Біографія Нечуй-Левицький Іван Семенович

Нечуй-Левицький  Іван

Біографія

Нечуй-Левицький  Іван Семенович 

(1838-1918)

письменник, перекладач

Іван Семенович  Левицький (літературний псевдонім  — Нечуй) народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім’ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І.Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку та церковнослов’янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя. Закінчивши семінарію, І.Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов’янської мови, арифметики та географії. 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І.Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар’єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866), в гімназіях Каліша (1866—1867) та Седлеця (1867—1872). Одночасно з педагогічною діяльністю І.Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з’явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література на Наддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І.Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І.Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, попав під таємний нагляд жандармерії. 1874 року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум’яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім’я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе виключно літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя І.Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі. Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, відобразивши в них тяжке життя українського народу другої половини ХIХ століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І.Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ’яненка та Марка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя. Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року i для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: «Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як «Катерина»... Напишу про діда Хтодося... про нещасних, прибитих долею... Про них! Про них!» Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім’ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ. В роки навчання в духовній семінарії І.Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогою П.Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив проти шовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом. Естетичні погляди І.Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І.Франко вважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т.Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі». Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів. За півстоліття творчої діяльності І.Нечуй-Левицький написав понад п’ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п’єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І.Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А по-вісті «Кайдашева сім’я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури. «Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів. Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.

** ...се переважно  буденна мова українського простолюддя,  проста, без сліду афектації, але  проте багата, колоритна і повна  тої природної грації, якою вона  визначається в устах людей  з багатим життєвим змістом.  З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства. /**Іван Франко про повість «Кайдашева сім’я».**/

Кайдашева сімья

Одне з найпочесніших  місць в українській літературі належить Іванові Семеновичу Нечую-Левицькому. Зі сторінок його творів ми дізнаємося про життя тогочасного села, про звичаї народу, про безліч людських характерів, сплетіння яких і породжує живу тканину його романів і повістей. В повісті  «Кайдашева сім’я»  розповідається про родину Кайдаша та звичаї і порядки пореформеного села. Сім’я Кайдашів - типові сільські мешканці. Усі вони пра-цмжиті: чоловіки заробляють на життя тим, що працюють у Молі, роблять вози, жінки - готують страви, дбають про хату.  Але характери усім письменник дав різні. Реалістичне зманювання персонажів спрямоване на розкриття основного конфлікту твору. Мимоволі захоплюємося прекрасними описами Ювнішності персонажів, забуваючи про жорстокість і бездушність світу. В образі Омелька Кайдаша ми бачимо працьовиту людину, іле його гарні риси вбивають любов до випивки, дріб’язковість тощо.

Образи Карпа і  Лавріна переконують, що жорстокість  та егоїзм здатні здорову та енергійну  людину зробити дріб’язковою, обмеженою у своїх прагненнях. Це проявляється в тому, що Мотря ображає Кайдашиху, називає її відьмою, яка може порізати та повкидати у борщ навіть дітей. Лаврін, який дивував нас на початку повісті своєю добротою, веселістю, поетичною душею, перетворюється у іншу людину, яка в-за кожної дрібниці ворогує з своїм братом. Найповніше характер українки розкрито в образі Мелаш-ки. Вона і красива зовні, і багата душею, виросла у бідній сім’ї, вміє шанувати і старших за себе, і працю. Мова Мелашки близька до народної пісні, вона розкриває її глибокі душевні переживання. Автор милується своєю героїнею. Разом з тим він дає влучну характеристику іншому персонажу - Марусі Кайда-шисі, яка хоч і є доброю господинею, але вона жорстоко поводиться зі своїми невістками. Серед краси та гармонії людини з природою як щось неприємне сприймається жорстокість і черствість людей.

«Кайдашева сім‘я» відноситься до жанру соціально-побутової повісті і втілює в своїх рамках картини життя однієї селянської родини. На прикладі цієї сім’ї письменник стверджує, що в умовах тогочасного ладу спотворюються людські характери, вужчають інтереси і прагнення, розвиваються егоїзм, жадібність, заздрість. Люди стають жорстокими, дріб’язковими, жалюгідними. Панує повна бездуховність.

