Біографія Нечуй-Левицький Іван Семенович

Проблематика  оповідання М. Хвильового "Я (Романтика)" (II варіант)

 Оповідання «Я (Романтика)» — це втілення  тієї віри та розчарування, які  пережив в житті сам письменник. Його герой бореться з самим  собою, намагається вбити в  собі людину, вбити добро в  ім'я абстрактної ідеї, навіть  якщо вона здається найбільшою  цінністю. І призводить це не  до торжества ідеалу, а до переродження  людини на дегенерата, до втрати  нею самої своєї сутності. Недарма  ж промарксистські критики давали  твору таку нищівну оцінку.

Наприклад, Володимир  Юринець писав: «Оповідання «Я»  є величезна психічна помилка, не казати вже про його величезну  суспільну шкідливість; воно все  побудоване на протиріччі між зовнішньою рішучістю й прецизією в діяннях  і нечуваним внутрішнім розладдям  і хаотичністю. Така диспропорція в  житті неможлива; можлива вона тільки в перспективі романтичного культу своєї психіки, як чогось самодостатнього, закохання в собі, що веде до байдужності  до всього зовнішнього, до того невинного  цинізму, про який говорить Ніцше. І  дійсно багато місць «Я» нагадує  мотив «блідого убивці» німецького атора-декадента». Погодимося, що критика  досить гостра. Чому ж радянського  критика так лякає заглибленість  героя оповідання у своє «я»? Тому що для «справжнього» радянського; революціонера спроба аналізувати  — такий же гріх, як і спроба середньовічного  аскета пояснити за допомогою логіки, що таке Свята Трійця.

Новела написана в експресивній стильовій манері, з різкими змінами оповідних  площин, в ній жорстко драматизується сповідь - самовиправдання чекіста, який поклав на вівтар революції свою душу, почуття, сумніви.

Проблематика роману досить складна і може бути інтерпретована у кількох ключах. Насамперед ми можемо говорити про проблему збереження людської індивідуальності, цілісності людської натури як необхідності взагалі  існування людини. Геро. Новели «Я (Романтика)»  переживає трагічну роздвоєність своєї  натури, він не може остаточно самоідентифікуватися ні в ролі «главковерха чорного трибуналу», ні в ролі люблячого сина ласкавої і мудрої Марії. Тема роздвоєності людської особистості в літературі не нова.

Пригадаймо Фауста й Мефістофеля, Доріана Грея, Лукаша. Але роздвоєність не може тривати  вічно, героєві треба вибрати  якусь одну частину своєї особистості. Але в будь-якому випадку це буде зрадою, тому що у суперечність вступають найсвятіші для ліричного  героя почуття: синівська любов, синівський обов'язок перед матір'ю  і революційний обов'язок главковерха, обов'язок служіння ідеям «загірної  комуни». Злочином перед революцією є вже те, що герой переживає  роздвоєність, щось приховує від своїх  товаришів, не знищив у собі те друге  своє, синівське «я», хоч би й ціною  загибелі матері. Коли в натовпі  черниць він побачив свою матір, його роздвоєність доходить якоїсь граничної  межі, доводить його до божевілля: «Тоді  я в млості, охоплений пожаром  якоїсь неможливої радості, закинув  руку за шию своєї матері й притиснув  її голову до своїх грудей. Потім  підвів маузера й нажав спуск  на скроню.

Як зрізаний колос, похилилась вона на мене».

Читач залишається  у деяких сумнівах щодо того, чи вбив герой свою матір насправді, чи він  здійснив це тільки у своїй свідомості. Але для внутрішньої логіки розвитку твору і для переживання героєм його ситуації це неважливо. У будь-якому  випадку він внутрішньо виявився здатний на це, здійснивши свій вибір  на користь революції, «загірної  комуни», нездійсненної мрії. Тому оповідання закінчується такими словами: «Я зупинився  серед мертвого степу — там, в  далекій безвісті, невідомо горіли тихі озера загірної комуни». Отже, проблема внутрішнього роздвоєння особистості  нібито розв'язана, однак залишається  відчуття, що муки героя тепер тільки загостряться, а не притишаться.

У творі можна  виділити ще одну важливу проблему: позбавлення людини свідомого вибору, тиск на неї обставин та інших людей. Так, головний герой твору перестає бути людиною, здатною самостійно й  свідомо приймати рішення, оскільки він цілковито підкорений ідеї і  знаходиться під тиском сильної  особистості доктора Тагабата: «Цей доктор із широким лобом і білою  лисиною, з холодним розумом і  з каменем замість серця, це ж  він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх чорного трибуналу комуни — нікчема  в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії». Недарма герой  говорить, що «це сторож моєї душі», він боїться виявити перед  Тагабатом свій страх, свої потаємні думки, переживання, х:воє почуття  до матері. З іншого боку, герой інколи відсторонено вказує на когось, хто  тисне на його свідомість, використовуючи такі безособові форми, як «дісталися», «наступали», «наказували»: «Так! —  схопили нарешті й другий кінець моєї душі!». Отже, звиродніння спричиняє  не тільки фанатична віра в ідею, а й постійний зовнішній тиск якоїсь невизначеної сили, уособленої в образі доктора Тагабата.

