Байки Езопа

- Тож скиньмо її з  престолу! - вигукнула лисиця.- Бо  інакше весь світ з нас глузуватиме!

- Мудро каже лисиця... Та  спершу визволимо мавпу з пастки. А потім оберемо нового царя!

- Чудово! - зраділа лисиця.- Нарешті я чую голос розуму.

Отож випустили звірі  мавпу та добре посміялися з неї. А згодом посідали знову кружка на галявині - обирати нового царя.

Вийшла на середину лисиця й сказала: [196]

- Тепер будьте розважні. Правду кажучи, сердешна мавпа  не винна. Що вона вміла - те й показувала. Винні ви самі, бо ні сіло ні впало обрали  царем блазня, не подумавши, до  якого лиха він може вас  довести. 

 

МИШІ ТА КОТИ

У великому старому будинку  було багато мишей. Водилися вони і  в кімнатах, і в коморі, і на подвір'ї. Але в господі не бракувало  й котів. Миші дуже їх боялися. Воно й зрозуміло: адже коти й миші - зроду-віку запеклі вороги.

В битвах з котами миші завжди зазнавали поразки і потім  потерпали з ганьби.

- Чого ми такі безталанні? - зажурилися якось вони.- Коти, звісно, дужчі за нас, але нас більше, тож ми повинні перемагати.

- Нам бракує мудрих  проводирів! - вихопилася якась миша.

- Що ж воно буде далі? - зітхнула інша.- В мене п'ятеро  діток, як уберегти їх од  лиха?

Ще інша звелася на задні  лапки, відкашлялась і рішуче мовила:

- Нам треба обрати проводирів-полководців! [197] Найрозумніших, найсміливіших!  Що вони скажуть - те й робитимемо!

- Мудра твоя рада! Оберімо  полководців! - підхопила вся мишача  громада.

Миші не гаючись обрали з-поміж себе десятеро полководців. Ті просто нетямилися з радощів. Та й було чого. Адже полководці - то не простий люд!

Десятеро обранців навіть спати полягали окремо. Та сон од них тікав. Походжаючи з кутка  в куток, вони мріяли, як перемагатимуть котів.

Аж раптом .один полководець  каже:

- Овва! Ми забули про  важливу річ!

- Про яку?

- В нас немає відзнак,  котрі б свідчили, що ми полководці.

- А й справді? Що ж  його робити?

- Що робити, що робити! Почепити відзнаки - та й край! - обізвався котрийсь.

- Розумно кажеш! - зраділи  всі.

Довго вони думали-гадали, аж поки врешті надумали: зробити великі гарні роги й припасувати їх до голів, щоби решта мишей пізнавали  своїх полководців.

Як сказали, так і зробили. Назавтра десятеро [198]полководців почепили на голови напрочуд гарні роги.

Але попри ці почесні відзнаки, мишача армія була вщент розбита  в першому ж бою, і бідолашне  військо ледве втекло від котів. Вояки один по одному шмигали у  вузенькі нори і всі врятувалися. Полководці й собі кинулися до нір, але гіллясті роги не пролазили в  них. І коти забрали мишей-полководців  у полон.

А яка доля чекає на котячих  бранців - ви самі знаєте. 

 

СОБАКА ТА М'ЯСО

Якось пробігав собака повз ятки з м'ясом. Різник саме пішов  до криниці напитися води. Собака, побачивши, що різника нема, скочив до ятки, вхопив м'ясо, шаснув на вулицю й невдовзі був  за селом.

«Перейду річку,- думає,- сяду на леваді та й попоїм. Там ніхто  не заважатиме».

Мчав стрімголов, аж поки дістався річки. А побачивши, що ніхто  за ним не женеться, стишив біг. Незабаром  уже брався кладкою на той берег. На середині кладки глянув у воду - і  враз зупинився. [200]

Річка була тиха та спокійна, у воді відбивалося все, як у дзеркалі. І собака побачив там пса, багато більшого за нього, із здоровенним шматком  м'яса в зубах.

