Байки Езопа

У журавля аж слина потекла.

- Такої юшки скуштуєш,- мовив він,- вік згадуватимеш!

- То чом би тобі не  прийти до мене? Разом поїмо,- люб'язно  запропонувала лисиця.

- А що! З охотою!

- Тоді я чекаю тебе  в обід. Знаєш, де я живу?

- Знаю, знаю. Щиро дякую.

Лисиця пішла далі. Ішла, ішла, та раптом зупинилася й вигукнула:

- Це ж треба бути  такою дурною! З якого це дива  я запросила журавля на юшку? Чи в мене щодня така їжа?  Чого це я маю з кимось  ділитися, коли мені пощастило?  І як мені таке навернулося  на язик?

Прийшла вона до своєї нори, розпалила вогонь і поставила  курку варитися. Невдовзі юшка була готова - така смачна, що й за вуха не відтягнеш. Лисиця гарно накрила  стіл, поставила на нього квіти  й стала чекати гостя.

Опівдні журавель прийшов. І  так йому хотілося [216] їсти! У нього  аж очі заблищали від радості, коли він побачив накритий стіл.

Лисиця весело усміхнулася, взяла міленьку мисочку, налила в  неї юшки й поставила на стіл.

- Сідай, любий журавлику,  призволяйся,- сказала вона.

Журавель сів до столу, ткнув свій довгий ніс у маленьку мисочку й спробував скуштувати юшки. Але нічого не вийшло. Він спробував  ще раз, і знов марно. Не зміг ковтнути ні крапельки.

А лисиця тим часом хутенько хлебтала язиком юшку, аж мружилася  від задоволення.

- Смачна юшка! Чому ти  не їси?

- Тая їм,- відповів бідолашний  журавель. Невдовзі лисиця виїла  всю юшку, облизалася

й подумала:

«Чудово! І на обід запросила, і юшку сама з'їла!.. І він мав  що їсти! Ні, таки ще мізки в мене не висохли!»

А журавель вийшов з-за столу  і сказав:

- Красно дякую за обід, люба лисичко. Приходь і ти  до мене обідати. Завтра можеш  прийти?

- Можу,- відповіла лисиця.- 3 радістю прийду. [217]

І наступного дня пішла  вона до журавля. А той гарно прибрав  своє житло й накрив стіл. Посеред  столу стояв високий, з довгою шийкою, глечик, від якого йшов смачний  дух.

- Ласкаво прошу, люба  лисичко! - радісно вигукнув журавель.- Сідай скуштуй і ти моєї  юшки!

Лисиця побачила глечик і  розгубилась. «Ох, як же мені упхати в  нього мордочку?..- подумала вона.- Я  ж не зможу з'їсти ані ковточка! Нізащо не зможу!» А журавель устромив дзьоб у глечик, набрав повен рот  і з'їв.

- І моя юшка смачна, правда ж, лисичко? - запитав він.

- Чудова,- відповіла лисиця, облизуючи язиком писок.

- їж, їж сміливо,- припрошував  журавель.- Обом вистачить.

- Та я їм,- сказала лисиця, ковтаючи слину.

Журавель їв собі юшку, а  лисиця облизувалася. Нарешті вона підвелася, подякувала й пішла, украй  роздратована.

«Голодна я залишилась,- думала вона, [218]але хто винен? Моя  голова. Як я повелася з журавлем, так і він повівся зі мною. То що ж тут нарікати?»

ТРИ БИКИ Й ЛЕВ

На зеленій, укритій буйними  травами леваді під пригірком  спокійно паслися три бики.

Пригірком проходив лев. Він  помітив биків, став і задивився  на них.

- Ух, які ж великі та  вгодовані! - промовив він сам  до себе.- А яке ж у них,  певно, смачне м'ясо! Але хіба  мені впоратися з ними трьома? Був би один, то я б за  іграшку його подужав. Не щастить  мені! Як жаль!

І лев пішов своєю дорогою. Та раптом йому щось спало на думку, і він знову зупинився. А потім  подався схилом униз. Підійшовши до биків, лев поштиво привітався:

--- Здорові були, шановні!  Гарний сьогодні день!

