інноваційні підходи до ре соціалізації неповнолітніх засуджених в умовах пенітенціарної системи Великої Британії

У контексті дослідження необхідно з’ясувати сутність кожного з цих понять. Розпочнемо свій науковий пошук із розгляду поняття «соціалізація». У науковій літературі існує велика кількість визначень даного терміну. Але найбільш поширеними й загальноприйнятими серед наукової громади є визначення вітчизняної дослідниці А. Капської, яка інтерпретує соціалізацію як двосторонній взаємообумовлений процес взаємодії людини й соціального середовища, що передбачає її включення в систему суспільних відносин шляхом засвоєння як соціального досвіду, так і самостійного відтворення цих відносин, у ході яких формується унікальна, неповторна особистість [21, с. 7–8]; відомого українського науковця І. Звєрєвої, яка визначає соціалізацію як процес входження людини в суспільство разом із її соціальними зв’язками та інтеграцією в різні типи соціальних спільнот, унаслідок чого відбувається становлення соціального індивіда [16, с. 79].

Дослідниця О. Караман розглядає процес соціалізації як системне утворення в соціальному становленні особистості, що містить цілі й джерело перетворення. Іншими словами, зауважує вона, соціалізація – це системне утворення в соціальному становленні людини, для якої властиві самоорганізація, доцільність, відкритість, механізми збагачення й розвитку [23].

У результаті ретельного аналізу, О. Караман виокремила такі характеристики соціалізації особистості:

• багатофакторність (полягає у впливі на соціальний розвиток людини мега-, макро-, мезо-, мікрофакторів соціалізації);
• етапність;
• якісні стадії (адаптація, індивідуалізація, інтеграція, самореалізація);
• механізми (психологічні – імпринтинг (запам’ятовування), імітація, наслідування, екзистенція, ідентифікація, рефлексія; соціально-педагогічні – традиційний, інституційний, стилізований, особистісний, міжособистісний тощо);
• двобічність (по-перше, соціалізація поєднує в собі два протилежні процеси – репродуктивну й перетворювальну діяльність людини, по-друге, соціалізація відбувається під впливом двох протилежних процесів – стихійних і цілеспрямованих) [23].

Російська дослідниця Г. Андрєєва зазначає, що соціалізація – це двосторонній процес, який включає в себе, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження в соціальне середовище, систему соціальних зв’язків, з іншого боку – процес активного відтворення індивідом системи соціальних зв’язків за рахунок його активної діяльності, активного включення до соціального середовища [1].

Серед наведених вище визначень трактування досліджуваного поняття, що запропонувала О. Караман, ми вважаємо найбільш ємким і розуміємо соціалізацію особистості як двосторонній процес (репродуктивно-перетворювальним, стихійно-цілеспрямованим), що відбувається під впливом мега-, макро-, мезо-, мікрофакторів протягом усього життя людини, проходячи стадії адаптації, індивідуалізації, інтеграції, самореалізації тощо.

Усі науковці підкреслюють і той момент, що результати соціалізації мають «мобільний характер»: вона може перетворитися з успішної на невдалу та навпаки. У такому разі можливість досягти успіху здебільшого залежить від здатності особистості адаптуватися до нових умов. У зв’язку з цим на певному етапі розвитку різних наук про суспільство й уводиться поняття «ресоціалізація», що характеризує перехідну ланку від десоціалізації до соціалізації [13]; один з етапів безупинного процесу соціалізації [20]. Тому провідні сутнісні характеристики процесу соціалізації (багатофакторність,

механізми, репродуктивність – продуктивність, стихійність – цілеспрямованість тощо), притаманні й процесу ресоціалізації.

Зауважимо, що історія активного вживання поняття «ресоціалізація», нараховує небагато більше двох десятків років, з другого боку, термін «соціалізація» чи похідні від нього використовується науковими апаратами різноманітних наук понад століття. Це призвело до того, що дослідники вкладали в зміст цих понять різні за змістом нюанси, а різноманіття методологічних, ідеологічних, політичних, мовних бар’єрів (оскільки це запозичені терміни) призвело до невиправдано великої кількості трактувань та інтерпретацій їхніх сутнісних характеристик.

