Байки Езопа

- Оце так удача! Мабуть, за ним гналася якась драпіжниця, і він стрибнув у нашого  човна рятуватися. Ну, тепер хоч  не з порожнім» руками повернемося. [144]

Невдовзі рибалки дісталися  берега й поспішили на базар - продавати  рибину.

- Оце так риба! - зачудувався  покупець.- Певне, ви дуже вдалі  рибалки.

Один рибалка, схиливши голову, осміхнувсяй мовив:

- Еге, ні на що не  придалася б наша вдатність,  коли б доля не послала нам  рибину в останню мить. 

 

ДВОЄ ПРИЯТЕЛІВ І ВЕДМІДЬ

Двом приятелям випало одного разу йти вкупі з села до міста. Дорога пролягала через густий ліс.

- А чи не спіткає  нас яке лихо в путі? - питає  один.- Ану ж нападе дикий звір?

- Нема чого боятися.  Коли що й трапиться - нас  двоє, будь-кому дамо відсіч.

Невдовзі дісталися приятелі лісу й пішли попід високими деревами. Аж раптом звідки не візьметься ведмідь. Один з приятелів, ледь його забачивши, кинувся до високого дерева і вмить  видерся під самісінький вершечок. Він знав - ведмідь високо не вилізе.

Другий ішов трохи позаду й розглядався по [145]боках. А коли помітив звіра, було вже пізно. Видиратися на дерево - марна справа, ведмідь  наздожене. Треба придумати щось інше. І чоловік упав додолу та прикинувся неживим, бо знав - ведмідь ніколи не чіпає мертвого.

Ведмідь підійшов і вгледів  його. Тихенько нахилився над головою. Чоловік затамував подих. Обнюхав  його ведмідь, бачить - не дихає, то й  подумав, що мертвий. Ведмідь подався  своєю дорогою.

Підвівся чоловік, нажаханий, блідий, не вірячи самому собі, що врятувався від ведмежих обіймів.

А приятель усе те бачив  з дерева і коли оговтався, зліз із дерева, підійшов та й каже:

- Коли б ти знав, як  злякався я за тебе! Дуже радий,  що ти врятувався, братику мій!  Ну, а тепер розкажи, що тобі  шептав на вухо бурмило, коли  нахилився до тебе? Цікаво послухати!

- Сказав, щоб я ніколи  не ходив нікуди з приятелями, які в скруту кидають мене  самого і чимдуж тікають, рятуючи  власну шкуpy [146]

- Отак і сказав? - засміявшися,  здивувався приятель.- Ти ба, який  розумний.

- Отак. І він має слушність,  бо друзі пізнаються в біді.  

 

КОЗА І ПАСТУХ

Пас якось пастух у горах  кози свого господаря. Гарно було навколо. Буяли зелені трави, холодком віяло од кущів, червоніли дикі ягоди  між камінням.

Кози розбрелися по схилах, шукаючи смачних пагонів, весело стрибали з каменя на камінь, із скелі  на скелю, сміливо переплигували  провалля, радіючи теплому весняному  дню.

А пастух милувався красою гір, збирав квіти чи просто сидів, втупивши очі в далечінь. Коли ж сонце  торкнулося верхів'я гір, зібрав стадо  й вирушив додому. Але одна біленька кізка натрапила на смачний соковитий  кущ і почала його обривати, зовсім не кваплячися йти.

Пастух гукнув її, свиснув  раз і вдруге, а врешті погрозив, що покине в горах. Але кізка й  вухом не веде - одно шматує гілля, наче вік не їла. [148]

Розсердився пастух, схопив камінь та як жбурне в козу! Коли це - хрясь! Попав просто в ріг та й перебив його надвоє.

Злякалася кізка, покинула кущ  і побігла до стада. А пастух, побачивши, що наробив, забідкався:

- Ох, перепаде ж мені! Розгнівається  господар, нагримає.

Підійшов хлопець до кози й почав благати:

- Кізонько моя люба, не  кажи господареві, що я тобі  ріг перебив. Я ж ненароком.  Я кинув камінь, аби ти тільки  злякалася й вернула до гурту,  бо якби лишилася тут на  ніч, тебе вовк би з'їв. Тож  не кажи господареві, уклінно  прошу.

