Байки Езопа

Вовкам аж дух перехопило, як почули ті слова. Мир з вівцями! Чи не з'їхав Старий з глузду?

Сіроманець пояснив їм, що має на гадці, і вовки з ним  згодились.

Назавтра троє вовків-посланців  подалися на пасовисько й загукали до овець:

- Послухайте, що ми вам  скажемо! Нас послав проводир, Старий Сіроманець! Накажіть собакам,  аби пустили нас. Клянемося  - ми не зробимо вам нічого  лихого!

Здивувалися вівці, проте  відіслали од себе [112] собак, і ті поставали віддалік, нашорошивши  вуха, готові кинутись на допомогу.

Підійшли вовки до овець, привітались та й кажуть:

- Одвіку ми з вами  жорстоко ворогували. Ви тремтите  на саму лише згадку про  нас, а ми втікаємо, ледве забачивши  ваших псів. Ви живете в одному  місці, ми - в іншому, але ж гори  в нас спільні, то - й ваша, й  наша батьківщина. Отак розмислив  собі наш великий проводир, Старий  Сіроманець, і вирядив нас повісти:  ми не держимо проти вас  зла і ніякі з вами не  вороги; ми навіть любимо овець.  Єдині недруги люті в нас  - собаки. Віддайте їх нам, і  тоді почнеться нове життя.  Ви зможете ходити вільно, куди  схочете, пастися де тільки  вам заманеться, навіть на власних  наших землях. Не треба вам  буде вечорами збиватися докупи  в тісних кошарах - гуляйте  собі в горах або в полі. А взимку приходьте в нашу  печеру погрітися, погомоніти, послухати  казок чи цікавих бувальщин.  Ось що велів переказати Старий  Сіроманець. Ну, то як: згодні віддати  нам собак?

- Згодні! Згодні! - влад закричали  вівці. А малі ягнята аж затанцювали  з радощів і замекали: [113]

- Ми хочемо слухати  казки! Хочемо в печеру! Ме-е-е!

Старий баран стояв  обіч отари і слухав вовків, похиливши  голову. Він одразу збагнув, куди ті хилять. Аж затремтів, здумавши, що з  того може вийти. А як побачив дурну  овечу радість, розлютився й гримнув:

- Замовкніть, недоумки! Покрутіть  мозком трохи! Хіба ви не  знаєте, що поки нас охороняють  собаки, можемо пастися де завгодно? Що, забули? І горе тому з нас,  хто лишається сам! Нема йому  порятунку! То що ж нас чекатиме, коли не стане охорони? Пропадемо  всі як один! Ось чого хочуть  вовки! А ви й дали собі  брехнею баки забити! Гей ви, посланці! Вертайтеся до свого Старого  Сіроманця та перекажіть йому, що ми дуже вдячні нашим охоронцям, котрі невсипуще пильнують наш спокій. Віддати їх вам - зась! Ходіть геть, поки ми добрі!

Понурили голови посланці й мовчки попхалися до своїх.

Отак здоровий глузд барана переміг вовчу хитрість. [114] 

 

МАВПИ-ТАНЦЮРИСТКИ

Якось єгипетський цар  забрів, гуляючи, до чудового лісу, де росли  банани, горіхи й хурма. Відтоді цар  щодня ходив у ліс, дивувався  з папуг, що вигравали барвистим  пір'ям, сміявся з мавп, що стрибали по деревах, рвали банани та горіхи й, облущивши, з'їдали їх. І ось  одного дня цар мовив до свого  почту:

- Мені спало на думку  зібрати стадо мавп і навчити  їх танців.

- Що ти, наш володарю! Хіба  таке можливе? - здивувався почет.

- А чому б і ні? Мавпи  дуже люблять наслідувати людей.  Побачить вона, скажімо, що людина  зачісується, і собі шкребе  голову. Хай тільки побачить танок  - одразу сама затанцює. Тож накажіть  спіймати кілька десятків мавп  і привезти їх до палацу.

Коли мавп привезено до палацу, цар звелів покликати танцюристів.

- Заженіть мавп до великої  зали й спробуйте навчити їх  танців. Та дбайте про них, годуйте  добре, щоб не відчували вони  неволі.