Бики підвели голови й  неохоче проревіли:

- Здоров був, леве!

- Дивлюсь оце, як ви  любенько пасетеся, і мені аж  заздрісно стало! Як це добре,  коли [220]маєш друзів! Ось тільки  не можу я второпати, чому  ви пасетеся разом?

Бики здивовано глянули  на нього:

- А як же нам пастися?

- Скажу. Погляньте лишень  на леваду: вона не така вже  й велика. І якщо ви будете  пастися отак усі разом до  вечора, то на ній не залишиться  нічого, ані стеблинки. Так витолочите  всю траву до коріння, що  довго вона відростатиме. Отож  я радив би вам розійтися.  Один нехай пасеться на схилі,  де росте шавлія, клен та арабські  фісташки. Другий нехай спуститься  до потічка, де повно маленьких  ніжних дубочків, повитих березкою. А третьому краще піти аж  ген туди, до винограду, посмакувати  його листям. Грона уже зібрано,  тож ніхто тепер не стереже  виноград. Таким чином трава на  леваді залишатиметься цілою  і ви зможете щовечора, перед  тим як вирушати додому, сходитися  сюди попастися. Ну, що ви на  це скажете?

Бики уважно слухали, навіть ремиґати перестали. Як тільки лев замовк, один з них найбільший, гучно проревів:

- А що, лев діло каже! Цілком слушно!

- Справді,- підтвердив другий, найжирніший. [221]

- Авжеж,- озвався й третій, найсильніший.

- Якщо ви не заперечуєте,  то я підіймуся на схил,- сказав  перший, який аж тремтів за  арабськими фісташками.

- А я піду до дубочків,- сказав другий.

- Ну, а вже я подамся  до виноградника. А перед заходом  сонця зберемося тут усі разом,  попасемося на травичці, щоб не  приїдалася їжа,- додав третій.

У лева аж вуха засміялися з  радості.

- От і добре! - вигукнув  він.- Просто дивно, як ви до  цього досі не додумалися!

Три бики розійшлися в різні  боки, а лев удав, ніби підіймається на гору. Та невдовзі він повернувся й помчав туди, де пасся перший бик, накинувся на нього й легко  подужав його. Потім побіг до другого - упорався і з цим, а далі й  третього подолав.

Отак бідолашні бики, послухавшись хитрого лева, розпрощалися з життям. І хто їм-винен?

Перш ніж розійтися  в різні боки, треба було подумати й добре зважити те, що почули. Якби були так учинили, то й досі щасливо паслися б собі на зеленій  леваді. [222] 

 

ХАТНЯ МИША Й ПОЛЬОВА МИША

Познайомилися якось дві  миші й подружилися. Одна з них  була польовою мишею й жила за містом, а друга - хатньою, тому жила в місті.

- Приходь до мене на  обід,- сказала хатній миші польова,- побачиш, як гарно в полі  о цій порі. Чисте повітря, свіжий  вітерець, і повно всього, чого  тільки душа бажає.

- Щиро дякую,- відповіла  хатня миша.- Незабаром прийду.

І справді, за кілька днів подалася вона в поле й під обід дісталася  до нори польової миші. А та, чекаючи  подругу, чого тільки не наносила, щоб  добре пригостити її! І солодкої моркви, і диких артишоків, і буряків, і всіляких смачних корінців, і  пшениці, і ячменю! Усе це вона гарно  порозкладала й запросила подругу  пригощатися.

Домашня миша покуштувала  всього потроху і, дивлячись, як апетитно їсть господиня, похитала головою.

- Ох, моя подружко,- сказала  вона,- послухай, що я тобі скажу,  тільки не ображайся. Погане  в тебе життя, бідне, як у  мурахи. [224]

Коли б я побула тут  днів зо два та поїла отак, то на третій день, мабуть, уже б не витримала.

- Це ж чому? - здивувалася  польова миша.- Тобі не подобається  моя їжа?

- Ти оце все називаєш  їжею? Ох, моя бідненька, не знаєш  ти, що таке їжа. Ходімо в  місто, в мій дім, я покажу  тобі, що таке їжа.

