Байки Езопа

«Лишенько моє, тепер ніяк утекти до лісу! - подумав олень.- Ану  ж бо сховаюся в отому винограднику».

Олень щодуху кинувся вниз. А мисливці, напнувши тятиви, побігли  слідом. Проте олень устиг заховатися.

- Стійте! - гукнув один  мисливець.- Оточіть виноградник  та гарненько видивляйтеся - він  десь там. А коли вибіжить  на поле, ми одразу його побачимо.

Мисливці поставали, пристерігаючи  за кущами винограду. Але олень заховався  так добре, що жодне око не могло  його примітити.

- Де ж він дівся? - питає  один із мисливців.

- Напевне, встиг ускочити  в ліс,- каже другий.

- Ні,- докинув третій,- ми  добре пильнували і, коли б  він з'явився, неодмінно побачили  б.

- У полі теж не видко,- промовив четвертий.- Що ж робити?

- Ще пошукаймо,- озвався  п'ятий мисливець.- Не знайдемо - що  ж, нічого не вдієш. [46] Мисливці  востаннє обдивилися виноградник,  та знову марно. Нарешті їм  набридло шукати і чекати.

- Ходімо,- каже один,- певне,  олень таки втік од нас.

- Ходімо,- погодились мисливці  та й подалися гуртом геть.

Олень дуже зрадів, побачивши, що його вороги пішли:

- Я врятувався - аж не  віриться!

Та й ну на радощах шматувати  листя й солодкі грона винограду!

Біг олень од куща до куща, розсував гілки, розгойдував листя - одне слово, геть знетямився й забув  про небезпеку.

І скоїлося непоправне - треба  ж було озирнутися одному мисливцеві!

- Гляньте! - гукнув він  до товаришів.- У винограднику  щось ворушиться! Ходімо подивимось, що воно таке! Мерщій!

Мисливці побігли до виноградинка - і побачили оленя.

- Ось він!

Олень кинувся тікати, мисливці - за ним. Мчить олень, серце йому калатає із жаху, а в голові одна думка снується: [47]

«Чому я не стояв нишком у винограднику? Він сховав мене від небезпеки, а я, невдячний, потоптав гостинність його й доброту понівечив. От і караюсь по заслузі!»

Отак і деякі люди бувають  покарані за те, що не цінують своїх  благодійників. 

 

НЕДУЖИЙ ОЛЕНЬ

На зеленій галявині посеред  лісу жив гарний олень. Віддавна тут  мешкали його мати й бабуся, і  всі мали це місце за свою домівку. Ніхто із звірів не заходив туди пастися, знаючи, що тамтешня трава  належить оленеві.

Та якось золоторогий  красень захворів; не міг ні бігати, ні пастися, лежав на зеленій траві  •й жалібно стогнав.

Почула той стогін коза, яка саме минала галявину. Підійшла до оленя, питає:

- Ти що, занедужав, сусіде?

- Ох,- відказує олень,- болить  мені все тіло, не можу ні  їсти, ні пити.

- Бажаю тобі якнайшвидше  одужати!

- Дякую,- мовив олень і  заплющив очі. Коза намірилася  йти, та побачила на галявині

зелену, соковиту траву. Покрутилася  й подумала48: все одно олень не їстиме - чи не попастися трохи? Та й  наїлася трави досхочу, а тоді подалася додому. По дорозі зустріла двох ко-рів-сусідок.

- Добрий день, чули новину?

- Яку?

- Олень занедужав, болить  йому все тіло, він лежить і  стогне.

- Ой лишенько! - жалісно  вигукнули корови.- Треба піти  навідати його.

- Я вже там була, трохи  його розважила. Невдовзі корови  прийшли на галявину до оленя.

- Як здоров'ячко, любий  сусіде? - питають.

- Ох, занедужав, і сам  не знаю чого, болить мені все  тіло, що й підвестися не можу. Дякую, що навідали.

Корови трохи постояли біля оленя, побажали йому якнайшвидше  одужати та й подалися геть. А  по дорозі червона каже до чорної:

- Глянь лиш, яка зелена  соковита трава!

- Я помітила, коли ми  ще сюди йшли, та й подумала: чом би не поласувати...