Ще одна досить важлива  у творі проблема — повне звиродніння  людини під тиском тотального підкорення особистості сліпій вірі. Результат  цього звиродніння — дегенерат, вірний солдат революції: «За ним  іще далі в тьму — вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні  очі, але я знаю: у дегенерата —  низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого  волосся й приплюснутий ніс. Мені він завше нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусив  стояти у відділі кримінальної хроніки». Отже, революція спирається на нелюдські  пристрасті злочинців, що прагнуть вбивств. І далі це підтверджується таким  спостереженням героя: «Ми часто  ухилялись доглядати розстріли. Але він, цей дегенерат, завше  був солдатом революції і тільки тоді йшов з поля, коли танули димки  й закопували розстріляних». Дійснонемисляча  сліпа людина, яка тупо виконує  чужу волю, це не людина, а «дегенерат», позбавлений інтелекту.

Вміння Миколи Хвильового втілювати у своїх творах глибинний  дух доби просто вражаюче. М. Йогансен дав таку узагальнюючу оцінку творчості  письменника: «М. Хвильовий, крім того, що він поет — як слід тому бути —  з повним розумінням науки поетики, ще й іде своїм шляхом, яким до нього не йшов ніхто ні в російській, ні в українській літературі, —  це справжній і оригінальний майстер». Новела «Я (Романтика)» — одна з  найтрагічніших новел письменника, твір, що не має собі аналогій у світовій літературі, твір, проблематика якого  перебуває поза часом, бо торкається загальнолюдських трагедій особистості».

Нове́ла— невеликий за обсягом прозовий епічний твір про незвичайну життєву подію з несподіваним фіналом, сконденсованою та яскраво вимальованою дією.

Характерні ознаки новели

Новелі властиві лаконізм, яскравість і влучність  художніх засобів. Серед різновидів епічного жанру новела вирізняється строгою й усталеною конструкцією. До композиційних канонів новели належать: наявність строгої та згорненої  композиції з яскраво вираженим  композиційним осередком (переломний момент у сюжеті, кульмінаційний пункт  дії, контраст чи паралелізм сюжетних мотивів і т.д.), перевага сюжетної однолінійності, зведення до мінімуму кількості персонажів.

Персонажами новели є особистості, як правило, цілком сформовані, що потрапили в незвичайні життєві  обставини. Автор у новелі концентрує увагу на змалюванні їх внутрішнього світу, переживань і настроїв. Сюжет  новели простий, надзвичайно динамічний, містить у собі момент ситуаційної чи психологічної несподіванки.

Історія жанру новела

Новела з'явилася  в 14-16 ст. в Італії, хоча корені її сягають  стародавніх літератур Заходу й  Сходу. В епоху Відродження новела — це невеличке оповідання, нерідко  з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звідси назва жанру). «Декамерон» Дж. Бокаччо  є характерним циклом новел тієї доби. Не без впливу Бокаччо з'являється  збірник новел Маргарити Наваррської  «Гептамерон» (1558).

У 17 ст. новелу представляє  М. де Сервантес («Повчальні новели», 1613). Та найбільшого розквіту досягає  вона у 19 ст. Власне, тоді та у 20 ст. продовжують  розвиватися її різновиди — психологічна, фантастична, сенсаційна та інші новели. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел 19 ст. був Проспер Меріме («Матео Фальконе», «Таманго», «Коломба», «Кармен»). У російській літературі 19-20 ст. новелу гідно представляють О. Пушкін, І. Тургенєв, І. Бунін, у польській літературі — Б. Прус, Генрик Сенкевич, Стефан Жеромський.

В українській літературі маємо розмаїття жанрових форм новели: психологічну, сенсаційну (В. Стефаник), ліричну Б. Лепкий, соціально-психологічну, лірико психологічну (М. Коцюбинський), філософську, історчину (В. Петров), політичну (Ю. Липа), драматичну (Г. Косинка) та ін. Представлені в українській літературі також лірична повість у новелах (А. Любченко «Вертеп»), алегорична повість  у новелах-притчах (Г. Михайличенко, «Блакитний роман»).

Леся  Українка

(25.02.1871 - 01.08.1913)

надіслав Гетьман

геніальна українська поетеса

Місце народження: м. Новоград-Волинський

Біографія

Ні, я хочу крізь  сльози сміятись,

 Серед лиха  співати пісні,

 Без надії таки  сподіватись,

 Жити хочу! Геть  думи сумні! 

