Байки Езопа

- О! Там є вода!

Доплигали вони до колодязя, зазирнули.

- Ну й глибоко!

- А скільки води! Стрибнемо?  Де ще знайдеш краще?

І перша жаба намірилася стрибнути.

- Стій, дурепо! - спинила її  подруга.- А коли й тут висохне  вода? Звідси вже не вилізеш  [61] - високо. Краще пошукаймо іншого  місця, де ми будемо в безпеці;  навіщо стрибати в першу-ліпшу  яму, не думаючи, що буде  по тому. 

 

СЕЛЯНИН ТА ЙОГО ДІТИ

Жив собі за давніх часів  селянин. Мав він четверо синів  і виноградник. Хоч був старий та немічний, а порався коло землі  сам. Бо хіба міг, бідолаха, інакше? Адже ж вирощував ті лози власними руками з молодих літ, і дотепер любив  та плекав свій виноградник. А той, немов  розуміючи любов і турботу  господаря, віддячував йому соковитими гронами.

Та, на лихо, всі четверо  синів не звикли працювати. їм більше подобалося байдики бити, а старий батько повсякчас непокоївся думкою: «Що з ними буде, коли закриються мої очі?»

Часто він казав собі з  гіркотою:

«Покинуть сини мої виноградник  напризволяще, переведеться він і  не годуватиме їх плодами. Треба якось  цьому зарадити».

Довго роздумував батько, врешті покликав синів і сказав: [62]

- Діти мої любі, чую  - недовго мені жити на світі.  Отож і покликав я вас, аби  відкрити одну таємницю. У нашому  винограднику заховано скарб.  Як мене не стане, візьміться  за лопати й копайте, аж поки  знайдете.

Невдовзі батько помер. Тяжко  побивалися сини. А за кілька день згадали  його слова.

- Що б то міг сховати  у винограднику небіжчик? - питає  перший син.

- Напевне, гроші,- відповідає  другий.

- А як там лише кілька  золотих? - засумнівався третій.

- Хто його знає. Краще  перекопаймо все,- сказав четвертий.

Настала зима. Небіжчик встиг  за життя обрізати виноградник, і  тепер треба було лише попідпирати  лози. Але сини про це не дбали. Думки  їхні крутилися довкола скарбу. Тож, узявши заступи, заходилися вони копати.

- Глибше копаймо! - наказував  старший.

- Копаймо, то й копаймо!  Цілісінький день копали, але  так нічого й не

знайшли. Повернулися додому стомлені й розчаровані.

- А чи не викопав  хтось інший того скарбу? - питає  перший син. [63]

- А чи був він там  узагалі? - засумнівався другий.

- Чому не було? Треба  копати, може, й знайдемо,- заперечив  перший.

Взавтра хлопці знову взялися  до роботи. Але скарбу не знайшли  ні того дня, ні наступного.

- Може, батько пожартував  і ніякого скарбу немає? - каже  один син.

- Боронь боже! Хіба що  хто викопав скарб, а батько  про те не знав. Жаль, коли так!

Минуло кілька місяців, і  настав час збирати виноград. І  що ж побачили брати? Обкопані лози вгиналися від величезних важких грон!

Зібрали брати виноград, уторгували за нього купу грошей і зажили щасливо.

Відтоді почали вони дбайливо доглядати виноградник. А що були молоді та дужі, то й мали від праці  насолоду.

Згодом стали вони заможними  господарями. А коли заходила мова про  батька, завжди згадували його із вдячністю.

- Які ж ми були нерозумні!  Замість того, щоб збагнути батькові  слова, розпитати, порадитися,- кинулися  шукати в землі золото. Батько  не посміявся з нас, а заповів  нам найбільший скарб світу  - любов до праці. [64] 

 

РИБАЛКИ ТА МАВПА

Неподалік піщаного морського  берега в зеленому лісі жила колись безтурботна мавпочка. Наївшись горіхів, гралася вона з подругами, а коли набридали забави - бігла на узлісся  й вилазила на високе дерево. Дивилася, як у синій далині горами здіймалися хвилі, поволі котилися до берега і  ревучи налітали на пісок.

