Байки Езопа

Вибрав час, коли господар спочивав під деревом, підійшов до нього  та й каже:

- Чоловіче добрий, я на  тебе дуже ображений.

- А то чому?

- Не тільки я. Вся  наша отара - теж.

- То кажи вже, цікавий  я знати, в чім річ.

- Бачиш, господарю, ми, вівці, даємо тобі вовну, молоко, ягнят. Маєш ти з нас добрий  пожиток. А як нам віддячуєш?  Ніяк. Все, що ми їмо, дарує  нам земля, а не ти. І коли  раптом випалить спека зелені  трави на горі, ніщо нас не  врятує- помремо з голоду. А ти  тільки те й робиш, що пестиш  своїх собак, з яких нема  тобі ніякої користі. Так їх  доглядаєш, немов то вони тебе  годують. Несправедливо чиниш,  господарю, і від того дуже  мені прикро.

Знітився чоловік і  став гадати, що відповісти. Але великий  пес, що сидів неподалік і чув  розмову, не дав йому й слова мовити. Стрибнув до барана й вигукнув:

- Схаменися, баране! Ти  добре подумав, перш ніж говорити?

- А що, хіба я неправду  сказав?

- Чи він сказав неправду! Та поміркуй лишень: ми стережемо  вас, овець, удень і вночі;  тільки тому ви не боїтеся  злодіїв та вовків. Кажеш, що  коли не стане трави - ви  з голоду помрете. А коли  не буде нас, то не помрете?  Та як же вам пастися самим?  Вовки, тільки-но вас зачують,  одразу нападуть, і ніхто з  усієї отари не врятується. Правду  я кажу чи ні?

Баран похилив голову.

- Правду,- відказав тихо.- Даруй мені, любий друже, я говорю  нерозумно. І ти, господарю, забудь  мої слова. Ти добре робиш,  що так пильнуєш собак, бо  вони нас бережуть. Тепер уже  я не позаздрю, хоч би як  ти їх пестив.

І знову заприятелював  баран з собаками і зажив легко  та весело. 

 

ПАВИЧ І ГАЛКА

Було це за давніх часів. Задумали якось птахи обрати собі царя, бо ще тоді його не [164] мали. Зійшлися вони в лісі на галявині, сорока всілася  на високу гілляку й гукнула до гурту:

- Хто з вас хоче стати  царем, хай виходить на середину!

Не встигла вона й рота закрити, як павич підхопився з свого  місця, набундючився й гордовито  посунув уперед.

- Я хочу! - закричав.- Я гідний  царського трону! Погляньте лишень  на мене! Чи ще в когось є  таке чудове веселкове пір'я?

Підняв павич хвоста, розпустив  його, як помело, витяг шию, задер  голову з барвистою короною і  поважно повернувся кругом, аби всі  птахи бачили, який він гарний.

І справді, мінився він  барвами найчудовіших квітів, небесною блакиттю й морською синявою, наче хто  зумисне дібрав їх один до одного. Здавалося, тіло його всипане коштовним камінням, що блискає спалахами незнаних барв під променями сонця. Всіх зачарувала та незвичайна краса. А павич зовсім запишався:

- Бачите? Я найгарніший  птах на світі! Хіба ж ні?

Птаство мовчало, бо ясно було - ніхто не годен змагатися з  павичем. Ніхто не сумнівався, що бути цьому красеневі царем. [165]

Аж ось підвелася галка  й мовила:

- Любий павичу, може, ти  й справді найгарніший птах  на світі. Я того не відкидаю. Але самої краси замало, щоб  царювати. Скажи-но мені, що з нами  буде, як на нас нападе орел? Як ти нас урятуєш? То знай - царя обирають не за красу,  а за вдачу, розум, кмітливість  і силу. Тобі ж усього цього  бракує, самої лиш краси вдосталь. А тим часом є розумні й  дужі птахи; саме між них  і треба шукати кращого. Сам  розваж, яка користь нам з твого  барвистого пір'я? Чи воно нам  поможе в біді? На що знадобиться  твоя чудова корона в небезпеці?  А розум, а вміння, а добра  порада, а захист - все це потрібно  нам щодня. Чи так я кажу, шановне птаство?

