Байки Езопа

- Ох, не віриться, що нарешті  вибралась!

- Ну, а тепер витягни  мене! - гукнув цап. Лисиця нахилилася  над колодязем і відказала:

- Як же я тебе витягну,  любий цапе? По-перше, я тебе  не дістану. Та коли б навіть  удалося схопити тебе за роги, чи подужаю я, маленька лисичка,  витягти такого здоровенного  цаписька? Де в мене така сила  візьметься?

Лисиця засміялася й нахилилася нижче:

- Ех, цапе, цапе, аби в тебе  було стільки розуму, скільки  в бороді волосся, ти б не  стрибав у колодязь, не подумавши  перше, як вибиратимешся нагору.

Та й побігла до сестри, де вже зібралися гості, їла, пила й розважалася аж до ранку.

На цапове щастя, була лисиця добросердна, хоч і хитрюща. Тож  коли скінчився вранці бенкет, попросила  вона в сестри міцну мотузку й, замість іти додому, побігла до колодязя.

- Гей, цапе! - гукнула.- Ти  ще й досі тут п'єш воду?

З колодязя долинув захриплий, жалібний голос:

- Де ж мені бути? Звичайно, тут.

- Ну, зараз вилізеш. Я  принесла мотузку. Один кінець  прив'яжу до дерева, а другий [80] спущу тобі. Хапайся за нього  та й вилазь помалу.

Лисиця все зробила, як казала, та й дременула додому. Боялася, щоб цап не полоскотав їй боки рогами.

Невдовзі бідолаха вибрався нагору, мокрий і брудний. А згодом лежав у хліві на соломі, поволі приходячи до тями.

«Правду казала лисиця,- думав  він.- Бракує мені розуму. Але це лихо мене навчило. Надалі ніколи не починатиму жодної справи, не подумавши перше, чи зможу довести її до ладу». 

 

СОБАКА, ПІВЕНЬ І ЛИСИЦЯ

Край невеличкого, чепурненького  села стояла хатина, і жили в ній  кілька курочок з півнем. Правду кажучи, велося їм непогано, та півень уряди-годи бідкався:

- Що за життя! День  у день одне й те саме! Як  би хотілося хоч трохи погуляти  в лісі, вийти на зелену гору  або помандрувати ген туди, до  зеленої річки, що сріблиться  під сонцем, коли дивишся на  неї з даху!

- Е, брате, та краса  не для нас,- відмовляла [81] стара  розумна курка.- Тут ми маємо  все, що нам треба: безпеку,  спокій та смачний харч.

Ще й є в нас щирий  приятель - собака, який знає безліч цікавих  бувальщин.

І справді, собака щодня навідувався  до курей, як паслися вони на леваді або відпочивали в затінку  на подвір'ї, і розповідав їм усякі  бувальщини про диких звірів та птахів.

Якось каже він півневі:

- Знаю, що ти мрієш побачити  світ. То чи не пішов би зі  мною до лісу?

- Залюбки піду! - зрадів  півень. Ранком вони подалися  до лісу й пробули там

всенький день.

Півень чудувався геть з усього, що бачив, і дзьобав зелену травицю та червоні ягоди з  кущів.

Коли смеркло, собака огледівся  довкола і, побачивши велику гіллясту оливу, сказав півневі:

- Ти вмощуйся високо  на гіллі, а я залізу в  дупло - так і переночуємо.

Півень злетів на дерево, собака ж умостився в дуплі. Довго  й солодко вони спали, аж раптом збудився півень і за звичкою голосно заспівав: [82]

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку!

О тій порі неподалік полювала лисиця.

- Еге, чую півнячий голос! - здивувалася вона.- Де б йому  тут узятися? Ану ж подивлюся!

Лисиця кинулася до оливи.

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! - горлав  півень на гілляці.

Лисиця солоденько мовила:

- Доброго ранку, любий  друже! Я здалеку тебе почула  й прийшла поглянути, хто це  так гарно співає. Але зараз  ще темно, я не можу тебе  розгледіти. Спускайся додолу, познайомимося.