- Авжеж, авжеж! Нумо  скуштуймо! Скубнули корови траву  - ох і смачна ж! [49] Понапасалися  добре та й почимчикували додому, ситі та веселі. Дорогою зустріли  коня з віслюком, що дуже кудись  поспішали.

- Куди це ви так квапитеся? - питають корови.

- Таж олень занедужав,  ідемо навідати,- відповідають ті.

- Ідіть, ми саме від  нього вертаємось.

Незабаром кінь з віслюком дісталися галявини, розпитали оленя, як він почувається, чи не хоче, бува, чого, а тоді попрощалися й пішли. Аж ось побачили соковиту пашу.

- Чи не поскубти травички? - каже віслюк.- Олень усе одно  занедужав, і вона пропадає  марно.

- Чому б не поскубти,- згодився кінь. Понапасалися добре,  згадали, що вже час і додому.

На другий день на галявину прийшли коза із своєю сестрою. А  вертаючись додому, знову поскубли зеленої травички. Те саме зробили  корови, кінь з віслюком, ватага кролів та зайців, які теж дізналися про  оленеву хворобу й забажали навідати його. А ще згодом прибігли вівці  з ягнятами та черідка телят. Пробули  з оленем весь день, розважали балачками, зичили здоров'я [50], а коли пішли -: не залишилось на галявині жодної травинки. Все випасли оленеві друзі.

На ранок олень трохи  оклигав, підвівся з землі й захотів  попастися, адже кілька день ріски в  роті не мав. Проте хоч скільки  він нахилявся - не міг намацати ні травинки.

«Ой лишенько,- подумав він,- це ж мої сусіди випасли всю  траву. Що тепер робити, немає ж  сили піти попастися кудись-інде; невже  конати з голоду?»

На той час галявиною  бігла лисиця. Побачила оленя, розпитала  за все й засміялася:

- Не журися, я принесу  тобі оберемок трави й води  напитися, ще й розуму навчу:  ніколи не водися з кепськими  товаришами, від них завжди більше  шкоди, ніж користі. 

 

ВІЗНИК ТА ГЕРАКЛ

Геракл (Геркулес) - в грецькій міфології - герой, втілення мужності, відваги, сили, працелюбності.

Одного разу запріг селянин  волів та й поїхав у поле. Саме в ту пору випали дощі, й дорога була слизька, а де траплялася глина - зовсім [51] годі проїхати. Воли ледве спустилися з крутого узвозу й дісталися  краю поля. Обіч дороги була канава, і  воза занесло туди.

- Що ж тепер робити? - розпачливо вигукнув селянин.- Я  дуже кваплюся! Як витягти воза  з багнюки? А може, покликати  Геракла? Він, далебі, допоможе.

Та й заходився гукати:

- О всесильний Геракле,  прийди й витягни мого воза  з канави, тобі це за іграшки!  Ти ж добрий! Допоможи мені!

Довго кликав селянин; нарешті  Геракл з'явився й сказав:

- Чоловіче добрий! Цього  воза можна витягти самому: треба  взятися за колеса й вирвати  їх з глини та підігнати  волів. Спершу потрудися, спробуй  сам собі допомогти, а тоді  вже клич мене. Бо як сам  нічого не робиш - нема чого  когось кликати. 

 

ШАХРАЙ І КОРЧМАР

Був собі колись хитрий хлопець, який, замість того щоб чесно жити й працювати, часто лукавив і  ошукував довірливих людей. Набридло йому сільське життя, і надумав він  до міста [52]податися. Зранку вирушивши  в дорогу, надвечір дістався до однієї корчми й зупинився заночувати. Смачно повечеряв, добре виспався на м'якій постелі і вранці був бадьорий та веселий. Хутенько одягся та й пішов  снідати, наспівуючи пісеньку. Корчма була порожня, а корчмар сидів  на порозі й грівся на сонці.

- Бачу, небагато в тебе  гостей,- каже хлопець.

- Сьогодні свято, хлопче, люди відпочивають; опівдні поприходять  сусіди - випити по келиху вина.

Нагодував корчмар подорожнього та й сів з ним на порозі.

