Байки Езопа

І вона почала підстрибувати, мов шалена, витягуючи шию й  лапи - то ліву, то праву, то обидві разом, намагаючись ухопити ягоди. Та хоч  як старалася, нічого не виходило. Гроно  висіло собі, недосяжне для лисячих  пазурів.

А лисиця все стрибала й  стрибала, мов чмелена, аж поки нарешті  втихомирилася, задихана, змучена, ледь жива від утоми. Знову обдивилася одне по одному грона палаючими очима, облизала язиком губи і сказала презирливо:

- І нащо мені здався  цей виноград? Він же зелений!

Та й рушила геть.

А неподалік на шовковиці  сиділи дві сороки і про щось розмовляли. Та як тільки вони побачили, що до винограду  підбігла лисиця й почала стрибати, то враз урвали свою балачку. Й стали  зацікавлено спостерігати, дістане  лисиця [234] до грона чи ні. Довго розважалися  сороки шаленими лисячими стрибками.

- Хі-хі-хі,- засміялась одна,- ти ба, давно мені не було  так весело!

- А мені? - засміялась і  друга.- Оце-то вистрибує! Як ти  гадаєш, дістане чи ні?

- Та хто його знає. Але  щось не віриться. Гарна була  сорокам потіха.

- Певне, вона дуже голодна,  якщо витворяє таке заради  кількох нікчемних виноградин,- сказала  одна.

- Я теж так думаю,  але мені її не жаль,- озвалася  друга.- Бо й ми, якщо потрапимо  в її пазури, не врятуємося.

- О, дивись, вона йде  геть,- здивувалася перша.- Не змогла  добути жодної виноградини, хоч  яка вправна й хитра. Слухай, що я їй скажу, ти помреш  зо сміху!

І вона дочекалася, поки лисиця опинилася під шовковицею, а тоді нахилилася й гукнула, вдаючи з себе здивовану:

- О, кого я бачу! Пані  лисиця в наших краях? День  добрий, пані лисице! Як ся маєш?

Лисиця підвела голову й побачила сороку.

- День добрий,- кинула вона  неохоче, бо [235]знала, що з сороками  навіть лисиці краще не мати  справи.

- Яким вітром до нас? - запитала сорока.

- Та я не сюди, я аж  он туди йду, на отой пригірок,- відповіла лисиця.

- О, тоді присядь та  відпочинь, поласуй виноградом  он з того куща. Освіжишся, спрагу  вгамуєш, бо така спека! Ти  тільки поглянь, яка ряснота!

- Та я бачила,- сказала  лисиця,- але не захотіла їсти, бо він зелений.

- Зелений?

- Ну, звичайно! Я їм лише  солодкі, достиглі плоди. Я  дуже дбаю про своє здоров'я,  тому досі жодного разу не  хворіла!

І лисиця рушила повагом, як велика пані, хоч від голоду її аж нудило.

Як тільки вона зникла за деревами, сороки аж зайшлися реготом. Насміявшись уволю, вони почали щосили горланити:

- Сороки, ворони, горлиці,  одуди, горобці, усі птахи польові,  збирайтеся швидше сюди, почуєте  щось смішне!

Птаство мовби цього й  чекало. Ледь зачувши сорок, воно позліталося  на шовковицю, і сороки почали розповідати  навперебій про лисицю й [236] виноград. Що тут скоїлось, коли вони закінчили. Щебет, сміх, свист! Неможливо переповісти! Один горобець перелетів на кущ винограду, дзьобнув виноградину й розсміявся.

- Слухайте, оце так зелений!  Він же солод-кий-солодкий, як  мед. Полечу розповім цю історію  моїм діткам!

- І ми! І ми! - закричали  й інші птахи і хмарою знялися  з шовковиці.

Кожен птах помчав розповідати  про лисячі муки всім, хто тільки трапиться на шляху. І невдовзі в  долині не залишилося жодної тварини, жодного птаха, які б не знали  оповідки про лисицю й виноград. А кури й собаки розповіли своїм  господарям, бо в ті часи звірі вміли  говорити, а люди розуміли їхню мову. Із уст в уста ця історія розлетілася  по всіх усюдах, і відтоді її вже  не забували.

Зимовими вечорами бабусі, сидячи біля вогню, розповідали її своїм  онукам, а ті, коли виростали й  старіли, своїм. Пташки в м'якеньких гніздечках вищебечували її своїм маленьким  діткам, які ще не вміли літати. Кози в загонах розповідали козенятам, щоб вони увечері лежали спокійно, а від кіз чули цю історію і  корови, і телята, і ослики, і ягнята, [237]і поросята, і всі сміялися. Але найдужче сміялися кури й півні  на своїх сідалах, сміялася й уся  інша птиця, та й досі сміється, коли її почує. 

 

КОЗИ Й ЧАБАН

Погожого дня один чабан  вигнав із печери своїх кіз пастися. Вже багато років жив він на високій полонині, не залишаючи її навіть узимку. За житло йому правила  велика печера. У ній він тримав і кіз.

Отже, того дня чабан погнав стадо через вершину гори на протилежний  схил і там пустив пастися. Аж раптом він побачив ще якихось кіз - вони паслися поміж деревами. З першого  погляду чабан розпізнав їх.

