Біографія Нечуй-Левицький Іван Семенович

Як підріс Чіпка  — став бігати: то вибіжить було з  двору на вигін, та прямо до дітвори  так і чеше. А вони почнуть з  нього глузувати, щипати, а іноді  поб’ють та й проженуть. Село знає одну славу — честь. Ось на селі й питають: чи “чесного” роду? А  тоді вже й братаються … Чіпка  був “виродок” … Як же Чіпку  прийняти до гри?!

—        Виродок іде! — кричить, забачивши  здалека Чіпку, білоголовий хлопчик.

—        Запорток! — підходить другий. —  Ходім до нього!

Побіжать, обступлять кругом і починають з нього  глумитися. Коли Чіпка повертався до дому у сльозах, бабуся втішала його, голубила та починала умовляти:

—        Не ходи туди, сину! Не ходи, моя дитино! Бач які

то лихі діти: б’ють  тебе, малого, зобижають… Не ходи!…

Вразлива душа й  допитливий розум прискорюють прозрівання  Чіпки. Його гаряче, добре серце, розбуджене побаченим, довго не могло заспокоїтись.

Коли Чіпка став господарем у своєму хазяйстві, то в  нього справи пішли на краще. У  нього була скотина та найкраще жито. І мати його подобрішала, бо все життя  з ранку до вечора працювала за копійки, а тут все-таки хазяями  стали.

У цей час Чіпка  і зустрів Галю — “польову царівну” і покохав її. Ці дні в житті  Чіпки найщасливіші. Та тривали вони недовго. Одного разу з Дону з’явився якийсь Луценков, і за гроші волость  відібрала у Чіпки землю.

П’ючи та гуляючи, Чіпка  підібрав трьох товаришів — Лушню, Матню і Пацюка. У романі глибоко  вмотивовуються злочинні дії парубка. Одного разу напившись, він каже матері: “А все люди, все люди… А баба учила мене людей прощати, а дід  Улас любити… Дурне! Дурне! Не стоять вони слова доброго, їх мучити, їм у  … мор…” І в цих словах вже видно перші кроки падіння Чіпки.

Одного разу Чіпка  брав участь у крадіжці і прибив панського сторожа. За це Чіпку заарештували. У в’язниці зростає у нього  гнів на сільського голову та писаря. Але  він дав слово матері, що таке більш ніколи не повториться.

Одружившись з Галею, Чіпка ніжно любить її, поважає  матір, сумлінно працює у господарстві, щиро допомагає всім, хто звертається  до нього за підтримкою. Його “сувора  натура, загартована давнім злиденним  життям, м’якшала: він тепер соромився  свого давнього безпуття, тієї кривавої стежки, якою він думав дійти до щастя”. Його обрали членом земської управи. Він все думав тоді, як служити  людям, як добро їм буде нести, і про старе зовсім забув.

Та була остання  крапля, через яку Чіпка знову  пустився у злодійство. Ніщо вже  потім не могло його спинити. 1 його впевненість у тому, що зло треба  бороти злом, обернулась злом проти нього самого.

Це зло привело  Чіпку до кривавої різанини на хуторі Хоменків, стала причиною самогубства  Галі, а пізніше — смерті матері. Суспільство, в якому жив Чіпка, знищувало його.

Невміння знайти справжні шляхи боротьби проти гнобителів і кривдників, “крива стежка” бунтарства і перетворили Чіпку на “пропащу силу”. Чіпка обрав шлях боротьби, але не розумів, що боротись за правду треба тільки правдою, а неправда породжує ще більше зло.

Карпенко-Карий Іван

Біографія 

  

ІВАН  КАРПЕНКО-КАРИЙ 

(1845 — 1907)

      Народився  Іван Карпович Тобілевич 29 вересня  1845р. в с. Арсенівка поблизу  Єлисаветграда; батько його походив  із старовинного зубожілого дворянського  роду й працював прикажчиком  поміщицького маєтку, а мати була  простою селянкою. Освіту, до якої  так тягнувся хлопець, довелося  через матеріальну скруту обмежити  чотирикласним училищем і з  чотирнадцяти років заробляти  на прожиття. Майже два десятиліття  забрала в І. Тобілевича служба  в різних канцеляріях — від  писарчука до секретаря міського  поліцейського управління.

