Біографія Нечуй-Левицький Іван Семенович

Заходять економи  – Ліхтаренко та Зеленський. Зеленський платить робітникам по 35 копійок  в день і харчує їх (обробляють буряки), Ліхтаренко – по25 копійок і на своїх харчах. Зеленський говорить: «Що робочий там дешевий, де зелі немає,.. де бідність». Пузир на це відповідає: «Так ви зробіть …бідність». Переводить Зеленського в Чагарник, а Ліхтаренка в Мануйлівку. І повчає, що треба  взяти мужицькі наділи в оренду, а без землі роби з ними (мужиками), що хочеш. На що Зеленський говорить: «… у Мануйлівці є такий учитель  – артільник і біля нього чоловіка три…, що через них і Ліхтаренко зуби поламає».

Пузир говорить Феногену, що має думку посватати Соню за Чоботового сина, Василя, бо батько – хазяїн на всю округу.

Терентій Гаврилович отримує ордена Станіслава ІІ-ї ступені, «…по случаю… зроблю шубу з лисячого хутра» — думає.

Приїздить Золотницький, пропонує стати четвертим компаньйоном, внести 400 тисяч, поставити сахарний завод. Пузир відмовляється. Сідають  обідати. Золотницький читає, що в Полтаві  збирають гроші на пам’ятник І.Котляревському.  Терентій Гаврилович відмовляється  пожертвувати на пам’ятник. Злотницький  на це говорить: «Обідать у такого хазяїна  важко, тут і кусок в горло  не полізе… я соромлюсь сидіть поруч з тобою за столом».

Юрба робочих ідуть  показати яким хлібом та борщем годує  їх Ліхтаренко. Виходять до них Марія  Іванівна та Соня. Люди показують хліб. Соня говорить: «…У мене все тіло труситься від жаху, що у нас  таким хлібом годують людей… Я  все зроблю, щоб вас годували краще!»  дівчина наказує Феногену, щоб  людям давали кращий хліб і в борщ клали картоплю і буряки, адже «… хліба, як води в морі…»

Приїздить Пузир  – борода підрізана, щоб було видно  орден, говорить: «Получив награду за приют». Соня показує хліб, що його «ні  вламать, ні вкусить». Пузир говорить, що білим хлібом робочих не нагодуєш, буде постійно голодним; а цей треба  розмочити. Соня відповідає: «… поки я  буду знать і бачить, що у нас  така неправда до людей, що вас скрізь судять і проклинають, мені ніщо не буде мило, життя моє буде каторгою!»

Пузир говорить Феногену, щоб поганий хліб давали з осені, «як обробимось», а зараз кращий, бо «… ще покидають робочі…». Мотивує  це так: «… то з степу не вилазив, а тепер почав між люде виходить, і треба оглядатись: що люде скажуть…»

До Соні приїздить  Калинович; вона розповідає йому про  розмову з робочими, з батьком. Він пропонує йти на  корисну  працю в школі «…насаждать  ідеали кращого життя». Вони збираються вінчатися. Матір знає про це і  радіє, а батько  навіть не здогадується. Соня говорить, що коли батько не погодиться, то вона приїде в місто і вони все одно повінчаються.

Ліхтаренко і Феноген  домовляються, красти, де можна, «… а  на менших звертать…»  Ліхтаренко говорить: «… Колись бусурманів обдирали, а тепер  своїх рідних…». До них підходить  Зозуля і запитує, за що його покарано, якщо він не крав. Феноген: «…для  приміру…». Зозуля говорить: «Невже вам  ні крихти не жаль мене, моєї честі і  моєї сім’ї?.. Кати бездушні ви!»

Харитон прибіг і  сказав, що Зозуля «получив в конторі  рощот…» і повісився. Калинович  на це: «Хазяйське колесо роздавило!»

Марія Іванівна дає  Феногену 5 рублів, щоб той, коли кравчиха принесе новий халат (який пошила за 50 рублів),  умовив Пузиря купити його. Кравчиха говорить, що халат коштує 200 карбованців, його Петро Тимофійович  Михайлов замовив, але вчора того посадовили, він банкрут.

