Байки Езопа

ВОВК І КОЗА

Весняного погожого ранку  на високій горі над кручею паслася  біленька кізка. Навколо буяли соковиті трави, зеленіли дерева, пишнілися кущі. Ласувала кізка смачними паростями  й примовляла вдоволено:

- Ме-е-е! Ме-е-е! Як гарно  в горах, коли все зеленіє.  Яка краса!

Вовк, пробігаючи під горою, почув її голос. Підвів голову, зміряв оком висоту й зітхнув:

- Жаль, не видеруся. Але  ж коза може сюди скочити.  Це їй за іграшки. А там...

Вовкові очі жадібно заблищали, і він облизав гострі зуби.

- Як би заманити сюди  кізку? - пробурмотів собі під  ніс. Думав, думав сіроманець, а потім усміхнувся лукаво  та й каже:

- Ет, що тут мудрувати?  Хіба важко? Хитрість допоможе  всюди, отже, без неї не обійдешся.

Прокашлявся вовк, аби пом'якшав  голос, і гукнув солоденько:

- День добрий, біленька  кізко!

- День добрий,- відмовила  та. Нітрохи не злякалася, бо  знала: вовкові не видертися  до неї.

- А чого це ти пасешся  над бескеттям? - удавано здивувався  сіроманець.- Що ти там знаходиш? Чи тобі кращого місця немає?

- О, тут такі смачні  гілочки

- Та кинь ти їх Ходи  сюди, поглянь, що то є справжня  паща. Яка тут трава висока, які  буйні кущі! їй-право, ти такого  харчу зроду-віку не бачила

- Дякую, любий вовче,- чемно  відказує кізка, усміхаючись сама  до себе,- але мені й тут добре.

- Ого! А який тут виноград! А я й не бачив! - вигукнув  вовк.- І коли він устиг викинути  такі товсті смачні пагони?

- І на горі є виноград,- сміється кізка, - скільки хочеш!

- Далебі, не такий добрий, як тут,- правив своєї вовк.- Ходи-но  сюди, покуштуєш - спасибі мені  скажеш.

Кізці урвався терпець; нахилилася вона над кручею й каже насмішкувато:

- Ой вовче, вовче! Здається  мені - клопочешся не так за  мій живіт, як за свій! Хіба  ні?

Побачив вовк, що пошився  в дурні, та й прикусив язика. Похнюпився й сердито почвалав геть.

А кізка напаслася й  пішла собі відпочивати.

Отож коли шахраї мають  справу з розумними людьми, їхні хитрощі не досягають мети. 

 

ЛИСИЦЯ І ВОРОНА

Якось ворона, пролітаючи над  господою, побачила на гаку під дахом  шматок м'яса.

«О, сьогодні добре пообідаю!» - зраділа вона.

Вхопила м'ясо та й злетіла  на високе дерево.

А внизу саме пробігала  лисиця й побачила ворону.

«Еге, тут можна поживитися».

Підбігла лисиця до дерева, задерла голову й мовила улесливо:

- Добридень, орле! Як ся  маєш? Ворона не відповідала, бо  тримала в дзьобі [12] м'ясо. Лисиця  нітрохи не образилася, а співала  далі:

- Вибачай, що назвала  тебе орлом,- ти ж ворона. Але  ти куди гарніша за орла! Яке  пір'я - чорне, блискуче, розкішне! Жоден птах не має таких  чорних крил і таких прегарних  очей!

Лисиця підступилася ближче до дерева, заклала за спину лапи, покрутила пухнастим хвостом, глянула  на м'ясо й облизалася.

- Як я могла назвати  тебе орлом? Ніколи собі цього  не подарую! їй-право, не збагну, чому над птахами повинен царювати  орел, а не ти? Хіба зрівнятися  йому з тобою красою та розумом?  Тільки й того, що орлом величають;  скарай мене сила божа - далеко  йому до тебе!

Ворона запишалася, аж пір'я  розпустила від такої мови.

«Красно говорить лисиця, недарма  кажуть, що вона велика розумниця. Треба  з нею потоваришувати, вкупі веселіше буде...»

