Біографія Нечуй-Левицький Іван Семенович

Цей лист мав для  письменниці велике значення, бо якраз  тоді український літературний критик Сергій Єфремов на сторінках журналу  «Киевская старина» перекручував і  паплюжив її творчість, в тому числі й повість «Земля».[2]

Великою моральною  підтримкою для Ольги Кобилянської було також приязне слово Лесі Українки. Українська поетеса вважала  «Землю» твором, який гідний того, щоб  увійти в скарбницю світової літератури. Вона радила письменниці перекласти «Землю» німецькою мовою і  водночас просила в неї дозволу  на переклад повісті російською мовою.

Цікаві факти

Ольга Кобилянська  розпочала писати продовження повісті  «Земля», але цей намір не був  реалізований.[3]

Повістю «Земля»  Ольга Кобилянська започаткувала  символізм як модерністську течію  в українські літературі.

Ольга Кобилянська. Повість "Людина". Скорочено.

Пан Епамінондас  Ляуфлер був лісовим радником. Мав чотирьох доньок та одного сина, якого любив несказанно, — Герман-Євген-Сидор  Ляуфлер. Син не хотів учитися, став «отрутою» для цілого класу, був  упрямий і злий. Дочки були гарні, знали французьку мову та музику, ґаздівство розуміли. Але клопоту завдавали  Олена та Ірина. Особливо Олена: вела розмови, сперечалася з чоловіками про соціалізм, натуралізм, дарвінізм, жіноче питання, робітницьке, про рівноправність між чоловіком і жінкою. Наче тінь за нею підіймалася й Ірина. Десь-колись прилучився до них медик Стефан Лієвич. Пані радникова ненавиділа його за його розмови.Був вечір після  Великодня. З хатини вийшли Олена  і Лієвич. Він говорить, що мусить від’їхати на 2 роки. Говорять про  кохання один до одного. Олена говорить, що  ніхто її не присилує вийти  заміж: «Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?»  «Бо ти також людина…» — відповів юнак.

Герман-Євген-Сидор  все гірше навчається. Батько скаженів і був ладен його роздерти. Пішов  незабаром до військової служби, і  почали приходити батькові векселя (боргові документи). Радник почав частіше пити.

Минуло вже три  роки.  Одного разу старий майор сказав батькові, щоб видали Олену за К. – це славна партія, судовий ад’юнк. А якщо не хоче, треба змусити, щоб  її родина не терпіла убожества. Говорить, що Лієвич помер від тифу.

Доктор (друг радника) говорить з Оленою. Вона починає  палити. Побіліла, коли дізналася, що за борги батька звільнили зі служби. Олена сказала, що буде заробляти  гроші і ділитися з родичами, але заміж без кохання не піде.

Доктор: «Біда ломить і залізо, а ви лиш людина…» «Ніколи, пане докторе, — відповіла… — Власне для того, що я людина».

Пан і пані говорять про те, що від бідності їх має  врятувати одруження Олени. Олена  пише ноти за гроші. Батько кричить  за це. Вона говорить, що буде сама на себе заробляти, а заміж за К…го не піде. «…Невдячна  гадюко!» — говорить радник.

Олена пішла до своєї  старої вчительки Маргарети С., яка  стала їй подругою. Розповіла про  все, говорить, що К. – егоїст, холодна  людина, і що не піде за нього, що краще  вмерти. Маргарета говорить, що треба  вступити в «розумне подружжя», що світ висміє її, довідавшись, що відмовила  К…, бо не любила!…

Герман-Євген-Сидор  покохав жидівку. Але вона холодно  й рішуче відмовила йому –  він вистрелив собі в лоб.

Радника усунули  зі служби.

З чотирьох доньок найстарша  та Ірина замужні. Перша вийшла заміж  за багатого і старого, проживала  безжурно далеко від родичів. Олена  мала її прохати дати в оренду двір із землею, що належав її чоловіку. Незабаром  переїхали вони в село – і почалося нове життя.

Уже п’ятий рік живуть на селі. Поля приносять мало доходу. Пан постійно п’є. Олена управляє господарством, на її плечах спочивав гаразд  цілої родини. Два роки проживала з ними Ірина (вже вдова). Наймолодшу сестру Геню старша теж  відправила додому (до цього жила у неї).

Прийшов лист від  старшої сестри, що продає обійстя. Новий властитель написав, що, як скінчиться рік, відбире поля і стане сам  ґаздувати. Думала бідна дівчина, як врятувати родину. Ходила гуляла і  її ніби причарувало сусіднє село. Одного разу показався візок, там  їхав лісничий – гарний чоловік, 29 років, звали – Фельс. Розмовляли, запропонував через 4 дні поїхати разом до міста. Після поїздки Олена просила  його приходити до них. Вона з того часу стала сумною, мовчазною.