- Дикі кози! - схвильовано  скрикнув він.- Як би це мені  прилучити їх до мого стада?

І рушив униз, підкрадаючись  до кіз. Але що це? Дикі кози, побачивши  чабана зі стадом, замість того, щоб  кинутись навтьоки, попрямували просто до свійських і невдовзі змішалися  з ними. Немовби вони тільки й  шукали собі цього товариства!

Вражений чабан спершу не повірив своїм [238] очам. Та коли впевнився, що це не сон, то аж затанцював з радості. І, дивлячись, як дикі й свійські кози мирно пасуться в одному стаді, задоволено подумав:

«Ох, який же сьогодні щасливий день! В одну мить я став заможним, не поворухнувши й пальцем. Диких  кіз багато, утричі більше, ніж моїх власних. Тепер я нароблю сиру, настрижу цілу гору шерсті й продам на ярмарку!»

Він сміявся й співав і  так весело грав на сопілці, як ніколи досі.

Увечері чабан загнав своє нове стадо - і свійських, і диких  кіз - до печери, розпалив вогнище, поїв і ліг спати.

А коли вранці виглянув надвір, усе навколо було вкрите глибоким снігом - певно, всю ніч ішов.

Але чабан до такого звик. Кожної зими в горах випадав сніг і лежав два, а то й три місяці. Тому влітку чабан заготовляв сіно й натоптував ним заглибину в  печері, а взимку годував ним кіз  увесь час, поки на пасовищах лежав  сніг.

- Ну, що ж, відсьогодні  паші вже не буде,- пробурмотів  він.- Добре, що є чим годувати  кіз. [239]

Та раптом йому спало на думку, що сіна він заготував лише для своїх кіз, і тепер, коли їх стало так багато, на всіх не вистачить.

Довго сидів він у важкій задумі, а потім вирішив:

- Не така це вже й  скрута! Своїм козам я даватиму  сіна трішки, а диким багато, щоб  вони були мені вдячні й  назавжди залишилися в мене. Свійські  кози - це свійські кози, нікуди  бони не дінуться, а ось за  дикими треба пильнувати!

І чабан дав свійським  козам по жмутку сіна, а диким - по цілому оберемку.

Свійські кози вмить з'їли  своє сіно, поглядали голодними очима  на диких і час від часу повертали  голови до вогнища, де сидів чабан, мовби  питали:

«Що ж ти з нами робиш, хазяїне? Чим ми перед тобою завинили?»

Відтоді так було щодня. Чабан  клав свійським "козам по невеличкому  жмутку сіна, а диким давав по оберемку. Дикі кози наїдалися, а свійські мало не помирали з голоду.

Та нарешті настав час, коли сніги розтали. І одного дня  чабан весело погнав кіз на пасовище. Кози, радісно мекаючи, жваво підіймалися [240] вгору, підхоплюючи на ходу зелені билинки. Незабаром стадо дісталося  вершини гори.

І тут дикі кози раптом відділилися  й подалися схилом зовсім не в той  бік, куди гнав їх чабан.

- Еге-ге, що це ви робите? Куди ви? - закричав чабан.

- Ми залишаємо тебе! - в  один голос відповіли дикі  кози.

- Залишаєте? І куди ж  ви підете?

- А туди, де жили й  раніше.

Але ж вони були так потрібні чабанові!

- Чекайте! Чекайте! Хіба  ж ви не провели стільки  часу з нами? Хіба ж ми не  прожили разом усю зиму?

- Прожили, та що з  того? Тепер повертаємося до своїх  місць.

І кози почали спускатися схилом.

- Безсоромні! - гнівно вигукнув  тоді чабан.- Оце така ваша дяка  за те, що я стільки часу  годував вас, відривав корм  від своїх кіз, аби дати вам!  Та де це чувано таку невдячність!  Поки я вам був потрібен, ви  жили в мене, а як став непотрібен, то йдете геть! Залишаєте мене, хоч я дбав про вас у тисячу  разів краще, ніж про своїх  власних. [242]

Дикі кози, почувши ці слова, зупинились і обернулися назад. А  цап, їхній вожак, сказав:

- Саме тому ми й покидаємо  тебе. Бо ти вирішив доглядати  нас, приблуд, краще, ніж своїх  власних кіз, які живуть у  тебе вже давно і яких ти  мав би любити дужче, ніж  нас. Якби ми залишилися в  тебе, а потім з'явилися ще якісь  дикі кози, то ти дбав би  вже не про нас, а про них.  Тобі подобаються все нові  й нові друзі, і ти віддаєш  їм перевагу перед давніми.  Але нам такі друзі не потрібні! Бувай здоровий!

І дикі кози подалися схилом униз - тільки чабан і бачив їх.  

 

КУПАЛЬНИК І ПОДОРОЖНІЙ

Якось у жнива один хлопчик  пішов на лан. Був полудень, пекло  сонце, а хлопчик жваво й весело йшов полем, що золотилося пшеницею. Невдовзі він дістався великої річки і, побачивши воду, захоплено вигукнув:

- Як добре! Зараз я  освіжуся!