А лисиця тим часом задерла  голову ще вище й заспівала вже  іншої:

- Нехай того грім поб'є,  хто скаже, що ворона вміє  говорити. Вона й дзьоба не  розтулить, бо не має голосу. Он чому тебе не обрали [13] царем  - ти, либонь, німа Навіщо птахам  німий цар?

Цього вже ворона не могла  стерпіти.

- Кар-р-р! - каркнула вона.- То це я німа? Зараз же проси  пробачення! Кар-р-р!!! Та хіба є  де птахи з голосом, гучнішим  за мій?

Лисиці тільки того й треба  було. Схопила вона м'ясо, що випало з воронячого дзьоба, та й засміялася глузливо:

- Вороно, вороно, ти й справді  дуже гарна! І станом, і барвою, й голосом; одного лиш тобі  бракує- розуму. Коли б мала розум,  не слухала б моїх теревенів  і не впустила б м'яса з  дзьоба.

І лисиця зникла поміж деревами.  

 

ЛЕВ І ВЕДМІДЬ

Якось тинявся лев лісом, шукаючи поживи. Вже два дні  ріски в роті не мав. На третій день зустрів ведмедя.

- Добрий день, друже, куди  простуєш?

- Ох, любий леве,- відповідає  ведмідь,- шукаю чогось попоїсти, та нічого немає; такий я  голодний, аж живіт до спини  прилип. [14]

- І я голодний,- відказує  лев.

- То, може, разом пошукаємо  харчу?

- Разом то й разом,- згодився  лев.- Що знайдемо, ділимо навпіл. Гаразд?

- Гаразд, леве.

І подались вони вдвох шукати поживи в темних лісових хащах. Незабаром  надибали мале козеня, що лежало мертве під деревом. Певне, якийсь мисливець  підстрелив і не знайшов.

Лев кинувся до козеняти.

- Моє! Я перший угледів!

- Ні, я перший! - заволав  ведмідь і собі побіг до  козеняти.

Схопили вони здобич та й  ну тягти кожен до себе!

- Пусти! - рикав лев.

- Ні,, ти пусти! - ревів ведмідь.

- Начувайся, це тобі  так не минеться! - гаркнув лев,  аж листя затремтіло навколо.

- Я не заєць тобі, не  кріль і. тебе не боюся! - відповів  ведмідь.- Кажу по-доброму - відпусти, це моя здобич.

- Щоб я та відступився?

Левові з люті аж очі  заслало, і він кинувся на ведмедя. Але той був не з полохливих, та й собі [16] розлютився. І почався  жорстокий двобій. Дужі були звірі, силою рівні, та й не боялися зроду  нікого. Дряпались, кусалися, качались, несамовито ревли, а біль і шал  тільки додавали їм снаги.

- На лихо собі зустрів  я тебе! - прогарчав лев.- Ну й  дурень же я, що попхався  з тобою!

- Так мені й треба,  здумав водитися з таким! - бурмотів  і ведмідь.- Наче не знав, яка  слава про тебе ходить! Хто  про тебе добре слово коли  сказав?!

- Гр-р-р! Гр-р-р! Гр-р-р!

Кидалися один на одного звірі, заганяли пазури один одному в тіло. Люто ревли, гризлися, але ніхто не міг перемогти. Та зрештою знесилились: гули їм з болю голови, кривавились  тіла. Знеможені до краю, попадали на землю; несила було й ворухнутися. Лежали так довго, і кожному здавалося, що настала остання його хвилина.

На ту пору поблизу пробігала  лисиця. Вона сховалась за деревом  і стала стежити, чим же скінчиться герць. Побачивши, що вороги попадали, зразу збагнула: їм уже й кігтем не ворухнути. Лисиця підбігла до них, схопила козеня18 - і тільки її й  бачили. А доганяти левові й ведмедеві  незмога - ледве дишуть.

- Не так мене діймає  біль та слабість,- каже лев,- як  те, що стільки мучився, а скористалася  з того лисиця.

- І я про це думаю,- озвався ведмідь.- Ми стільки натерпілися,  а здобич дісталася лисиці. Отож  треба було таки поділитися  козеням. Були б наїлися та  й подужчали. 