Танцюристи загнали мавп до зали й заходилися виконувати царське  веління. Аж ось за [116]кілька день один з них прийшов до царя й каже:

__ Царю наш! Мавпи навчилися  танцювати,

та ще й як! Вони вивчили  всі танці. Танцюють навіть краще  за нас! А що вже тішаться! Ходи сам  подивись!

Цар подивився й очам не повірив. Десятеро мавп танцювали так  вправно й завзято, аж дух забивало з подиву. Захоплений цар звелів нагородити кожну мавпу торбинкою  золотих.

Потім наказав покликати  кравців. А коли ті прийшли й уклонилися, сказав:

- Пошийте для мавп гарне,  барвисте вбрання. І щоб не  було однакового. Не шкодуйте  краму й золота на оздоби, робіть  якнайкраще. Бо за тиждень у  палаці - велике свято, і мавпи  на ньому танцюватимуть. Такого  свята досі не бачили!

За тиждень усе було готове. Палац, до якого посходились  вдягнеш в шовки та оксамити вельможні  гості, сяяв оздобами. Цар з царицею  Щиро вітали всіх, частували пресмачними  стравами й найсолодшими напоями. А  потім Цар провів гостей до зали з коном і музиками.

Посідали на свої місця  цар з царицею, а за ними й гості. Аж тут на кін вибігли мавпи  в барвистому вбранні, в машкарах - дуже кумедні [117] й симпатичні. Гості  весело засміялися. Музики заграли, мавпи  пішли в веселий, бурхливий танок. Гості дивилися й чудувалися. Щоб  мавпи та були на таке здатні? Неймовірно!

Серед гостей був один молодик, який дуже полюбляв жартувати. Дивився, дивився на мавп - аж ось сяйнула  йому думка.

Молодик вийшов до вітальні, взяв з таці жменю горіхів і, вернувшися до зали, підкрався до кону та й поклав горіхи на краєчок.

Ніхто з гостей того не завважив, але мавпи відразу помітили горіхи.

І таке тут почалося, що годі й розповісти!

Мавпи кинулися до горіхів, забувши, що вони танцюристки і на них дивляться  цар з гостями. Штовхалися, чубилися, здирали одна з одної машкари. Коли якійсь удавалося вхопити горіх, решта налітали на неї, шарпали, шматували  чудове вбрання.

На кону зчинився неймовірний  шарварок. Мавпи розшаленіли, билися так, аж шерсть летіла.

В залі всі реготали, і  найдужче - цар. А старий слуга, що дивився  на все те в двері, похитав головою  і сказав іншому: [118]

Мавпа є мавпа і мавпою зостанеться, хоч би як її вимуштрували, хоч би чого навчили. 

 

РИБАЛКА З СОПІЛКОЮ

Жив собі колись молодий рибалка. І, всім на диво, чудово грав на сопілку. Хто його почує- не зрушить з місця, доки не дослухає. А хлопець візьме, бува, з собою сопілку в море та й виводить при місяці прегарні мелодії.

- То ти рибалка чи  музика? - часто питали його.

- І рибалка, і музика,- відповідав той.- Хіба одне одному  вадить?

Якось уранці взяв рибалка  сіть і сопілку та й поплив до високої скелі, що одна-однісінька стриміла з води далеко від берега. Довго  сидів на голому камін-ні, милуючись  нескінченним танком хвиль. І сяйнула  нараз йому думка.

Ну ж бо заграю: може, риба заслухається, може, заворожить її моя  сопілка і вийде вона моря на камінь?! Тоді мені тільки й діла, що позбирати  її в кошик; не треба буде морочитися сіткою! [119]

Та й ну одна за одною  награвати найкращих пісень.

Час збігав, але жодна рибина чомусь і носа з води не висунула.

Бачить рибалка - нічого не виходить. Поклав сопілку, взяв сіть і  закинув. А як почав витягати - одразу відчув: там повно риби. Повибирав, і бідолашна риба забилася на березі.

- Еге,- каже хлопець,- коли  я тобі грав, то ти не танцювала.  Тепер танцюй не танцюй - я вже  більш не гратиму! 