- Ти їси щось краще? - запитала вражена польова миша, якій довелося добре потрудитися,  щоб нарити буряків та моркви, бо вона гадала, що це найбільші  ласощі в світі.

- Краще? - розсміялася хатня  миша.- Ось ходімо до мене додому, там сама переконаєшся, бо ліпше  один раз попробувати, ніж сто  разів почути.

- Ну що ж, ходімо,- погодилась  польова миша.

І коли звечоріло, дві миші вирушили з поля до міста. Хатня миша жила в багатому будинку з великою  коморою. Як тільки вони ввійшли в  дім, у польової миші аж у голові замакітрилось від пахощів.

- Ой! - скрикнула вона.- Як  гарно пахне!

- Ти ще нічого не  бачила,- гордо мовила хатня миша.- Ходи сюди, я покажу тобі моє  багатство. [225]

І вона повела подругу в  комору, показуючи на ряди мішків:

- Ось тут пшениця й  борошно, а там квасоля, чечевиця  й нут.

За мішками стояли великі дерев'яні ящики.

- Тут зберігається солона  риба й шинка,- пояснила хатня  миша. А в оцих ось горщиках  мед, а он там сухий інжир,  мигдаль, хурма, а ото сир.  Можеш їсти, що хочеш.

Польова миша куштувала наїдки, і їй здавалося, що все це відбувається вві сні.

- Ну, що, смачно? - запитала, усміхаючись,  хатня миша.

- Ох, ще й як смачно! - відповіла подруга, аж мружачись  від задоволення.- Я собі такого  й уявити не могла.

І вона почала запихатися так, що її аж занудило. Тоді обидві миші залізли  в тісну нірку спати.

Коли вони попрокидалися  вранці, хатня миша сказала:

- Залишайся в мене. Ти  тут житимеш, як пані, а мені  з тобою буде веселіше. Нащо  тобі здалося те поле?

- Щиро дякую, чом би  й не залишитися? - радісно відповіла  польова миша, з огидою [226] згадавши  всілякі корінці, якими досі  харчувалася.

Найперше подруги вирішили піти до комори поснідати. Польова миша кинулася до меду, а хатня - до сиру. Та тільки-но вони приготувалися їсти, як раптом двері відчинилися і  хтось увійшов у комору. Хатня  миша ледве встигла штовхнути  свою подругу за ящик, і вони принишкли  там. І лише коли людина вийшла й  зачинила двері, миші полегшено зітхнули.

- Ну, щастя наше, все обійшлося! - сказала хатня миша, все ще  тремтячи зі страху.

- А що, це була велика  небезпека? - запитала подруга.

- Ще й яка! - відповіла  хатня миша.- Якби нас побачили, то не знаю, чи врятувалися  б ми. Ну, та тепер уже можна  їсти.

- Е-е, щось мені перехотілося,- мовила польова миша.- Хіба що  попробувати.

І вони підступили до своїх  ласощів. Та як тільки почали їсти, двері  знову відчинилися, і двоє людей  внесли в комору ящик. Цього разу миші встигли шмигнути в нірку. Довго  вони сиділи там, притиснувшись одна до одної. А люди все ходили туди й сюди, носячи ящики. Та нарешті  вони пішли зовсім. [227]

- Бачиш? - сказала хатня  миша.- Нам принесли ще всякого  добра. Ходімо подивимось, що там  таке.

- Дивися сама,- відповіла  польова миша,- та й бувай здорова.

- Чого це ти раптом?

- Піду я, подружко моя,  піду в поле до своїх корінців  та овочів. У тисячу разів краще  їсти бідну їжу й жити спокійно, аніж так, як ти, харчуватися  вишуканими наїдками, завмираючи  раз у раз від страху.

По цих словах польова  миша побігла в поле. 

 

ЗВІЗДАР

Жив колись уславлений звіздар. Щоночі довгими годинами вдивлявся  він у небо, вивчаючи зірки.

І трапилося звіздарю піти одного вечора у справах за місто.

