенсі Розтрачене даремно молоде покоління), спрямовану на виявлення того, наскільки ефективно працює ювенальна юстиція. Критика на адресу затягування судових процедур, відсутність профілактики, неуваги до поведінки правопорушників і прогалин міжвідомчої кооперації стали основою нових рішень у галузі ювенальної юстиції, прийнятих урядом нових лейбористів у 1997 р. Частина нововведень була зафіксована й у Акті про злочин і безлад у 1998 р. По-перше, британці відмовилися від принципу визначення існування вікової межі, після якої підліток починає усвідомлювати важкість скоєного, до настання такого віку використання мір покарання є неможливим. По-друге, були створені міждисциплінарні та міжвідомчі команди YOT (young offending teams), що включали співробітників поліції, соціальних служб, офіцерів служб пробації, представників освіти й охорони здоров’я. Метою такого інституційного нововведення було збільшення кількості підлітків, які потрапляють під спостереження служб. Був визначений пріоритет одиночного ув’язнення й можливість застосування більш жорсткого порядку реабілітації для підлітків від 10 до 17 років. Половина терміну покарання має реалізовуватися в закритому закладі, а половина – при службах мікроугруповань. По-третє, Акт ввів запобіжний захід субкримінальної асоціальної поведінки – цивільні запобіжні заходи; в основному ці заходи застосовувалися щодо сімей, які порушували порядок і заважали жити оточуючим адекватним соціальним життям, зокрема, на певних територіях було введено комендантську годину для дітей віком до 10 років, а також електронний моніторинг умовно звільнених підлітків [71].

Наступний, четвертий, етап розвитку соціально-педагогічної думки в історії пенітенціарної системи, елементом якої є кримінальна відповідальність неповнолітніх, можна назвати реформаторсько-реінтеграційний (О. Беца, Н. Калашник, Д. Ягунов та ін.). Хронологічними рамками цього етапу можна вважати період з 1998 року, часу прийняття у Великій Британії Закону про права людини, до сучасності.

Цей закон став поворотним моментом розвитку ювенальної юстиції у Великій Британії. Він наказував судам активно застосовувати норми Європейської конвенції про права людини. Закон інтерпретував норми Європейської конвенції як нові вимоги до сервісів, що надають соціальну допомогу та ухвалюють рішення щодо долі неповнолітніх, їх батьків. Закон увів у обіг нове визначення дій соціальних служб, місцевих органів влади та судових органів – «поводження, що суперечить нормам права», – коли фахівці перебільшують своє право втручатися в життя людини. Зокрема, прикладами такого звернення стали надмірний контроль з боку служб пробації, вилучення дитини із сім’ї у випадку неправомірного поводження. Також Закон зафіксував поділ інституцій, що ухвалюють рішення (суди), і сервісів, які реалізують рішення. Чітка диференціація ставала гарантією того, що навіть у разі нестачі ресурсів реалізувати адекватне рішення щодо підлітка це рішення буде прийнято. Таким чином, новий Закон сприяв суттєвому оновленню соціальних сервісів.

У 1999 р. приймається Акт про правосуддя щодо молоді та свідоцтва в кримінальному судочинстві; у систему служб вводяться елементи відновного правосуддя.

Конференції сімейних груп і Панель за правопорушення неповнолітніх (Youth offender Panel) стають новими інституціями в галузі прийняття рішень.

Новітня історія ювенальної юстиції Великої Британії переконує в тому, що зміни загальної правозастосовної практики під впливом різноманітних тенденцій відображаються в організаційному дизайні та спрямованості ювенальної юстиції. Мобільність британської моделі гарантується збереженням конкуренції між правоохоронними органами й соціальними службами, відділеннями інститутів, що приймають рішення, від служб, які реалізують ці рішення.

Oтжe, узагальнення історичного досвіду здійснення ресоціалізації неповнолітніх у Великій Британії дозволило виділити чотири eтапи генези ресоціалізації неповнолітніх засуджених в умовах пенітенціарної системи, закoнoмiрнo cпiввiднocниx з eтапами розвитку суспільства, що пoзначилиcя на їх eвoлюцiї. Прoтe єдинoю кoнcтантнoю ocoбливicтю здійснення ресоціалізації прoтягoм усіх історичних етапів є тoй факт, щo її метою є удосконалення процесу ресоціалізації неповнолітніх засуджених відповідно до проблем суспільства й особистості.

Висновки до розділу 1

У розділі на основі методу термінологічного, порівняльно-історичного та хронологічного аналізу виявлено стан розроблення досліджуваної проблеми у вітчизняній і зарубіжній, зокрема британській, науковій психолого-педагогічній літературі; схарактеризовано понятійно-термінологічний апарат дослідження та виокремлено етапи історичного розвитку соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими в зарубіжних пенітенціарних установах.

Результатом структурно-логічного аналізу широкого кола вітчизняних і зарубіжних наукових розвідок з досліджуваної проблеми стало виділення провідних напрямів наукових розвідок вітчизняних дослідників (історичний розвиток пенітенціарних систем України та зарубіжжя; реформування пенітенціарної системи щодо неповнолітніх; правові аспекти діяльності установ кримінально-виконавчої системи з неповнолітніми засудженими; структура, зміст та напрями діяльності пенітенціарних закладів; зміст і технології педагогічної роботи з неповнолітніми засудженими; соціально-педагогічна робота в пенітенціарних закладах; процес ресоціалізації як основна мета роботи із засудженими; підготовка фахівців до роботи в пенітенціарних закладах) і зарубіжних учених (причини виникнення й функціонування груп неповнолітніх, схильних до правопорушень; особливості функціонування груп неповнолітніх правопорушників; технології профілактики правопорушень серед неповнолітніх).