Приїздять Золотницький та Калинович. Пузир зустрічається  з економами. Ліхтаренко говорить, що землю в Мануйлівці взяв на 10 років  в оренду. Пузир говорить, що під  Херсоном – голод. Мужики всю скотину  продають задаром. Хазяїн  наказує  Феногену і Куртцу поїхати і скупити всіх овець.

Пузир продає новий  халат Золотницькому за 100 карбрванців. Злотницький говорить про Калиновича, який той розумний, талановитий, що гарний буде «жених» Соні. А Терентій відповідає: «Голодранець? У Соні є  жених – Чоботенко, мільйонер». Злотницький: «Ну навіщо тобі багатий зять, коли ти сам багатий. Пора вже тобі шукать того, чого в тебе бракує ». пузир: «Я так і роблю: шукаю, де б більше купить землі, бо скілько б чоловік  її не мав – все бракує». Злотницький: «…Калинович може бути професором, директором гімназії, от і ти, і твій Чоботенко будете говорити йому –  ваше превосходительство». Пузир: «Чи  буде він генерал, чи ні – я не знаю; а чим він є – я бачу, і дочки своєї за нього не віддам!»  Калинович і Соня просять Пузиря, але той: «Скоріше вогонь розіллється  водою…» Соня говорить коханому: «І коли її (згоди) через  два тижні  я не добуду, то приїду в город, і ми повінчаємось».

Маюфес говорить Феногену, що «слідователь» посадив  уже трьох і, мабуть, добереться і  до Пузиря (бо він сховав 12 тисяч  овець від кредиторів). Забігає  парубок до Соні, щоб послали за лікарем, бо Пузир ногу підвернув.

Феноген пояснює: «… побачили біля кіп чиїхсь гусей, що смикали копу, прудко під’їхали  до гусей, схопились з бігунків і  погналися за гусьми, та спіткнулись через ритвину і сильно упали».

Соня хоче послати  за лікарем, але Пузир говорить, що краще за фельдшером, бо дешевше. Також  просить покликати Петра Петровича  Золотницького, «…при смерті хоче помиритися…».

Пузир: «…Я й сам  знаю, що не вмру. Рано ще, рано – хазяйство не пускає».

Пузир викликає Маюфеса, хоче, щоб той підтвердив, що він  прийняв овець тільки на випас; пропонує 300 карбованців. Маюфес просить тисячу, той виганяє його. Феноген говорить, що вони з Ліхтаренком будуть свідками за 200 карбованців для кожного.

Приходять Калинович  і Золотницький. Лікар говорить, що потрібна операція, у Терентія Гавриловича  «нарив біля почок» і може бути «зараженіє крові».

Злотницький говорить: «Класична птиця! Рим спасла, а  хазяїна погубила! … у чоловіка 22 тисячі кіп…пшениці – ну і треба  ж йому гнатись за гусьми, що скубли одну копу!»

Пузир виглядає новий  товар (вівці). Сидить біля вікна: «…Худі, бідолаги. Нічого, одгодуємо. Восени чистої прибилі 2 карбованці на штуці…»

Феноген говорить, що в Мануйлівці нещастя, робочі Ліхтаренкові голову розбили. Пузир наказує писати губернаторові про це. Починається  у нього пропасниця. Прийшов урядник: «…По ділу злосного банкрота Михайлова  слідователь постановив сьогодні привести вас для допроса як обвиняємого  в сокритії 12 тисяч овець…»

Пузир просить крізь  сльози Золотницького рятувати його честь. Злотницький говорить, що брат Калиновича прокурор і допоможе. Пузир: «просіть від мене Калиновича… Я  дам  благословення на шлюб з дочкою… (про себе думає) Обіщать можна  все, аби врятував…»

Лікар говорить, що 2-3 дні і хазяїн помре.

Злотницький урядникові: «Скажіть слідователеві, що Терентій Гаврилович одібрав повістку від смерті і  скоро дасть покзаніє перед Богом».

