Стратегія підприємства

  стратегічного управління.

  Остаточне оформлення стратегічного управління як самостійного

  напряму економічної теорії відбулося у 1973 р., коли у США відбулася І

  Міжнародна конференція зі стратегічного менеджменту. Теоретичною

  основою цього були праці І. Ансоффа, П. Друкера, Г. Мінцберга та ін.

  Американський теоретик сучасного менеджменту, професор соціальних

  наук Пітер Друкер (1909—2005) охарактеризував 80-ті роки як початок

  «епохи без закономірностей», коли можна бути впевненими лише в тому, що

  нестабільність, нестійкість середовища будуть посилюватися. Тому

  майбутнє забезпечується не гонитвою за прибутками, накопиченням, а

  розбудовою підприємства (фірми, організації), внаслідок чого воно ставало б

  гнучким й адаптивним до змін. Традиційну до тих пір головну ціль —

  «прибуток» він пропонував замінити на «цілі виживання».

  Першою науковою працею з проблем стратегії підприємств є книга

  американського математика і економіста російського походження Ігора

  Ансоффа (1918—2002) «Корпоративна стратегія» (1965), у якій зроблено

  теоретичні узагальнення, сформульовано рекомендації щодо поліпшення

  управління

  розвитком

  підприємства,

  запропоновано

  модель

  і

  систематизовані схеми, виокремлено етапи прийняття і виконання

  стратегічно важливих для підприємства рішень.

  Раннім дослідженням стратегії підприємств були властиві емпіричність

  (зосередженість на чуттєвому досвіді), індуктивність (спрямованість аналізу

  від окремих фактів до узагальнених висновків), вони спиралися на

  завдань

  поглинання

  підприємства

  підприємств

  конкурентами

  

  У публікаціях керівників і консультантів компаній, фірм йшлося про

  деякі наближені за своєю суттю до стра тегічних принципи успіху. Більшість

  їх узагальнень була дуже обмеженою, оскільки успішний бізнес окремих

  компаній нерідко мав специфічний характер, тому його чинники було

  непросто використовувати в інших галузевих або територіальних умовах.

  З початку 50-х років XX ст. насичення ринку товарами примусило

  звернути пильну увагу на поведінку підприємств у конкурентній боротьбі,

  зайнятися дослідженням перспектив бізнесу в динамічному конкурентному

  середовищі.

  У 70-ті роки стратегічним проблемам почали приділяти не менше уваги,

  ніж оперативним рішенням, а турбота про забезпечення прибутку від

  поточної діяльності урівноважилася стараннями щодо забезпечення

  стабільності у майбутньому. Це означає, що, піклуючись про норму при-

  бутку, підприємства приділяли не меншу увагу довгостроковому

  інвестуванню. Вони активно шукали шляхи розвитку, враховуючи тенденції,

  структуру, динаміку і перспективи процесів на ринку. Стратегічний

  менеджмент почали застосовувати такі світові лідери, як General Electric,

  ІВМ, Соса-Соlа та ін. Це стимулювало розвиток методології і теорії

  стратегічного управління.

  Остаточне оформлення стратегічного управління як самостійного

  напряму економічної теорії відбулося у 1973 р., коли у США відбулася І

  Міжнародна конференція зі стратегічного менеджменту. Теоретичною

  основою цього були праці І. Ансоффа, П. Друкера, Г. Мінцберга та ін.

  Американський теоретик сучасного менеджменту, професор соціальних

  наук Пітер Друкер (1909—2005) охарактеризував 80-ті роки як початок

  «епохи без закономірностей», коли можна бути впевненими лише в тому, що

  нестабільність, нестійкість середовища будуть посилюватися. Тому

  майбутнє забезпечується не гонитвою за прибутками, накопиченням, а

  розбудовою підприємства (фірми, організації), внаслідок чого воно ставало б

  гнучким й адаптивним до змін. Традиційну до тих пір головну ціль —

  «прибуток» він пропонував замінити на «цілі виживання».

  Першою науковою працею з проблем стратегії підприємств є книга

  американського математика і економіста російського походження Ігора

  Ансоффа (1918—2002) «Корпоративна стратегія» (1965), у якій зроблено

  теоретичні узагальнення, сформульовано рекомендації щодо поліпшення

  управління

  розвитком

  підприємства,

  запропоновано

  модель

  і

  систематизовані схеми, виокремлено етапи прийняття і виконання

  стратегічно важливих для підприємства рішень.

