інноваційні підходи до ре соціалізації неповнолітніх засуджених в умовах пенітенціарної системи Великої Британії

Отже, успішна реінтеграція відображає здатність екс-в’язня функціонувати в суспільстві (сім’я, місце роботи тощо) і керувати ситуацією за допомогою прийняття відповідних рішень і дотримання відповідної поведінки, таким чином, щоб уникнути ризику й подальших конфліктів із законом.

Повернення – це ще один термін на позначення поняття ресоціалізації, який використовується в англомовній науковій літературі. Цей термін вживається, по-перше, відповідно до тих людей, які щойно вийшли з установ відбування покарань, тобто точніше ув’язнених, які залишаються в межах кримінального правосуддя контролю (наприклад, умовно-звільнені). По-друге, це технічний термін, який описує лише процес повторного введення ув’язненого в суспільство, іншими словами можливість реабілітації та ресоціалізації. По-третє, термін дозволяє відстежувати осіб, звільнених із місць позбавлення волі та повторного введення суспільства, сприяючи, таким чином, більш успішній роботі служб підтримки [66; 67].

Більше того, в ході проведеного аналізу встановлено, що для дослідження ресоціалізації неповнолітніх у Великій Британії та пов’язаних з нею проблем інтерпретації вимагає також поняття «неповнолітній». Справа в тому, що традиційно в англомовних країнах прийнята відмінна від вітчизняної система вікової періодизації.

В англомовних країнах поняттю «неповнолітній» відповідає низка термінів, які зазвичай не роблять відмінностей між підлітком і юнаком, наприклад: «adolescent» – юнак, дівчина, підліток; юнак від 12 до 18 років; «teen-ager» – молодий чоловік, підліток від 13 до 22 років, «juvenile» – молодий чоловік, підліток; «youth» – молодий чоловік. Досить рідко зустрічається термін «preadolescent» – допідлітковий – 10–13 років.

Таким чином, в англійській мові не існує точного еквівалента поняття «неповнолітній». Аналіз літератури показав, що до сьогоднішнього дня у вітчизняній і зарубіжній психолого-педагогічній літературі не існує точної хронології підліткового та юнацького віку, з якою погодилися б усі дослідники. Це пов’язано, насамперед з тим, що вікові межі суто індивідуальні й можуть мати значні відмінності в окремих індивідів.

Додаткову складність для нашого дослідження створює й те, що у Великій Британії немає однозначних правових трактувань неповнолітнього віку. Найбільш часто в зарубіжних дослідженнях, пов’язаних із тематикою даної роботи, для позначення вікового статусу індивіда, що допускає повну юридичну відповідальність (повноліття) використовується термін «juvenile» («молода людина, підліток»). Цей термін тісно пов’язаний з юридичною термінологією і має, насамперед, правові конотації. Але з точки зору правових норм цей вік може суттєво варіювати, причому як на рівні загальнодержавного законодавства, так і регіональних законодавств у Великій Британії.

У контексті нашого дослідження ми дотримуємося періодизації вікового розвитку й правових обмежень, прийнятих у Великій Британії, і розглядаємо неповнолітніх як вікову групу, що об’єднує молодих людей (у тому числі, дітей, підлітків і юнаків), які не досягли віку повної юридичної відповідальності за правопорушення. У більшості випадків (за винятком спеціально зазначених), цей вік обмежується 18 роками.

Таким чином, ресоціалізація особистості як соціально-педагогічне явище являє собою педагогічно орієнтовану й доцільну комплексну систему впливу на особистість неповнолітнього з метою його виправлення та включення в соціальне життя. У контексті соціально-педагогічних досліджень неповнолітніх вона може бути інтерпретована як цілеспрямований процес відновлення соціального статусу, втрачених або несформованих соціальних навичок у неповнолітніх, і переорієнтація їх соціальних і референтних установок за рахунок включення в нові позитивно спрямовані відносини в межах педагогічно орієнтованої системи превентивних і корекційних заходів.

3. Генеза ресоціалізації неповнолітніх засуджених в умовах пенітенціарної системи Великої Британії

У даному підрозділі ми розглянемо історичне становлення здійснення процесу ресоціалізації неповнолітніх засуджених у пенітенціарній системі Великої Британії в контексті соціально-виховної роботи з даною категорією.

Розгляд еволюції досліджуваного явища було здійснено вітчизняною дослідницею О. Караман на основі історичної, юридичної та педагогічної наукової літератури, адже зазначена проблема, на її думку, має міждисциплінарний характер [22]. Аналіз наукових праць показав, що зародження й розвиток пенітенціарної системи для неповнолітніх засуджених представлений дослідниками, в основному, у двох аспектах:

• історія розвитку кримінального законодавства про відповідальність і покарання неповнолітніх;
• трансформація мети, змісту та засобів роботи із засудженими відповідно до розвитку кримінального законодавства [41].