«О,- подумав собака,- то, напевне, теляче стегно, бо воно вдвічі більше за те, що в мене! Коли б я його мав - половину з'їв би, а решту закопав  у землю на запас. А цього шматка, що я поцупив, ледве на сьогодні стане. Жаль!»

І вже собака рушив був  далі, але знов спинився.

«А що, як пірнути та й  забрати? Хай навіть той пес більший  за мене, але ж я заскочу його зненацька; він перелякається і  відпустить м'ясо. Я схоплю і втечу».

Не гаючи часу, кинув  собака своє м'ясо у воду, а сам  шубовснув якраз туди, де був собака з багатою поживою.

Борсався, борсався, пірнав, пірнав - але ні собаки, ні м'яса нема й сліду.

Розчарований, поплив собака до берега.

- Утік од мене,- бурмотів  він.- Побачив, Що я стрибнув  у воду, то й дременув. Щастить  же йому! [201]

- Про кого мову ведеш,  собако? - спитала сорока, що сиділа  неподалік на дереві.

- Та про того пса  з телячим стегном у зубах.  Чи ти не помітила, куди він  побіг?

Сорока зайшлася сміхом.

- А, здоров би ти був,  який же ти недотепа!

- Чом це я недотепа?

- Бо там не було ніякого  пса з телячим стегном. То  ти сам одбивався у воді, мов  у дзеркалі.

- Та невже?

- Отож-то й є. Ти бачив  себе самого в річці.

- А ти не брешеш?

- Не віриш - подивися  ще раз.

Собака нахилився з  берега й знову побачив у воді пса.

- Ну, а тепер гавкни: побачиш,  що й той гавкне... То второпав  нарешті? Це твоє відображення.

Собака послухався сороки; невдовзі він прибіг назад, підібгавши хвоста.

- Правда твоя, сороко,- каже.- Марно втратив я м'ясо!

- Журись не журись,- відповіла  скрекотуха,- а коли зазіхнеш на  чуже, то втратиш і своє. Так  тобі й треба. [202] 

 

ВІСЛЮК У ЛЕВ'ЯЧІЙ ШКУРІ

Якось чудового літнього дня  пасся в лісі віслюк. Трава була соковита й смачна.

- Як гарно жити на  світі! - втішався вухатий і вряди-годи  весело качався на галявині.

Отак розкошуючи, заходив  віслюк далі та далі в ліс. Нараз  під деревом побачив щось руде й волохате.

- Що воно таке? О, та  це лев'яча шкура! Звідки вона  взялася?

Подивився віслюк, подивився  й хотів було простувати далі. Коли це щось спало йому на думку, і він  зареготав.

- Ой і втну я штуку!  Довго тремтітимуть зі страху  і лісова звірина, і люди!

Віслюк хутенько схопив шкуру, нап'ялив на себе, припасував голову й  ноги та й пішов повагом, як справжній  лев.

Незабаром дістався схилу  гори, де пастухи пасли отару. Став віслюк поволі вилазити на гору, вдаючи, що не помічає їх.

За мить несамовито завалували собаки й почувся нестямний крик:

- Лев! Лев! Просто на  нас іде! Тікаймо! Рятуймося! [204]

І таке там зчинилося! Пастухи  з ґирлиґами в руках налягли  на ноги. Собаки й собі дременули, волаючи:

- Лев! Лев! Тікайте!

Барани й вівці жалібно  замекали:

- Лев! Лев! Не кидайте  нас, зачекайте! Зачули те інші  пастухи та й собі кинулися  хто куди, забувши про отари  та собак.

Що тільки зчинилося на пасовищі! Світ не бачив такої веремії!

Віслюк дивився на той  шарварок і реготав:

- Ну й наробив я шелесту!  Хвала лев'ячій шкурі!

Насміявшися досхочу, спустився  віслюк у долину й попрямував до села. На леваді паслося три корови. Одна з них побачила лева й мало не зомліла із жаху. А отямившись, пустилася навтьоки, ревучи:

- Лев! Лев! Тікайте! Рятуйтеся!

Інші дві, перестрашені, кинулися слідом.

- Що сталося? - здивовано  спитала коза.- Чого ви біжите, як навіжені?