- Коли б я навіть  не знав, що сьогодні свято  - однаково здогадався б,- сказав  хлопець.- Бо на тобі святкова  одіж.

- Ще й нова-новісінька,- гордовито відповів корчмар.- Нині  вперше вбрався.

- Носи на здоров'я,- промовив  хлопець, хитро поблискуючи очима.

«Далебі, він зовсім дурний,- подумав,- тож треба так зробити, щоб одіж стала моєю».

- Дякую, парубче,- сказав  корчмар.- Чи далеко вибрався?

- До міста. А ти давно  тут живеш? [54]

- Давно. З діда-прадіда  й нікуди ще не виїздив.

- Невже ніколи не подорожував?

- Ніколи. Але дуже б  мені хотілося побачити море. А ти коли-небудь його бачив?

- Чи бачив я море? - засміявся  хитрун.- Та в мене ж батько  моряк і має свої кораблі,  що плавають усіма морями світу.  Я ще змалечку плавав по  чужих краях. Пам'ятаю, пливли  ми якось до Корінфа; на другий  день знялася буря, й корабель  почало кидати з хвилі на  хвилю.

По цих словах хлопець  позіхнув і завив по-вовчому.

- Чого ти так виєш? - перелякано спитав господар.

- Як тобі сказати, чоловіче  добрий, напевне, мені пороблено.  І сам не збагну, що це таке. Коли отак позіхну тричі та  завию - зразу перекидаюся на  вовка. А хто попадеться в  мої пазури - вже не вирятується.  Уаввв! - удруге позіхнув хлопець.

Зблідлий корчмар підвівся з порога, але хитрун ухопив його за полу.

- Не кидай мене, чоловіче  добрий, посидь ще трохи, потім  забереш мій одяг, навіщо ж  [55] має пропадати. Бо я перегодом  знову стану людиною... Уавв!..- хлопець  роззявив рота й позіхнув, не  випускаючи поли.

- Рятуйте! - заволав корчмар.- Він знову позіхає!.. Це ж він  зараз перекинеться на вовка!  О лихо!

Та й кинувся тікати до корчми, а вскочивши туди, засунув  за собою двері.

Але одіж його лишилася в  руках хитруна.

Довго сидів корчмар, зачинившися, трусячись із жаху. Нарешті почув  стукіт у двері та людський голос:

- Ти що, не торгуєш сьогодні? Корчмар упізнав голос свого  доброго приятеля й зрадів.

- Зараз одчиню! Але спершу  скажи - тобі вовк не траплявся,  коли ти йшов до мене?

- Вовк? - здивувався той.- Та  звідки б він тут узявся?

Корчмар осмілів і, відчинивши двері, розповів приятелеві про халепу, що трапилася з ним.

- Далебі, я ще дешево  відбувся - зберіг собі життя.

- Ну ж і дурень! - зареготав  приятель.- Пройдисвіт наверз тобі  казна-чого, аби забрати нову одіж. А міг би забрати й більше. Така [56] кара спостигає диваків,  які вірять усьому, що бовкне  перший-ліпший шахрай, не думаючи,  чи то правда, а чи вигадка. 

 

ГАЛКА ТА ГОЛУБИ

Був холодний зимовий день. Усюди лежали кучугури снігу. Вітер  пронизливо свистів між голими деревами, й бідолашні птахи трусилися  з холоду. Одна галка літала лісом, шукаючи поживи, але нічого не знаходила, крім снігу.

«Як залишуся тут, сконаю з  голоду,- подумала вона.- Полечу-но до села. Там усе-таки можна поживитися недоїдками або забратися до когось у клуню».

Прилетівши в село, галка  побачила в одному дворі гарненьку  високу хатку, біля якої ходили голуби й дзьобали зерно.

«Добре живеться голубам,- заздро подумала галка.- Була б я  голубка, то й мені гаразд би велося... А чом би не стати голубкою?! Пофарбуюся в білий колір - та й край! Голуби матимуть мене за свою. Тоді буду завжди сита».

Галка зразу знялася й  полетіла. Знайшла яму з вапном та й почала білитися. Раз пірнула [57] у вапно, другий і третій... А  тоді полетіла до криниці, зазирнула  у воду.