Франко Іван

Біографія 

Франко  Іван Якович

(1856-1916)

письменник, вчений, перекладач, філософ, громадський діяч

Народився 27 серпня 1856 р. в селі Нагуєвичі (нині с. Івана  Франка) Львівської області. Після Дрогобицької гімназії вступив до Львівського  університету. Через 16 років закінчує Чернівецький університет. У 1893 р. захистив у Відні докторську дисертацію. Організатор  видань «Громадський друг», «Дзвін», «Молот». Його друкована спадщина сягає 50 томів  «Зібрання творів». Відомий визначними творами політичної лірики: «Гімн», «Каменярі», «Товаришам із тюрми». У  збірнику «Зів’яле листя», «Мій ізмарагд»  переважають мотиви філософської та інтимної лірики. Автор поем «Панські жарти», «Смерть Каїна», «Похорон», «Іван Вишенський», «Мойсей», оповідань  «бориславського циклу», повістей «Борислав  сміється», «Захар Беркут», «Для домашнього вогнища», «Перехресні стежки» та ін. Написав драматичні твори «Сон князя Святослава», «Кам’яна душа», «Украдене щастя» та ін. Автор праць  з історії та теорії літератури, перекладач творів з російської, польської, чеської, сербської, хорватської, німецької, англійської, французької, старогрецької, римської, арабської, ассиро-вавилонської та інших мов. Твори І.Франка перекладено  багатьма мовами світу. Окремі поезії покладено на музику, деякі прозові  твори екранізовано й інсценізовано. Помер І.Франко 28 травня 1916 року. Коли ми думаємо про Івана Франка, в  нашій уяві постає перш за все титан  думки і праці, людина, в якої дух  і тіло рве до бою заради поступу  і щастя людського, українець, корені якого сягають глибини народного  життя і переходять у дерево, квіт якого величний, щедрий, добрий. Той  корінь бере початок з батьківської хати. Батько Яків — відомий на всю  округу коваль, невтомна у праці  мати Марія. В такій сім’ї найперше привчали до праці, поваги до людей. І, звичайно ж, хотіли, щоб дитина вчилася  на радість батькам, на добро людям. З шести років хлопець навчається в початковій школі в сусідньому селі Ясениця-Сільна, пізніше у Дрогобицькій нормальній школі отців- василіан, а  ще через деякий час — у Дрогобицькій гімназії. Михайло Коцюбинський у  нарисі про Івана Франка зазначає, що здібна дитина в сільській школі  навчилася читати українською, польською і німецькою мовами. Сміялися з Франка в німецькій школі при монастирі. Але «минув рік, настав екзамен — і малий Франко здивував усіх: він опинився першим учеником». 1865 року помер батько. В дім прийшов вітчим Гринь Гаврилик, ріпник. На шістнадцятому році Франко залишився круглим сиротою — померла мама. Дорога ж до знань не зупинилася. Під час навчання в гімназії Франко читає твори Гете, Лессінга, Шіллера, Расіна, Корнеля та ін., писані німецькою та французькою в оригіналі. Береться й сам за літературну працю. Перший вірш — «Великдень 1871 року» — присвятив батькові. Перекладає твори Гомера, Софокла, Горація, Гейне, а також «Слово о полку Ігоревім», «Краледворський рукопис» В.Ганки. В гімназії Іван Франко обстоює думку, що основою української літературної мови повинна бути мова народна. Після Дрогобича юнак їде у Львів, вступає до університету. Багато пише, стає найвпливовішою постаттю в редакції журналу «Друг», знайомиться з М.Павликом і І.Белеєм. Івана Франка цікавить також філософія, політична економія, соціологія. 1877 року Іван Франко переживає перший арешт. Перед цим поліція зробила обшук на квартирі, виявивши революційну літературу. Франка звинувачують у належності до таємної соціалістичної організації. «Протягом дев’яти місяців, — писав він, — проведених у тюрмі, сидів я переважно у великiй камері, де перебувало 18—28 злочинців, де зимою ніколи вікно не зачинялося і де я, слабий на груди, з бідою добився привілею спати під вікном… але зате прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові». Широта політичних і літературних уподобань викликала неоднозначну реакцію у громадськості. Реакційні кола Галичини доходили навіть до ігнорування його творчості. Зокрема, в «Зорі» відмовилися друкувати оповідання «Муляр», оскільки мулярі «найгірші п’яниці» і не варті уваги. Відстоювання власних позицій позначалося й на матеріальних статках. Був час, коли письменник зовсім не мав коштів на проживання і змушений був мешкати у робітника Данилюка. У квітні 1881 року Франко їде в село Нагуєвичі. Крім літературної праці, виконував і щоденну селянську роботу. Великі надії на здійснення політичних і літературних намірів покладав Франко на Київ, куди він прибув наприкінці лютого 1885 року. Зустрічі з О.Кониським і В.Антоновичем не виправдали сподівань щодо видання газети. Теплий спогад залишили зустрічі з родинами Лисенків, Старицьких і Косачів. Приїхавши в Київ наступного року, Франко одружується з Ольгою Хорунжинською. 1892 року Франко виїжджає до Відня, щоб закінчити докторську дисертацію «Про Варлаама і Йоасафа та притчу про однорожця». Через рік відбувся захист, Франко здобув ступінь доктора філософських наук. 1894 року трапилася нагода посісти професорську посаду кафедри історії української літератури і мо-ви Львівського університету. Хоч пробна лекція і мала успіх, однак лідери народовців, «москвофілів», польсько-шляхетські шовіністи вдалися до наклепів і провокацій, щоб не допустити Франка до професорства. Кандидатуру письменника було забалотовано. Це не могло не засмутити Франка, але й не зупинило його подальшого духовного поступу, яким би важким він не був. Не вистачало хіба що фізичних сил. У 1897 році Франко від перевтоми захворів. Подальші роки також були не з легких. «Сильна, уперта натура, яка цілою вийшла з житейського бою, — писав про зустріч з І.Франком у 1905 році Михайло Коцюбинський. — В своїй убогій хаті сидів він за столом босий і плів рибацькі сіті, як бідний апостол. Плів сіті й писав поему «Мойсей». Не знаю, чи попалася риба у його сіті, але душу мою він полонив своєю поемою». 1908 року Франко знов переживає хворобу. Велика перевтома призвела до нервових розладів, контрактури обох рук і пальців. Вийти з цього стану допомогло лікування в Хорватії, на берегах Адріатичного моря. Початок першої світової війни застав родину Франка в трагічному становищі. Хвора дружина перебувала в лікарні, сини — в армії. Позбавлений засобів до існування, письменник мешкав у домі шкільного товариша. Невдовзі захворів, але й, перебуваючи в такому стані, не випускав пера з рук. Помер І.Франко 27 травня 1916 р., поховано його 31 травня на Личаківському кладовищі у Львові. Радянське літературознавство розглядало творчість письменника з позицій соціалістичного реалізму, уникало оцінок його поглядів щодо суверенності України. У той час ніхто інший, як Франко, писав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». І донині актуальні його слова про те, що «ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів».

