Персонажі
Головні персонажі
Мавка
Лукаш
Толя
Другорядні персонажі
Дядько Лев
Мати Лукашева
Килина
Діти Килинові
Хлопчик
Міфічні персонажі
Перелесник
Той, що греблі рве
Той, що в скалі
сидить
Водяник
Ґудз
Русалка Польова
Русалка
Потерчата
Куць
Злидні
Доля
Пропасниця
Лісовик
Екранізації
Лісова пісня (фільм,
1961)
Лісова пісня (фільм,
1980)
ЮРІЙ
ЯНОВСЬКИЙ
(1902 — 1954)
Юрій
Іванович Яновський народився
27 серпня 1902р. в с. Нечаївці (Компаніївський
район Кіровоградської області),
де колись був хутір пана
Майєра. У квітні 1945р. Ю. Яновський
з уст матері записав деякі
подробиці про свій родовід
та місце народження, а опубліковані
вони повністю 1983р.
Сім’я
мала дев'ятеро дітей; злидні
й нестатки змушували її кілька
разів змінювати місце свого
мешкання, з 1917р. жили в Єлисаветграді,
де батько працював на заводі
сільськогосподарських машин.
Далі
— середня освіта (народне училище,
земське реальне училище); служба
в 1919 — 1921 pp. у різних установах;
не завершене навчання в Київському
політехнічному інституті (1922 —
1925), де він бере участь у
літературній студії інституту,
входить у театральні кола
столиці, допомагає акторам і
режисерам театру-студії імені
Г. Михайличенка у створенні
ряду вистав, виявляючи неабиякі
знання фольклору, і пише в
співавторстві з С. Греєм гротескну
п'єсу «Камергер»; співробітництво з групою
київських панфутуристів. Тоді були опубліковані
вірші «Море» (російською мовою під псевдонімом
«Ней») та «Дзвін» (українською за власним
прізвищем), здійснені газетні публікації
в «Більшовику» (дванадцять нарисів і
дві рецензії, підписані псевдонімом «Юр.
Юрченко»).
Хоча
основних літературних успіхів
Ю. Яновський досягне в прозі
та драматургії, але писання
віршів не облишатиме протягом
усього життя. Кращі з них
увійшли до збірки «Прекрасна
УТ» (1928), що була через чотири
роки перевидана з деякими
доповненнями. Кілька пізніших поезій
датуються сороковими і п'ятдесятими
роками, але в друк не видавалися.
Вони стали відомими лише після
смерті письменника, коли вийшло
перше п'ятитомне зібрання його
творів (1958 — 1959).
Перший
прозовий твір — новела «А
потім німці тікали» — опублікуваний
у газеті «Більшовик» 2 березня
1924р.
1925р.
виходить збірка «Мамутові бивні»,
до якої включені новели, створені
на матеріалі конкретних подій
громадянської війни.
1927р.
— книжка «Кров землі», доповнена
новими оповіданнями — «В листопаді»,
«Байгород», «Рейд». У час їх створення
Ю. Яновський працював на Одеській
кіностудії, освоюючи там секрети
нової для нього кіно-справи (про
майстрів кіно опублікував 1930р.
книжку нарисів «Голлівуд на
березі Чорного моря»). Пише два
нариси про режисера О. Довженка
(«Історія майстра» і відгук-есе
про фільм «Звенигора» (1927р.)),
оповідання «В листопаді», що
присвячене О. Довженкові. В Одесі
створив кілька кіносценаріїв
— «Гамбург», «Фата моргана»
й ін.
Належав
у різний час до «Комункульту»,
«Жовтня», ВАПЛІТЕ, «Пролітфронту»,
але ця приналежність була
здебільшого формальною.
Підсумок
літературної молодості — два
романи — «Майстер корабля» (1928)
та «Чотири шаблі» (1930), (у 1930р.
кілька розділів «Чотирьох шабель»
опублікував журнал «Красная
новь»).
Задум
«Майстра корабля» (являє собою
мемуарну розповідь То-Ма-Кі (Товариша
Майстра Кіно) народився ще в
часи роботи на Одеській кінофабриці,
а реалізація цього задуму
відбувалася після приїзду в
1927р. до Харкова.
1932p.
— вийшла окремим виданням
п'єса «Завойовники».
1935р.
— опублікування «Вершників».
За змістом, життєвим матеріалом
й за художньою вагою «Вершники»
— один із кращих творів
радянської літератури про героїку
громадянської війни.
Зростання
таланту Яновського-драматурга позначене
створенням романтичної трагедії
«Дума про Британку» (1937). Перші
вистави «Думи про Британку»
в 1937p. театральна критика не
сприйняла. Пізніше п'єса була
перероблена, і останній варіант
її викликатиме вже менше критичних
нарікань. За її мотивами створено
М. Вінграновським фільм, а
В. Губаренком оперу.
