Біографія Нечуй-Левицький Іван Семенович

Розповідь визначає і сюжетну схему роману: від  найпростішої, епізодичної, яку частіше  спостерігамо в повісті, оповіданні, до складної, розгорненої, притаманної  творові з багатолінійним сюжетом. Якщо в романі 18-19 ст. сюжет, як правило, відповідає хронологічному й логічному  розгортанню подій, то у 20 ст. він  порушений причинно-часовою послідовністю, бо автор зміщує хронологічний і  логічний перебіг подій. Пов'язані  ідейним задумом, сюжетом, персонажами, романи утворюють дилогії, тетралогії та цикли.

Історія жанру роману

Передісторія

Роман, як оповідний  прозовий твір, знала і антична  література (Лонг, Харитон, Геліодор у  давньогрецькій та Петроній, Апулей у  давньоримській), і давні східні літератури, проте у літературознавстві прийнято відділяти ці літературні  форми від сучасного роману.

Зародження роману

У своїй сучасній формі роман почав зароджуватись  у середині 12 столітті на хвилі прагнень ознайомити європейське суспільство (передусім французьке) з античними  міфами, творами античних авторів. Так  з'являються перші романи: «Роман про Александра», «Роман про Фіви», «Роман про Трою», «Роман про Енея»  — компіляції, переспіви античних авторів. Тоді романом називали розповідний  твір, написаний якоюсь із романських мов (не латинською). У середні віки також виникають лицарські романи (куртуазні, а також цикл артурівських романів Кретьєна де Труа). Ці твори  були поетичними і все ще сильно відрізнялись від роману у його сучасному вигляді, тому деякими дослідниками прийнято розглядати ці жанри разом з античним романом, окремо від сучасного.

В епоху Відродження  з'являються пародії на лицарський середньовічний роман («Гаргантюа і  Пантагрюель» Франсуа Рабле) — роман  з елементами реалізму, у формі  казки-сатири, запозиченої з фольклору; «Дон Кіхот» Мігеля де Сервантеса —  проообраз реалістичного роману.

Роман у XVIII—XIX століттях

Етапним для жанрового  розвитку роману було 18 ст. Саме тоді, в  епоху Просвітництва, постали авантюрний роман («Історія Жіль Блаза» Алена-Рене Лесажа), сентиментальний роман («Сентиментальна  подорож» Лоренса Стерна), готичний роман («Замок Отранто» Гораса Волпола), а також роман з елементами сатири й пародії («Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Історія пригод Джозефа Ендрюса та його приятеля Авраама Адамса» Генрі Філдінга).

Як головний жанр у 18 ст. роман виступає насамперед в  англійській літературі. Класичних  рис роман досягає у 19 ст. як реалістичний роман, якому передують романи, писані романтиками, — Йоганном Вольфгангом  фон Ґете, Вальтером Скоттом, Віктором Гюґо, Жорж Санд. Романтики розвинули  роман історичний («Айвенго», «Роб Рой» Вальтера Скотта), стали з'єднувальною  ланкою між романтичним і реалістичним романом. Реалістичний роман розвивають Оноре де Бальзак, Стендаль, Гюстав Флобер, Чарлз Діккенс, Олександр  Пушкін, Лев Толстой, Федір Достоєвський, Панас Мирний, Болеслав Прус та ін.

Роман у XX столітті

Радикальне оновлення  романного жанру на початку 20 століття відбулося завдяки таким авторам, як Джеймс Джойс, Марсель Пруст, Франц  Кафка, Роберт Музіль. Експериментаторський роман також розвивали Вірджинія  Вулф, Гайміто фон Додерер, Джон Дос  Пассос, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Кобо Абе, Хуліо Кортасар, Жорж Перек.

У 20 столітті в романах  з'являється новий тип оповідача, схильного до діалогізму з іншими свідомостями. Модерністські письменники  відмовляються в своїх романах  від всесильного і всезнаючого  оповідача (голос автора), характерного для роману 19 століття. Сюжет роману розгортається з порушеною причинно-часовою  послідовністю, хронологічний та логічний перебіг подій вже не відіграє важливої ролі, наперед виходить індивідуальна  свідомість зі своїми непевностями, страхами, пристрастями чи байдужістю, що зазвичай відображається засобами потоку свідомості. Паралельно продовжував розвиватися  класичний реалістичний роман (Ромен  Роллан, Михайло Шолохов, Улас Самчук). Водночас багато письменників намагалися поєднати ці дві тенденції[1]. Не відмовляючись  від класичних здобутків жанру, вони вносили в романну оповідь  й саму структуру нові елементи, виробляючи свій особливий стиль. Особливо вагомим був внесок таких авторів, як Анатоль Франс, Томас Манн, Генріх Манн, Роже Мартен дю Ґар, Джон Голсуорсі, Андре Жід, Вільям Фолкнер, Ернест Хемінгуей, Еліас Канетті, Ясунарі Кавабата, Акутагава Рюносуке, Жоржі Амаду  та ін.