Вислухав півень ту мову і  думає:

«Ніхто ще зроду мені не казав, що я гарно співаю. Та навіщо цей звір таке говорить?.. Чи, може, він  хоче схопити мене, коли спущуся? Май, хлопче, півнячий розум і дивися обома. Що воно за звір?»

І враз сяйнуло йому в голові - лисиця.

Багато про неї наслухався півень од собаки, але ніколи не траплялося бачити злодійку. А собака добре  її знав. Розповідав, яка вона з себе, яка підступна та хитра на вдачу. Тож півень і упізнав її. [84]

«Ну, начувайся, хитра лисице!»  І відказав чемненько:

- Радий з тобою запізнатися.  Але спершу зроби мені маленьку  ласку.

- Все, що скажеш! - прохопилася  лисиця.

- Внизу в дуплі спить  мій слуга. Розбуди його й  попроси відчинити двері, бо  інакше мені ніяк спуститися  до тебе.

В лисиці загорілися очі: «Ага, то тут ще один півень - його слуга! Щастя  йде, ще й друге веде!»

- Зараз розбуджу! - вигукнула  вона й подерлася до дупла.

- Гей, уставай, треба  двері...

- Гав, гав, гав! - завалував  собака і вискочив з дупла,  а забачивши лісову пройду, кинувся  на неї.

Але лисиця встигла шмигнути в кущі, і в собачих зубах  лишився тільки кінчик її хвоста.

Прибігла лисиця до своєї  нори, трусячися 3 переляку.

- Ну, як полювалося? - питає  її лис.

- Хіба не бачиш? Мало  хвоста не позбулася. І то  ще добре, могло бути зовсім  непереливки. [85]

Похитавши скрушно головою  лисиця провадила далі:

- Такого хитрющого півня  здибала, що й світ такого  не бачив! Це тобі не ворона, що відразу впустить м'ясо з  дзьоба, зачувши хвалу! Нічого  не скажеш - розумний півень!

Та й поклалася голодна  спати, облизавши куцого хвоста.

А собака з півнем реготали, раді, що лисиця вхопила облизня.

- Ну й утнув же ти,- сказав собака.- Гострий розум  маєш - тим і врятувався. А був  би нерозважний і довірливий - де б зараз сидів?

- Ку-ку-рі-ку! Звісно, у лисиці  в череві. 

 

КУЦА ЛИСИЦЯ

Якось нишпорила лисиця в  лісі, шукаючи поживи. Пробиралася  крізь гущавину, коли це позад неї - дзень! - і аж у очах потемніло  їй з болю.

- Що це? - перелякалася  лисиця й озирнулась. Бачить - її  пухнастий хвіст стирчить у  пастці, відтятий по саму ріпицю.

- Що ж я тепер робитиму? - забідкалась [86]лисиця.- Звідки це  лихо впало на мою голову?

Сіла лисиця на камені та й заплакала гірко.

Горобець, який все те бачив, співчутливо процвірінькав з  дерева:

- Не плачте, тітонько лисице! Невелике лихо! Адже могло вам  і ногу відшорожити або схопити  так, що позбулися б і життя,  не тільки хвоста. Отож, тітонько, не плакати треба, а радіти.

- Ой горобчику, як у  тебе язик повертається на  таке? А що скажуть звірі, побачивши  мене без хвоста? А надто подруги  мої, лисиці! Всі з мене глузуватимуть!

І лисиця, засмучена, подалася геть.

Добрела до струмочка, напилася води, обмила рану й стала думати-гадати.

«Рана до завтра загоїться, але  як показатися звірам куцою? Ганьба, та й годі!»

Довго журилася лисиця - аж ось  очі їй засяяли, і в них майнула  хитра усмішка.

Того ж вечора сповістила вона всю лисячу громаду, аби зійшлися вранці на галявині, бо має вона, лисиця, щось важливе сказати.

Тільки-но розвиднілося, найцікавіші  вже прибігли на галявину. [87]

- Що хоче сказати лисиця?

- Хто його знає! Скоро  почуємо!

Ще не встигло сонце  викотитися з-за гори, як увесь лисячий  рід округи зійшовся на галявині.