Олена вирішила стати  дружиною Фельса. Вона мусить віднайти у ньому щось таке, щоб її до нього притягало.

Він приїздив і забирав усіх на прогулянку.

Настав Великдень. Олена пішла в місто. «Тепер жила аби на те, щоби не вмерти…. Все здавалося  для неї мертвим». По обіді зійшлися до них гості. Олена багато жартувала. Ірина зрозуміла навіщо все це робить сестра, Олена відповіла: «…вам  усім треба пристановища…» Гості  розходилися. Фельс обійняв Олену, її охопила відраза, але вона погодилася стати його дружиною. Говорить сестрі:

«… Врешті я була між вами найсильніша, то хрест нести  припало мені» , «…Не буди в мені колишньої людини!»

Через місяць весілля. Запрошено всіх знайомих з околиці. Давня зарозумілість віджила  наново в пані-радниці. Ірина була неначе на похоронах.

Олена заховалася в  кутку і читала листи. Взяла останнього, розгорнула. Це був останній лист від  Стефана Лієвича (писав уже хворий), перечитала його і розірвала. Увійшов  Фельс, у неї було лише почуття  ненависті чи то до себе, чи до нього. «…І чим вона оправдається? Що вона людина?..»

Несамовито засміялася. Фельс підвів її, притис до грудей. «-Ха-ха-ха! Ти плачеш, Олено? Ну, звичайно, як усі дівчата перед шлюбом!..»

1891. Село Димка,  на Буковині.

ВАСИЛЬ  СТЕФАНИК

(1871 — 1936)

      Народився  Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871р. в с. Русові (тепер Снятинського  району Івано-Франківської області)  в сім'ї заможного селянина.

      1883р.  Стефаник вступає до польської  гімназії в Коломиї, де з  четвертого класу бере участь  у роботі гуртка гімназичної  молоді. Учасники гуртка вели  громадсько-культурну роботу серед  селян (зокрема, організовували  читальні).

      Стефаник-гімназист  починає пробувати сили в літературі. Зі своїх перших творів Стефаник  опублікував без підпису лише  один вірш. У співавторстві з  Мартовичем написав два оповідання: “Нечитальник” (1888) та “Лумера” (1889).

      У  1890р. Стефаник у зв'язку із  звинуваченням в нелегальній  громадсько-культурній роботі змушений  був залишити навчання в Коломиї  і продовжити його в Дрогобицькій  гімназії. Там він брав участь  у громадському житті, став  членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Франком,  з яким потім підтримував дружні  зв'язки.

      Після  закінчення гімназії (1892) Стефаник  вступає на медичний факультет  Краківського університету. Однак,  за визнанням письменника, з  тією медициною “вийшло діло  без пуття”. Замість студіювання  медицини він поринає у літературне  і громадське життя Кракова.  Тут існувало товариство студентів-українців  “Академічна громада”. Більшість  студентів, які належали до  нього, тягнулися до радикальної  партії. До них приєднався і  Стефаник. У студентські роки  він особливо багато читає,  пильно стежить за сучасною  літературою, зближується з польськими  письменниками. 

      Стефаник-студент  бере активну участь у громадському  житті рідного Покуття, розширює  творчі контакти з українськими  періодичними виданнями, активізує  свою діяльність як публіцист.  Після опублікування в 1890р.  першої статті — “Жолудки  наших робітних людей і читальні”  — він у 1893 — 1899 рр. пише  і друкує в органах радикальної  партії “Народ”, “Хлібороб”, “Громадський  голос” та “Літературно-науковому  віснику” ряд статей: “Віче хлопів  мазурських у Кракові”, “Мазурське  віче у Ржешові”, “Мужики і  вистава”, “Польські соціалісти  як реставратори Польщі od morza do morza”,  “Книжка за мужицький харч”,  “Молоді попи”, “Для дітей”, “Поети і інтелігенція”. 

      1896 — 1897 рр. — час особливо напружених  шукань Стефаника. Намагання його  відійти від застарілої, як йому  здавалося, описово-оповідної манери  своїх попередників на перших  порах пов'язувалося з модерністичною  абстрактно-символічною поетикою. У  1896 — 1897 рр. він пише ряд поезій  у прозі і пробує видати  їх окремою книжкою під заголовком  “З осені”. Та підготовлена книжка  не зацікавила видавців, і письменник  знищив рукопис. Кілька поезій  у прозі, що лишилися в архівах  друзів Стефаника, були опубліковані  вже після його смерті (“Амбіції”,  “Чарівник”, “Ользі присвячую”, “У  воздухах плавають ліси”, “Городчик  до бога ридав”, “Вночі” та  ін.).