Використання системного аналізу вітчизняних порівняльних соціально-педагогічних досліджень дозволило дійти висновку, інноваційні підходи до ре соціалізації неповнолітніх засуджених в умовах пенітенціарної системи Великої Британії не були предметом цілісного вивчення.

Охарактеризовано широке коло понять, що визначають сутнісну основу дослідження, основоположними з яких є: «соціалізація», «ресоціалізація», «ресоціалізація неповнолітніх», «неповнолітній». Аналіз численних вітчизняних і зарубіжних наукових розвідок дозволив дати таке визначення провідного поняття дослідження – ресоціалізація неповнолітніх засуджених – як складний процес повторної соціалізації неповнолітнього, в підґрунті якого знаходиться складний комплекс правових, соціально-психологічних, педагогічних, медичних та інших заходів, що спрямовані на деконструкцію отриманих ним у результаті десоціалізації асоціальних норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки й подальше відновлення, збереження (або засвоєння вперше) та розвиток просоціальних норм, цінностей, ролей, зв’язків, зразків поведінки, здатності й готовності до залучення, після звільнення, до умов життя в суспільстві.

Пoрiвняльнo-icтoричний та хронологічний аналіз наукової літератури з досліджуваної проблеми дозволив вслід за О. Караман виокремити етапи історичного розвитку соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими в британських пенітенціарних установах: перший етап розвитку – репресивний (від найдавніших часів до кінця ХVІІ століття) –кримінальне право було однаковим і для дітей, і для дорослих, і мало репресивний характер; в основі покарання лежав один критерій – скоєння певного злочину; період активного утворення перших тюрем Європи в найбільш економічно розвинених містах; другий етап – філантропічний (благодійницький) (ХVІІІ та ХІХ ст.) – зароджуються філантропічні ідеї щодо виправлення й перевиховання малолітніх злочинців, наслідком яких стало створення авторських шкіл та експериментальних виправно-виховних закладів; третій етап – соціально-реабілітаційний (початок ХХ століття – 1998 р.) – перший Закон про дітей (1933 р.); активізація участі соціальних працівників; визначення пріоритету одиночного ув’язнення й можливість застосування більш жорсткого порядку реабілітації для підлітків від 10 до 17 років; четвертий етап – реформаторсько-реінтеграційний (з 1998 року – до сучасності) –прийняття у Великій Британії Закону про права людини, що інтерпретував норми Європейської конвенції як нові вимоги до сервісів, що надають соціальну допомогу та ухвалюють рішення щодо долі неповнолітніх, їх батьків; 1999 р. – прийняття Акту про правосуддя щодо молоді та свідоцтва в кримінальному судочинстві; у систему служб вводяться елементи відновного правосуддя.

Таким чином, соціально-виховна робота з неповнолітніми в пенітенціарних закладах Великої Британії є результатом тривалого історичного розвитку інноваційних підходів до ресоціалізації неповнолітніх ув’язнених. Стратегії сучасних пенітенціарних реформ є свідченням суттєвої актуалізації потреби в перегляді механізмів ресоціалізації.

РОЗДІЛ ІІ

ОСНОВНІ ІННОВАЦІЙНІ НАПРЯМИ І ТЕНДЕНЦІЇ РЕСОЦІАЛІЗАЦІЇ НЕПОВНОЛІТНІХ ЗАСУДЖЕНИХ В УМОВАХ ПЕНІТЕНЦІАРНОЇ СИСТЕМИ ВЕЛИКОЇ БРИТАНІЇ

1. Змістові особливості ресоціалізації неповнолітніх на сучасному етапі розвитку пенітенціарної системи Великої Британії

Британський досвід з ресоціалізації неповнолітніх безсумнівно має для нашої країни великий інтерес. У результаті аналізу великої кількості науково-педагогічної літератури з досліджуваного питання ми можемо стверджувати, що проведення превентивно-ресоціалізаційної діяльності щодо неповнолітніх засуджених у пенітенціарній системі Великої Британії відбувається за допомогою різноманітних психолого-педагогічних і ресоціалізаційних технологій на таких рівнях: державному, регіональному, муніципально-інституційному та особистісному. Державний рівень здійснює розробку й реалізацію урядових програм щодо соціалізації особистості, адаптації її до сучасного суспільства, а також профілактику неповнолітніх із використанням сучасних психолого-педагогічних, соціальних технологій. Сюди входять закони й постанови, прийняті на державному рівні та на рівні комісій при президентові та прем’єр-міністрові країни. Реалізація урядових програм проводиться із залученням законодавчої влади, правоохоронних органів, міністерств освіти та охорони здоров’я. Регіональний рівень, або рівень окремих графств як суб’єктів держави, характеризується розробкою конкретних профілактичних ресоціалізаційних технологій на основі прийнятих на державному рівні програм із науковим обґрунтуванням соціально-економічних особливостей певного графства за рахунок коштів, що виділяються даним графством, а практична реалізація цих технологій здійснюється спеціально створеними соціальними центрами. Муніципально-інституційний рівень передбачає розробку профілактичних заходів з урахуванням специфіки місцевих органів самоврядування, конкретних шкіл, коледжів, виробничих, комерційних та інших об’єднань, які знають місцеві умови конкретного регіону. Діяльність місцевих органів самоврядування щодо ресоціалізації неповнолітніх і профілактики правопорушень фінансується за рахунок господарських відрахувань усіх підприємств і організацій міста. Особистісний рівень має на меті розробку конкретних методів соціального контролю, профілактики, превенції, а також ресоціалізацію окремо взятих неповнолітніх.