 

ГАЛКА Й ПТАХИ

Було це за давніх-прадавніх  часів. Якось, сидячи на своєму троні  на високому Олімпі ', надумав Зевс настановити  царя птахів. Повелів усім, аби прийшли  до нього і вибрали з-поміж  себе найгарнішого - йому й бути царем.

Зачувши це, зраділо птаство, кинулося до річки вмиватися, чепуритися. Всі прагнули постати перед Зевсом якнайгарнішими.

Тільки галка спокійно сиділа на дереві. Не метушилася, бо знала - годі їй і думати про царювання. Надто вже вона непоказна. Де вже

1 Олімп - найвищий гірський масив  у Греції. У давньогрецькій міфології  Олімп вважали місцем перебування  верховного бога Зевса та інших  богів. [19]

їй, чорній як сажа, змагатися  з тими красенями!

А птахи чепурились і чепурились. Ті струшували з себе воду, ті сушилися на сонці по купанні. А дехто мало в'язів собі не поскручував, вискубуючи пір'я, що стовбурчилося. Гамір стояв  над річкою, мов на торговищі. Великі й малі, гарні на вроду й геть бридкі - всі готувалися до великого змагання.

Галка за всіма спостерігала. Нараз їй спало щось на думку - і  вона пожвавішала.

- А чом би й мені  не спробувати? Ризик - велике  діло, може, й усміхнеться мені  доля та й буду царювати  я, а не хто інший.

Злетіла вона на берег і  почала крадькома, аби ніхто не бачив, збирати різнобарвне пір'я, яке  повискубували з себе птахи. А  назбиравши, полетіла в гніздо і  обтикала себе пір'ям так доладно, що стала справжньою красунею.

Взавтра птаство подалося на Олімп. Невдовзі всі постали перед  Зевсом, що сидів на троні в товаристві великих і малих богів.

Довго роздивлявся Зевс кожного  птаха і врешті мовив:

- Усі ви гарні, ніде  правди діти. Але все ж [20]таки  найвродливіша - галка; хай вона  й буде за царя.

Птахи розгубилися, почувши  ті слова, а зозуля прошепотіла на вухо качці:

- Відколи це галка стала  вродлива? Скільки пам'ятаю, вона  завжди була бридка.

- Хіба я знаю? - відповіла  та.- Я й сама з цього дивуюся.  Але глянь-но на неї зараз!

Аж тут заговорив павич:

- Шановна громадо! То  ж моє перо в галки у короні!

За мить обізвався голуб:

- А два білих на крилах - мої! Де вона їх узяла?!

- А ото моє! - крикнув  бекас.- Галка його в мене поцупила!

- А червоне - моє! - озвався  одуд. Інші птахи теж пізнали  своє пір'я:

- Зелене перо на спині  - моє!

- Блакитний пух на шиї  - мій!

Гамір стояв над Олімпом. Зевс чекав, поки все стихне. Аж ось  одуд підстрибнув і гукнув:

- А заберімо кожен своє  пір'я! Я перший візьму!

І він підскочив до галки  та й висмикнув дзьобом червону  пір'їну. [22]

Так само зробили всі птахи. Підбігали до галки й висмикували  своє пір'я, аж поки ошуканка лишилася в своєму.

- Так їй і треба,- сказала  зозуля качці.- Вбралася, дурна, в  чужу одіж і хотіла нас ошукати.  Було б їй знати, що брехні  не сховаєш. Поглянь, поглянь  на неї! Зараз вона ще бридкіша, ніж завжди! Хай тепер з неї  сміються. Мені її зовсім не  жаль.

Дорого обійшлися галці  хитрощі. Бо не тільки царя з неї  не вийшло, а й стала вона посміховиськом для всього птаства.

Отак деякі люди чужими думками заживають собі слави, але  незабаром слава та стає їхньою ганьбою.  

 

ХЛІБОРОБ І ОРЕЛ

Якось уранці навантажив хлібороб на віслюка плуг і мішок пшениці, вивів волів із обори та й подався  в долину - засівати своє поле.

День був погожий, сонячний. Зеленіли левади, на пагорбах яскріли  весняні квіти. Ступав хлібороб за худобою, і радість повнила його груди, бо уявляв він, як сіятиме пшеницю - надію свого життя. [23]

Раптом почув лопотіння  крил і розпачливий пташиний крик.