Особливим шляхом пішов  французький письменник Луї-Фердинанд  Селін, який у романі «Подорож на край ночі» вперше використав розмовну мову, а також можливості ритму оповіді, змішання стилів (ненормативна лексика  поряд з науковими термінами). Стилістику, близьку до Селінової, розвивали  в своїх творах Генрі Міллер, Філіпп Рот, Чарльз Буковскі, Чак Палагнюк, Фредерік Бегбедер.

Важливим явищем в історії роману став так званий новий роман, що виник у 50-х роках 20 століття у Франції. Представники нового роману (Ален Роб-Ґріє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Сімон) вдалися до трансформації романної структури, вивільнили роман від зовнішнього  драматизму, зосереднившись на внутрішньому світі людини. При цьому вони відкидали  класичні засоби психологізації та типізації  персонажів, вдаючись до стилістики потоку свідомості та тропізмів

У 1950-60-х роках  в латиноамериканській літературі зародився напрямок магічного реалізму. Романи в цьому стилі поєднують  в собі елементи реального та фантастичного. Найвидатнішими представиками цього  напрямку є колумбійський письменник, лауреат нобелівської премії Габрієль Гарсія Маркес та аргентинець Хуліо  Кортасар. Часом магічний реалізм  інтерпретують значно ширше, зараховуючи  до його авторів не лише латиноамериканців, а й таких письменників, як Італо  Кальвіно, Салман Рушді, Харукі Муракамі, Бен Окрі, Мілорад Павич, Мілан  Кундера та Карлос Фуентес.

Класифікація романів

Роман XX століття —  це різноманітні типи й різновиди  роману, при формуванні яких виразно  спостерігається змішування жанрів. Єдиної класифікації різновидів роману немає. Залежно від літературних епох, періодів, течій, стилів і теоретичних  засад розрізняють роман просвітницький, середньовічний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенціалістичний тощо. За змістом — соціальний, сімейно-побутовий, соціально-побутовий, історичний, філософський, сатиричний, пригодницький, біографічний, науково-фантастичний та ін.

 За часом розгортання  сюжету — історичний (зображуються  минулі події), сучасний (зображуються  теперішні події), роман про майбутнє (зображуються передбачені автором  події, наприклад, у науково-фанастичному  романі).

 За тематикою  чи зображуваним середовищем  — урбаністичний роман, мариністичний  роман, часом їх вважають підвидами  роману, класифікованих за змістовим  принципом, (наприклад, автобіографічний  роман — різновид біографічного,  роман на тему села — різновид  соціального, родинний роман —  різновид сімейно-побутового).

Роман в Україні

В Україні роман  з'явився пізніше, ніж в інших  країнах Європи, що було зумовлено  культурно-політичною ситуацією, гострою  цензурою, що переслідувала все українське. Спочатку українські романи писалися російською мовою (Григорій Квітка-Основ'яненко, Євген Гребінка, Пантелеймон Куліш).

Першим романом  українською мовою є «Чорна рада»  Пантелеймона Куліша (1846). Значно розвинули  український реалістиний роман  Панас Мирний («Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія»), Анатолій Свидницький («Люборацькі»), Іван Франко («Лель і  Полель», «Перехресні стежки», «Основи  суспільності»). У епоху царської Росії українські романи, як і українська література загалом, зазнавали жорстких цензурних утисків: твори не друкувалися, з'являлися в спотвореному вигляді (напр. роман «Люборацькі») або ж  вимушено публікувалися за межими України (роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» був опублікований в 1880 році в Женеві).

Особливого розвитку в другій половині 19 століття набув  жанр історичного роману та його різновидів: дидактично-моралізаторський роман («Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський»  Івана Нечуя-Левицького), романтично-пригодницький  роман («Руїна», «Молодість Мазепи» Михайла Старицького).

Розвиток українського роману першої половини 20 століття пов'язаний із творчістю таких українських  письменників, як Ольги Кобилянської («Земля», «Царівна», «Через кладку») , Агатангела Кримського («Андрій Лаговський»), Володимира Винниченка («Чесність з  собою», «Божки», «Сонячна машина»), Віктора  Петрова («Дівчинка з ведмедиком», «Доктор Серафікус», «Без ґрунту»), Валер'яна Підмогильного («Місто», «Невеличка драма»), Миколи Хвильового («Вальдшнепи»), Уласа Самчука («Волинь», «Марія»), Наталени Королеви («Предок») та ін.

У середині 20-их років 20 століття про себе заявив український  модерністський роман з характерною  для нього жанровою відкритістю, експериментаторством та «здатністю до будь-яких модифікацій» (вислів Олекси Журенка). Окрім вже згаданих творів Хвильового, Підмогильного і Петрова, варто згадати роман «Недуга» Євгена Плужника, «Голяндія» Дмитра Бузька, «Робітні люди» Михайла Івченка, «Вертеп» Аркадія Любченка, «Жанна-батальйонерка» Гео Шкурупія, «Майстер корабля» Юрія Яновського, «Останній Ейджевуд»  Юрія Смолича. Модерністський роман  орієнтувався на інтелектуального читача з виробленим смаком. У цей час  з'явилися перший науково-фантастичний та утопічний роман української  літератури («Сонячна машина»), перший інтелектуальний роман («Доктор  Серафікус»), перший урбаністичний  роман (Місто), тощо. Поряд з такими творами публікувалися романи, що тяжіли до класичої для українського роману стилістики та реалістичного  спрямування («Бур'ян» Андрія Головка, «Людолови» Зінаїди Тулуб).

