Байки Езопа

- Гарно тут,- промовив бик.

Під величезними казанами й довжелезними рожнами горів  вогонь. Але вівці ніде не видко. Бик затремтів.

- Вибачай, друже, але  я прийшов сказати, що не  зможу сьогодні обідати з тобою.

- Чому? - здивувався лев.

- Забув, що треба негайно  зробити одну роботу. Мені час  йти.

Лев насупився.

- Спершу пообідаймо,- каже,- а тоді вже підеш.

- Та я не від того, але, на жаль, не можу. Ще буде  нагода потрапезувати разом. А  зараз мушу йти.

Лев розгнівався.

- Слухай, друже, не віриться  мені, що ти маєш таку нагальну  справу. Скажи по щирості: чому  не хочеш зі мною обідати?  Що тобі не до вподоби? Хіба  я не запросив тебе в гості?  Не любо зустрів? Чому ж ти  тікаєш? [96]

Бик став навпроти лева й  відповів спокійно:

- Кажу тобі ще раз,  друже,- я таки піду.

Бо, бачу, наготував ти казани не на вівцю, а на бика.

І бик хутенько подався  геть. Діставшися левади, знову припав до трави, думаючи:

«У сто крат ліпше бути самотнім, аніж приятелювати з тим, кого гаразд не знаєш. Добре, що я повівся  так з левом. Тепер таких друзів здалеку пізнаватиму». 

 

КУРИ ТА ДИКИЙ КІТ

Якось літнього дня в затінку  дуба лежав дикий кіт. А на дубі крутилася сорока, стрибала з гілки  на гілку і врешті заскрекотіла:

- Крре-ке-ке! Чи нема поблизу  якого птаха? Я знудилася в  самоті, хочу погомоніти.

Кіт почув, поволі розплющив  очі та й подумав:

«Ех, трапила б ти мені в пазури!» Сорока побачила кота, але не злякалася. Вона швидко літає, то як прийдеться - враз утече. І вона заскрекотіла знову:

- Чи нема поблизу якогось  птаха? Обізвися! [98]

Аж ось прилетіла до неї друга сорока.

- День добрий! Бачу, що  ти сама, та й думаю: ану ж  розважу подругу. Я оце з  села.

- То що там цікавого?

Сороку хлібом не годуй, а  погомоніти дай. Заскрекотіли одна поперед  одної. А кіт, заплющивши очі, пильно дослухався до розмови.

- Пам'ятаєш червоний цегляний  курник край села? - питає одна  сорока.

- Звісно, пам'ятаю! Це там,  де рябі кури й білий півень?

- Еге ж. То там похворіли  кури. Від самого ранку сидять  у кутку - не їдять, не п'ють,  не несуться.

- Та невже? Що ж із  ними таке?

- Хто його знає!

- Шкода мені бідних  курей.

- А мені, гадаєш, не шкода?  Та, на біду, хазяї ще вдосвіта  в поле поїхали, а повернуться  пізно вночі.

Кіт розплющив одне око, друге  й став міркувати. Раптом схопився на ноги, підстрибнув і подався стежкою  до села.

- Куди це він чкурнув? - питає одна сорока. [99]

- Може, чогось ізлякався  або набачив якесь звіря та  й погнався за ним.

- Та що нам до нього!  Крре-ке-ке! Нехай біжить, куди хоче.

- Крре-ке-ке! І то правда! Полетімо до струмка. Води нап'ємося  та ще побалакаємо.

- Полетімо, то й полетімо!

І сороки полетіли до струмка. А кіт тим часом дістався до села, завернув до хати, де жив лікар, і постукав у двері. Відчинила  дівчинка.

- Що тобі? Лікаря немає.  Він поїхав до сестри.

- Знаю,- відказує кіт.- То  ж він послав мене сюди і  просив, щоб ти дала скриньку  з ліками. Захворів один чоловік,  треба його оглянути.

Дівчинка винесла скриньку, і кіт побіг далі. Добіг до курника, став і гукнув:

- Добрий день!

- Ко-ко-ко, день добрий,- кволо  відповіли кури.

- Я лікар. Дізнався, що  ви похворіли, і прийшов вас  оглянути. Та й ліки приніс.

