Байки Езопа

- Візьмемо, то й візьмемо,- згодився лев. Підбіг до віслюка  та й каже:

- Ходімо, віслюче, з нами  до Великого Лісу полювати!

- Дякую! - зрадів віслюк.- Піду  залюбки! Я тут в самоті так  знудьгувався!

Подалися вони всі разом, розповідаючи один одному цікаві бувальщини. Лев розказував про полювання  в далеких краях, лис хвалився своєю кмітливістю, віслюк і собі докидав часом слово, розумне  та розважне.

Так непомітно збігав час; дорога видалася їм легкою й короткою.

Назавтра рано-вранці добулися вони до Великого Лісу - густого та темного.

- Перш ніж починати  полювання,- мовив До друзів лис,- треба домовитися про здобич. Я пропоную зносити її докупи, а потім поділити. Згода?

- Згода,- відповів лев.

Віслюк теж пристав  на пропозицію. [179]

Почали вони полювати. Скоро  на галявині виросла купа смачної  поживи.

- Бачиш? - мовив лис до  лева.- Хіба я тобі не казав,  що тут добудеш усе, чого  тільки забажаєш?

- Авжеж, добре, що ми  сюди прийшли. Але час уже  й поділити нашу здобичі Хто  це зробить? Може, ти, віслюче?

- Коли я, то й я,- погодився  той.

А що був він чесний, то й поділив упольоване порівну  на трьох, аби нікого не образити.

- Вибирай! Кожному по  купці!

Лев насупився. Не сподобався йому поділ. Хіба гідно лева, перед  яким тремтить уся звірина, велика й  мала, діставати таку саму пайку, як і віслюк? Зухвалець цей вухань, та й годі! Як він посмів наносити собі таку купу, коли тут є поважніші  за нього звірі? Слід за це його покарати.

І лев зненацька кинувся  на бідолаху-віслюка, повалив його на землю, вп'явся зубами й пазурами і  гриз, аж поки той духу пустився. А  тоді повернувся до лиса та й каже:

- Тепер нас двоє. Поділи-но  знову все спочатку і дай  мені мою пайку.

Бідолашному лисові кров похолола, як побачив [180] , що сталося з віслюком. Та що поробиш! Заходився ділити. Все, що більше та жирніше, кладе левові, собі ж залишає дрібне та несмачне. І скоро перед левом виросла  величезна купа. Друга така маленька, що нічого й їсти.

- Уже поділив, леве,- каже, а в самого серце заходиться  із жаху.- їж на здоров'я.

Лев задоволено облизнувся.

- Чудово, лисе! - засміявся.- Як  гарно ти поділив! Але скажи  мені, будь ласка, хто навчив  тебе це робити?

Лис відповів понуро:

- Хто навчив? Віслюкова  доля навчила, леве.

Так уже ведеться, що біда одного стає наукою іншого. 

 

ДВА ЦАПИКИ

Текла зеленою долиною  жвава синя річечка. Замість моста  через неї було перекинуто вузеньку кладочку, якою заледве одна людина могла перейти.

Ось на цій кладочці зустрілися одного погожого дня два цапики. Один, біленький, свійський, довго пасся  на крутому березі річки, і йому [182]обридла  трава, закортіло посмакувати листям кущів, що росли на леваді. А другий, рудий, дикий, хотів вилізти на гору, до своїх родичів. Отож як зустрілися вони на кладці, білий цапик і  каже ґречно:

- День добрий, любий мій.  Даруй мені, але нам тут не  розминутися. Будь ласка, біжи  назад, дай мені перейти, а  потім і ти перейдеш.

- День добрий,- відповідає  рудий,- але я не збагну, чому  мушу вертатися я, а не ти.

- Бо я перший ступив  на кладку...

- Ні, то я перший! Ти  ще тільки підходив, коли я  був уже на кладці.

- Далебі, ти недобачаєш, бо  якби мав добрий зір, не казав  би так. Я перший зійшов - я  й перейду перший. А до того  ж знай - ти мені не рівня!

- Не рівня? А то чому?

- Хоч би тому, що я  не дикун, як ти. Я шляхетного  роду, отже всюди маю першенствувати.