Важливим був внесок у розвиток роману діаспорних письменників: «Людина біжить над прірвою» Івана  Багряного, «Старший боярин» Тодося Осьмачки, «Жовтий князь» Василя Барки, «Ost» Уласа Самчука, «Герострати» Емми Андієвської.

Не зважаючи на радянську  цензуру та переслідування всіх творів, що, на думку прорежимних критиків, відхилялися від методу соціалістичного  реалізму, українські письменники змогли створити низку визначних творів романного жанру. Великий внесок в розвиток українського роману повоєнного часу зробили Михайло Стельмах, Олесь  Гончар, Володимир Дрозд, Григір Тютюнник, Міняйло Віктор Олександрович, Іван Чендей, Роман Іваничук, Роман Федорів, Романа Горак та ін.

Паралельно до латиноамериканського магічного реалізму, уособленого  постаттю Маркеса, в Україні розвивалася  так звана «химерна проза» («Козацькому  роду нема переводу» Олександра Ільченка, «Лебедина зграя» Василя Земляка, твори Євгена Гуцала).

Особливе місце  в розвитку українського роману 60-их - 80-их років 20 ст. належить історичним романам, серед яких вирізняються готичні, необарокові твори Валерія Шевчука, історико-біографічні романи Павла  Загребельного та міфологічно-пригодницькі романи Івана Білика.

Після здобуття Україною незалежності в 1991 році та кількох кризових років для українських видавництв і поліграфічних підприємств  український роман повернувся до читача, демонструючи стилістичну, тематичну  й жанрову різноманітність. Уперше за багато років було перевидано видатні  романи покоління Розстріляного  Відродження, повернуто в літературне  життя імена репресованих у сталінський  час письменників-романістів та їхні твори. 

Письменники стали  часто звертатися до заборонених  за радянського часу тем: "білі сторінки" української історії («Солодка Даруся»  Марії Матіос, «Залишенець. Чорний ворон» Василя Шкляра, «Музей покинутих секретів»  Оксани Забужко, соціальні проблеми («Місто уповільненої дії», «Пацики» Анатолія Дністрового), українська ідентичність, тема сексуальності, тощо.

Розвинулися жанр детективу («Шлюбні ігрища жаб» Андрія Кокотюхи, історичної фантастики та антиутопії («Дефіляда» Василя Кожелянка, «Час смертохристів» Юрія Щербака, «Хронос» Тараса Антиповича), молодіжного («Культ», «Архе» Любка  Дереша) та дитячого романа («Чудове  Чудовисько» Сашка Дерманського, трилогія про джур, «Сині Води»  Володимира Рудківського).

Етапними для розвитку постмодерністського роману в Україні  стали такі твори, як «Герострати» Емми Андієвської, «Перверзія» Юрія Андруховича, «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко, «Щоденний жезл»  Євгена Пашковського, «Кров по соломі»  В'ячеслава Медвідя, «Ровно/Рівне» Олександра Ірванця, «Love story» Степана Процюка, «Мальва Ланда» Юрія Винничука, «Воццек» Іздрика, «Пафос» Володимира Єшкілєва, «НепрОсті» Тараса Прохаська, «Ворошиловград»  Сергія Жадана, «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко та ін.

Зростанню популярності українського роману сприяють зокрема  і літературні премії (особливо такі, як Коронація слова, Книга року Бі-Бі-Сі). Номіновані та премійовані романи зазвичай очолюють списки бестлелерів українських  книгарень. Найуспішнішими авторами романів  останніх років були: Андрій Курков (російськомовний роман «Пікнік  на льоду» - 150 000 примірників), Люко Дашвар (загальний наклад 180 000 примірників), Марія Матіос («Солодка Даруся»), Оксана Забужко «Музей покинутих секретів» (перший наклад - 20 000 примірників), Ліна Костенко («Записки українського самашедшого» з грудня 2010 до червня 2011 - 80 000 проданих примірників), Володимир Лис («Століття  Якова» - чотири видання), Сергій Жадан  «Ворошиловград» та інші.

З перекладом в середині 1990-их років у швейцарському видавництві  «Діогенес» роману «Пікнік на льоду» Андрія Куркова український роман  потрапив на Захід. Зараз у каталогах  найбільших книгарень Німеччини, Франції, Англії можна натрапити на романи Юрія Андруховича, Оксани Забужко, Любка  Дереша та інших авторів.

Різновиди роману

За будовою

Екстенсивний роман  — відкритий діям персонажа (напр.: Сервантес, «Дон Кіхот»)

Інтенсивний роман  — зосереджений на внутрішньому світі  персонажа чи персонажів (напр.: Марсель  Пруст, «У пошуках втраченого часу»)