Кури зраділи й загукали:

- Просимо, лікарю, до нашої  господи! [100]

Але старий півень, пильно глянувши на кота, впізнав його, метнувся подвір'ям і зашепотів курям:

- Це не лікар! Це чорний  дикий кіт! Я колись бачив,  як за ним гнався наш собака. Як він сюди зайде - біда  нам буде.

- Ну, відчиняй ворота! - мовив  кіт до біленької курочки.- Перш  ніж лікувати, я всіх вас огляну.

Але кури засокотіли:

- Не треба нам твоїх  ліків! Іди собі геть! Кіт збагнув,  що його розкусили, і, прибравши

гордовитого вигляду та закопиливши  губу, намірився йти. А кури, бачачи, як він набундючився, зайшлися реготом.

- Гей, лікарю! - вигукнув  молоденький півник.- Де ти вчився  лікувати?

- Та не лікувати він  учився, а хитрувати! - сказала зозуляста  курка.- Гадав, ми йому повіримо  й відчинимо ворота!

- Ой! Як здумаю про це - аж дрижаки беруть! - писнуло  курча.

- Щастя наше, що його  впізнав півень! - сокотіла далі  курка.- Бач, як упіймав облизня,  то тепер тікає.

І кури знову зайшлися сміхом. [101]

- Годі вам реготати! - сердито  вигукнув півень.- Ніколи не пускайте  нікого в двір, поки не дізнаєтесь, хто він. Хай навіть співатиме  вам найсолодших пісень - не йміть  віри. Яке б спіткало нас лихо, коли б ми відчинили котові, що видавав себе за лікаря...

- Авжеж, авжеж! Ми завжди  пам'ятатимемо цю пригоду! 

 

ДВА ПІВНІ

Жили в одному курнику  кілька курок з курчатами і  два півні. Два цибаті здорові  півні з високими червоними гребенями, які вигравали на сонці. Обидва мали дужі й дзвінкі голоси.

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Добридень  вам! Уставайте! Вже світає!

Луна від їхніх голосів  котилася селом, і кури жваво злітали  із сідал.

- Ко-ко-ко! Добридень вам!  Чуєте, як ви-:півують рябий  та жовтий?

- Ко-ко-ко! Добридень! Чуємо,  чуємо! Жоден півень на всю  округу не мав такого

лолосу, як ці два, і не прокидався раніше за них. Якось свіжого весняного  ранку рябий забив, ік завжди, крилами  й заспівав: [102]

- Ку-ку-рі-ку! Добридень вам!  Уставайте! Вже світає!

Жовтий і собі вдарив крилами  й закукурікав. А відкукурікавши, сказав рябому:

- А мій голос гучніший  за твій!

- Овва! - вигукнув рябий.- В  мене голос удвічі дужчий. Та  й сам я більший за тебе!

- Більший! Чи тобі в  голові потьмарилося? Поглянь, який  я цибатий, які маю здорові  крила, яку довгу й гарну  шию!

- Куди тобі рівнятися  до мене? Я набагато більший  за тебе, і колір у мене кращий. Моє пір'я блищить, як скло, і гребінь од того палає  ще яскравіше! Мої крила сині, як зоряне небо вночі, а з  хвоста мого весь світ дивується.  Він прегарний, мов букет польових  квітів!

- А я золотий, як осіннє  листя! - вигукнув жовтий.- До того  я не простого роду. Діди й  прадіди мої жили в заморських  країнах, а мене, ще коли я  був яйцем, привезли сюди. Я  золотий, як сонце. Я високого  роду, до чого мені твої дешеві  оздоби?

- Мій хвіст - дешева  оздоба?! - обурився рябий.- То це  ти хочеш, бридкий півнисько,  привселюдно сміятися з мене? [103]

- Бридкий? - жовтий півень  підскочив і настовбурчив пір'я...

Але й рябий був не з  тих, що дадуть у кашу наплювати, то й собі стрибнув до жовтого.

І почався жорстокий двобій. Кури, перелякані, збилися в кутку. Курчатка тулилися до квочок.