      Перебуваючи  в Єлисаветграді (1865 — 1884), Тобілевич  знайомиться з творами Руссо,  Дідро, Вольтера, Герцена, з економічними  трактатами Бокля, Мілля, разом  із своїм другом М. Кропивницьким  читає західноєвропейських письменників, філософів, соціологів. Переведений  трохи більш як на рік до  Херсона, він познайомився з  колишнім учасником Кирило-Мефодіївського  товариства і товаришем Т. Шевченка  Д. П. Пильчиковим, під впливом  якого прочитав “багато корисних  книжок з історії народів, з  класичної літератури, серед якої  Шекспір і Островський зайняли  перше місце”.

      1863р.  у Бобринці на Єлисаветградщині  утворився драматичний гурток, одним  з найактивніших учасників якого  був І. Тобілевич. Він грав  різні ролі у п'єсах Котляревського, Квітки-Основ'яненка, Кухаренка, Гоголя, Островського. В єлисаветградському  гуртку Тобілевич був і керівником, і режисером, і актором, беручи  участь у створенні вистав  за п'єсами Островського, Гоголя, Грибоєдова, Мольера, Шіллера. 

      Демократичні  переконання Тобілевича закономірно  привели його до участі в  організації (разом з П. І.  Михалевичем) таємного гуртка, на  засіданнях якого вивчали праці  М. Чернишевського, Ф. Лассаля,  Д. Мілля, К. Маркса та Ф.  Енгельса. З метою популяризації  революційно-демократичної та народницької  літератури у гуртку планувалось  перекласти українською мовою  ряд творів російської белетристики  — Г. Успенського, Ф. Решетникова,  Ф. Нефедова, М. Наумова, О. Левітова, М. Златовратського та ін., підготувати  загальний нарис політичної економії  за М. Чернишевським. У цій  роботі найактивнішу участь брав  Тобілевич. 

      До  першого етапу літературної творчості  Тобілевича належить оповідання  “Новобранець” (написане 1881р., опубліковане1889р.  під псевдонімом Гнат Карий). У  ньому йдеться про тяжку долю  селянської родини, яка з величезними  зусиллями вибивається із злиднів  і, здається, могла б уже зрештою  досягнути якогось добробуту,  коли б не втручання державної  машини.

      Наскільки  щільно в житті Тобілевича  поєднувалась творча й громадсько-політична  діяльність, свідчить той факт, що  й оповідання “Новобранець”,  і першу свою драму “Бурлака”  (“Чабан”, 1883) він подавав на обговорення  нелегального гуртка. Завершувати  “Бурлаку”, як і “Хто винен?”  (“Безталанна”), драматургові довелось  уже в Новочеркаську, куди його  було вислано у травні 1884р.  за участь у діяльності гуртка  та за допомогу політичним  “злочинцям”. Щоб заробити на  прожиття, піднаглядний Тобілевич  працював підручним коваля, а  згодом відкрив палітурну майстерню. 

      У  1886р. в Херсоні було видано  перший “Збірник драматичних  творів” І. Карпенка-Карого, до  якого увійшли драми “Бондарівна”  і “Хто винен?” та комедія  “Розумний і дурень”, а в  1887р. опубліковано “Наймичку”. Але  їх майже не купували, бо публіка  не була привчена читати п'єси. 

      П'єси,  створені Карпенком-Карим протягом  майже п'ятнадцяти років, відбивають  еволюцію явища, яке видозмінювалось  буквально на очах драматурга  — “глитайства”. Його персонажам  — Михайлові Михайловичу (“Бурлака”), Окуню (“Розумний і дурень”, 1885), Цокулю (“Наймичка”, 1885), Калитці (“Сто  тисяч”, 1890), Пузиреві (“Хазяїн”, 1900) —  притаманне не просто збільшення  економічних масштабів їх діяльності, їх здирства, воно ще яскравіше  виявляє їх людську дрібність,  а то й нікчемність, духовну  порожнечу. Дещо осторонь їх  стоїть Мартин Боруля, який домагається  дворянського звання. Сатиричне  зерно комедії “Мартин Боруля”  (1886) пов'язане вже не із засобами  збагачення чи привласнення того, що належить іншим, а з прагненням  сільської буржуазії до політично-правової  рівності з дворянством. 

      Дві  останні гіркі комедії — “Суєта”  (1903) і “Житейське море” (1904; визначена  автором як “протяг”, тобто продовження,  “Суєти”) — драматург назвав  “сценами”, наче визнаючи приналежність  їх до європейської нової драми.  Так, у “Суєті” відсутній головний  герой, і п'єса являє ряд  сцен, покликаних характеризувати  спосіб життя й мислення заможного  селянина та його дорослих  дітей, які представляють різні  соціальні шари суспільства (хлібороб, учитель, дрібні службовці).