- Дивак ти, хлопче! - відповідає  коза.- Адже мій перебитий ріг  одразу впаде господареві в  око. Скажу я йому чи не  скажу - байдуже, він і так  побачить. Хіба можна втаїти те, що кожному видко з першого  погляду? 

 

БАГАТІЙ І КОЖУМ'ЯКА

В одному місті над морем  стояв на високому березі великий  гарний будинок. Жив у ньому [149]поважний багатій. Лихо ніколи його не спіткало, турботи не обсідали, тільки й знав, що шляхетні втіхи та розкоші. І дуже любив він сидіти літніми вечорами в себе на подвір'ї та дивитися далеко в море, де пропливали човни й  кораблі. Чудовий краєвид зачаровував  його душу.

Та урвалося багатієві  тихе життя, бо поселився неподалік  кожум'яка і відкрив свою майстерню, а від неї пішов сморід на всю  округу. Втратив багатій спокій. Аж ось одного дня подався він  до кожум'яки та й каже:

- Слухай, чоловіче, дух од  твоїх шкур такий, що мені  життя немає. Не можу ані  їсти, ані спати, ані в дворі  сидіти. Я певен, що скоро через  це захворію. Чи ти не перебрався  б кудись далі від мене? Берег  великий, місце знайдеш.

Вислухав його кожум'яка  й похилив голову.

- Гаразд,- каже,- переберуся. Нічого мені не лишається, бо  ти не перший кажеш. Але почекай  трохи, хай уладнаю свої справи.

- Згода,- відповідає багатій.- Коли ти надумав перебиратися, я вже якось перетерплю. [150]

Минуло кілька днів, але  кожум'яка сидів на місці. Довелося сусідові знову йти до нього.

- Чи ти забув, що мені  обіцяв? - питає.

- Ні, не забув.

- То чого ж чекаєш? Поки  я задихнуся?

- Ох, сусіде, аби я міг  - перебрався б одразу, але ж  це не така проста річ, як  тобі здається.

- Ну що ж, побачимо,- каже багатій. Минуло ще кілька  днів, а там і місяць,

і другий. Якось багатій  проминав подвір'я кожум'яки. Той  побачив сусіда, загукав:

- Даруй мені, чоловіче  добрий, що я досі не перебрався...

- Перебиратися? Про мене - лишайся тут, не завдавай собі  клопоту...

- А то чому? - здивувався  кожум'яка. Багатій усміхнувся.

- Не дивуйся. Я вже  звик до смороду, І він більше  мені не дошкуляє. їй-право, самому  не віриться! То я давно хотів  тобі сказати, щоб ти не перебирався.

Кожум'яка зрадів і відповів сміючись:

- Е, шановний сусіде, людина  з часом звикає до будь-чого, яке воно не є, добре чи  погане. [151]

Добре стає не таким добрим, а погане - не таким поганим, як здається попервах. 

 

СКНАРА

Був собі колись один чоловік. Мав широкі лани, пасовиська, сади й  виноградники, багато будинків, але  жив самотньо. І над усе на світі  любив гроші.

Одного разу, обійшовши  свої володіння, він подумав:

- Розкидане моє багатство  по всіх усюдах, не можу його  оком обняти, то й радості з  нього не маю. От коли б  замість цього господарства було  в мене золото, я б його тримав  завжди при собі, тоді б уже  мої очі натішилися.

Та й продав чоловік  всі будинки, крім одного, найбільшого, в якому сам мешкав. Купив собі зливок золота, приніс додому, замкнув  у скриню і почувся щасливим. Відтоді  щоранку, вставши з постелі, і  щовечора, облягаючись, діставав своє золото й довго милувався ним.

Аж ось одної ночі приснилося йому, ніби в будинок залізли злодії й украли золото. Скочив переляканий  чоловік з постелі й кинувся [152] до скрині. Побачивши блиск важкого  зливка, заспокоївся. А скоро подумав:

« Сон може й справдитись, всякого буває! Дивись, і потягнуть  у мене скарб. Треба його сховати  десь-інде, безпечніше, де ні руки людські  не дістануть, ні око не вздрить... Але  де?»