Ось Маруся Кайдашиха - гарна господиня, що ран» встала і почала готувати сніданок. Кріпаччина висушила її душу,: знищила в ній все добре, ніжне, ласкаве. Тепер жадоба до власності керує всіма її вчинками. Вона довгий час працювала в панів, навчилася зневажливо ставитись до нижчих за себе. Саме через це в сім’ї найчастіше виникали сварки. Тут же її чоловік Омелько Кайдаш. Він не сидить без діла. Працює по господарству. Кріпаччина наклала слід на його зовнішність і характер. Пекучий біль неволі, який залишився в його душі, він намагався залити горілкою. Вона (горілка) й довела його до загибелі. Мені дуже жаль цього працьовитого, доброго чоловіка, якого згубило пияцтво. Чим глибше занурюєшся в текст, тим неприємніше стає на душі. Але чому ж? Та тому, що рідні люди перетворюються на ворогів. Невже так можна ненавидіти найрідніших? І через що? Хіба тут винна лише власність? А де поділися людська совість, повага, милосердя, душевна щедрість? Якими ж принципами керуються герої твору? Постійні сварки за «моє» і «твоє», життя за принципом: «моя хата скраю», думки тільки про себе, а про інших байдуже. Відстоюючи це принципи, вони готові очі повибивати одне одному. Саме таке й сталося з Кайдашихою, коли Мотря в сварці за мотовило вибила свекрусі око. А пригадаємо епізод, коли та ж Мотря полізла на горище, щоб забрати свою курку, і разом покрала яйця в Мелашки. Лаврін забрав драбину, і «Мотря теліпалася на стіні, наче павук на павутинні».

Читаючи повість, ми сміємось. Але сміх цей гіркий. Письменник з такою художньою майстерністю змалював дрібновласницький побут українського села, щоб ми від душі посміялись і разом з тим здригнулись від жаху. Ми ж знаємо, що українці - народ добрий, щедрий, привітний, гостинний. Але мені здається, що постійні злидні, нестача робили їх дріб’язковими, виховували жорстокість, злість, бездушність, заздрість. Повість учить нас, що людина.незважаючи на соціальні умови, повинна бути великодушною, повинна розуміти оточуючих, щоб ніякі причини, перешкоди, труднощі не змогли б зробити з неї егоїста та власника. Тож давайте цінувати родинні стосунки, римувати одне одного, бо дружба та злагода між членами (Мідний - це запорука спокійного, довгого, щасливого життя. 

Мирний Панас

Біографія 

Панас Мирний

(1849 — 1920)

      Панас  Мирний (Панас Якович Рудченко) народився  13 травня 1849 року в родині бухгалтера  повітового казначейства в місті  Миргороді на Полтавщині. Незначною  була освіта Панаса Рудченка, бо після кількох років навчання  в Миргородському парафіяльному,  а потім у Гадяцькому повітовому  училищі чотирнадцятилітній хлопець  йде на власний хліб.

      Чиновницька  служба Рудченка почалася в  1863 році в Гадяцькому повітовому  суді. Наступного року він переходить  у повітове казначейство помічником  бухгалтера, а згодом, після короткочасного  перебування в Прилуках, займає  цю ж посаду в Миргородському  казначействі. Так минули перші  вісім років служби в невеликих  містах Полтавщини.

      На  цей час припадають його перші  спроби на ниві літературної  творчості та фольклористичної  діяльності. Частина зібраних П.  Рудченком фольклорних матеріалів  була згодом опублікована його  братом Іваном Біликом у збірниках  «Народные южнорусские сказки»  (1869, 1870) та «Чумацкие народные  песни» (1874).

      З  1871 року Панас Рудченко живе  і працює в Полтаві, займаючи  різні посади в місцевій казенній  палаті. Його зовсім не приваблювала  чиновницька кар'єра (хоч сумлінне, ретельне виконання службових  обов'язків і дозволило досягти  високого чину дійсного статського  радника). І. П. Рудченко починає  пробувати свої сили в літературі. Прикладом для нього був старший  брат Іван, що вже з початку  60-х років публікував свої фольклорні  матеріали в «Полтавских губернских  ведомостях», друкувався в «Основі», а пізніше видав окремі збірники  казок і пісень, перекладав оповідання  Тургенєва, виступав у львівському  журналі «Правда» з критичними  статтями.