Одного разу помітила мавпа  в морі рибальський човен. Цікаво було їй поглянути на те диво зблизька, адже ніколи раніше такого не бачила.

А човен тим часом підплив  до берега; з нього вистрибнули  рибалки й заходилися витягати з  моря сіть. Довго тягли, аж поки витягли  гузир, повний риби. Вибрали вилов  і закинули сіть знову в море. Потім зібрали рибу та й подалися стежкою до міста.

Побачила все те мавпа, і дух захопило їй з подиву.

- Ти диви - ловити рибу  зовсім легко! Та ще й яку  рибу!

Коли рибалки зникли в  лісі, мавпа хутенько злізла з дерева й побігла до сіті.

- Тепер я її витягну! - тішилась вона думкою. [66]

- Виловлю всеньку рибу, яка тільки є в морі, продам  на базарі, а за гроші куплю  собі гарну одіж, ціпок та шкіряну  торбу на гроші. Мої подруги-мавпи  луснуть із заздрощів, коли  мене побачать.

Та й почала тягти сіть. Але робота була не така легка, як гадалося мавпі. Сіть пручалася, скручувалася, і  мавпа стала врешті дратуватися.

- Треба, мабуть, залізти  у воду,- надумала вона.- Либонь, зручніше  тягти буде.

Влізла вона у воду й  почала хапати сіть то руками, то ногами, смикати то з цього, то з того кінця, аж поки втямила нарешті, що заплуталася  в снасті.

- От тобі й маєш! Як  же мені тепер вибратися звідси?

Квапливо виборсуючись із сіті, мавпа геть забула про рибу та нову пишну одіж. А що дужче  борсалася, то більше заплутувалась  і врешті побачила, що заплуталася  зовсім.

- Ой лишенько! Що ж воно  буде? Як мені вибратися з цієї  халепи? Нащо було братися за  справу, якої не знаю? Я ж ніколи  в житті не рибалила. Нащо було  пхати сюди носа? Нащо?

На мавпине щастя, рибалки  не загаялися [68] в місті. Збувши на базарі товар, вони поспішили до човна. Побачили заплутану в сіть мавпу й розляглися від реготу.

- Як вона тут опинилася? - дивувались одні.

- Хто його знає. Нумо  швидше витягнемо її, а то ще  втопиться, бідолашна,- квапили інші.

Розплутали рибалки мавпу  й посадовили на пісок. Перелякана, кинулась вона до дерева і вмить  вискочила на вершечок. Та й добре, що встигла видертися перше, ніж  рибалки побачили, як вона понівечила сіть. Було б їй непереливки...

Отож, аби не накликати  на себе біди та не накоїти лиха іншим, не треба братися не за свою справу.  

 

ВОЯКА ТА КІНЬ

Колись за давніх-давен  жив хоробрий вояка. І був у  нього кінь, прудконогий красень. Понад усе полюбляв він поєдинки.

Зачувши, що цар кличе мужів  свого краю до бойового походу, вояка  засідлав коня і вирушив У путь.

Протягом усього походу він  дбайливо доглядав вірного друга. Купав  його, чистив, годував добірним вівсом і духмяним свіжим сіном. І ситий, плеканий огир блискавкою літав у  бою, не раз рятуючи життя своєму господареві.

По війні хоробрий вояка  з конем щасливо вернувся додому. Та щось непокоїло коня, і недарма. Бо наступного ранку господар запріг його, добряче навантажив воза й  поїхав на базар. Гадав кінь, що після  базару відпочине, проте господар одразу запріг його до плуга й до пізнього вечора орав ниву.

З того дня й почалося. Від світання до смерку тяжко працював кінь, духу не переводячи. Ба навіть уночі  їздив господар чи до млина, чи ще куди.

І так день у день!

А що тепер не було війни, то й здавалося господареві - нема чого доглядати коня, тож і годував  його не добірним вівсом і духмяним сіном, а самою сухою соломою.