Довго він сидів, отак міркуючи, і думка його снувала від одного кутка будинку до іншого, від вогнища  до порога. Нараз очі йому спалахнули.

- В саду! - прошепотів.- Там  надійніше! Там ніхто не здогадається  шукати.

І, взявши золото й лопату, подався в сад. Вибрав у закутку  під густим деревом місце, викопав  яму й поклав туди скарб. Сховав добре, але заодно закопав у землю  і розум свій, і душу.

Позначив собі схованку і, заспокоєний, вернувся до хати.

«Тепер злодії мені не страшні»,- подумав і ліг спати.

Але тільки засіріло надворі - прокинувся чоловік. Захотілося йому глянути на своє багатство. Хутко  побіг він у сад, розкопав яму, дістав зливок, погладив його ніжно, подивився  якусь часинку та й поклав назад. Відтоді так [153]і повелося: щоранку  йде щасливець у сад і милується  золотом.

Неподалік саду стояв будинок. Якось уранці майстер лагодив  на ньому дах. Багатій того не помітив. А майстер добре бачив, як він  видобув з землі щось блискуче, довгенько дивився на нього, а  тоді закопав знову.

«Е,- думає майстер,- он де хова багатій свій скарб! Ну, почекай!»

Вночі переліз він через  огорожу, пробрався нишком до того місця, знайшов схованку й викопав зливок.

А вранці багатій розгріб  яму - нема золота! Перелякався, розкопав ще трохи - нема. Глибше розкопав - нічогісінько! Немов скарб став незримий!

- Ой лишенько! - вигукнув.- Яке ж бо лихо мене спіткало! Все життя своє вклав я в  той зливок, і ось маєш! Пропало  все! Що ж тепер мені буде?

Та й заплакав, заголосив  із розпуки.

Сусід багатія, минаючи його господу, почув лемент.

«Що б то могло старому  статися? Дай-но подивлюся».

Зайшов у сад, побачив  хазяїна й питає: [154]

- Що тобі, любий сусіде? Чому плачеш?

- Ох,- відповідає той,- не  питай. Украли моє золото, що  я тут сховав. Те золото, до  якого я приходив щоранку, діставав  з землі й тішив ним своє  серце. Ой, пропало моє золото... Що тепер мені буде? Не жити  мені, як його не бачитиму. -**

Та й знову заридав-заголосив.

- Не плач і не сумуй,  друже,- сказав сусід.- Бо хоч і  мав ти золото, насправді не  мав нічого. Ніякої користі воно  тобі не давало. Тільки б дивився  та дивився... То візьми якийсь  камінь, поклади в яму і скажи  собі, що то золото. І буде тобі  добре, як перше. 

 

МАНДРІВЦІ ТА ЧИНАРА

Стояв жаркий літній день. Сонце  пекло нещадно. Ні вітерця, ні хмаринки.

Двоє мандрівців ішли сірим  курним шляхом. Навколо, скільки око  сягало, слався безрадісний випалений  степ, голий-голісінький, анінайменшого  кущика не видко було, не те що дерев. Земля пашіла жаром, піт заливав  очі; потомлені чоловіки ледве совали ногами. [156]

- І не згадаю такої  спеки на своєму віку,- каже  один.

- Таж у липні завжди  так, чого ти хочеш? - заперечив  другий. - Ще й сонце над самісінькою  головою.

- Ай справді, вже обід. Хоч би який затінок знайти, перепочити трохи. Я вже геть  знебувся.

- Я теж, тільки не  віриться мені, що в цій пустелі  є затінок.

Задихаючись, вибралися вони на високий пагорб, коли бачать - попереду розлога, глибока балка, а на дні  її росте висока чинара. Ледве добрели  мандрівці до чинари й попадали в  холодку.

Довго лежали вони, сховані  від сонця густим листям, і холодок  поволі розвіяв утому. Чоловіки збадьорилися, пожвавішали.