Вирушив він о тій порі, коли вже запалюють світло, і невдовзі опинився у полі. Ніч була тиха, повітря  свіже, в чистому небі жваво мерехтіли  зорі. Звіздар на ходу вдивлявся  в [228]них, задерши голову вгору. Незабаром  він так захопився, що забув про  все на світі.

А що під ноги він не дивився, то зненацька налетів на пересохлий колодязь і звалився в нього. На щастя, не забився, бо на льоту зачіплявся за кущі, що повиростали на стінках  колодязя, і це сповільнило падіння. Та колодязь був глибокий, і звіздар, хоч як старався, не міг вилізти  з нього.

- От біда,- задумався він  тоді.- Як же це воно сталося?  Як мені перебути тут усю  ніч? Тут так холодно й волого, що я простуджуся, а до того  ж мої рідні чекатимуть мене  і хвилюватимуться.

І він почав щосили гукати:

- Рятуйте! Рятуйте! Я  в колодязі й не можу вилізти!  Хто там проходить, зласкався,  витягни мене! Рятуйте! Рятуйте!

На його щастя мимо колодязя проїжджав верхи на віслюку якийсь чоловік. Почувши крики, чоловік  під'їхав до колодязя.

- Заспокойся, бідолахо! - сказав  він.- Я допоможу тобі вилізти.  Добре, що я маю віслюка.  Потерпи трохи, я роздобуду  десь мотуза й одразу повернуся.

І справді, невдовзі чоловік  повернувся, опустив [230] мотуза в колодязь і допоміг звіздарю вилізти.

- Щиро дякую, чоловіче,- сказав звіздар, вибравшись нагору.- Якби не ти, було б мені непереливки.

- Але як ти туди впав? - запитав чоловік.- Ти що, не бачив,  куди йдеш?

- Не бачив,- зітхнув звіздар.- Я дивився на зорі й думками  був у небі.

Чоловік підніс ліхтаря до обличчя потерпілого і враз вигукнув, сміючись:

- А, тепер я тебе впізнав!  Ти звіздар! Усе місто знає  тебе, бо ти мудрий. Але я скажу  тобі дещо, а ти вже мені  вибачай, звіздарю. Ти поклав усе  своє життя на те, щоб дізнатися,  що діється на небі, але ніколи  й оком не кинув униз, щоб  дізнатися, що діється в тебе  під ногами.

Звіздар не відповів, Ще раз  подякувавши чоловікові, він швидко подався своєю дорогою. А чоловік  сів на віслюка й рушив до міста, похитуючи головою й бурмочучи:

- Багато є таких. Думають  лише про велике, а тим часом  безпорадні в найпростішому Ділі, яке й дитина годна зробити. [231] 

 

ЛИСИЦЯ Й ВИНОГРАД

Ох, як же ж хотілося опівдні  лисиці їсти! Та то й не дивно, бо хоч  стільки вона вибігала, хоч як обнишпорила  всю гору, ніякої поживи так і  не роздобула. І крім ожини відучора й рісочки не мала в роті.

- Ні, так не годиться,- сказала  вона сама собі.- Спущусь-но я  в долину, може, хоч там на щось  натраплю.

Вона побігла схилом гори вниз і незабаром уже була в  зеленій долині. І перше, що вона побачила перед собою, був густий, тінистий кущ винограду, обвішаний  спокусливими чорними гронами - безліччю грон, вони висіли одне біля одного.

- Ого! - здивувалася руда  й проковтнула слину. І відразу  підстрибнула, намагаючись дістати  гроно. Але всі грона були  високо, й лисиця не дотяглася  до жодного. Тоді вона присіла  й знову підстрибнула, однак і  не доторкнулася до ягід.

Лисиця стала, пильно придивилася  блискучими примруженими очима до грон і сказала собі:

- Оте довге гроно я  дістану, якщо підстрибну ще  дужче. [232]

І справді, зібравши всю свою силу, вона підстрибнула так високо, що й мавпа могла б їй позаздрити. Так високо підстрибнула, що якби ще трішки, то зачепила б кінчик довгого  грона з великими круглими ягодами.

- Ну, почекай! - роздратовано  вигукнула лисиця.- Хоч би як  ти було високо, я тебе дістану.