Сьогодні важко однозначно назвати науковця, який уперше запропонував термін «ресоціалізація» для використання як однієї з основних категорій у пенітенціарній педагогіці. Можемо лише зауважити, що від кінця 80-х років ХХ століття цей термін набув загального вжитку в науковій педагогічній літературі авторів радянської, а потім пострадянської школи. У зарубіжній англомовній науковій літературі, зазвичай, уживається термін «реінтеграція». Терміни «реінтеграція» в зарубіжній і «ресоціалізація» у вітчизняній педагогічній літературі, у даному випадку, за змістовим наповненням можуть розглядатися як синоніми.

Як свідчать результати великої кількості досліджень [13; 20; 32; 36; 49 та ін.] процесу ресоціалізації, саме поняття є поліфундаментальним, має багатовекторний характер і тривале минуле, але відносно коротку наукову історію. Такі дослідники, як А. Гусак [13], Н. Калашник [20], А. Мудрик [32], О. Неживець [36], С. Харченко [49] вважають, що вперше термін «ресоціалізація» використали на початку 80-х років ХХ ст. американські психологи А. Кеннеді й Д. Кербер для визначення процесу «вторинного» входження індивіда в соціальне середовище (наприклад, за умови звільнення особи з місць позбавлення волі).

Багатовекторність досліджуваного поняття підтверджується наявністю великої кількості (понад 100) визначень терміну «ресоціалізація», найпоширеніші з яких ми подаємо у вигляді таблиці, розподіляючи їх на два напрями: 1) ресоціалізація – процес, який розпочинається після звільнення засудженого з місць позбавлення волі; 2) ресоціалізація – процес, який починає відбуватися в місцях позбавлення волі й продовжується після виходу з них (див. Додаток А).

Таким чином, процес ресоціалізації розглядається як на законодавчому, так і на науковому рівнях у багатьох аспектах. Проте слід наголосити на тому, що різні підходи до розуміння цього процесу не є суперечливими, а, навпаки, доповнюють одне одного. У результаті аналізу наведених вище точок зору, ми розглядаємо ресоціалізацію як тривалий процес повторної соціалізації в нових, змінених соціальних умовах і обставинах, що спрямований на реінтеграцію особистості в суспільство.

Предметом нашого дослідження є ресоціалізація неповнолітніх засуджених у пенітенціарних закладах. На основі аналізу змісту наведених визначень (див. Додаток А), ми розуміємо досліджуване поняття як складний процес повторної соціалізації неповнолітнього, в підґрунті якого знаходиться складний комплекс правових, соціально-психологічних, педагогічних, медичних та інших заходів, що спрямовані на деконструкцію отриманих ним у результаті десоціалізації асоціальних норм, цінностей, негативних ролей, стереотипів поведінки й подальше відновлення, збереження (або засвоєння вперше) та розвиток просоціальних норм, цінностей, ролей, зв’язків, зразків поведінки, здатності й готовності до залучення, після звільнення, до умов життя в суспільстві.

Логіка дослідження вимагає акцентування уваги на тому, що в англомовній науковій літературі не існує поняття ресоціалізації засуджених. Замість нього використовуються такі поняття, як «реабілітація» (rehabilitation), «реінтеграція» (reintegration) та «повернення» (re-entry). З’ясуємо сутність наведених понять.

Так, у пунктах 4.2.1. і 4.2.2. Білої книги Великої Британії поняття «реабілітація» визначається як результат процесу, що поєднує в собі корекцію протиправної поведінки, людський розвиток і просування соціальної відповідальності та цінності. Це бажаний результат процесів, що включають у себе як відомчі державні обов’язки, так і громадські обов’язки нації [62].

Реабілітація повинна розглядатися не тільки в якості стратегії запобігання злочинності, а й як цілісний феномен, що включає також заохочення до:

• соціальної відповідальності;
• соціальної справедливості;
• активної участі в демократичній діяльності;
• набуття необхідних для життя навичок і вмінь.

Британські науковці Ф. Каллен і П. Гендрю на основі даного визначення виокремлюють три основних характеристики процесу реабілітації засуджених:

1. наявність конкретного плану дій щодо реабілітації засуджених;
2. постановка цільових завдань для з’ясування причин злочинної поведінки правопорушника. Такими причинами можуть стати відносини, пізнавальні процеси особистості, психічне здоров’я, соціальні відносини, освіта, професійна підготовка або зайнятість;
3. проведення заходів, спрямованих на зниження ймовірності порушення закону в подальшому, тобто відбувається зниження кількості випадків рецидивізму [62].

Поняття «реінтеграція» у пункті 9.13 Білої книги визначається як «корекція соціальної поведінки засуджених, що здійснюється після відходу засуджених з установ відбування покарань, і підкреслюється важлива роль сім’ї та зв’язку із зовнішнім світом як ключових компонентів реінтеграції [62].