«Свійські птахи так не кричать, це якийсь дикий,- подумав хлібороб.- Що ж йому сталося? Де він є?»

Та й заходився шукати. Невдовзі побачив великого птаха, що бився долі.

- Орел! - здивувався хлібороб. Справді, могутній орел піймався  в сільце

й зараз кричав та нестямно борсався. Але вирватись не міг - сільце тримало міцно.

- Зажди трохи, друже! - гукнув  хлібороб.- Зажди, я тебе визволю!

Орел зрозумів його слова  й затих. Присів хлібороб навпочіпки і за якусь хвильку виплутав орла із сільця.

- Лети собі своєю дорогою,- каже,- та дивись, куди летиш. І  як то з тобою таке приключилося - адже зір маєш кращий за  всіх птахів?..

Радісно змахнув орел крилами, шугнув угору й скоро зник у  блакитній високості. А хлібороб попростував далі і небавом добувся  до свого поля.

От запріг він волів  у плуга і почав орати. Довго  орав, аж до обіду. А тоді пустив воли [24]пастися, взяв торбину з харчем, пішов до стіни, що височіла край поля, і сів під нею обідати.

Стіна та лишилася від невеличкої хатини, яку збудував колись ще хліборобів прадід. Тоді родина їхня жила тут, у  долині, але згодом перебралася на гору в село; покинута хатина потріскалася й завалилася, бо була глиняна. Вціліла  тільки стіна, і саме під нею любив  спочивати в обід хлібороб.

Але стіна була вже стара, та ще перед кількома днями пройшли  дощі; вона розкисла і могла щомиті впасти. Хлібороб того не знав. А орел тішився волею, шугав під сонцем, повнячи простір радісним гуком. Він добре бачив, як невтомно ходив  туди й сюди хлібороб за плугом, і  сказав собі:

- Цьому чоловікові я  зобов'язаний життям. У нього добре  серце. Треба віддячити йому  за добро.

Саме о тій порі хлібороб скінчив роботу й сів обідати. Орел опустився нижче й раптом жахнувся.

«Та ця стіна може завалитися! - подумав він.- Он які глибокі  в ній шпари, та ще й повні води. От-от упаде на голову бідоласі! Треба  його врятувати! Але в який спосіб?» [25]І орел став гадати, як відвести лихо від свого визволителя.

Нараз він каменем упав просто на хлібороба, вхопив його шапку  й повільно полетів понад самою  землею.

Хлібороб, розгнівавшись, скочив на рівні ноги й кинувся за птахом. Він пізнав його й гукнув:

- Гей, орле! Отак ти дякуєш  за добро, яке я тобі зробив? Негіднику! Ану, кинь ці жарти  і зараз же віддай мені шапку!

Та орел мовби й не чув - летів собі далі.

- Віддай, кажу тобі! - гукав  хлібороб.- Мені несила за тобою  гнатися, бо я стомився. Від  раннього ранку працюю, чуєш?

Орел щось крикнув і  повис над головою хлібороба. Той звів догори руки, аби вхопити  шапку, але орел знов шугнув угору, начебто  граючись.

Зовсім розгнівався хлібороб. Схопив камінь і пожбурив у шапку, щоб вибити її в орла. Та ні шапки  не вибив, ні птаха не налякав.

Летів орел над ним низенько, немов хотів сказати:

- Ось твоя шапка! Візьми, коли можеш. Довгенько тривала  ця гра, а скінчилася враз.

Орел зненацька впустив  шапку, радісно закричав і злинув угору.

Підбіг до шапки хлібороб, спітнілий і засапаний, підняв ї, обтрушуючи, гукнув орлові:

- О, невдячний! Як тобі  набридло, то сам покинув гру,  а як я просив, то ти не  зважав! Отак мене вимучити!

Надяг він шапку та й  пішов до свого поля, бо, ганяючись  за орлом, забіг далеченько. А дійшовши, спинився, мов скам'янів. Стіна обвалилася, і найбільша купа груддя лежала саме там, де він сів обідати.