Незабаром з'явилася й  куцохвоста. Поважно вилізла на камінь, оглянула гурт і почала:

- Любі друзі! Я хочу  поговорити з вами про одну  справу, над якою досі ми не  задумувалися. Настав час покінчити  з нею.

- Що таке, кажи! - загукали  звідусіль.

- Йдеться про наші хвости, любі мої!

- Про хвости? - здивувалася  громада.

- Атож, саме про них!  Зважте лишень, нащо вони нам  здалися? Нащо тягаємо їх за  собою всеньке життя? Хіба ми  ними ходимо, чи дивимось, чи їмо?  Чи вони помагають нам полювати, чи захищатися від ворога? Ні! Ні в чому не допомагають  нам хвости! Хвіст - це непотріб, ще й нашу поставу спотворює...

- То що з ним робити? - спитала молоденька лисичка.

- Відтяти! - вигукнула куцохвоста.- Викинути геть! Тоді побачите, як  добре нам стане! Як легко  та вільно! Ось гляньте на мене  й скажіть по щирості: хіба  я не погарнішала?

Спантеличена громада  стояла ні в сих ні [88]в тих. Та й неспроста. Адже з хвостами лисиці ходили споконвіку. Ніхто ніколи не задумувався, потрібен хвіст чи ні. Всі до нього звикли й мали за щось так само потрібне, як вуха чи ноги. Тож навіщо його обтинати?

А проте й куцохвоста правду каже - хвіст, либонь, таки ні до чого.

Отож і не знала громада, як бути.

Та ось підвелася одна лисиця і спитала в куцої:

- А чому ти раніше  не ганила наших хвостів, не  казала, що вони непотрібні?

- Не казала, а тепер  кажу.

- Воно й зрозуміло. Десь  позбулася свого, а тепер соромно,  тож і хочеш, аби й ми собі  повідтинали. Гадаєш, тоді з тебе  не сміятимуться? Сама зазнала  лиха й нам того зичиш! Іди  собі геть! А ви, браття й сестри, розходьтеся по домівках і  менше слухайте дурних балачок.  

 

ЛИСИЦЯ-НЕНАЖЕРА

Бігла лисиця лісом, шукаючи  поживи, бо була дуже голодна. Аж раптом ударив їй у ніс смачний дух  печені та свіжого хліба. [90]

- О, ще не цурається  мене доля! - зраділа лисиця.- Далебі, сьогодні добре пообідаю.

Та й помчала на дух, і він привів її до високого дуплистого дуба. З дупла так знадливо пахло, аж у лисиці слинка покотилася.

Підійшла вона до дерева, зазирнула в дупло та й побачила - вгорі висять торбинки.

«Це, мабуть, залишили пастухи, які пильнують овець на узліссі,- подумала лисиця.- Жаль, що високо, не можна  дістати».

Хоч як спиналася лисиця, хоч як тяглася вгору - дістати  харчу не могла.

«Треба залізти в дупло,- надумала лисиця.- Дірка саме по мені».

Залізла вона в дупло, поздіймала торбинки та й почала бенкетувати. Яка  смачна печеня, а хліб, а яєчка! Який запашний сир! Уминала все те лисиця, аж за вухами лящало.

- У кого б іще так  поживитися, як не в пастухів,- каже.- Вміють господині їхні готувати. Спасибі їм!

їла-їла лисиця, аж поки й  крихти не зосталося. По тому напилася води з барильця, що його брали пастухи  з собою, бо поблизу не було Джерела.

Напхалася вона по зав'язку та й усміхнулася. [91]

- Уявляю, які будуть обличчя  в пастухів, коли прийдуть обідати!

Та й намірилась вилізти  з дупла. Виткнула голову й передні  лапи, посунулась далі - аж зась! Черево їй роздулося й не пролазило в  дірку. Заплакала лисиця, заголосила:

- Лиха моя година та  нещаслива! Як вилізти з дупла?  Як добутися до своєї нори?

Так вона жалібно приказувала, аж самій серце краялось.

А неподалік саме пробігала  інша лисиця. Почула голосіння, підбігла до дерева й, побачивши невдаху, здивувалася.