      Навесні  1887р. І. Карпенкові-Карому було  дозволено повернутися на Україну,  але ще до кінця 1888р. він  перебував на хуторі “Надія”  (тепер заповідник у Кіровоградській  області) під гласним наглядом  поліції (негласний нагляд було  знято з нього 12 березня 1903р.). Діставши громадянські права,  Карпенко-Карий приєднався до  нової театральної трупи, створеної  його братом П. Саксаганським,  у якій до кінця життя працював  активно й напружено як артист, режисер, драматург. У 1897р. він  складає “Записку до з'їзду  сценічних діячів”, де з болем  пише про безправне становище  українського театру, про цензурні  та інші урядові утиски.

      Написане  Карпенком-Карим протягом 90-х рр. на сучасну тематику виявляє  прагнення дати народові “пьесы  серьезные, моральные, нравоисправительные,  исторические”. З повчальною  метою створена побутова комедія  “Судженої конем не об'їдеш”  (переробка з Еркмана-Шатріана, 1892), в соціально-побутовій драмі “Батькова  казка” (1892) також очевидна моралізаторська  тенденція, підкреслена другою  її назвою — “Гріх і покаяння”.  Певним дидактизмом позначена  драма “Понад Дніпром” (1897).

      На  матеріалі історичного минулого, осмислення якого, за переконанням  І. Карпенка-Карого, покликане збагатити  українську драматургію, написано  п'єси “Бондарівна” (1884), “Паливода  XVIII століття” (1893; підготовчим етапом  було створення у 1884р. п'єси  “З Івана пан, а з пана  Іван”), “Чумаки” (1897), “Лиха іскра  поле спалить і сама щезне” (1896), “Сава Чалий” (1899), “Гандзя” (1902).

      Твори  Карпенка-Карого “Лиха іскра  поле спалить і сама щезне” (1896) та “Гандзя” (1902) були спробами  на фольклорному матеріалі, присвяченому  давньому минулому, вийти до філософських  узагальнень про долю України  й подати їх у цікавій сценічній  формі. 

      Трагедії  Карпенка-Карого “Сава Чалий”, так  само створеній на основі народної  історичної пісні, притаманні  глибокий психологізм, точна й  переконлива вмотивованість дій  та вчинків героїв.

      І.  Карпенко-Карий помер після тяжкої  хвороби 15 вересня 1907р. у Берліні,  куди їздив на лікування; поховано  його на хуторі “Надія”. 

      Драматургія  І. Карпенка-Карого своєрідно  підсумувала майже столітній  розвиток української драматургії,  піднявши її на новий рівень. Вражаючи тематичним і жанровим  багатством, вона у своїй цілісності  являє собою різноманітну картину  життя України протягом століть.  В художній розробці історичного  чи фольклорного матеріалу далекого  минулого досить відчутним є  зв'язок з тогочасними життєвими  проблемами Твори Карпенка-Карого  багатьма своїми елементами входять  в ідейно-естетичний контекст  нової європейської драми.

П’єса «Хазяїн»

Скорочено

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Терентій Гаврилович Пузир – хазяїн, мільйонер;

Марія Іванівна –  дружина;

Соня – їх дочка;

Феноген – права  рука хазяїна;

Маюфес – фактор (посередник при купівлі-продажі  чогось);

Павлина – кравчиха;

Зеленський та Ліхтаренко – економи;

Петро Петрович Золотницький – багатий пан;

Калинович – учитель  гімназії;

Зозуля – помічник Ліхтаренків;

Лікар;

Харитон – розсильний;

Петро;

Дем’ян.

Маюфес і Феноген  розмовляють про халат хазяїна, що він смердить, а одного разу швейцар  навіть не пускав його у земський банк.

Зеленський просить  Феногена, щоб той замовив словечко і його не перевели в Чагарник на місце Ліхтаренка, та дає йому за це гроші.

Дружина Пузиря наскладала грошей і хоче подарувати йому на іменини  новий халат. Щоб його пошити, потрібно 280 рублів. На полях вишити « буряки з розкішним бадиллям, а на бортах… барана і овечку…»

Маюфес говорить Пузирю, що коли їхав з німцем повз його землю, то той запропонував йому випасати своїх 12 тисяч овець на його паші. Домовились на 20%. Пузир говорить: «Всякий  чорт сюди прийде голодний, а ти його годуй! Нема, щоб з собою привіз солонини там, чи що. Нехай не звикають!» Так і не нагодував гостей.