Перехресні  стежки

1900 року I. Франко  опублiкував повiсть "Перехреснi  стежки". Саме в цi роки вiн  розгорнув боротьбу за реалiстичну i народну лiтературу, за реалiзацiю  її мети - служiння iнтересам народу. Лiтература повинна порвати iз  схоластичнiстю i шукати нових  дорiг, бiльш природних i вiдповiдних  самому життю. Саме таким новатором  i став I. Франко в iдейному змiстi твору. Вiн не iдеалiзує сiльське  життя, а показує страждання, голод,  новi форми експлуатацiї галицького  селянина. З такою ж увагою i критичнiстю  письменник зображує iншi верстви  населення - безпросвiтнi злиднi народу, знехтування, голод, самогуб ство, звiрячу грубiсть, з якими доводилось  зустрiчатись у життi. Саме цi  проблеми стають визначними у  повiстях i романах в перiод 90-х - перших рокiв XX ст.

 Повiсть "Перехреснi  стежки" - соцiально-викривальний  твiр, в якому автор намагається  художньо вирiшити проблеми служiння  демократичної iнтелiгенцiї своєму  знедоленому народовi. Проблематика  повiстi надзвичайно широка. Це проблеми  добра i зла, особистостi i народу, бiдностi i багатства, людської гiдностi i духовної ницостi, людини i закону.

 Сюжет твору  розгортається двома лiнiями. Перша  - це показ важкого життя зубожiлого  галицького селянства; друга - зображення громадської дiяльностi  адвоката Євгенiя Рафаловича, який  постає носiєм головної проблеми  твору. Вiн пробуджує свiдомi  почуття солiдарностi у селян,  шукає полiпшення долi народу, невтомно викриває державну бюрократiю  тощо. Євгенiй користується в життi девiзом: "Хто то вкаже тобi  дорогу, хто пiдведе тебе, мiй бiдний народе?"