Бідолашний кінь поволі почав  підупадати на силі. До того ж, як добрий колишній скакун, почувався незаслужено  скривдженим.

«Бач, як скінчилася війна,- часто  думав [70] він,- то й не доглядає мене господар. Не любить мене по-справжньому».

Минув якийсь час, і країну раптом облетіла звістка: сусідній цар  іде війною на їхню землю, аби відвоювати колишні володіння.

Сколихнувся край. Залунали сурми, зусібіч розлетілися гінці - і рушили до столиці бойові дружини, поповнюючи цареві лави. Подався до війська й наш звитяжець, випрягши коня з плуга.

- Знову в похід, кониченьку  мій! - гукнув запально.- Неси ж  мене прудко, друже, як носив  колись, пам'ятаєш?

- Пам'ятаю,- зітхнув кінь.

- Тож мчи і знай, що  від спритності твоєї залежить  життя господаря.

- Мчу,- сказав кінь і  рвонув щосили.

Та не подолавши й половини шляху, упав, знеможений.

Вояка допоміг коневі підвестися й знову сів-на нього. Та кінь незабаром  спіткнувся, зашкутильгав і звалився додолу.

- Ти ба! - здивувався господар.- Що це тобі?

Перегодом рушили вони далі. Та кінь падав знову й знову. [72]

- Ну, що мені з тобою  робити? - розпачливо вигукнув вояка.- Як зарадити лихові?

- Ходи пішки, господарю,- відмовив кінь.- Ти мав скакуна,  та зробив з нього віслюка.  Як же тепер віслюка обернеш  на скакуна?

Присоромлений вояка похилив  голову.

Отак часом люди доти дбають про інших, доки залежні від них, а потім забувають про свої обов'язки. 

 

КІНЬ І ВІСЛЮК

Жив собі колись селянин. І  мав на обійсті коня та віслюка. Щоранку  навантажував їх садовиною та городиною  і їхав до міста торгувати.

Якось сердешний віслюк занедужав. Але господар того не помітив і  нав'ючив його, як завжди. А віслюкові  гіршало та гіршало, і врешті одного ранку дорогою до міста він  геть знебувся.

- Поможи мені трохи,- просить  віслюк коня,- не можу далі нести  вантаж.

- Як же я тобі поможу?

- Візьми зо два кошики  із моєї спини. А решту я  сам подужаю нести. [73]

- Ти що, здурів? - відповідає  кінь.- Адже я й так нав'ючений.

- Я знаю, але ти дужчий  за мене і не зморений хворобою. Візьми хоч один кошик.

- Ні, не візьму.

- Прошу, зроби мені таку  ласку.

- Не сподівайся, нічого  не вийде. Зітхнув віслюк та  й почвалав далі. Однак не витримав  довго, спіткнувся й упав.

Господар ішов позаду, розмовляючи  з сусідою.

Побачивши віслюка долі, підбіг до нього, поскидав кошики й спробував  підвести.

- Що тобі сталося, віслюче? - спитав співчутливо.

- Та хіба не бачиш,  що він хворий? - сказав, підходячи,  сусіда.

- Хворий? А я й не  знав. Що ж тепер робити?

- Заведемо бідолаху до  мого приятеля, він добре знається  на худобі й неодмінно чимось  зарадить. Он його подвір'я.

- Ходімо!

Підвели вони віслюка й  подалися до обійстя сусідиного приятеля. Потім вернулися до коня, [74] а  він, забачивши господаря, хотів  був рушати далі.

- Еге, стривай-но, друже  мій! - гукнув господар.- Стій, не квапся, не покину ж я кошики посеред  дороги. Треба повантажити їх  на тебе - ти молодий і дужий.  Коли трапляється в дорозі  лихо, мусимо допомагати один  одному, інакше не можна.

Господар заходився прилаштовувати коневі на спину кошики. Кінь шаленів  з люті й розпачу та нарікав  на долю.

- Ет, як не щастить, то  вже не щастить! Не хотів  я взяти у віслюка жодного  кошика, а тепер мушу нести  весь його вантаж, та ще й  збрую.