 

КУРІПКА ТА КУРИ

Рано-вранці один селянин  поїхав на базар продавати городину. Коли він добувся туди, люди вже  посходилися. Той продає, той купує, а той просто тиняється знічев'я.

Спродався селянин та й  збирається додому. Коли це бачить - поблизу  юрба. Зацікавився чоловік, що там  таке. Підходить, дивиться - аж то приручена  куріпка. Походжає собі спокійно, нікого не боїться.

Сподобалась вона селянинові.

- Продаєш? - питає в господаря.

- Продаю. [120]

- Скільки?

- Стільки.

- Дорого.

- Дорого за куріпку,  що лагідна, мов ягня? Вона вже  кілька місяців у мене і  весь час ходить вільно, не  тікає, а ввечері завжди вертається  до свого гнізда. От візьми  та пусти до курей, вони її  приймуть як свою.

Поторгувалися трохи й  ударили по руках. Узяв селянин куріпку, приніс додому й пустив у курник.

А вона й справді була дуже смирна. Не просить більше, ніж їй дають, поклює любесенько зерна, поскубе  зеленої травиці, води нап'ється  і сидить у затінку. Здавалося, їй до вподоби нове товариство.

Та кури відразу її не злюбили. Дзьобали й гнали від себе. Півні  не пускали під зелене гілля, клювали  в голову й висмикували пір'я.

Засумувала бідна куріпка, почала ховатися Далеко в заростях, аби ніхто їй не допікав. Тільки як захоче їсти, виходить несміливо на подвір'я.

На її щастя в зарості  часто прилітав горобчик. Куріпка  з ним заприятелювала. От якось  жаліється йому: [121]

- Знаєш, любий горобчику,  не люблять мене кури, хоч на  очі їм не з'являйся. А все  тому, що я не їхнього роду. Тільки підійду до них, одразу  женуть геть. Ця зневага завдає  мені жалю, бо я до такого  не звикла. Ще коли жила в  горах, нас, куріпок, усі птахи  любили й мали собі за честь  нашу прихильність до них. І  в домі мисливця, якому я потрапила  до рук, мене любили й пестили.  Найдобріше зерно давали, ласощами  пригощали. А тут отак зненавиділи!

Послухав горобчик куріпку  і похилив голову. Хоч у горобців язик без кісток, та цей був добре  вихований і не любив пліткувати. Тож тільки й спробував, що втішити  куріпку.

- Не сумуй,- каже.- Зажди  трохи: далебі, перетреться, перемнеться  та й так минеться.

По кількох днях селянин  помітив, що куріпка ховається в  заростях.

«Посаджу-но я її в курник,- думає,- разом з курми та замкну. Не випускатиму, аж поки звикнуть бути вкупі».

Так і зробив. Цілий тиждень  не випускав їх. Нарешті відімкнув  курника. Кури відразу побігли на моріжок, а куріпка - в зарості  до горобчика. [122]

__ Горобчику любий,- каже  радісно,- таки

на твоє вийшло. Тепер я  не журюся. Горобчик злетів нижче, аби  краще чути.

- Не журюся,- провадила  далі куріпка,- бо побачила: все  зло, яке мені кури чинять,- не від зневаги до мого роду. Півні тільки те й знають, що  битися між собою, і не тому, що ненавидять одне одного - адже  вони одного роду! - а тому лише, що забіяки! Через те й не  живуть у згоді.

- Я це знав,- осміхнувся  горобчик.- Але не казав тобі, бо  хотів, аби ти сама збагнула.

- Тепер-то я збагнула,- сказала куріпка,- і мені байдуже  до їхніх вихваток. 

 

ЛИСИЦЯ Й ЛЕВ

- Ти вже виріс, став  справжнім лисом,- сказала Хитрунчикові  мати-лисиця одного гарного літнього  ранку, напоєного пахощами трав 1 квітів.- Можеш виходити на полювання  сам. я в твоєму віці сама  собі їжу добувала. Либонь, я Розповідала  тобі про пригоду з дикими  качками...

Аякже, мамо, аякже! - вихопився  Хитрунчик ,боячись, що мати знову почне  повчати [123]його на своїй давній пригоді, котру він слухав^ стільки разів, що й чути вже не міг.