Геніальна дочка  українського народу поетеса Леся Українка (Лариса Петрівна Косач) була кращою представницею  роду Косачів та Драгоманових, успадкувавши від них розум, талант, наполегливість, працелюбність. Історія Косачівського  роду сягає XIV-XV ст., коли Стефан Косач  випросив у німецького імператора Фрідріха титул герцога. Рід Драгоманових також знатний, служили драгоманами (перекладачами) при гетьманському  уряді Богдана Хмельницького.

Народилася Леся Українка 25 лютого 1871 р. у Новгород–Волинському в родині Петра та Ольги Кочасів. Зростаючи в сім'ї, де батьки були високоосвіченими людьми з прогресивними  поглядами, любили українську мову, культуру народу, Леся отримувала в першу  чергу різнобічну домашню освіту і виховання. Мати поетеси - Ольга  Петрівна - письменниця і громадсько-культурна  діячка, відома в літературі під  псевдонімом Олени Пчілки, багато зробила для збирання і систематизації волинською фольклору, писала чудові книжечки для навчання дітей українською  мовою, допомагала поповненню книгозбірень міста новими виданнями. Батько Лесі - Петро Антонович - юрист за освітою, працював службовцем у різних містах Волині (Новограді-Волинському, Луцьку, Ковелі), добре знав російську і  світову літературу, пильно стежив за всім новим, що проявлялося в письменстві  України, гарно читав і декламував напам'ять своїм дітям художні  твори.

У свої чотири роки Леся вже дуже добре володіла читанням, а ще через рік самостійно писала коротенькі листи до своєї бабусі і дядька Михайла Драгоманова. Успішно  вчилась грати на фортепіано і  сама бралася складати музичні твори. Була радісною, веселою, любила співати  й танцювати із братом "козака", мала свій квітник і город, який сама обробляла і доглядала. У шестирічному віці навчилася шити і вишивати, а згодом навіть взялася мережити батькові сорочку.

Коли Лесі було 9 років, заарештували за революційну діяльність її тітку Олену Антонівну Косач, ця подія надзвичайно схвилювала Лесю і вона написала свій перший вірш "Надія". Швидкому розвитку письменницьких здібностей Лесі Українки сприяла творча атмосфера, в якій вона зростала, її оточення, серед якого були Михайло  Старицький, Микола Лисенко, Іван Франко. Великий вплив на її духовний розвиток мав дядько Михайло Драгоманов, який намагався ввести Лесю у світ культури різних народів, виховати як свідому  громадянку, консультував з найрізноманітніших питань.

Весною 1882 р. родина Косачів перебралася на постійне проживання до села Колодяжного. Саме тут Лесю заполонила поліська народна  стихія, і вона збирала та записувала народні обряди, пісні, думи. Поетеса  записала від різних людей дуже багато пісень, а перед текстом кожної пісні була наклеєна стрічка нотного  паперу з нотами мелодії до пісні. Фольклор Волині вводив вразливу дівчинку в незвичайний, химерний світ української  міфології з її мавками, перелесниками, русалками. Маленька Леся так повірила в існування лісових істот, що потаємно вночі, перемагаючи страх, бігала в ліс і там шукала мавку. Близьке знайомство з поліської  народною творчістю дало можливість Лесі Українці згодом написати "Лісову пісню" (1911 р.).

У одинадцятирічному  віці поетеса захворіла на туберкульоз  кісток, що спочатку виявився в нозі, потім перекинувся на руку, легені, нирки. Лікарі радили теплий клімат і  почалися мандрівки в теплі краї, у "добровільне вигнання".

1884 р. вірші поетеси  "Конвалія" і "Сафо" під  псевдонімом Лесі Українки з'явились  у львівському журналі "Зоря", і з того часу її твори  все частіше публікуються в  різних виданнях. Згодом була  поїздка 15-річної Лесі до Чорного  моря, яка викликала багато вражень  та вилилась у ліричному циклі  "Подорож до моря". Далі була  Болгарія (1894 р. – 1895 р.), Крим ("Кримські  спогади", "Кримські відгуки", "Іфігенія в Тавріді"). Тут  в Криму, 1897 р. Леся Українка  познайомилась з С. Мержинським.  Через його сприяння поетеса  знайомиться з редакцією петербурзького  журналу "Жизнь", де публікує  літературно-критичні статті –  "Малорусские писатели на Буковине", "Заметки о новейшей польской  литературе", "Два направления  в новейшей итальянской литературе", "Новые перспективы и старые  тени". Пізніше Італія (1901 р. - 1903 р., Леся побувала в багатьох містах  Італії, де вона знайомилася з  пам'ятками архітектури, живопису, скульптури Леонардо да Вінчі,  Рафаеля, Мікеланджело...), Єгипет (зими 1909 р. – 1913 р., тут вивчала життя  і стародавню культуру арабів, що вилилося у циклі віршів "Весна в Єгипті", 1910 р., вона  побувала в Каїрському музеї,  оглядала піраміди...)