- Шляхетнішого за мій  рід не буває! - гордовито відказав  рудий.- Ми завжди здорові та  дужі. Ми їмо гірські трави  й п'ємо кришталеві джерельні  води. Ми мчимо високими горами  разом з вітром; нас не лякає  ні дощ, ані сніг. Та [184]звідки  все те тобі знати, як ти  народився й живеш у хліві?

І дикий цапик зневажливо посміхнувся.

- Так, у хліві, в затишку  й теплі! - вигукнув білий, нетямлячися  з гніву.- Ану геть, дай пройти!

- Ба ні! Спершу я перейду! - затявся рудий.

- Ниций, невихований цаписько! Що за лиха година мене з  тобою звела! - шаленів білий.

- То дай мені дорогу, як ти вихований!

- Тобі не поступлюся! Та  чи таке десь чувано, щоб цап  шляхетного роду давав дорогу  нікчемам? Поглянь лише на мою  шерсть - яка вона довга та тонка!  А як блищить! Справжнісіньке  руно! А які в мене вуха! А  сережки!

- Ти краще подивись  на мої роги, які вони міцні  та гострі!

- Е, що там довго балакать! Уступися!

- Ти уступися!

- Я перший став на  кладку!

- Ні, я!

- Я, я, я! І я кращий  за тебе!

- Ні, я! Далеко куцому  до зайця!

- Повертай назад! [185]

- Не поверну!

- І я не поверну! Трах-тара-рах!

Зійшлися цапики посеред  кладки, пхнули один одного рогами раз, другий, та й... шубовсть у воду! Добре, що вміли плавати, то врятувалися. А  якби не вміли? 

 

ОРЕЛ, ВОРОНА ТА ПАСТУХ

Пас якось пастух овець  на зеленій горі. Раптом з високості  ринув на отару орел, ухопив кігтями  ягня, шугнув з ним у небо й  полетів на неприступну скелю, де мав гніздо.

Побачила те ворона й подумала:

«Бач, як легко здобув орел поживу! Чому б і мені так не зробити? Чим він кращий за мене? Хіба в  нього розуму більше? Схоплю-но і  я вівцю!»

Полетіла вона до отари, покружляла над нею й кинулася на барана. Та коли вчепилася йому в спину, заплуталася  в вовні і, замість злетіти  разом із здобиччю, сама спіймалася, та так міцно, наче хто її прив'язав. Засіпалася ворона, забила крилами, щоби звільнитися. Але бараняча вовна  обплелася круг її ніг і не пускала. Що [186]дужче рвалася ворона, що більше старалася - то дужче заплутувалася.

Пастух, який сидів поблизу, почув биття крил і сказав собі:

- Десь тут птах є... Чому  він так тріпочеться? Піду-но  гляну.

Іде він, оглядає отару, аж бачить - ворона б'ється на баранячій  спині.

- Оце так! - здивувався  пастух.- Що це ти, пані вороно, робиш із моїм бараном? В  орла граєш, чи що? Ну, начувайся!

Схопив кумасю, виплутав з  вовни та й повисмикував пір'я  з крил. Потім прив'язав до гілки, а ввечері забрав додому. Його діти дуже зраділи, побачивши ворону.

- Що це за птах, тату? Ми такого ще не бачили.

- Це ворона. Але вона  хоче стати орлом.

- Чому вона хоче стати  орлом? - питає більший син.

- Бо побачила, як орел  полює, то й забаглося їй  полювати так само. А про те  забула, що орел великий та  дужий, а вона - звичайний собі  птах. Тому сьогодні й попалася. [188] 

 

ДРОВОРУБ І ЛИСИЦЯ

Запопали якось мисливці в лісі лисицю й почали її переслідувати. Бідолашній дух у п'яти зо страху заліз. Хоч як хитрувала, в яку  гущавину кидалася - не могла позбутися  напасників, а вже від довгої гонитви  вкрай знесилилася.

- Ох, не вірю я в порятунок! - каже лисиця, задихаючись.- Ноги  не несуть, та ще й ліс порідшав... Надходить мені кінець! Як вигонять  в чисте поле - тоді прощай, світе!