- Ну, то ходи оглянь  околиці. Та далеко не заходь  і в обід повернися, розкажеш, що бачив, як полював. і

- Біжу, мамо,- зрадів Хитрунчик.

- Бувай здоровий. Ні пуху  ні пера!

Лисиця стояла біля нори й  задоволено стежила за сином, аж поки він зник за деревами. Тільки тоді полізла  вона в нору.

Спокійно спливав час  у цьому потаємному закутку великого темного лісу, неприступного людям. Лисиця поволі патрала курку на обід. Аж раптом тишу й супокій порушив  якийсь шум. За мить галявиною промчав  захеканий Хитрунчик і вскочив  у нору. Не пізнаєш його - блідий, очі нестямні.

- Дитино моя! - крикнула  мати, покинувши курку.- Дитино моя,  що тобі сталося? Чому ти  такий?

Хитрунчик упав на стільця, бо ноги не тримали його.

- Ох, матусю, що я тобі  скажу! Бачив я таке страховисько, що годі й змалювати!

- Яке ж- те страховисько?

- Величезне, руде, з довгим  волоссям на [124] шиї, із здоровенною  головою! А пащека яка! Як  роззявило - а там зуби!!! Зроду  таких не бачив! __ І той звір  щось тобі заподіяв?

- Та ні, мамцю! Я ж  не підходив до того чудовиська! Воно навіть мене не бачило!

- Отакої! То чого ж так  налякався?

- Ой матусю, якби ти  його бачила, ти б мене не  питала.

- Любий мій Хитрунчику, посидь трохи та отямся. Нема  чого тобі боятися. Але сьогодні  вже нікуди не підеш.

- Ба! Не тільки сьогодні - більше ніколи носа з нори  не випхну!

Лисиця осміхнулася й  знов узялася до курки.

А Хитрунчик і справді  просидів весь день удома. І взавтра, й позавтра теж нікуди не поривався. А на третій день уранці, тільки прокинувся - каже:

- Не можу я більше, мамо! Обридло мені сидіти в норі! Вийду я!

- То вийди, чому б  не вийти?

Побіг Хитрунчик. Повернувся в обід перестрашений.

- Я знову бачив ту  почвару! - вигукнув.- Лежала на галявині  й грілася на сонці. [125]

- Яка ж вона була  сьогодні?

- Трохи менша, ніж того  разу. Я й тепер налякався, що  там казати, але не так, як  перше. Навіть підходив ближче  й розглядав. Такенна голова... Що воно за звір, мамо, ти знаєш?

- Та то ж лев, дитино  моя. Чи ж я тобі про нього  не казала?

- А справді! То це  він такий?

- О Хитрунчику мій, як  ти вже в світ вийшов - -пізнаєш  багато дивних речей.

На; ранці Хитрунчик знов подався на

полювання і відтоді почав  ходити щодня.

Якось увечері повернувся Хитрунчик до нори радий та веселий.

- Мамо, мамо! - гукнув здалеку.- Що я тобі скажу!

- А що, синочку?

- Я знов бачив лева. На галявині. Пішов я туди, бо  ще перед кількома днями нагледів  там кущ дикого винограду. Ягоди  були зелені. Сьогодні я подумав,  що вони, певно, вже дозріли,  і вирішив покуштувати. Підходжу - аж бачу просто себе лева. Спершу я розгубився й хотів  утікати, але глянув на нього  ще раз - і вмить страх кудись  подівся. І набрався я такої  одваги, що ти й не повіриш! [126]

- Якої ж?

- Я підійшов і заговорив  до нього.

- Справді?

- Слово честі, мамо!

- Що ж ти йому сказав?

- «Добрий день, леве, - кажу, - сьогодні гарна днина, авжеж?»  - «Авжеж, гарна, моє

лисенятко, - відказує лев.- А  ти що тут робиш?» - «Прийшов до цього  куща скуштувати винограду. Не знаєш - достиг він уже? Кілька день тому був  ще зелений».

Лев засміявся та й каже: «Я до нього не підходив, він мені не смакує. Може, досі й дозрів. Ходи-но, маленький, сам поглянь».