Розлючені півні підлітали, били крилами, клювали один одного. Спинялися на мить і знову кидалися в бій. Нарешті рябий переміг  жовтого. Бідолаха сховався від сорому в курник, а звитяжець, злетівши на ворота, щосили загорлав:

- Ку-ку-рі-ку! Ку-ку-рі-ку! Я  переміг жовтого півня! Я загнав  його в курник! Не схоче він  більше битися зі мною! Слава  мені, здоровому рябому півневі  з дужим голосом, синіми крилами  та барвистим хвостом! Я наймогутніший  у світі! Ку-ку-рі-ку! Я звитяжець!..

Орел, шугаючи у високості, почув цю похвальбу.

- Ага, півень горлає. Дай-но  гляну - може, вдасться поживитися.

Каменем упав орел з неба і, вп'явшися пазурами в рябого, зник за хмарами.

Кури жахнулися, курчата  заплакали, а жовтий [104] півень, почувши  лемент, висунув голову з курника  й спитав:

- Що скоїлося?

А дізнавшися, засумував:

- Бідний рябий! Я не  зичив йому такого лиха. Я був  певен - ми помиримося і знову  товаришуватимемо.

- Хто йому винен! - закудкудакала  біла курка.- Було б співати,  та міру знати. Чому не сидів  собі любесенько з нами, а видерся  хтозна-куди та й вихвалявся  перемогою? Аби не горланив, жив  би між нас і біди не знав.  

 

ПАСТУХ-ЖАРТІВНИК

Колись та десь був собі пастух, пас у горах вівці. Розкладав  часом багаття під деревом, а  то сидів і дивився на гори, де інші пастухи пильнували свої отари.

Одного дня пастух геть занудився біля овець і схотілося  вигадати йому якусь забавку. Думав, думав - і надумав. Став на великий  камінь і закричав:

- Вовки! Вовки! Рятуйте!

Почувши крик, ближчий пастух побіг на допомогу. Хлопець побачив  його і зрадів. [106]

«Ну, тепер посміюся,- думає.- Хай ще й інші прийдуть». І знову  загукав:

- Вовки! Вовки на моїх  овець! Ряту-у-йте! Почули його  інші пастухи та кинулися щодуху  на крик.

- Де вони? - питали в  хлопця.- Де?

- Хто? - здивувався пастух, що сидів собі спокійно на  камені.

- Та вовки ж! Де ти  їх бачив? Кажи швидше!

Але пастух зареготав.

- Ха, ха, ха! Ха, ха, ха! Невже  ви й справді повірили, що вовки?  То ж я хотів тільки налякати  вас та пожартувать!

- Добрий мені жарт! - гнівно  промовив один пастух.

- То це ти змусив  нас бігти, мов навіжених, аби  посміятися? - підхопив другий.- Батогом  би тебе почастувати, щоб сам  так побігав! Ходімо, хлопці, хай  йому грець!

І пастухи подалися до своїх  овець. А хлопець дуже тішився  з своєї витівки і сміявся  з недотеп.

- Пождіть трохи - я ще  з вами пожартую. Вдалося раз,  то вдасться й вдруге. [107]

І справді, за кілька день хлопець, пасучи вівці, знову закричав:

- Вовки! Вовки! Рятуйте!

Пастухи зачули крик та й  кажуть один одному:

- Чуєш, знову кричить?

- Та чую! Та, може, він  знову жартує?

- А коли ні?

- Ну, то біжімо!

- Хутчій!

І щосили кинулися бігти. А  прибігши, побачили - хлопець заходиться сміхом.

- Ха, ха, ха! Ну й дурні  легковірні!

- Ти знову смієшся з  нас, негіднику?

- Тут мало серця не  повискакували, поки добігли!

- А я що, вас гнав? Були  б розумніші - змикитили б. Ха-ха-ха!

Пастухи розгнівалися не на жарт, але нічого не сказали і  мовчки повернулися до своїх овець.

Минув якийсь час. Одного разу сидів пастух під деревом біля багаття і раптом, глянувши на отару, завмер із жаху. Величезний вовцюга, вишкіривши зуби, мчав просто на овець.

- Ой матінко моя! Вовк! - вигукнув хлопець і кинувся  бігти геть. [108]

- Вовк! Вовк! Рятуйте! Ой, мої  вівці! Пробі!

Сюди!

А пастухи, зачувши крик, засміялися.

- Чуєте цього брехуна?

- Та чуємо. Знову жартує, але нема дурних. Годі вже.