      1897р.  у чернівецькій газеті “Праця”  побачили світ перші реалістичні  новели Стефаника — “Виводили  з села”, “Лист”, “Побожна”,  “В корчмі”, “Стратився”, “Синя  книжечка”, “Сама-саміська”, які  привернули увагу літературної  громадськості художньою новизною, глибоким та оригінальним трактуванням  тем з життя села. Проте не  всі відразу зрозуміли і сприйняли  нову оригінальну манеру Стефаника.  Коли невдовзі письменник надіслав  нові новели — “Вечірня година”,  “З міста йдучи”, “Засідання”  — в “Літературно-науковий вісник”,  то у відповідь дістав лист-пораду, зміст якого зводився по суті  до невизнання манери Стефаника.  Це й викликало появу листа  Стефаника від 11 березня 1898р.  до “Літературно-наукового вісника”, адресованого фактично О. Маковею.  Він являє собою своєрідне  літературне кредо Стефаника,  його справді новаторську ідейно-естетичну  програму.

      Перша  збірка новел — “Синя книжечка”,  яка вийшла у світ 1899р. у  Чернівцях, принесла Стефаникові  загальне визнання, була зустрінута  захопленими відгуками найбільших  літературних авторитетів, серед  яких, крім І. Франка, були Леся  Українка, М. Коцюбинський, О. Кобилянська,  стала помітною віхою в розвитку  української прози. Автор “Синьої  книжечки” звернув на себе  увагу насамперед показом трагедії  селянства. 

      Новели  “Катруся” і “Новина” належать  до найбільш вражаючих силою  художньої правди творів Стефаника.  Вони стоять поряд з такими  пізнішими його шедеврами, як  “Кленові листки”, “Діточа пригода”, “Мати” та ін. Майстерно змальовано  в цих творах трагічні людські  долі. Героїчний склад художнього  мислення Бетховена, невід'ємною  ознакою якого є вражаюча масштабність  почуттів, думок, картин, можна впізнати  в окремих новелах Стефаника  (“Сини”, “Марія”). У листі до  редакції “Плужанина” від 1 серпня 1927р. Стефаник, заперечуючи трактування  його як “поета загибаючого  села”, зазначав: “Я писав тому, щоби струни душі нашого селянина  так кріпко настроїти і натягнути,  щоби з того вийшла велика  музика Бетховена. Це мені вдалося,  а решта — це література”. 

      У  1900р. вийшла друга збірка Стефаника  — “Камінний хрест”, яку також  було сприйнято як визначну  літературну подію. Для другої  збірки Стефаника характерне  посилення громадянського пафосу (завдяки таким творам, як “Камінний  хрест”, “Засідання”, “Лист”, “Підпис”). У другій збірці головне місце  займає тема, що хвилювала письменника  протягом усього творчого життя,  — одинока старість, трагедія  зайвих ротів у бідних селянських  родинах. Цій темі цілком присвячені  твори із “Синьої книжечки”  (“Сама-саміська”, “Ангел”, “Осінь”,  “Школа”), новели зі збірок “Камінний  хрест” (“Святий вечір”, “Діти”), “Дорога” (“Сніп”, “Вістуни”, “Озимина”). Цікавить Стефаника вона й у другий період творчості, хоч уже в іншому плані (“Сини”, “Дід Гриць”, “Роса”, “Межа”).

      1901р.  вийшла в світ третя збірка  новел Стефаника — “Дорога”, яка становила новий крок у  розвитку його провідних ідейно-художніх  принципів. Це наявне у своєрідній  поетичній біографії Стефаника  “Дорога” та роком раніше  написаній ліричній сповіді “Confiteor”,  що в переробленому вигляді  була надрукована під назвою  “Моє слово”. У збірці переважають  новели безсюжетні, лірично-емоційного  плану (“Давнина”, “Вістуни”,  “Май”, “Сон”, “Озимина”, “Злодій”, “Палій”, “Кленові листки”,  “Похорон”).

      Тема  матері і дитини, жертовності  материнської, батьківської любові  з'являється в Стефаника у життєвому  переплетінні з іншими темами  ще в збірці “Синя книжечка”  (“Мамин синок”, “Катруся”, “Новина”). Наявна вона й у збірці “Камінний  хрест”. У “Літературно-науковому  віснику” за 1900р. український  читач відкрив для себе Стефаникову  новелу “Кленові листки”, яка  стала окрасою збірки “Дорога”.

      1905р.  вийшла в світ четверта збірка  письменника — “Моє слово”. В  ній уперше була надрукована  новела “Суд”, яка завершує  перший період творчості Стефаника. 

      У  пору імперіалістичної війни  і великих соціальних потрясінь,  розпаду Австро-Угорської імперії  і народження Радянської країни  Стефаник знову береться за  перо новеліста. Почався другий  період його творчості, не такий  інтенсивний, як перший, але з  чималими здобутками. Хронологічним  початком цього періоду можна  вважати новелу “Діточа пригода” (написана восени 1916р., а опублікована  на початку 1917р.).