Аж раптом лисиця побачила між дерев дроворуба. Кинулась до нього, заплакала й проситься:

- Сховай мене, чоловіче  добрий! Сховай, бо гоняться за  мною мисливці, ось-ось настигнуть. Врятуй мене, зроби добре діло!

- Біжи в мою хатину, там тебе не знайдуть! - сказав  дроворуб.- Он туди!

Помчала лисиця до хатини, вскочила в двері й зачинилася.

- Ох, не до вподоби мені  схованка! - пробурмотіла.- Та що робити? Я й такої не сподівалася!  Але треба поглянути, що робиться  на дворі. Зроблю-но я дірочку  в стіні. [189]

Розсунула вона галузки, що з  них сплетено хатину, зробила шпарину, припала до неї оком і стала  чекати. Серце їй калатало, дух перехоплювало, ноги підгиналися.

Аж ось за деревами показалися мисливці.

- Ой, горенько мені! - затрусилася  лисиця.- Де вже там думати про  порятунок!

Мисливці побачили дроворуба  й спинилися. І чує лисиця, як один із них питає її рятівника:

- Ти не бачив, тут  лисиця не пробігала?

- Ні, не бачив.

А сам простяг руку та й  показує на хатину, де сховалася  втікачка.

На щастя, мисливці не второпали  того знаку чи не помітили, бо розгледілися на всі боки, поки дроворуб говорив, і одразу кинулися далі, як він замовк.

Лисиця почекала, поки вони зникли за горбом, перевела дух і  думає:

«Тепер - мерщій до своєї нори!»

Відчинила двері й хотіла чкурнути геть, навіть не глянувши на дроворуба.

- Оце так! - вигукнув той.- Уже мене покидаєш? Навіть подякувати  не хочеш своєму рятівникові?!

- Віддячила б я тобі  щиро, якби твої руки [190]були в  згоді з твоїми словами,- відповіла  лисиця й побігла геть.

Дісталася своєї нори, а  лис із лисенятами вже чекають  її, виглядають, хвилюються.

- Що сталося? Де ти  була так довго? Ми вже хтозна-що  думаємо!

- Заждіть трохи,- відказує  лисиця - дайте перепочити, бо ледве  дишу.

Коли лисиця прийшла до тями, вона розказала, яких жахів натерпілася. А по тій оповіді сумно додала:

- Той дроворуб спершу  видався мені дуже добрим і  шляхетним. Так він лагідно  говорив, що хотілося слухати  й слухати. Але слова його  солодкі, та вчинки ганебні.  А коли чиниш зле, то чого  варта солодка мова? Нічого! Тож  затямте, дітки: ніколи не шануватимуть  того, хто каже одне, а робить  інше. Бо судять про когось  не за словами його, а за  ділами. Як оце я суджу про  дроворуба. 

 

МАВПА ТА ЛИСИЦЯ

Було це за давніх часів. Надумалися якось лісові звірі обрати собі царя. Посходилися вони на велику галявину й по тривалій суперечці [191]поклали: нехай кожен покаже, на що він  здатен. Хто зробить щось найкраще - того й оберуть царем.

Посідали всі кружка, залишивши  на середині вільне місце. Туди виходили один за одним звірі й показували різні штуки.

Перший вийшов могутній лев  і так заревів, аж земля затремтіла. Звірі, жахнувшися, сховалися одне за одного, а малеча, плачучи, тулилася до матерів.

Потім виступив слон із стовбуром  величезного дерева в хоботі. Легко, мов пір'їну підняв деревину й  поклав собі на спину, а потім жбурнув  далеко геть.

За ним вийшов тигр. Примірився - і одним стрибком перескочив галявину.

Показав себе й заєць - так  прудко помчав колом, що не встигли  звірі змигнути оком, як він уже  тричі оббіг галявину.

Кінь перескочив високу жердину; кріт за мить прорив підземний хід  під галявиною. Віслюк похвалився своїм  голосом; два півні показали своє бойове мистецтво в герці.

Останньою вийшла мавпа й  затанцювала так кумедно, що всі  зареготали. Всі звірі - великі [192]та малі, дужі та слабкі - аж качалися, аж за животи бралися. V,

Сміялися довго - поки мавпа  покинула танцювати. А тоді Зусібіч  загукали:

- Мавпа! Мавпа - ось наш  цар!