Ці ознаки й було покладено в основу визначення періодизації історичного розвитку соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими у вітчизняних і зарубіжних пенітенціарних установах О. Караман. Дослідниця виділила чотири етапи цього процесу: репресивний, філантропічний, соціально-реабілітаційний, реформаторський. У нашій роботі ми будемо послуговуватися даною періодизацією з окремими уточненнями та доповненнями. Далі схарактеризуємо кожен з етапів.

Перший етап розвитку соціально-виховної роботи з неповнолітніми засудженими О. Караман назвала репресивним і визначили його хронологічні рамки від найдавніших часів до кінця ХVІІ століття, оскільки, як показав аналіз наукових праць П. Вівчар [6], Л. Голиш [8], О. Сєрова [46], Ю. Чакубаша [50], В. Шпак [53; 54; 55], до кінця ХVІІ століття кримінальне право було однаковим і для дітей, і для дорослих, і мало репресивний характер. В основі покарання лежав один критерій – скоєння певного злочину. Вік та причина скоєного злочину до уваги не бралися. Це пояснюється тим, що встановлення віку безкарності для малолітніх, а також використання пом’якшеного покарання для них у законах різних народів як соціальний інститут виникло дуже пізно.

Продовжувачем грецької традиції став Рим. Перший кодекс законів – «Дванадцять таблиць» – з’явився в 451 р. до н. е. Відповідно до цього кодексу тюремне ув’язнення застосовували лише у випадку боргів. Більшість злочинців або вбивали, або штрафували. Підземні тюрми використовувалися лише для очікування смертельної кари.

З ХІ ст. у Європі виникає багато релігійних шпиталів і притулків для паломників, літніх людей і покинутих дітей. Їх обслуговування бере на себе церква, а з ХІІ ст. церковні організації починають допомагати в’язням, і ця допомога стає обов’язковою частиною християнської благодійності в середньовічній Європі. Іноді навіть утворювалися спеціалізовані релігійні ордени, які повністю присвячували себе допомозі в’язням і збиранню коштів на викуп християн з мусульманського полону. На цю мету численні заможні прихожани залишали весь свій спадок або його частину.

У канонічному праві ідеї Платона про виправлення засуджених і виправні заклади знайшли благодатний ґрунт. Проте цей спосіб покарання використовувався лише стосовно монахів у закритих монастирях, де ізоляція призначалася з метою покращення моральних якостей і замолювання гріхів. Монаху призначалося молитися, приймати їжу наодинці й виконувати найважчу та найбруднішу роботу.

Узагалі, у середньовічній Європі покарання поділялося на п’ять ступенів суворості: найбільш м’яка ступінь – батоги; наступна ступінь – клеймо; третя ступінь – відсікання кінцівок. Найбільш поширеними було відрізання вух, носу та пальців. Четверта ступінь – миттєва смерть, а п’ята – довга й мученицька смерть.

Оскільки кримінальне законодавство європейських країн формувалося під впливом римського права, то мало місце пом’якшення покарання дітей за вчинені злочини порівняно з дорослими.

Загалом, друга половина ХVІ – ХVІІ ст. – період активного утворення перших тюрем Європи в найбільш економічно розвинених містах: Лондоні (1556 р.), Амстердамі (1596 р.), Копенгагені (1605 р.), Бремені (1608 р.), Антверпені (1613 р.), Ліоні (1622 р.), Мадриді (1622 р.), Стокгольмі (1624 р.) [116].

У 1776 році у Філадельфії (штат Пенсільванія, США) релігійною сектою квакерів була створена тюремна система, що отримала назву Філадельфійської або Пенсільванської. Тюрма була вперше названа пенітенціарієм (від латинського pоenitentia – каяття; pоenitentiamus – покаянний, виправний). Основні принципи цієї системи: абсолютна тиша, абсолютна ізоляція від зовнішнього світу, одиночне ув’язнення, сувора трудова дисципліна й режим. За думкою квакерів, злочинність породжує боговідступність, тому злочинця треба залякати, примусити розкаятися й примирити із Усевишнім. Засуджені не мали ні імені, ні скоєного злочину, ні терміну покарання. Безмовне одиночне ув’язнення та постійне читання Біблії було розраховано на здібність людини до безкінечного вдосконалення, переконання віруючої душі в тому, що одинокість побуджає до каяття й повертає до добра. Насправді це приводило до втрати розуму та нездібності засуджених орієнтуватися на волі [54; 53]. Крім пенсільванської, найбільш відомими в історії людства були обернська та прогресивна ірландська тюремні системи (ХІХ – початок ХХ ст.).