  Раннім дослідженням стратегії підприємств були властиві емпіричність

  (зосередженість на чуттєвому досвіді), індуктивність (спрямованість аналізу

  від окремих фактів до узагальнених висновків), вони спиралися на

  застосування прагматичних принципів несуперечності, відповідності

  конкретним специфічним ситуаціям. У більшості з них стратегію розглядали

  крізь призму внутрішнього потенціалу підприємства. Автори детально

  описували досвід і досягнення провідних успішних фірм, системи

  планування, намагалися розглядати різноманітні проблеми як типові.

  На початку 70-х років представник Гарвардської бізнес-школи К. Ендрю

  у праці «Концепція корпоративної стратегії», розвиваючи положення

  американського вченого Альфреда Дюпона Чандлера, підкреслив, що основ-

  ними взаємопов’язаними аспектами загальної стратегії є її формулювання і

  реалізація (досягнення). Формулювання стратегії полягає у визначенні

  ідеальної аналітичної мети, а виконання пов’язане з її організаційним напов-

  ненням. Складовими стратегії є: ринкові можливості в діяльності

  підприємства;

  загальна

  компетентність

  і

  ресурси

  (спроможність

  підприємства діяти); цінності і прагнення (уявлення про те, чого

  підприємство хотіло б досягти); підтверджені зобов’язання перед

  суспільством (соціальна відповідальність підприємства за свою діяльність).

  Загалом стратегія повинна забезпечити відповідність внутрішніх сил і

  можливостей підприємства зовнішнім потребам.

  На другому етапі розвитку теоретичних досліджень стратегії домінувала

  теорія індустріальної організації, прихильники якої аналізували проблеми

  підприємств, пов’язані з галуззю, до якої вони причетні. Були розгорнуті

  прикладні дослідження питань концентрації галузі, бар’єрів входу-виходу,

  структури витрат і ціни, економії на масштабах, інвестиційних рішень,

  вертикальної інтеграції, коефіцієнтів прибутковості, складових зростання.

  Немало економістів-теоретиків цікавилися питаннями, пов’язаними із

  внутрігалузевою конкуренцією, здобуттям і утриманням конкурентної

  позиції тощо.

  Значної популярності набули погляди І. Ансоффа на стратегію як на

  визначення можливостей підприємства і напрямів його зростання, що

  передбачає:

  —

  визначення можливостей ринку виробу і його перспектив щодо

  диверсифікації;

  —

  розроблення і деталізацію вектора зростання (напряму, в якому

  ймовірна зміна можливостей);

  —

  з’ясування унікальних можливостей ринків виробів і векторів

  зростання (з’ясування конкурентних переваг);

  —

  досягнення

  синергічного

  ефекту

  внаслідок

  поєднання

  компетенцій фірми.

  У 1980 р. вийшла друком книга М. Е. Портера «Конкурентна стратегія»,

  яка започаткувала сучасний етап дослідження стратегії підприємства.

  Особливістю цього етапу є погляд на стратегію підприємства тільки в

  конкурентному середовищі, коли будь-який досягнутий підприємством

  результат є наслідком вдалого вибору стратегії для забезпечення

  конкурентної переваги, успішного позиціювання у ринковому середовищі.

  Учені і практики побачили немало раціональних міркувань в обґрунтованій

  застосування прагматичних принципів несуперечності, відповідності

  конкретним специфічним ситуаціям. У більшості з них стратегію розглядали

  крізь призму внутрішнього потенціалу підприємства. Автори детально

  описували досвід і досягнення провідних успішних фірм, системи

  планування, намагалися розглядати різноманітні проблеми як типові.

  На початку 70-х років представник Гарвардської бізнес-школи К. Ендрю

  у праці «Концепція корпоративної стратегії», розвиваючи положення

  американського вченого Альфреда Дюпона Чандлера, підкреслив, що основ-

  ними взаємопов’язаними аспектами загальної стратегії є її формулювання і

  реалізація (досягнення). Формулювання стратегії полягає у визначенні

  ідеальної аналітичної мети, а виконання пов’язане з її організаційним напов-

  ненням. Складовими стратегії є: ринкові можливості в діяльності

  підприємства;

  загальна

  компетентність

  і

  ресурси

  (спроможність

  підприємства діяти); цінності і прагнення (уявлення про те, чого

  підприємство хотіло б досягти); підтверджені зобов’язання перед

  суспільством (соціальна відповідальність підприємства за свою діяльність).