      Літературна  праця стає справжньою втіхою  і відрадою П. Рудченка. Уриваючи  час від відпочинку, просиджуючи  вечори за письмовим столом, він  з натхненням віддається улюбленим  заняттям. Перші його твори (вірш  «Україні» та оповідання «Лихий  попутав»), підписані прибраним ім'ям  Панас Мирний, з'явилися за кордоном, у львівському журналі «Правда»  в 1872 році. Незважаючи на те, що  в 70 — 80-х роках письменник  продовжує інтенсивно працювати,  його твори, в зв'язку з цензурними  переслідуваннями українського  слова в Російській імперії,  друкуються переважно за кордоном  і на Наддніпрянській Україні  були майже невідомі широким  колам читачів. 

      Так, 1874 року в журналі «Правда»  побачили світ нарис «Подоріжжя  од Полтави до Гадячого» та  оповідання «П'яниця», а в 1877 році  в Женеві з'являється повість  «Лихі люди». Ще 1875 року в співавторстві  з братом Іваном Біликом було  закінчено роботу над романом  «Хіба ревуть воли, як ясла  повні?» і подано до цензури,  але в зв'язку з так званим  Емським указом 1876 року в Росії  цей твір не був опублікований  і теж вперше з'являється в  Женеві у 1880 році.

      Тільки  в середині 80-х років твори  Панаса Мирного починають друкуватися  на Наддніпрянщині: на сторінках  альманаху «Рада», виданого М.  Старицьким у 1883 — 1884 pp., публікуються  перші дві частини роману «Повія»  та два оповідання з циклу  «Як ведеться, так і живеться». 1886 року в Києві виходять збірник  творів письменника «Збираниця  з рідного поля» та комедія  «Перемудрив». Одночасно Мирний  продовжує виступати і в західноукраїнських  збірниках та журналах, де друкуються  такі його твори, як «Лови», «Казка про Правду та Кривду»,  «Лимерівна», переспів «Дума про  військо Ігореве».

      Літературні  інтереси Панаса Мирного тісно  поєднувалися з його громадською  діяльністю. Ще за молодих років  він був зв'язаний з революційним  визвольним рухом, з 1875 року  брав участь у нелегальній  роботі революційного гуртка  «Унія», який був утворений у  Полтаві; під час обшуку в  нього були знайдені заборонені  політичні видання. 

      Підтримував  Мирний тісні зв'язки з багатьма  діячами української культури  — Лисенком, Старицьким, Карпенком-Карим,  Кропивницьким, Коцюбинським, Лесею  Українкою, Заньковецькою, Білиловським, Жарком. Як член комісії міської  думи він бере активну участь  у спорудженні пам'ятника І.  Котляревському в Полтаві. 

      Особливо  посилюється громадська діяльність  Панаса Мирного напередодні і  в період першої російської  революції. Він виступає з відозвами,  в яких закликає до єднання  всіх прогресивних сил у боротьбі  за свободу й рівноправність  жінок, співробітничає в журналі  «Рідний край», що 1905 року почав  видаватися в Полтаві, у ряді  своїх творів («До сучасної музи»,  «Сон», «До братів-засланців») відгукується  на революційні події. 

      Коли 1914 року було заборонено вшанування  пам'яті Шевченка, письменник у  відозві, написаній з цього  приводу, висловлює глибокий протест  і обурення ганебними діями  царизму. Не дивно, що в 1915р.  поліція розшукує «політично  підозрілу особу» Панаса Мирного. 

      В  зв'язку з тим, що письменник, не бажаючи ускладнювати свої  службові стосунки, весь час конспірувався,  його особа для широких кіл  читачів та, як бачимо, і для  офіційних властей була таємницею.  Та справа ще й в тому, що  Панас Мирний, як людина виключної  скромності, вважав, що треба дбати  не за популярність своєї особи,  а за працю на користь народові. Вже незадовго до смерті в  листі до знайомого І. Зубковського  він просить не розкривати  його псевдоніма: «Хотя многие  мои знакомые знают, кто такой  Панас Мирный, но я за жизни  своей не хотел бы рекламировать  своей фамилии, серьезно считая  себя недостойным тех прославлений, какие создались вокруг имени  Мирного»