- Тікай мерщій! За нами  женеться лев!

- Біда! - мекнула коза й  стрілою помчала До села. Вона  перегнала корів і, добігши  до околиці, заволала: [205]

- Лев! Здоровенний, страшний! Я сама бачила! Горе тому, хто  загається! Рятуйтеся! Ховайтеся!

Почув те кінь та й собі пустився чвалом. Почули зайці - <закуріло за ними. Почула мавпа чкурнула до лісу.

Віслюк усе бачив і  втішався, ступаючи неквапно та гордо.

-Їй-право, добре бути  левом... Всі тебе бояться! Ха-ха-ха!

Незабаром вийшов бешкетник  на дорогу, що вела до села. Та саме тоді, коли дістався околиці, налетів вітер, шарпнув лев'ячу шкуру та й  кинув додолу. І віслюк обернувся  на самого себе.

Перша побачила його сорока. Та як не крикне, як не зарегоче!

- Це ж віслюк! Ха-ха-ха! Віслюк, а не лев! Не бійтеся,  кози, корови, коні, вертайтеся на  пашу! Віслюк, а не лев! Не бійтеся!

Та й ви, пастухи, даремно  втікали! Збирайте отари та вертайтеся на пасовисько. Не лев то - віслюк! Він  тільки лев'ячу шкуру нап'яв. Он вона лежить, ходіть подивіться, як не вірите.

- Віслюк?- аж підстрибнула  з радощів коза. [206]

- Віслюк? - замукали корови  й всі разом повернулися до  левади.

- Віслюк? - замекали вівці.- Ой же ми й бевзі!

- Віслюк? - завалували собаки.- То це через нього ми так  осоромилися?

- Віслюк? - розгублено промимрила  лисиця.- От бовдур, так налякати! Ну, начувайся ж!

- Віслюк? - засміялися зайці.- А ми так злякалися!

- Віслюк? - вигукнули захекані  пастухи й заходилися виламувати  тички, бо гирлиги погубили. А  виламавши, кинулися на віслюка  та й ну його дубасити!

- То тобі величі заманулося? Левом бути захотілося?

- В чужій шкурі довго  не походиш!

- А як і походиш, то  недовго поцарюєш!

- На тобі ще!

- І ще! І ще!

Так одлупцювали віслюка, що мало духу не вибили.

Ледве живий, дістався він  свого хліва, тяжко стогнучи, впав на солому, і полилися йому сльози з  очей. [208]

- Коли б то тільки  біль - поболить і перестане. А  чи минеться лиха слава? Ох, як мені тепер поткнутися звірам  на очі! О дурна моя голово, о ганьбо моя! 

 

ПАСТУХ І МОРЕ

Загнав пастух овець на зиму до кошари, яка стояла на березі моря. Погода того року видалася мінлива. Морози, холодні вітри. А тут ще й вовки навідувались мало не щодня.

- Ой, лихо,- часто бідкався  пастух,- хіба це життя? Крутишся  в самоті, гибієш з холоду, душу  видувають вітри! Несила вже  мені терпіти! Краще продам  овець та візьмусь до якогось  іншого ремесла. Хоч трохи поживу, як люди живуть!

Пильнував пастух овець і  повсякчас дивився на море, милувався  і примовляв:

- Яке прегарне море! Гарніше  за гірські вершини, зелені  ліси, барвисті луги. Прекрасніше  за місячне сяйво. Нема на  світі нічого кращого за море!

Аж ось у синій далині замаячив кораблик під вітрилами. Він  поволі наближався, розтинаючи воду й  лишаючи за собою білу піняву стежину. [209]

Пастух прикипів очима  до корабля.

- Якби-то я плавав на  кораблі! Де б тільки не побував!  Яких тільки див не набачився  б! А якби ще я мав власний  корабель, які гроші заробляв  би я торгівлею!

Весь день і всю ніч  муляла пастуха та думка. А вранці погнав він овець до міста, продав та й купив корабель.

Один моряк нараяв йому навантажити корабель фініками та й  поплисти в далекі краї.