Миттю роздягшись, він з  розгону шубовснув У річку. Та місце для купання хлопчик  вибрав невдале. Там було дуже глибоко, течія швидка, вона враз підхопила  його, закрутила й понесла. [243]

Бідолашний малий з  ляку геть розгубився. Він щосили замолотив  руками й ногами по воді, щоб утриматися на поверхні, і розпачливо закричав:

- Рятуйте! Тону! Рятуйте!

На щастя, в цей час  неподалік проходив подорожній. Він  почув голос хлопчика.

«Хтось потрапив у біду!» - подумав він і, прибігши до річки, побачив хлопчика, який відчайдушно  бовтався у воді.

- Гей, хлопче! - крикнув  подорожній.- Чи ти не знав, що  тут сильна течія? Що тут  може затягти навіть дорослого,  не те що такого пуцьвірінка,  як ти? Ну, чим ти думав? Захотілося  скупатися, то ти одразу - плюх!- пірнув у воду, забувши про  все на світі! Невже ж ти  не подумав про свою бідолашну  матір? А батько твій...

- Ти мені спершу допоможи  вилізти! - перебив його хлопчик.- Урятуй мене, чоловіче, бо ще трохи  - й мені кінець! А коли витягнеш  мене, коли я стану на землю,  тоді вже й виказуй. Тоді  лай мене, скільки хочеш, і давай  поради! А зараз дай мені за  щось ухопитися. Це буде цінніше  за всі слова на світі! [244] 

 

ВУГЛЯР І ВЛАСНИК ПРАЛЬНІ

Мав один вугляр велику комору, де тримав вугілля на продаж. Тільки торгівля в нього йшла погано, і  він ледве зводив кінці з кінцями. От сидить він якось у себе на порозі та й журиться. Коли це дивиться - до сусідньої крамнички заходить незнайомий чоловік. Зайшов, про щось порозмовляв з хазяїном, а коли вийшов - побачив вугляра, привітався до нього та й каже:

- Здається, ми будемо сусідами.

- А що, ти наймеш тут  приміщення? - поцікавився вугляр.

- Та начебто.

- І що ж ти збираєшся  тут влаштувати?

- Пральню. Я маю приміщення  в іншому місці, але там мені  не подобається.

- Чекай, чекай! - вигукнув  вугляр.- Чом би нам не залагодити  одну справу?

- Яку саме?

- Ти вже домовився з  крамарем?

- Ще ні.

- Ну, то слухай. Я маю  величезну комору, вона в мене  напівпорожня. Якщо хочеш, я здам  тобі в оренду половину її, і це тобі коштуватиме набагато  дешевше, ніж у мого сусіда. Ти собі [245] матимеш місце для  роботи, а вигода буде нам обом. До того ж у товаристві веселіше, швидше час минає.

- Коли це обом нам  на користь, то чом би й  ні! - сказав власник пральні.

- Тоді сідай, обмізкуємо  все як слід.

- А що тут мізкувати?  Я тобі платитиму за половину  приміщення і за половину олії  для каганців. Отже, давай мені  половину комори. Згоден?

- Згоден.

- Ну, то по руках! Ось  тобі й завдаток. І завтра ж  я перебираюсь.

- Хай щастить,-мовив вугляр, беручи гроші.

Власник пральні пішов  до своєї пральні й сказав хазяїнові  приміщення, що залишає його, а потім  зібрав білизну та все своє начиння. Наступного дня рано вранці повантажив усе це на воза, віддав хазяїну ключі  й подався на нове місце. Вугляр зустрів  його радо.

- Я вже звільнив,- каже,- половину комори,- попідмітав і  павутиння познімав.

- От і добре,- мовив чоловік  і вивантажив з воза кошики  з білизною.

Ввійшов він у комору, дивиться - ой, лихо! [246]

Темно, стіни чорні, половину приміщення займають купи вугілля. Вмить  вискочив він з комори як ошпарений  і розкричався:

- Це що таке?! Вугільна  яма?! Ох, куди ж це я потрапив?! Як же я тут пратиму, як  прасуватиму білизну?! Білосніжний  одяг?! У вугільній порохняві?! Що  з тої білизни буде?! Та вона  ж почорніє ще в кориті, поки  пратиму! Ох, чоловіче добрий, чому  ж ти мені одразу не сказав, що ти вугляр?

- Отакої! Та ми ж з  тобою говорили,- вигукнув вугляр,- тільки ж ти мерщій погодився  на половину моєї комори, навіть  нічого не розпитавши. Я гадав,  що ти все знаєш.

- Ох, звідки б мені знати!

- Ну, то послухай, що я  тобі скажу. Де ти бачив,  щоб справи залагоджували отак  нерозважливо, отак поспіхом? Було  б спершу роздивитися, послухати,  що тобі кажуть, обмізкувати все,  а вже потім вирішувати. Чи  так ти вчинив? То хто ж тобі  винен?

Власник пральні мовчки слухав, бо було вже пізно. Давши завдаток і втративши колишнє приміщення, він стояв тепер на вулиці біля своїх кошиків та корит, не знаючи, як бути.