А пастух не вгавав:

- Пробі! Вовк! Рятуйте!  Справді вовк! Мерщій біжіть, бо  овець пороздирає!

- Гукай когось іншого! - крикнув один пастух.- Ми вже  знаємо твої жарти.

- Правду кажу! Правду! Ходіть  побачите! Мерщій біжіть! Пробі!

- Знову нас дуриш? - гукнув  інший пастух.- Бери когось іншого  на кпини.

Ніхто не поспішив хлопцеві на допомогу. А вовк роздер кілька овець  та й зник у лісі. Відтоді пастух затямив: коли хочеш, аби тобі вірили,- ніколи не кажи неправди. 

 

ВОВКИ, ВІВЦІ ТА БАРАН

На високій горі, біля самої  вершини, була величезна печера. Якось  осіннього вечора зібралися в  ній довкола вогнища вовки. їхні голодні и злі очі у відблисках полум'я червоніли, як [109] жар, а здорові  білі ікла здавалися ще більшими й  гострішими.

На почесному місці  сидів сам проводир, Старий Сіроманець. Хоч був він уже на схилі  віку, та ще міг помірятися силою  з найміцнішими молодиками, а що за трапезою - то годі з ним і змагатися.

От підвів він голову та й почав: - Діти мої, всі ви добре  знаєте, що настає для нас лиха година. Голод насувається на наше плем'я. І я бачу - дехто з вас вагається, чи лишатися в горах, а чи податися світ за очі. Ми маємо на гори такі самі права, як і чабани. Бо тільки-но прийшов  сюди перший пастух з вівцями, як з'явився тут і перший вовк. Поволі рід  наш більшав, міцнішав і нарешті  так утвердився, що жити нам стало  легко. В безнастанних небезпеках, у  щоденному ризику нам не обійтися було без розуму й кмітливості. І  стали ми з часом лукавими та мудрими, бо діти виростали розумніші за батьків. Тільки тому оминала нас глупа  смерть. І тільки тому завжди виходили ми звитяжцями в незліченних битвах із собаками. І тоді нам усе допомагало: і дощ, і вітер, і мороз... І впоратися  з ворогами було нам за іграшки... Пам'ятаєте? [110]

- Пам'ятаємо! Як не пам'ятати! - завив похмурий лютий вовк.

- Ох, де ті часи? - зітхнув  інший.

- Справді, тоді на собак  ніхто не зважав,- каже третій.- Але чому тепер не так?

- А ось чому! Тепер отару  стережуть зовсім не ті собаки, що колись. Ці більші й прудкіші  за нас, і зуби в них гостріші, а відваги не менше, ніж у  тебе. Лють їхня, як побачать когось  із нас, додає їм снаги. Ікла  в них тоді мовби довшають. Вони розгадують наші хитрощі, наче знають наперед, коли, що і як робитимемо, і завжди перестрівають нас. Правду я кажу чи ні?

- Правду, Сіроманцю! - прогарчав  підстаркуватий вовк.- Позавчора  вийшов я з лісу, дивлюсь - кількоро  овець пасеться. Здалось мені, що  вони самі, але тільки-но почав  до них підкрадатися, як раптом  звідкись вискочило троє псів. Ледве ноги виніс. Добре, що  були далеченько,- то я встиг  утекти. А якби настигли - там мені  й кінець.

- Е, що там казати! - докинув  інший.- Нещодавно один пес мало  мене не роздер. А гляньте, який  шмат шкури вирвав!

Молодий здоровенний вовчисько  скочив на Рівні ноги й загорлав роздратовано: [111]

- Все це ми давно  знаємо! І сьогодні зібралися  не для того, щоб патякати про  те саме! Годі товкти воду в  ступі! Краще помізкуймо разом,  що можна вдіяти, аби дуба не  врізати! Яка ганьба! В отарах  тисячі овець, а ти мусиш  гибіти з голоду!

- Хай Сіроманець говорить! - заволали всі.- Він наймудріший  і найхитріший між нами. Говори, Сіроманцю! Слухаємо тебе!

- Я скажу свою думку,- почав той,- а ви судіть, чи так  воно, чи не так. Я гадаю - треба нам вислати до овець  посольство і запропонувати їм  вічний мир.