По цій мові птахам наче спала полуда з очей, і вони загукали:

- Так! Правду кажеш,  галко!

- Правду! Правду!

- Хочемо царя мужнього  й мудрого! Хай і негарного,  нам до того байдуже!

А сорока знову гукнула:

- Хто хоче бути царем?  Виходь на середину та й  чекай нашого присуду! [166] 

 

ВІЛ І ЦАП

Бродив якось віл темним лісом, шукаючи паші. Аж раптом з  гущавини вискочив лев і кинувся  до нього. Бідолашний віл дременув щодуху і вмить зник за деревами. Не встиг  лев його схопити.

А той мчав, як навіжений. Коли це впала йому в око печера, що ховалася в густих заростях.

«Якщо я в неї влізу,- подумав віл,- то я врятований. Спробую  щастя».

Підбіг до печери й пропхався  всередину. Вона була простора* тільки вхід тісний. Але жив у ній цап. Як побачив він переляканого вола, що й досі трусився, грізно закричав:

- Чого тобі треба в  моїй печері?

Віл мовчав, не відриваючи очей від входу.

- Ти чуєш чи ні?- не  вгавав цап.- Чому зайшов, не спитавши? Це моя оселя! Іншим сюди - зась! Забирайся геть, та мерщій!

Віл ані пари з вуст. Бо що відповісти? Скажеш - сварка може спалахнути, лев почує- адже він десь поблизу  шастає. Тож і мовчав віл, а цапа те дратувало дедалі дужче.

- Як не вийдеш сам,  то я тебе вижену! [168]

Та й ну штрикати вола рогами! А той і не ворухнеться. Стоїть та дослухається, що надворі діється. А бородань своєї править:

- Геть з моєї печери!

Урвався волові терпець, повернувся він до цапа, подивився, подивився  та й каже:

- Чи не забрав ти  собі в голову, цапе, що це я  тебе так налякався? Ба ні! За  мною гнався лев - ось кого  я боюся! Та хай він тільки  звідси піде, отоді взнаєш, що  таке цап, а що - віл. Зрозумів, цапе? 

 

ГЕРМЕС І ДРОВОРУБ

Якось дроворуб рубав дрова  на березі річки. Хотів наготувати в'язку та продати в місті, щоб заробити бодай на хліб, бо був бідний і, крім своїх рук та віслюка, не мав нічого. Навіть стара хатина, в якій жив  із жінкою та трійком дітей - не його, чужа.

Знайшов він товсту суху гілляку  на чинарі, хотів зрубати, замахнувся, а сокира вирвалася з рук і  шубовснула в річку. У найглибшому  місці впала.

- Цього ще мені треба  до злиднів! - вигукнув [169] сердега.  Сів на камінь і заплакав  з розпачу.

- Мало того, що сьогодні  я нічого не зароблю й родина  буде голодна,- слід ще й сокиру  нову купити. А де ж я на  неї візьму грошей? Чому моя  доля така нещаслива?

Почув його плач бог Гермес і одразу спустився з Олімпу.

- Піду подивлюся, що  то за чоловік. Чи гідний  він моєї допомоги чи ні?

Прикинувся подорожнім і  з'явився перед дроворубом.

- Чого плачеш, чоловіче  добрий?

- Ох, упустив сокиру в  річку,- відповідає той,- і тепер  нічим мені працювати, бо другої  не маю. І купити нема за  що, дуже я бідний,

- Не журися,- мовив подорожній,- зараз я її дістану.

І пірнув у воду. За мить виринув, тримаючи в руці золоту сокиру, що вогнем спалахнула на сонці.

- Оце вона? - питає.- На, візьми. Дроворуб аж рота роззявив  з подиву. Але за мить вигукнув:

- Це не вона! Не вона! У мене - золота сокира? Де б  я її взяв? [170]

Подорожній знову пірнув у річку, а коли випірнув, у руці в нього була срібна сокира.

- Оце вже, мабуть, вона!

- Дякую, чоловіче добрий,- каже дроворуб,- але й срібної  сокири не було в мене. Не  можу я брехати чи брати  річ, яка мені не належить.