- Іншого царя не треба!

Лиш один звір не сміявся, не кричав, не плескав у долоні - лисиця. Вона крутилася поміж усіх і бурчала:

- Чи ви при своєму  глуздові? Мавпа - цар?! Та хто вона  за одна та мавпа? Тільки  й уміє, що блазнювати та гризти  горіхи. А чи годна вона звитяжно  воювати, як належить цареві? Ні. Чи годна дати всьому лад?  Ні. Чи годна розпізнати потаємних  ворогів і дати їм такого  перцю, щоб на все життя затямили? Чи годна їх обхитрувати? Ні, ні, ні! Чи вміє вона красно  говорити? Ні, де там! То що ж  вона тоді вміє? У танцях вихилятися  та люд потішати? Де ж пак  - які заслуги!

І, глянувши на мавпу, лисиця докинула:

- Диви, як набундючилася!  Було б чого! Та раптом очі  лисиці спалахнули, і в них

майнула лукава усмішка.

- Ну, зажди, я тобі зараз  утну! Відійшла лисиця далеченько  й спинилася під [193]високим  деревом. Ще коли бігла на  галявину, бачила там пастку, а  в ній шматок м'яса. Лисиця  скрушно похитала головою:

- Якийсь бідолаха попадеться  туди! Тепер підбігла вона до  дерева, глянула -м'ясо на місці.  Лисиця помчала назад на галявину. Мавпу й досі оточували звірі.

- Ану розступіться, дайте  дорогу! І я хочу привітати  царя!

Звірі розступилися.

- Хай живе наш цар! - закричала лисиця й тричі вклонилася  мавпі.- Хай живе царська корона - наша честь і гордість! Щасливого  царювання тобі, твоїм дітям, онукам  і всьому твоєму родові довіку.

І, повернувшись до звірів, солоденько мовила:

- Ви обрали справжнього  царя.

- Красно дякую,- відповіла  мавпа, скривившися так кумедно,  що звірі засміялися.

Лисиця подумки зауважила: «Стривайте лишень - зараз ще не так  реготатимете».

- Царю мій,- провадила далі  вголос,- я давно мріяла зробити  тобі подарунок. Але я бідна  лисиця і не маю нічого, гідного  твоєї величі. Та сьогодні мені  пощастило - я знайшла [194] в  лісі скарб. Тож прийми його  від мене, бо тільки царям належить  володіти скарбами.

- Який скарб? - спитала  мавпа.

- Ходімо, царю мій, я  покажу.

- Ходімо,- радо згодилась  мавпа та й подалася за лисицею.

- Ану ж бо й ми  глянемо,- сказав котрийсь із звірів.

- Ходімо всі! Ходімо!

І всі посунули слідом за мавпою. Незабаром лисиця спинилася  й, показавши мавпі на м'ясо в  пастці, мовила:

- Скарб там, царю мій!  Візьми-но його сам. Мавпа, простягши  руки, прожогом кинулась до пастки. Аж раптом щось клацнуло, й  пастка защепнулася.

- Гей, лисице, тут тільки  шматок м'яса! Це такий скарб?  Ану відчини мені, я хочу вийти! - жалібно загукала мавпа.

- Стривай, пані мавпо,- сказала лисиця, забачивши на  стежці звірів.- Зажди трохи, вийдеш.

Коли звірі підійшли ближче, лисиця показала їм на мавпу:

- Бачите, якого царя ви  обрали? Пишайтеся тепер ним! [195]

Звірі оточили пастку. Дивляться - а там мавпа, зіщулена й жалюгідна.

- Що сталося? - питають  здивовані звірі.- Як вона туди  влізла? Де скарб?

- Спитайте її! - переможно  засміялася лисиця.- А скарб - то  шматок м'яса! Пані мавпа кинулась  у воду, не спитавши броду. От  і вскочила в халепу. І цього  недоумка, любі мої, ви обрали  царем? Чого ж мовчите?

Звірі дивилися то на лисицю, то на мавпу. Нарешті озвався вовк:

- Правду лисиця каже!

- Авжеж, правду! - підхопили  всі.- Ніяк не випадає мавпі  царювати!