 Зустрiч головного  героя "Перехресних стежок" - "мужичого" адвоката Рафаловича - з Регiною, жiнкою, яка уособлювала  його молодечий iдеал, а тепер  виявилася його блiдою копiєю, зустрiч зi своїм минулим в  образi Стальського, цiєї "скотини  в людськiй подобi", i, зрештою,  зустрiч з селянином, який заблукав  недалеко вiд свого села в  молодому сосновому лiсi, де "нi  стежки, нi прикмети жодної" - це  перехреснi стежки життєвого й  iсторичного випробування радикальної  iнтелiгенцiї та її розвитку. Франко iдеологiчно й символiчно пiдсумував  цей шлях як випробування "серед  шляху мiж минулим i будущим  видiнням". Цей перехiд до свiдомого  нового життя вiн намагався  аналiзувати в повiстi "Не спитавши  броду", однак внутрiшня колiзiя  характеру лишалася ще не розкритою  i письменник повертається до  неї у романi "Лель i Полель". Серед соцiальних контрастiв працi та вбозтва, свiтла i темряви,  вiри i безвiр'я "закручуваних" суспiльною  машиною i викривлення хворобливою  суб'єктивiстською свiдомiстю кiнця  столiття (Баран, Шварц, Шнадельський, Стальський), формується нова революцiйна  свiдомiсть, позбавлена минулої  роздвоєностi.

 Таким чином,  на рубежi двох вiкiв як надбання XIX ст. Франко пiдносить революцiйний  демократичний iдеал активної  особистостi. В образi Євгенiя Рафаловича  показано дiяча радикальної партiї  Галичини того перiоду, коли  вона розгорнула роботу по  селах i на яку письменник покладав великi надiї.

 В образi селянина  Демка Горiшнього, який заблукав  у лiсi, Франко розкриває долю  свого народу, що не знає куди  йому йти.

 В цьому вболiваннi за народну долю - весь пафос  повiстi "Перехреснi стежки". 
 
 
 

ОЛЬГА КОБИЛЯНСЬКА 

(1863 — 1942)

      Народилася  Ольга Кобилянська 27 листопада  1863р. у містечку Гура-Гумора  в Південній Буковині в багатодітній  сім'ї дрібного урядовця. З дитячих  років вона знала не тільки  українську, а й польську та  німецьку мови, якими говорили  в її родині. Дитинство й юність  майбутньої письменниці минули  в румунсько-німецьких містечках  Гура-Гумора, Сучава, Кімполунг. Пізніше  вона жила в с. Димка, а  з 1891р. — у Чернівцях. 

      У  Південній Буковині, заселеній переважно  німцями й румунами, жили й  українці. Але українських шкіл  чи культурно-освітніх закладів  у 60 — 80-ті рр. тут не було. Німецька школа не могла дати  Кобилянській будь-яких знань  з історії культури українського  народу. Перші літературні твори  О. Кобилянської, написані німецькою  мовою ще без чіткого уявлення, “що значить слово “література”, припадають на початок 80-х рр. (“Гортенза, або нарис з життя  однієї дівчини”, “Доля чи воля?”). Ранні неопубліковані твори Кобилянської (“Гортенза”, “Малюнок з народного життя на Буковині”, “Видиво”, “Людина з народу” та ін.) сьогодні зберігають переважно пізнавальне значення, відображаючи окремі сцени з життя містечкової інтелігенції, людей з народу.

      Німецька  мова, як і німецька культура, відіграли позитивну роль у  житті й творчості Кобилянської. Вони, як слушно зауважила Леся  Українка, допомогли Кобилянській  вийти в широкий світ загальнолюдської  культури. Але для утвердження  Кобилянської як української  письменниці необхідно було глибоко  знати не лише українську мову, а й надбання української літератури. Цю істину вона все ясніше  почала усвідомлювати і з кінця  80-х років наполегливо вивчає  культурну спадщину свого народу, виявляє дедалі більший інтерес  до його життя.