Другий етап еволюції кримінально-виконавчих систем Ю. Чакубаш називає кримінально-виконавчою індустріальною формацією, яка закономірно розвивається на основі попередньої. Вона виникає в період бурхливого розвитку капіталістичних відносин, мануфактурного виробництва й механізації праці, що дає можливість отримувати значний прибуток від експлуатації малодосвідчених працівників – в’язнів, до обов’язків яких входить виконання простих механічних дій з обслуговування машин [50].

Щодо розвитку ідей соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми засудженими, то ми, вслід за О. Караман [22], цей період визначили як філантропічний (благодійницький), що охоплює ХVІІІ та ХІХ ст. Цей період став предметом дослідження Є. Бархаленко [3], М. Детков [14], С. Коношенка [25], В. Шпак [53; 54; 55] та ін.

В. Шпак зазначає, що поняття «філантропія» виникло у французькій літературі у ХVІІІ ст. і в більшості словників трактується як синонім благодійності. Основною рисою філантропії, на відміну від християнської благодійності середньовіччя, стала її громадська спрямованість. Для європейців ХVІІІ – ХІХ ст. філантропія означала безкорисливу допомогу одних громадян іншим. Саме з початком ХVІІІ ст. крім бурхливого індустріального розвитку в європейських країнах спостерігається переворот у науці, культурі (матеріальній і духовній), що дає підстави для визначення цього періоду як століття просвітництва й гуманізму. Торкнулися зміни й поглядів на покарання неповнолітніх за скоєні злочини. Громадськість поступово почала усвідомлювати, що покаранням, яке здатне призводити до мук і фізичних страждань, не можна виправити малолітнього злочинця, як вважалося раніше. У тюрмі (не без участі дорослих) вони перетворювалися на досвідчених злодіїв, а фізичне покарання ще більше озлоблювало їх. Поступово назрівала необхідність організації спеціальної виховної роботи з неповнолітніми правопорушниками для повернення їх до законослухняної поведінки в суспільстві [54; 55]. Це й дало початок планомірній цілеспрямованій соціально-педагогічній діяльності з перевиховання й виправлення дітей-правопорушників.

Досліджуючи досвід виправного виховання неповнолітніх як засобу їх педагогічної реабілітації, В. Шпак описує різні системи роботи з малолітніми злочинцями в Англії, Франції, Німеччині, Швейцарії, Норвегії, Данії, Голландії, Бельгії, Австро-Угорщині, Іспанії, Португалії, США. У цих системах багато спільних ідей, що дозволяє говорити про закономірності їх розвитку. Найбільш цікавим з точки зору розвитку соціально-педагогічної роботи з неповнолітніми злочинцями, на наш погляд, є досвід Англії.

У 1778 році в Англії було започатковано «Філантропічне товариство», метою якого стало попередження злочинів шляхом виховання й виправлення малолітніх правопорушників. Голова цього товариства придбав кілька будинків у селищі Хекні, поселив у них сім’ї ремісників, назначив платню та направив до них занедбаних дітей, батьки яких знаходилися в місяцях позбавлення волі. Кожна сім’я отримала 12 вихованців, учителя, наглядача, садівника, кравця й шевця. Середній вік вихованців коливався від 9 до 12 років, але вони мали можливість залишатися в закладі аж до 21-річного віку, навчаючись різних ремесел і отримуючи цілеспрямований педагогічний вплив.

Контингент реформаторіїв складало 2 категорії дітей: малолітні, які отримали вирок суду на термін понад 10 років за правопорушення, що каралося тюремним ув’язненням, та малолітні, які були засуджені до заслання, кримінального рабства або просто ув’язнення, але отримали помилування королеви за умови направлення до виправної школи. Найстарішим виправно-виховним закладом-реформаторієм у Англії вважається Редхіл, або «Школа Редхіл-Саррей». Редхіл являв собою землеробську колонію, де виховувалося 300 дітей, які ділилися на сім’ї по 60 осіб. Сім’ї мешкали в окремих котеджах, що розміщувалися неподалік один від одного. З кожною сім’єю жив вихователь, який одночасно виконував функції вчителя, та майстер-наставник. Йому допомагали монітори – помічники, яких директор персонально обирав з числа кращих вихованців. Вихованці займалися землеробством, садівництвом, працювали на городі, фермі, майстернях (шевській, теслярній, цегельній, ковальській), у пекарні, пральні. При колонії функціонувала театральна зала, церква та лазарет. Багато уваги приділялося англійським видам спорту – футболу й боксу. Режим у колоніях був воєнізованим, що мало свої переваги: більшість юнаків після закінчення закладу потрапляли до армії. Наприкінці кожного тижня вихованці збиралися в загальній залі під головуванням директора, де вислуховували звіти наглядачів, учителів і моніторів про поведінку кожного вихованця за цей період. У такий спосіб дітям надавали

можливість самостійно визначати те чи інше ставлення до них, призначати собі покарання або нагороду.