- Сестро, як ти туди  потрапила? - гукнула.

- Ой, не питай! Влізла, щоби  смачно попоїсти, а вилізти не  можу.

- Що ж там було?

- Дві торбинки з хлібом, печенею, сиром та яйцями. Ой  сестрице, то був справжнісінький  бенкет! Біда тільки, що черево  роздулося й не пролазить у  дірку. Як не виберусь я звідси - кепсько мені буде.

Лисиця знову зайшлася плачем.

- Не побивайся,- каже подруга,- зачекай трохи - черево й стухне. Тоді любесенько вилізеш. [92]

- Правду кажеш?

- Авжеж. За дві-три години  черево стане таке, як і було.

- А як прийдуть пастухи?

- Не бійся. Вони далеко  звідсіля - я їх бачила.

- Спасибі тобі, сестро, щаслива  та година, коли ти мене втішила.  Почастувала б тебе, та, на жаль, нема чим.

- Та звідки тобі було  знати, що я пробігати-му поблизу?  З'їла - на здоров'я.

- Ну, тоді біжи. Нехай тобі  щастить. Приходь колись до  мене, побалакаємо про цю пригоду.

Лисиця побігла геть, а  ненажера залишилася в дуплі.

Знічев'я почала перетрушувати  торбинки, чи нема там іще чого-небудь. Перегодом знову спробувала вибратись  з дупла. Але й цього разу не пролізла.

«Ще рано»,- подумала вона.

Проте за дві години вона легко просунулась крізь дірку  та стрибнула додолу.

- Ти диви! Правду казала  подруга, що треба зачекати. Адже  з часом минають скрута та  лихо! [93] 

 

ЛЕВ І БИК

Гуляв собі якось зеленою  левадою бик. За левадою починався  густий, темний ліс, що широко розкинувся довкола й губився далеко в  горах. В лісі водилося багато всякого  звіра, і був там лев, лютий, підступний, якого боялося все живе.

І треба ж було вийти  левові на узлісся саме тоді, коли бик, не думаючи про небезпеку, спокійно скуб травицю.

- Оце так бик! - захоплено  вигукнув лев.- Такого здоровенного  й гладкого я ще не бачив.  Добра була б пожива! Жаль тільки, що в нього такі страшні  роги, а я охляв за ці дні  з голоду. Хтозна, чи й подужаю  такого бицюру. А залишати шкода... Треба щось придумати.

Спинився лев і став міркувати, як скрутити бикові в'язи. Думав, думав та й каже:

- Ану ж заманю його  до свого лігва, а там уже  моя взяла. Кинусь на нього  й роздеру.

Не гаючи часу, подався  до бика.

- День добрий, биче!

- День добрий! - насторожено  відповів той. [94]

- Побачив я тебе й  зрадів: великий ти і дужий.  Тільки ти й можеш бути мені  другом. Що ти на це скажеш? Заприятелюємо? Житимемо в лісі, і обом нам буде добре.

Бикові сподобалося, що лев  хоче товаришувати з ним. Адже він  царського роду, і для кожного  звіра велика честь мати такого друга. До того лев теж молодий та дужий, тож їм не страшні будуть ніякі  вороги.

- Був би щасливий з  такого товариства,- відказав бик.- Мені теж обридла самота.

- О, тоді треба відсвяткувати  цю подію! - вигукнув лев.- Саме  сьогодні мені принесли вівцю,і  я збирався зробити печеню. Може, й ти прийдеш на обід?

- Неодмінно прийду.

- Ну, то я жду тебе  опівдні біля свого лігва. Знаєш,  де воно?

- Ні, не знаю.

- Пам'ятаєш дуплисте дерево  біля джерела?

- Атож.

- А трохи далі за  кущами є печера. Там я на  тебе й чекатиму.

- Згода,- сказав бик.

Лев почвалав до лігва, а бик  зостався на [95] леваді. Коли сонце підбилося  вище, пішов у ліс і незабаром  дістався до дуплистого дерева. Лев  уже чекав на нього, і невдовзі вони ввійшли до печери. Бик оглядівся. Печера була простора й висока.