  Загалом стратегія повинна забезпечити відповідність внутрішніх сил і

  можливостей підприємства зовнішнім потребам.

  На другому етапі розвитку теоретичних досліджень стратегії домінувала

  теорія індустріальної організації, прихильники якої аналізували проблеми

  підприємств, пов’язані з галуззю, до якої вони причетні. Були розгорнуті

  прикладні дослідження питань концентрації галузі, бар’єрів входу-виходу,

  структури витрат і ціни, економії на масштабах, інвестиційних рішень,

  вертикальної інтеграції, коефіцієнтів прибутковості, складових зростання.

  Немало економістів-теоретиків цікавилися питаннями, пов’язаними із

  внутрігалузевою конкуренцією, здобуттям і утриманням конкурентної

  позиції тощо.

  Значної популярності набули погляди І. Ансоффа на стратегію як на

  визначення можливостей підприємства і напрямів його зростання, що

  передбачає:

  —

  визначення можливостей ринку виробу і його перспектив щодо

  диверсифікації;

  —

  розроблення і деталізацію вектора зростання (напряму, в якому

  ймовірна зміна можливостей);

  —

  з’ясування унікальних можливостей ринків виробів і векторів

  зростання (з’ясування конкурентних переваг);

  —

  досягнення

  синергічного

  ефекту

  внаслідок

  поєднання

  компетенцій фірми.

  У 1980 р. вийшла друком книга М. Е. Портера «Конкурентна стратегія»,

  яка започаткувала сучасний етап дослідження стратегії підприємства.

  Особливістю цього етапу є погляд на стратегію підприємства тільки в

  конкурентному середовищі, коли будь-який досягнутий підприємством

  результат є наслідком вдалого вибору стратегії для забезпечення

  конкурентної переваги, успішного позиціювання у ринковому середовищі.

  Учені і практики побачили немало раціональних міркувань в обґрунтованій

  у цей період загальній схемі розвитку (життєвого циклу) підприємства, яка

  охоплює такі основні етапи його створення, становлення і зростання:

  —

  початок

  вертикального

  інтегрування

  підприємства

  для

  ефективного проникнення на суміжні ринки;

  —

  намагання розширити свою частку на ринку з метою досягнення

  рентабельності своєї діяльності;

  —

  прагнення якнайкраще використати свої ринкові можливості

  завдяки розширенню спектра товарів і послуг, урізноманітнення їх

  пропозиції;

  —

  усвідомлення неспроможності надалі розвиватися завдяки

  проникненню на суміжні ринки і поліпшенню продукції, наслідком чого є

  пошук нових можливостей, не пов’язаних з існуючими напрямами

  діяльності.

  Наприкінці XX на початку XXI ст. постала необхідність заново

  дослідити традиційні парадигми економічної конкурентоспроможності та

  економічного змагання, оскільки обґрунтовані у 80-ті роки концепції,

  методи, інструментарій створення і реалізації конкурентоспроможної

  стратегії підприємства не завжди підтверджували свою ефективність.

  Вважаючи необхідним подальше вивчення теоретичних аспектів стратегії

  підприємств, дослідники однозначно сходяться у своєму баченні її як

  найдієвішого і найефективнішого інструмента управління його діяльністю.

  Адже управління за допомогою стратегії орієнтує виробничу діяльність

  підприємства на запити споживачів, своєчасно і гнучко реагує на зміни,

  вимоги зовнішнього оточення, що допомагає йому здобувати конкурентні

  переваги, забезпечувати успішну діяльність у довгостроковій перспективі,

  досягати намічених цілей.

  

  4. Ієрархія та етапи формування стратегій підприємства

  Стратегія підприємства має кілька рівнів декомпонування, кожному з

  яких відповідає стратегія певного рангу, тобто, стратегія підприємства

  має ієрархічну будову.

  Ієрархія

  стратегій

  означає

  ранжування,

  взаємозв’язок

  і

  підпорядкованість різних стратегій, які становлять стратегію підприємства.

  У

  

  мультибізнесовому

  

  підприємстві

  (багатопрофільному,

  диверсифікованому, що виробляє різнотипну продукцію) застосовують

  чотирирівневу стратегію, до якої входять:

  1. Корпоративна (загальна) стратегія, що одночасно є портфельною.

  2. Конкурентні (ділові, бізнесові) стратегії.

  3. Функціональні стратегії.