- Не сумуй, матимеш і  свою. Подорожній пірнув ще раз  і виринув із залізною сокирою  - пощербленою, з потрісканим старим  топорищем. Дроворуб зрадів:

- Оце моя! Щиро дякую  тобі, чоловіче добрий! Тепер я  працюватиму до вечора, тепер  У мене буде що продати.

І, взявши сокиру, заходився  рубати дрова.

- Стривай-но хвилину! - сказав  подорожній.- я - Гермес. Почув твій  плач і прийшов тебе випробувати.  І я впевнився - ти чесний  чоловік, бо не хотів узяти  золоту й срібну сокири. Але  забери їх: це тобі мій дарунок.  Продай їх та й господарюй  на здоров'я. Тільки будь завжди  чесним, таким, як зараз.

З цими словами Гермес зник, а дроворуб [171]подався в село й  розповів сусідам про свою пригоду.

І ось один заздрий сусід  подумав: «Піду-но і я до річки, може, й мені доля

всміхнеться, і вернуся  додому з золотою та срібною сокирами. Або ні, візьму мотику, вона більша».

Рано-вранці взяв він величезну  мотику, пішов до річки, вкинув її в  воду, а сам сів на березі й  почав плакати та приказувати:

- Ой, потонула моя мотика, впала в річку... Що мені робити? Я ж бідний чоловік, не маю  грошей на нову. Як тепер працюватиму,  як зароблятиму діточкам на  хліб?

Почув Гермес і помчав до нього. Питає, чого він плаче, а чоловік  відповідає, що впустив мотику в  річку, без неї не можна працювати  в полі.

- Не сумуй,- каже бог,- я  пірну у воду й дістану твою  мотику.

Стрибнув у річку й  випірнув з золотою мотикою.

- Твоя? - питає.

- Моя! - вигукнув чоловік,  і очі йому жадібно заблищали.- Ох, любий мій, як тобі я віддячу? [172]

І простяг руку до мотики.

Але обличчя Гермесові  потемніло з гніву, й він кинув  золоту мотику далеко в річку.

- Я - Гермес!- прогримів  він.- Я знаю, яка була в тебе  мотика! Я почув твій плач і  прийшов тебе випробувати. Бачу - ти поганий чоловік, бо хотів  мене ошукати. Аби ти сказав  правду, я подарував би тобі  золоту мотику. Але тепер не  матимеш і своєї. Це тобі  плата за брехню.

Сказав - і щез. 

 

ЗАЙЦІ ТА ЖАБИ

Зібралися якось на потаємній  галявині в густому лісі всі зайці  округи. Сходилися тихо, поволі, мовчазні й сумні.

Коли вже й останній прийшов, наперед виступив Старий Заєць, проводир свого племені, піднявся на сухий пень і сказав зажурено:

- Друзі мої безталанні, любе моє товариство! Сьогодні  скликав я вас, аби ще раз  поговорити про наше життя,  бо треба, врешті-решт, якось давати  раду нашим бідам.

- Кажи перший, дідуню! - загукали  зайці.- Слухаємо тебе! [174]

- Діти мої,- провадив Старий  Заєць далі,- ви добре знаєте, що  ми - найнещасніші створіння на  світі. А чому? Та тому, що ми  боягузи. Боїмося всякої дрібниці. Сухий листок упаде біля нас,  а ми вже ноги на плечі  й даємо такого чосу, наче то  найстрашніший ворог. Випурхне  горобець із трави, то в нас  дух у п'яти залізе і мчимо  наосліп щосили. Немає в цілому  світі поміж великими й малими  звірами таких боягузів, як ми.

- Ми в тім не винні! - гукнув один молодий зайчисько.- Як ми можемо боротися, коли  не маємо зброї?!

- Коли б то в нас  були роги, як у цапів! - докинув  другий.

- Або вовчі зуби! - притакнув  третій.

- Чому ми не маємо  таких кігтів, як рись?