1939p.
— опублікована п'єса з сільського
життя «Потомки».
У
другій половині 30-х років визріває
задум нового епічного твору
«Капітани», але звершити задумане
не вдалося.
1940р.
виходить книжка оповідань «Короткі
історії». Це гостросюжетні оповідання
(«Шпигун»), різновид дорожного нарису
(«Дорога на Запоріжжя»), романтичні
новели («Чапай», «Романтик», «Червонарм»),
стилізовані оповіді монологічного
типу «Василь Палійчук, гуцул», «Іван»,
«На зеленій Буковині». Кілька
творів («Наталка», «Ганна Антонівна»)
можуть бути умовно названі
новелами-портретами.
1944р.
— збірка новел «Земля батьків».
В формі новели-монологу витримані
оповідання «Коваль», «Генерал Макодзьоба»,
«Дід Данило з «Соціалізму», «Дівчинка
у вінку» й ін.; в формі класичного
оповідання — «Яструбок», «Комісар»,
«Україна».
Кілька
років (воєнних і повоєнних)
Ю. Яновський працював редактором
журналу «Українська література»
(з 1946p. «Вітчизна»), багато їздив
по країні, на Нюрнберзькому процесі
був одним із кореспондентів
радянської преси, що дало змогу
написати цикл хвилюючих репортажів
«Листи з Нюрнберга» (1946).
1945
— 1946 pp. — робота над романом
«Жива вода» (1947), який у пізнішій
редакції (після смерті письменника)
публікувався вже під назвою
«Мир» (1956). Журнальна публікація
роману «Мир» — «Жива вода»
(Дніпро. — 1947. — № 4-5) сприйнята
була спочатку схвально, але через
якийсь час зазнала глибоко
несправедливої критики, організованої
Л. Кагановичем.
1948р.
— нова книжка «Київські оповідання»,
відзначена 1948р. Державною премією
СРСР (оповідання «Через фронт»,
«Київська соната», «Боротьба
за людину», «Путь у Францію»,
«Династичне питання», «Під яблунею»
й ін.).
1954р.
видана «Нова книга» («На ярмарку»,
«Мистецтво», «Святий вечір»).
Віддавши
кращі творчі роки прозі, останнє
слово в літературі письменник
сказав мовою драматургічного
мистецтва. Йдеться про п'єсу
«Дочка прокурора», яка побачила
світло рампи за кілька днів
до смерті Юрія Івановича Яновського.
Працюючи
над драмою (задум п'єси відноситься
ще до передвоєнних років, коли
письменник почав роботу над
незавершеною п'єсою «День гніву»,
1940), він водночас публікує комедію
«Райський табір» (1953) (сатиричний
памфлет на імперіалістичний
світ періоду інтервенції США
в Кореї), починає працювати над
тетралогією «Молода воля», яка
присвячувалася 300-річчю возз'єднання
України з Росією (романтична
драма про молоді роки Тараса
Шевченка).
Як
сценарист Ю. Яновський також
створює сценарій художнього
фільму «Зв'язковий підпілля»
(1951), літературний сценарій «Павло
Корчагін» (за мотивами роману
М. Островського «Як гартувалася
сталь», 1953) та сценарій документального
фільму «Микола Васильович Гоголь»
(1952).
Не
стало Ю. Яновського 25 лютого 1954р.
Спадщина
письменника здобула широке визнання
читачів. Двічі виходили його
твори п'ятитомними виданнями.
Кращі з них перекладені багатьма
мовами, опубліковані в Болгарії,
НДР, Польщі, Угорщині, Чехословаччині,
Австрії, Італії, Франції.
Вершники
Подвійне коло
У першій новелі
«Подвійне коло» розкрито складне
життя роду Половців, які жорстоко
і непримиренно роз'єднані подіями
громадянської війни. У кривавому
бою сходяться брати.
«Був серпень
1919 року. Загоном добровольчої армії
генерала Антона Денікіна командував
Половець Андрій. Купу кінного
козацтва головного отамана Симона
Петлюри вів Половець Оверко».
Так сталося, що у цьому бою
перемогу одержав Оверко. Поранений
Андрій опинився в полоні у
брата. Чи ворухнеться у серцях
братів щось живе? Здається, так.
Ось Оверко питає в Андрія,
що йому згадується. У них спільне
життя, спільні спогади, спільні
батьки... Хіба цього замало?