Пастух послухав ради. Набрав фініків та й рушив у путь. Кілька день море було тихе, а потім знялася  страшна буря. Важкий корабель ледве  тримався на воді.

Моряки сказали пастухові, що треба викинути фініки в море, аби корабель полегшав. Інакше він  потоне.

Пастух сполотнів з  жаху.

«О лиха годино! - подумав  він.- Чим же мені не сподобалася  суша? Навіщо продав я овець? Навіщо поплив світ за очі? Чого б тільки я  не дав, аби зараз опинитися на березі - хай там сніг, чи дощ, чи немилосердна спека!»

І він сказав морякам: [210]

- Чиніть, як знаєте.

Моряки викинули фініки в  море, корабель полегшав і весело застрибав  по хвилях.

Невдовзі буря вщухла, а  за кілька день вони кинула якір у порту.

Того ж дня продав пастух корабель, купив овець та й подався  з міста.

Якось, пасучи на узбережжі  отару, спіткався він з давнім товаришем.

Вони привіталися, посиділи на камені та й завели розмову.

Перед ними лежало безмежне синє море.

- Яке воно спокійне! - сказав  товариш пастухові.- Анінайменшої  хвильки.

- Ба ні - воно дуже підступне! - мовив пастух.- Вгамувалося, бо, мабуть, знову хоче фініків. 

 

БАТЬКО ТА ДОНЬКИ

Мав один чоловік двох дочок. Коли вони стали на порі - віддав їх заміж - одну за городника, другу за гончаря.

Якось у неділю батько надумався:

- Піду-но навідаю дочок.  Вже давно їх не бачив, вже  скучив за ними. [212]

Подався спершу до старшої, що була за городником.

- День добрий, доню!

- Прошу ласкаво, татуню,- зраділа дочка.- Я теж знудьгувалась  за тобою, але стільки маю  роботи, що ніколи вибратися.

- Як тобі живеться, доню? - питає батько.

- Добре, татку. Оце посадили  капусту, селеру та й чекаємо  дощу. Земля суха-сухісінька, а на  небі ні хмаринки. Біда та й  годі!

- Може, скоро піде дощ,  доню.

- Якби-то! Тоді б наша  городина пішла вгору. Ми б  вторгували за неї чималі гроші.  Молися, татку, щоб пішов дощ.

Батько посидів ще трохи, а потім зібрався йти.

- Навідаюсь до твоєї  сестри,- каже.

- Жаль, татку, що не можу  піти з тобою. Треба варити  вечерю.

Батько попрощався й пішов. Незабаром дістався господи молодшої дочки - гончарихи.

Побачила дочка батька й дуже зраділа: обняла, поцілувала й запросила погостювати кілька день.

- Ну, як ся маєш? - питає  батько.- Як господарство? [214]

- Дякувати богові, добре.  Ціла купа горщиків та цегли  надворі сушиться. Коли б тільки  дощу не було, а то порозкисають  на глину. Нам зараз треба  спеки.

- Та погода наче гарна,  доню.

- Так, але на заході  з'являються хмарки, піде дощ.

- О, тож вони маленькі, з них не буде дощу.

- Хоч би днів два  ще постояло на годині; тоді  б ми взяли за горщики добрі  гроші. Молися, татку, щоб дощ  не пішов.

Батько похилив голову.

- Ой доню, доню, а сестрі  твоїй потрібен дощ. То я  вже й сам не знаю, чого дужче  хочу: дощу чи спеки. Хоч би  скільки молився - все одно  обом вам не догоджу. В однієї  буде радість, а в другої - сльози. І повір мені, доню,- так трапляється  не тільки з нами, але й з  іншими на цьому світі. 

 

ЛИСИЦЯ Й ЖУРАВЕЛЬ

Одного ранку бігла  лісом лисиця - несла до своєї  нори велику курку. Дорогою їй зустрівся  журавель.

- Добридень, лисичко,- привітався  він.[215]

Чудова в тебе курка! Товста, жирна - добра буде юшка!

- Оце ж я й думаю  зварити юшку! - сказала лисиця.