А віслюк, лежачи на моріжку, очуняв трохи й, підвівши голову, мовив  до коня такі слова:

- О жорстокий коню! Якби  ти був допоміг мені, взявши  трохи мого вантажу, то я  дійшов би до міста. А так  жорстокість твоя на тобі й  окошилася! 

 

ЛИСИЦЯ ТА ЦАП

Якось улітку опівдні промітна, хитрюща лисиця спускалася з гори, простуючи до лісу. Там жила її сестра, в якої саме справляли іменини [75]лисеняти. Тож і квапилася тітонька привітати  свого небожа, а заразом смачно попоїсти та розважитись. Спустилася вона з гори та й побігла полем. Облизувала губи й думала:

«Напевне, сестра чимало смачненького наготувала, як торік і позаторік... пирогів, курочок... а то, гляди, ще й  гусочку або качечку... Тієї птиці  доволі навколо, а надто в мірошника... А медяники! Де ж і поласувати ними, як не в сестриці!»

Коли це раптом: трах! бах! трісь!

Нестямилась лисиця, як гепнулась  у колодязь. Ласуючись думкою на ласощах, не помітила небезпеки. Добре, що хоч не забилася. Та й води в  колодязі було трохи, ледве по коліна лисиці. Але сам колодязь був глибоченний, і хоч як вона дерлася та дряпалась - вибратись нагору не могла.

- Ой, горенько мені, що  ж я робитиму сама серед  поля? Хто мене витягне звідси? Просиджу всеньку ніч у крижаній  воді, то до ранку й закоцюбну...

Заплакала лисиця, заголосила:

- Оце була б уже в  сестри та любенько розмовляла  в золотому товаристві, а на  вогні [76] смажилися б курочки,  качечки, гусочки... Та ба, спіткало  тебе лихо, тітонько лисице...

Аж раптом згори долинула чиясь хода. Підвела лисиця голову та й побачила цапа, що нахилився  над колодязем. Мабуть, йому дуже хотілося пити.

Серце в лисиці закидалось, і вона сказала подумки:

«Є нагода врятуватися!»

І гукнула радісно, наче була рада-радісінька, що опинилася в  колодязі:

- Моє шануваннячко, цапе!

- Це ти, лисице? - здивувався  цап.- Добридень! Ну як там, добра  вода? Я йду здалеку і мало  не зомлів зі спраги.

- Ще й питає, чи добра!  Пресмачна! Холодна й солодка.  Вип'єш - як на світ народишся.  Лізь-но сюди, покуштуєш - будеш  мені дякувати.

- Зараз! - вигукнув цап,  стрибнув у колодязь і жадібно  припав до води. Пив, пив, аж  поки вгамував спрагу, а потім  підвів голову і вдячно глянув  на лисицю.

- Ну що, правду я сказала?  Добра вода?

- Ой же й добра! Освіжився  нарешті! Від [77] самого ранку  ніде не можу знайти води, всі  джерела висохли.

- За такої спеки воно  й не дивно.

- Може, полізьмо вже нагору? - спитав цап і спробував видертися  по стіні. Але небавом збагнув,  що з того нічого не вийде,  і мовив до лисиці:

- Що ж тепер робити?

- Справді,- вдавано засмутилася  лисиця, - залізли сюди, не подумавши,  як будемо вибиратися. Ну й  бевзі ж ми, любий цапе!

- Хоч би що там було, а треба поміркувати, як видобутися  нагору.

- Ну-бо спробуймо так,- каже лисиця.- Ти стань дибки,  передніми ногами обіприся об  стіну й нахили голову, а я  видерусь тобі по спині на  роги й ухоплюся за цямрину.  А коли вилізу, витягну й тебе. Згода?

- Згода!

- Ну, то ставай, як я  казала.

Цап став дибки, сперся передніми  ногами на стіну й нахилив голову. Лисиця видерлась по спині йому на роги, витягши лапи, вхопилася за цямрину та й вискочила з колодязя. Хитрунці цього тільки й треба  було.