Критичні періоди дитинства

криз може помітно відрізнятися в залежності від індивідуально типологічних

особливостей дитини, соціальних та мікросоціальних умов, особливостей

виховання у сім’ї тощо. Для періодів вікових криз в  дитинстві характерні

процеси переходу до нового типу взаємовідносин дітей з дорослими, коли

враховуються нові, зрослі можливості дитини, зміна “соціальної ситуації

розвитку”, зміна діяльності, перебудова всієї структури свідомості дитини

(Л.С.Виготський, О.М. Леонтьєв, Д.Б. Ельконін та ін.). Процеси  переходу

на новий віковий ступінь  пов’язані з розв’язанням нерідко  досить гострих

суперечностей між вже  існуючими формами взаємодії  з оточуючими людьми, з

одного боку, і зі своїми зрослими фізичними та психологічними можливостями

та рівнем домагань, з іншого [29,с. 180].

     В теорії криз під поняттям “криза” розуміється емоційна реакція людини на

загрозливу ситуацію, а  не сама ситуація. За визначенням Дж. Каплана, “криза –

це стан, що виникає, коли особа стикається з перешкодою життєво важливим

цілям, яка протягом якогось  часу є нездоланною за допомогою звичних методів

розв’язання проблем” (цит. за [32, с. 97]). Тобто під поняттям “криза”

розуміється емоційна реакція людини на загрозливу ситуацію, а не сама

ситуація. Криза може виникнути й в умовах, які для стороннього спостерігача

виглядають цілком безневинними.

   Категорія “психологічна криза” – одна з основних категорій  концепції

соціально психологічної дезадаптації, розробленої А.Г.Амбрумовою [2, с. 107].

Сутністю психологічної  кризи є дисбаланс конструктивних і руйнівних

тенденцій і форм психічної діяльності. Психологічна криза викликається

фрустрацією найважливіших  потреб індивідуума та його специфічною 

особистісною реакцією на цю фрустрацію. Така реакція носить ситуативний

характер і є модусом  поведінки особистості, і визначається позицією, яку

займає ця особистість, виходячи з власної (що складається на  цей момент)

концепції даної ситуації. Виникнення психологічної кризи пов’язано з кількома

етапами: 1) фрустрація найважливіших потреб індивідуума;

  2) ситуація мікроконфлікту;

  3) психологічна криза;

  4)ситуаційна реакція як відповідь на конфліктне ситуаційне навантаження.

   Ф.Ю. Василюк визначає поняття “криза” як поворотний пункт життєвого

шляху, що виникає в ситуації неможливості реалізації життєвого замислу, що

вже склався [17, с. 6]. Причиною кризи може бути як конкретна подія чи

ситуація в житті особистості, так і загострення існуючих (або виникаючих)

особистісних протиріч. В цілому ж життєва криза, в розумінні Ф.Ю.Василюка,

– це складний і багатовимірний стан, який мобілізує творчий потенціал

особистості, захоплюючи при цьому різні підструктури організму

[17, с.10-12]. Це  знаходить своє відображення в різноманітних емоційних і функ ціональних станах.

 Криза першого роду – може серйозно утруднити й ускладнити  реалізацію життєвого замислу, однак ще зберігається можливість  відновлення перерваного кризою ходу життя. З цього випробування  людина може вийти зберігши в існуючому вигляді свій життєвий замисел й задовольнивши свою самототожність.

 Криза другого роду (власне криза) – робить реалізацію життєвого замислу

неможливим. Результат переживання  цієї неможливості – модифікація самої

особистості, переродження її, прийняття нового замислу життя, нових

цінностей, нової життєвої стратегії, нового образу “Я” [9].

“Мікрокриза” – це відчуття глобальної втрати смислу, гіркої самотності,

безнадійності існування; загострюються  старі, давно пережиті образи, “комплекси”, розчарування, страхи [10, с. 96]. Така криза не має зазичай явного,

локалізованого, буттєвого  джерела. По болючості мікрокриза може не поступа-тися кризі, проте зазвичай є нетривалою, іноді лише кілька хвилин, на

 відміну від кризи, тривалість якої може вимірюватися навіть місяцями.

“Мерехтлива криза” – маятникові рухи “зісковзування” в інший світ .

Ф.Ю.Василюк називає дві  причини виникнення такого різновиду криз:

1) загальне психосоматичне  ослаблення призводить  до посилення інфанти-льних механізмів;

2) стан кризи, викликаний  об’єктивно важкими подіями, може змінюватися

Відчуттям безтурботності або байдужості, тобто виникає тимчасове захисне

“зісковзування” до інфантильних станів [6, с. 100]. Загалом ж життєва криза, в

розумінні Ф.Ю. Василюка, –  це складний і багатовимірний стан, який мобілізує

творчий потенціал особистості, захоплюючи при цьому різні підструктури

організму. Це знаходить своє відображення в різноманітних емоційних і

функціоналльних станах [17]. 