Вважаємо за необхідне наголосити на тому, що термін «реінтеграція» стає все більш популярним в останні роки серед фахівців-практиків, оскільки він відображає певною мірою загальну мету процесу, а саме, що екс-ув’язнені (правопорушники) виявляються, зрештою, «реінтегрованими в суспільство». До того ж, деякі практики радять уникати поняття «реабілітація», оскільки воно бере свій початок у медицині й передбачає наявність певної патології в людини, яку необхідно виправляти.

Останні дослідження, проведені у Великій Британії, показали, що звичайний в’язень, або колишній засуджений, імовірно, ніколи не відчував себе частиною суспільства. А тому думка про те, що кожен правопорушник після виходу із місць відбування покарань стає реінтегрованим є дещо сумнівною [61]. З метою кращого розуміння сутності соціального відчуження уряд Великої Британії пропонує звернутися до історії соціальної ізоляції, яка доводить, що більшість в’язнів страждали від соціального відчуження як до позбавлення волі, так і внаслідок цього [69]. Так, причинами такого положення людини в суспільстві визначено безробіття, дискримінацію, низькі доходи, слабкі навички соціалізації особистості, погані житлові умови, високий рівень злочинності, певні хвороби, руйнування чи втрата сім’ї. До того ж, важливо пам’ятати про те, що часто причин соціальної ізоляції людини може бути декілька, тобто, як правило, причинами соціального відчуження виступає комплекс проблем [70].

У контексті дослідження вважаємо за необхідне зазначити, що поняття «реінтеграція» відрізняється від поняття «реабілітація», оскільки перше означає якісно інший результат, ніж можна отримати завдяки реабілітації. Реінтеграція стосується здебільшого соціального аспекту входження колишніх ув’язнених у суспільство на відміну від процесу реабілітації, що робить акцент на дотриманні норм законодавства й недопущенні неправомірної поведінки. У британських дослідженнях соціальної ізоляції визначено дев’ять ключових факторів, які впливають на здійснення повторних правопорушень:

1. освіта – обмежений доступ або порушення цілісності процесу отримання освіти більшості ув’язнених;
2. зайнятість – більшість ув’язнених ніколи не відчували формальної постійної зайнятості;
3. зловживання наркотиками й алкоголем – темпи зловживання алкоголем і наркотиками серед в’язнів і колишніх ув’язнених істотно вище, ніж для населення в цілому;
4. психічне та фізичне здоров’я – ув’язнені страждають від психічних і фізичних захворювань частіше, ніж населення в цілому, а також піддаються певним захворюванням, що асоціюються з установами позбавлення волі, таких як туберкульоз;
5. відносини й самоконтроль – ув’язнені часто є вихідцями із соціально ізольованих груп суспільства, які можуть розглядати злочини, як спосіб життя або легкий спосіб заробляння грошей, а в’язницю як неминучу частину їхнього способу життя;
6. інституціалізація та життєві навички – багато ув’язнених є членами неблагополучних сімей, що обмежило можливості для розвитку життєвих навичок, необхідних для їх функціонування в суспільстві;
7. житло – колишні ув’язнені, які втратили місце для проживання, найімовірніше, будуть засуджені знову. У Великій Британії близько третини ув’язнених втратили своє житло під час утримання під вартою;
8. фінансова підтримка й обов’язок – не маючи достатньо грошей, особливо протягом перших кількох тижнів після виходу з місць позбавлення волі, істотно збільшує ризик здійснення колишніми ув’язненими повторних правопорушень;
9. сімейні стосунки – підтримка контактів із сім’ями може бути складним процесом, але в той же час сім’ї можуть відігравати вирішальну роль у запобіганні повторних правопорушень. Проте, часто вони належним чином не підготовлені до повернення ув’язненого в сім’ю [72].

Ми погоджуємося з думкою британських науковців М. Борзикі та Е. Балдрі про те, що, враховуючи складність зазначених вище ключових факторів і можливий їх вплив на ризик повторних правопорушень, випливає, що реінтеграція – це процес, а не одноразове втручання, і що попередні інтервенції повинні бути підтримані подальшими систематичними, послідовними та взаємопов’язаними втручаннями. Успішна інтеграція (і, відповідно, реінтеграція) залежить від підтримки, що починається в момент винесення вироку і продовжується в подальшому [61].