- Справді!- сказав Старий  Заєць.- Ми такі беззбройні, то  не наша вина. Але опріч зброї  нам бракує ще дечого, а надто  - вдачі. В наших грудях б'ються  не сміливі серця, а боягузливі. От, приміром, бачив я позавчора  на леваді, як гуска дзьобала  величезного бика. На що вона  сподівалася? Що переможе його? Ні. А проте не втекла. А он  у мірошника кошеня подряпало  пса, а цуценя, яке ще й ходити [175]гаразд не вміє, сміливо напало  на перехожого.;: А скажіть мені - хто з нашого роду нападе  бодай на нікчемного черв'яка?  Жоден не нападе. Одвіку так  ведеться, з дідів-прадідів наших.  І всі звірі та птахи про  це знають, і люди, тож і сміються  з нас. І кожного боягуза  називають зайцем. Осоромилося наше  плем'я на весь світ, і через  те нас усі зневажають. Немає  в світі нікого полохливішого  за нас.

- Авжеж! - притакнув інший  заєць.- Я сам оце злякався бджоли, що пролетіла повз мене. А бджола  засміялася й помчала до своїх  подруг - розповісти про це. Скоро  про мене знатиме все поле. Тепер хоч не потикайся туди, бо всі тицятимуть у мене  й глузуватимуть. Нащо здалося  таке життя?

- Так, так, нащо! - відгукнулися  зайці.- Краще втопитися!

- Втопитися! Він правий!

- Смерть миліша за таке  скніння!

- Хай разом з нами  щезне з білого світу наш  сором! Геть вагання, хай згине  наша неслава!

Підвівся знов Старий Заєць, випростався й гукнув дужим, молодечим  голосом:

- Дякую вам, любі мої,  ваш рішенець [176] найкращий і наймудріший!  Вперед, не гаймо часу! До озера!  Хай поглине нас його глибінь!

І заяча громада посунула вниз, у долину. Попереду йшов Старий Заєць, щасливий і гордий з рішучості  свого племені.

«Вперше за все наше життя  чинимо сміливо й мужньо,- думав  він.- Вперше і востаннє».

Невдовзі дісталися вони берега озера. Було воно таке глибоке, що як упадеш у нього - годі й думати про порятунок.

Хоч яка легка й нечутна  заяча хода, величезне юрмисько не могло посуватися тихо. Тому жаби, що вигрівалися під сонцем на березі, завважили шум і жахнулися.

- Ворог! - закричали.- Мерщій  у воду! Рятуймося! Мерщій!

І кинулися одна поперед одної  в озеро. Старий Заєць перший почув  ті крики і побачив безладну втечу. А відтак наказав своїй громаді  спинитися й мовив до неї такі слова: друзі мої, даремно ми думали, що наш рід - найбоягузливіший з усіх. Даремно збираємося вкоротити собі віку. Є ще й такі страхополохи, що бояться нас. Чули, як полякалися жаби? Тож вертаймося до своїх домівок та будьмо вдоволені з того, які ми є.

Подалися зайці назад. І здався їм ліс гарнішим, сонце  теплішим, вітрець - ніжнішим. Трава  видалася смачнішою, а життя - прекрасним.

І донині так ведеться зайцям, і вікують вони радісно та щасливо.  

 

ЛЕВ, ВІСЛЮК ТА ЛИС

Зустрілися якось у  горах лев з лисом.

- Як ти тут опинився? - питає лис.- Раніш я тебе в  наших краях не бачив.

- Прийшов пополювати! - відповідає  лев.

- Марні сподіванки! - засміявся  лис.- Треба було спершу дізнатися,  чи тут є бодай нікчемні  миші. Я сам збираюся кидати  ці місця, хоч народився й  виріс у горах.

- А куди ж ти підеш?

- До Великого Лісу. Чув  я, що там удосталь всякої  звірини та птаства.

- То, може, разом пополюємо?

- Чому б і ні? Хто,  скажи мені, не хотів би мати  лева за товариша?

Отож вирушили вони вдвох  до Великого Лісу. [178]

Спустилися з гір у  долину, йдуть полем, коли дивляться - пасеться віслюк.

- Може, візьмемо і його  з собою? - каже лис.- Він спокійний  і добрий, а втрьох іти веселіше.