  Р.А. Ахмеров запропонував модель біографічних криз особистості [31].

Розглядаючи життєву кризу  в контексті життєвого шляху особистості, автор так

визначає це поняття –  це феномен внутрішнього світу людини, що проявляється

в різних формах переживання  людиною непродуктивності свого життєвого

шляху [4, с. 1]. Автор вважає, що основна причина виникнення життєвої кризи

– це неоптимальна життєва програма особистості. Типологія біографічних

(життєвих) криз містить  7 типів, які є поєднанням трьох основних видів – кризи

нереалізованості, кризи  спустошеності, кризи  безперспективності [4].

Предметом окремого вивчення стали духовні кризи та особливості їх

подолання. Духовна криза  може розпочатися з будь якихсильних емоційних

переживань (смерть близької людини, розлучення, втрата значущих стосунків 

тощо), котрі нагадують  про  тендітність людського життя. С.Гроф і К.Гроф

відзначають  цілющий потенціал духовних криз, котрі часто є природними

стадіями духовного розкриття. Вони визнають подвійну природу духовної

кризи, котра призводить до небезпеки і потребує психотерапії, або ж до

можливості саморозкриття, котра має своїм результатом емоційне і психосоматичне зцілення, глибокі позитивні зміни особистості і розв’язання

багатьох життєвих проблем [15].

   Низка дослідників (Ю.О.Кисельов [22], В.В. Лукін Григор’єв [24]) вирізняють

особистісні кризи як психологічні стани, котрі є цілісною характеристикою

психічної діяльності на певному  відрізку часу. На думку цих дослідників,

особистісна криза демонструє своєрідність психічних процесів в залежності від

відображених предметів і явищ, попередніх станів і властивостей особистості.

Ю.О.Кисельов [22, с. 52] вважає, що  особистісна криза може включати в себе

такі аспекти:

1) різка зміна основних  структур особистості;

2) зміна характеру і  змісту взаємодії особистості  та соціуму;

3) взаємозв’язок актуальних  переживань з соціальними,

екзистенціальними, духовними  складовими кризового стану;

4) представлення як потенціал  росту та оновлення, так і

деструктивних тенденцій.

   Т.М. Титаренко життєву кризу визначає як тривалий внутрішній конфлікт з

приводу життя в цілому, його сенсу, головних  цілей та шляхів їх досягнення.

Кризи, що їх переживає кожна особистість, бувають нормальними або анормальними [13, с. 91].

  Нормальна криза – це перехід від одного вікового етапу до іншого.

Анормальна, або життєва, криза виникає у складних життєвих умовах, коли

людина переживає події, що раптово змінюють її долю. Такі події можуть

відбуватися у родинному, професійному, особистому житті. Життєва криза

може бути різної глибини: поверхнева, середня та глибока.

  Залежно від типу особистості, від так званого радикалу, енергетичних

ресурсів, минулого досвіду, конкретної життєвої ситуації, форми  переживань

життєвої кризи можуть бути досить різноманітними [13, с. 92].

Життєва криза має низку  особливостей, які відрізняють її від інших емоційно

складних життєвих ситуацій. Усі типи життєвих криз суб’єктивно

переживаються як  більш менш гостра необхідність реконструкції ставлення

до себе, до власного минулого, теперішнього і майбутнього. Криза торкається

найбільш фундаментальних життєво значущих цінностей і потреб людини, стає

домінантою внутрішнього життя і супроводжується сильними емоційними

переживаннями. Вона порушує  звичний хід життя, дезорганізовуючи

життєдіяльність, робить необхідним переосмислення людиною свого життя

(О.А. Донченко, Т.М. Титаренко  [16]).

   Однією з обов’язкових умов життєвої кризи є  “подія, яка її викликає” – така

дезадаптуюча зміна в  соціальному середовищі, яка призводить до зміни

очікувань індивіда щодо його особистості й відносин з оточуючим світом

(“кризова ситуація”). Психологічна криза є функцією події, що її викликає, й

специфічної особистісної схильності, вразливості по відношенню щодо певної

події. Таку предиспозицію особистості визначають особливості емоційної

реактивності, характеристики самооцінки й самоприйняття, система цінностей,

структура соціалізації й  інтерперсональних контактів.