- Як тут гарно! - промовив  один.- Нікуди не хочеться йти  звідси!..

- Твоя правда, друже мій.  Перебудемо тут, поки сонце  поверне на вечірній пруг, бо  хтозна, чи трапиться ще затінок  по дорозі.

Довгенько пролежали вони мовчки, втішаючись свіжістю. Аж ось  один і каже:

- Знаєш, що я думаю? [157]

- А що?

- Чинара - нікчемне дерево. Таке здорове, а плодів не  дає!

- Справді! Височенний стовбур  і могутнє гілля пропадають  марно. Скільки ж то чудових  солодких плодів могли б вони  вигодувати!

- Авжеж! І живе чинара  довго, а користі з неї - ніякої!

- Нікчемне дерево!

- Авжеж, нікчемне!

Почула те чинара й мовила до них:

- О безсоромні люди! Ніжитесь  у моєму затінку, в холодку,  й кажете, що я нікчемна. Як-то  можна приймати все добре, що  я вам даю, і ганити мене? Багато чого зазнала я на  своєму віку, але такої невдячності  ще не бачила. 

 

ВІСЛЮК, НАВ'ЮЧЕНИЙ СІЛЛЮ

Жив колись мандрівний торговець. Нав'ючивши на віслюка свій крам, їздив  він од села до села, торгував і так  заробляв собі на прожиття.

Якось о тій порі, коли господині ладнаються квасити оливки, торговець подумав: [158]

«Мабуть, варто поїхати  до міста й набрати там солі. Я продам її в першому-ліпшому  селі».

Того ж таки дня й  подався. А вже наступного ранку  вертався назад, нав'ючивши віслюка  чималими мішками солі.

Дорогу до найближчого  села перетинала невеличка річечка. Віслюк часто переходив її, тож  добре знав брід і тепер см]^иво  ступив у воду. Та раптом зачепився  ногою за камінь і впав на коліна. Так він стояв, аж поки надійшов господар і допоміг йому підвестися. Але  мішки довгенько пробули в  воді, багато солі розтало, і вухатий, рушивши далі, зразу відчув - вантаж полегшав.

«От добре, що я спіткнувся в воді,- подумав віслюк.- Тепер, коли буду переходити річку, залазитиму у  воду з головою. Мішки зовсім полегшають, і можна буде тягти їх на собі за іграшку».

Дісталися вона села, і торговець  продав сіль. Тамтешній крамар попросив його з'їздити ще раз до міста і  привезти губок, бо на них саме був  попит. Той поїхав узавтра вранці, купив губок, нав'ючив віслюка й  подався назад. Хитрий вухань міркував по дорозі: [160]

«Сьогодні мішки не важкі, але я зроблю їх ще легшими».

І, діставшись річки, з розгону  шубовснув У воду.

Господар підбіг, допоміг  віслюкові вилізти.

- Знову скупався? - вигукнув.- То тепер ти щоразу будеш  отак падати? Ну, роби як сам  собі хочеш, та дивись, не прогадай, бо так можна й ногу вломити.

Підвівся віслюк, спробував  іти, аж... що воно за напасть? Мішки наче залізом хтось напхав. Так поважчали, що хитрун ледве на ногах устояв. Але що вдієш? Мусив дертися на крутий берег. А як видерся, сказав собі:

- Моя хитрість на мені  й окошилася. Коли б не пірнав  у воду, не поважчали б мої  мішки і хутенько відніс би  їх. Ні, більше я такого не вчиню.  

 

БАРАН І СОБАКИ

За ненашого часу, ще за давніх-давен  жив собі на схилі високої гори вівчар із своїми вівцями та собаками. Чи то літо, чи зима - однаково добре  їм велося. Отара паслася на зеленій  траві, собаки гралися в дружньому [161] гурті, а господар тільки походжав поміж ними, наспівуючи пісень.

І лиш один поміж усіх був  невдоволений - найстарший і найдужчий  баран. Довго він уникав товариства вівчаря й собак, аж урешті так  знудьгувався, що не витримав і зважився вилити душу.