Андрій нагадує
Оверкові батькові слова: «Тому
роду не буде переводу, в котрому
браття милують згоду». Чи зглянувся
брат на брата? Ні. З погордою(відповів
брат братові: «Рід — це
основа, а найперше — держава,
а коли ти на державу важиш,
тоді хай рід плаче, тоді
брат брата зарубає, он як!»
«Нічого,— втішається Оверко,—
рід переведеться, держава стоятиме».
І вбиває брата, не слухаючи
ані його благань, ані його
проклять.
А в степу,
десь далеко, біля моря стоїть
їхній батько і з теплотою
згадує синів. Не знає він,
що десь серед простору вже
лежить неживий син Андрій, а
в смертельному двобої зійшлися
інші його сини — Оверко
та Сашко з Панасом. Махновець
Панас зупиняє чотирнадцятирічного
Сашка, що хотів був добити
пораненого Оверка. То, може, цього
разу вбивства не станеться?
Оверко нагадує братам слова
батька про згоду. Але і в
Панаса свої міркування: «...ріду
державу вростає, в закон та
обмеження, а ми анархію несем
на плечах, нащо нам рід, коли
не треба держави, не треба
родини, а вільне співжиття?»
«Проклинаю тебе»,—
гукнув Оверко, повторяючи слова
недавно вбитого ним брата
Андрія. Не зглянувся Панас. Єдине,
на що спромігся, — обом
братам яму викопав. «По обличчю
Панаса Половця бігли дощові
краплі, збоку здавалося, що він
слізно плаче коло готової
могили, у всього загону текли
дощові сльози, це була страшна
річ, щоб отак плакав гірко
цілий військовий загін, а дощ
на вгавав». То, здавалося, сама
природа, сам Бог плакав над
тією гіркою могилою, бо не
було справжніх сліз у людей.
Аж тут де
не взявся загін інтернаціонального
полку на чолі з Іваном Половцем.
І ролі помінялися знов. Знову
перед Іваном стоять полонені
брати
Панас та Сашко,
а Іван їм промовляє, що «скрізь
по степах судяться зараз дві
правди: правда багатих і правда
бідних». Він виголошує славу
Радянській владі і Червоній
Армії, він вважає, що правда
тільки на його боці. «Панас
не чекав собі милості, він
бачив, як загинули його вояки,
що їх він збирав як зерно
до зерна, а інші з них
стали не його. У нього промайнуло
в голові дитинство і дитячі
роки на шаланді, і нічні
влови, і запах материної одежі,
неосяжний простір моря».
Згадав тоді
Панас батькові слова про згоду,
та пізно й марно. Сильніша
виявилась «правда» Івана. «От
і бачиш сам, що рід розпадається,
а клас стоїть, і весь світ
за нас, і Карл Маркс». Панас
проклинає брата і, вихопивши
браунінга з—під френча, пускає
собі в рот кулю. Так Іван
Половець втратив трьох братів.
«Одного роду,— сказав (комісар)
Герт,— та не одногозтобою
класу». Такий категоричний підсумок
ніби обрубує усякі роздуми
над подіями.
А замислитися
є над чим. Ю. Яновський емоційно
переконливо зображує трагічну
суть громадянської війни —
розпад родини, розпад нормальних
людських стосунків між тими,
хто є народом, родиною. Чого
варта будь-яка «правда», якщо
в основі її лежить право
на вбивство заради ідей —
ось у чому гуманістична ідея
цієї новели. Ціна великих соціалістичних
перемог — чи не завелика
для нашого народу, для нації?
Дитинство
Навіщо вміщена
тут новела «Дитинство»? Не
про війну розповідається в
ній, а про дитинство майбутнього
комісара, а потім письменника
Данила Чабана, з яким читач
ще зустрінеться у новелі «Батальойн
Шведа». Дитинство — це початок
усього в людини — і доброго,
і злого. Данилка виховував
степ, красу якого розумів малий
серцем.
«Комусь, не
степовикові, не зрозуміло, як
живуть люди на голій, порожній
рівнині, а малий Данилко виходив
крадькома з хати, покинувши сестру,
коло якої був за няньку, степ
простилався перед ним, як Чарівна
долина, на якій пахне трава,
пахнуть квіти, навіть сонце
пахне, як жовтий віск...»
А ще його
виховував прадід, що знав усі
степові таємниці. «Він здавався
хлопцеві господарем степових
звичаїв», знав безліч прикмет
про вітер і сонце, трави
і квіти, знав і шанував старовинні
народні звичаї, без яких світ
був би бідним. Очима маленького
Данилка ми бачимо багатобарвну
землю навесні, майстерно випеченого
жайворонка, що його зробила мати
на сорок святих і ще багато
чого цікавого. Тепліє на душі
від тих сторінок. Чи, може, власні
спогади навіюють читачеві оті
картини дитинства.