- Геть-чисто голубка! - радісно  вигукнула вона.- Віднині їстиму, питиму з голубами скільки  схочу та й лишуся з ними  назавжди. Матиму тепле гніздо, буду  завжди вільна, схочу - полечу  в гори, схочу - в поле! Житиму  з голубами й горя не знатиму!  З галками не буду більше  водитися! Як тільки я досі  жила з ними?!

Та й подалася хутенько до голубника. Голуби побачили білу пташку й прийняли до гурту як свою.

Допалася галка до зерна, їла скільки хотіла; так напхала  воло, що не могла більше й зернини  ковтнути. Наївшися, підвела голову й сказала сама до себе:

- Ще ніколи не була  така сита! їй-право, добре бути  голубкою!

Кілька день галка жила в голубнику, їла й пила з голубами та тішилася з такого життя. Аж якось, прокинувшись уранці, побачила чисте, безхмарне небо.

Забула галка, що вона голубка, й голосно закричала:

- Кра-кра-кра! Який гарний  день! Кра-кра! [58]

- Хто це? - здивувалися  голуби.- Це не голубиний голос.  Мабуть, чужий птах є між нами.

- Он він! - вигукнуло мале  голуб'ятко, показуючи на галку.

- Що ти тут робиш? - спитала  в галки мати-голубка.- Лети собі, пташко, до свого дому й не  вертайся сюди! Ми не приятелюємо  з брехливими птахами!

- Правду кажеш! - вигукнули  всі голуби.

- Нам чужинці не треба!

І присоромлену, ображену галку  вигнали з голубника.

«Що ж,- подумала вона,- така моя  доля. Полечу краще до своєї родини. Хоч життя там не таке, як у  голубнику,- все-таки серед свого  роду. А рід для птаха потрібніший  за їжу».

Дісталася галка до лісу.

- Кра-кра-кра! - закричала  здалеку до своїх родичів.- День  добрий! Як чудово нині сонечко  сяє, еге ж?

Галки, повилазивши з гнізд, сиділи на гілках.

- Кра-кра-кра! Що воно  за птах кричить по-нашому? То  ж не галка,- загомоніли вони.

- Як це не галка! - обурилася  та.- Ви що, з глузду з'їхали?  Я така сама галка, як і  ви. [59]

- Ха-ха-ха! - зареготали галки.- Ха-ха-ха! Гляньте на неї! Справжнісінька  галка! Чи ж бачив хто галку,  білу, як голубка? Ха-ха-ха! Лети  собі, птахо, куди летіла, ми із  зайдами не водимось! Лети на  свою половину лісу, а тут здавна  жили наші батьки, діди, й ми  тут господарюємо! Забирайся геть!

Самотня, зневажена всіма, полетіла галка лісом, примовляючи:

- Не подобалося тобі  жити між своїми, ділити радощі  й горе, зреклася свого, полетіла  шукати кращого... Захотіла неправдою  жити, тож тепер і май: чужі  вигнали й свої відцуралися.  І слушно вчинили - сама у  всьому винна.

Отак завжди буває: хто  свого зречеться, того й свої цураються, і чужі не приймають. 

 

ЖАБИ

Серед зеленого поля було невеличке  блакитне озерце. Жили в ньому дві  жаби.

Зиму перебули вони щасливо. В озері було багато поживи, і  жаби нічим не клопоталися.

Але настало таке спекотне літо, що озерце [60] висохло,- зосталася  від нього маленька калюжка.

У цій калюжці й ховалися жаби, нарікаючи на жорстоку долю.

- Довго тут не висидиш,- каже якось одна жаба.- Щодень  стає жаркіше,- скоро й ця вода  висохне.

- Авжеж,- відповідає друга.- Треба шукати кращого місця.  Може, десь недалечко є річка  чи більше озеро. Пересиділи  б там спеку, а з першими  дощами повернулися б сюди.

- Гаразд,- погодилася перша.- Зараз же вирушаймо.

- Коли так, то й так.  Уперед!

Вилізли жаби з озерця, подалися шукати ліпшого притулку. Незабаром  бачать - колодязь.