 Слід також враховувати специфіку когнітивної організації, що відповідає за

сприйняття ситуації в  неадаптивному стилі (А.Г.Амбрумова [26]; І.В. Бринза [7]; О.А.Будницька [8]; Ф.Ю.Василюк [9]).

Подія, що викликає життєву  кризу, суб’єктивно сприймається як утрата,

провал, неуспіх, причому  слід враховувати, що для людини важливими є не

утрата чи провал самі по собі, а їхній особистісний смисл: те, що представляє,

наприклад, утрату для одного, може здаватися цілком ординарним і природним

для іншого. Компонентом психологічної кризи є також уявлення про безви- хідність ситуації, неможливість розв’язання конфлікту, що виникає внаслідок

відсутності інформації, необхідної для розв’язання проблеми. Іноді це дефіцит

реальний, об’єктивний (у  випадку особливо складної ситуації), в інших

випадках – уявний, пов’язаний з особливостями психічної діяльності суб’єкта [26]. 

1.2 Особливості розвитку та кризи  у ранньому віці.

     Наприкінці першого року життя ситуація злиття дитини і дорослого розривається зсередини. В ній з’являються два протилежних, проте взаємопов’язаних полюса: дитина і дорослий. На початку раннього віку дитина, яка набуває прагнення до самостійності і незалежності від дорослого, залишається пов’язаною з ним і об’єктивно (їй необхідна практична допомога дорослого), і суб’єктивно ( вона потребує оцінки дорослого, його уваги та ставлення). Це протиріччя розв’язується у новій соціальній ситуації розвитку дитини, яка являє собою співробітництво, або спільну діяльність дитини і дорослого. Дорослий перестає бути центром ситуації, в центрі опиняється – предмет.

  На другому році  життя предметне співробітництво  з дорослим докорінно змінюється. Змістом їх спільної діяльності  стає засвоєння суспільно-вироблених  способів застосування предметів. 

     Своєрідність нової ССР, за словами Д.Б.Ельконіна, полягає у тому, що відтепер дитина живе не разом з дорослим, а через нього, з його допомогою. Дорослий робить не замість дитини, а разом з нею. Відтепер необхідні співучасть дорослого, одночасна практична діяльність разом з ним, виконання однієї й тієї ж справи.

   У такому співробітництві  дитина одночасно отримує і  увагу дорослого і його участь  у діях дитини, і, головне, нові, адекватні способи дій з предметами. Дорослий не лише дає дитині  у руки предмет, але й разом  з предметом "передає" спосіб  дій з ним. У такому співробітництві  спілкування перестає бути провідною  діяльністю, воно стає засобом  опанування суспільними способами  використання предметів. Дитиною  керує діловий мотив, прагнення  діяти з предметами, а дорослий  виступає як умова цієї дії,  як взірець для наслідування. Спілкування з дорослими відбувається  на фоні практичної взаємодії  з предметами.

  Новій соціальній ситуації розвитку відповідає і новий тип провідної діяльності дитини. Це вже не просто неспецифічні маніпуляції з речами, а предметна діяльність, яка пов’язана з опануванням суспільно-вироблених  способів дій з предметами. Завдяки мовленню в процесуальній грі дітей з’являються ігрові заміщення, коли нова назва знайомих предметів визначає спосіб їх ігрового застосування. Становлення ігрових заміщень дає початок новій формі діяльності – сюжетно-рольовій грі, яка стає провідною на наступному етапі розвитку дитини.

  В ранньому віці вперше виникає особливе ставлення дитини до свого однолітка. Інша дитина стає не лише "цікавим предметом", але й партнером по спілкуванню. Перші суб’єктивно орієнтовані контакти з однолітками з’являються саме в цей період – в 2-3 роки.

Таким чином, ранній вік –  період інтенсивного психічного розвитку дитини, який відбувається за декількома напрямками:

1. Розвиток предметної  діяльності і ділового спілкування  з дорослим.

2. Розвиток активного  мовлення дитини.

3. Розвиток довільної  поведінки. 

4. Поява ігрових заміщень.

5. Формування потреби  у спілкуванні з однолітками.

6. Розвиток самосвідомості  і самостійності дитини.

Але, не зважаючи на значний  процес в психічному розвиткові, протягом всього раннього віку дитина залишається  істотою ситуативною, всі дії  і всі психічні процеси якої визначаються наочною ситуацією.

Розвиток спільної діяльності в ранньому дитинстві.

 Ранній вік є періодом інтенсивного опанування різноманітними діями з предметами. Предметна діяльність не можлива поза участі дорослого, який демонструє як можна з предметами діяти.