Ризики в Укрсоцбанку

Внутрішньобанківські джерела  інформації складаються з відомостей про попередні контакти з клієнтом, у сфері як кредитних, так і  некредитних відносин. Велике значення в цьому разі мають архіви банку, такі як картотека кредитної інформації (ККІ), де зберігаються дані про кредити, які раніше були видані клієнтові, про затримки та порушення при погашенні позики.

Створення та ведення ККІ  має стати для банку одним  з невідкладних завдань. У деяких розвинених країнах ця проблема вирішується  на рівні держави, і банки зобов'язані вести такі картотеки, які стають складовими частинами загальнодержавної системи контролю за кредитами.

В Україні завдання створення  картотеки кредитної інформації на загальнодержавному рівні є глобальним і невідкладним, про що й наголошують  банківські працівники. Але складність цього завдання як організаційна, так  і технічна, не дає можливості розраховувати  на швидке її вирішення.

Загалом процес визначення кредитоспроможності позичальника значною мірою є творчим, а  не механічним, і потребує від кредитних  менеджерів глибокого знання економіки, специфіки галузей і підприємств, вимагає навичок збирання, систематизації та всебічного осмислення фактичного матеріалу. У процесі кредитування постає потреба нагромаджувати різнобічну і різнопрофільну інформацію про  позичальника. Це завдання не з простих, адже часто у реальних господарських  умовах не так багато часу відведено  для прийняття рішень про можливість та умови кредитування. Аналіз процесу  прийняття рішень про надання  позичок, проведений у кредитних  відділах комерційних банків України, показав, що у своїх судженнях  про кредитоспроможність банківські працівники покладаються здебільшого  на суб'єктивні оцінки, свою інтуїцію та особисті зв'язки з клієнтурою.

Кредитний менеджер повинен  завжди пам'ятати, що головною метою  процесу аналізу кредитоспроможності  позичальника є оцінювання кредитного ризику й виявлення джерел повернення основної суми боргу та відсотків  за нею, а не аналіз фінансового стану  клієнта, як такий.

Найбільш ефективним методом  захисту від кредитного ризику є  отримання його достатнього забезпечення по наданим кредитам. В цьому випадку  практично повністю забезпечується покриття збитків банку у випадку  неплатоспроможності позичальника. при цьому розмір забезпечення позики повинен покривати не тільки суму наданого кредиту, але й суму процентів  по ньому.

Для зменшення ризику позик  підприємствам, платоспроможність  яких нижче першого класу, банки  вимагають від клієнтів забезпечення позик як додаткової гарантії погашення. В якості забезпечення кредиту можуть виступати різноманітні види майна  клієнта чи зобов’язання третьої  сторони. Однак використання забезпечення кредиту не гарантує його повернення, але дозволяє зменшити ризик.

Майно чи зобов’язання, які  приймаються в якості забезпечення повернення кредиту, повинні задовольняти наступним вимогам:

• висока ліквідність активів (ТМЦ, цінних паперів, фінансових вимог до третіх осіб), тобто можливість їх конвертованості в гроші;
• можливість довготривалого зберігання;
• стабільність цін на закладене майно;
• низькі витрати по зберіганню та реалізації майна.

В залежності від того, на скільки закладене майно відповідає цим вимогам, змінюється характер наданої  позики. Розмір позики під забезпечення майном встановлюється в процентах  до ринкової вартості застави на момент укладання кредитної угоди. Перевищення  ціни застави над сумою кредиту  служить для компенсації можливих втрат банку.

До основних видів забезпечення, які практикують в тій чи іншій  мірі відносяться наступні:

• гарантії та порука;
• різноманітні види застав;
• переуступка вимог та рахунків третім особам;
• страхування кредитних ризиків.

Таким чином, в умовах формування ринкових відносин та недостатньо стабільній правовій базі, комерційним банкам України належить акцентувати увагу при наданні позик на забезпеченість та гарантію повернення кредиту. В ПАТ “Укрсоцбанк” однією з найбільш поширених форм забезпечення повернення кредиту є застава майна клієнта. Застава майна, як правило, оформляється договором застави, який дає банку формальне право у випадку непогашення позики реалізувати прийняте у заставу майно і направити виручку від реалізації на погашення заборгованості.

Розглянемо методи управління проблемними кредитами.

Незалежно від якості кредитного портфеля та методів, які застосовуються при управлінні кредитним ризиком, усі банки тією чи іншою мірою  стикаються з проблемами неповернення кредитів.

Проблемними кредитами називають  такі, за якими своєчасно не проведені  один чи кілька платежів, значно знизилась  ринкова вартість забезпечення, виникли  обставини, які дозволяють банку  мати сумнів щодо повернення позики.

Кожний банк має у своєму портфелі проблемні кредити і  тому головне питання полягає  у встановленні допустимого для  банку рівня цих кредитів щодо загальної вартості виданих позик.

Завдання менеджменту  при управлінні проблемними кредитами  полягає в мінімізації збитків за кредитними операціями банку з допомогою відповідних методів управління.

Оскільки повністю уникнути втрат за кредитами неможливо, інколи їх розглядають як вартість ведення  банківського бізнесу. Але це не означає, що банк повинен змиритися з такими збитками, адже в цьому разі заподіяна  банку шкода значно більша, ніж  сума неповерненого кредиту. Велика кількість прострочених кредитів призводить до падіння довіри до банку з боку вкладників та акціонерів, виникнення проблем з платоспроможністю та ліквідністю, погіршення репутації банку. Крім того, банк повинен нести додаткові витрати, пов’язані з вимогами щодо повернення кредиту, частина активів банку заморожується в формі непродуктивних. Такі втрати своїми розмірами можуть набагато перевищити прямі збитки від непогашеної позики.

Таким чином, вартість проведення ефективної кредитної політики та організації  кредитної роботи банку, включаючи  досвідчену команду кредитного аналізу та контролю, безперечно, значно нижча за витрати по управлінню проблемними кредитами та збитки, яких можна було уникнути.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3.2 Пропозиції  щодо ефективного управління  кредитними ризиками

 

Однією з найбільших проблем є відсутність системного підходу до управління банківськими ризиками. Щоб досягти успіхів у сфері діяльності, яка характеризується підвищеною ризиковістю, банкам необхідно створити та розвивати систему управління ризиками.

Система управління банківськими ризиками включає в себе:

• виявлення ризиків та аналіз їх вимірювання;
• встановлення нормативів і лімітів;
• управління активами і пасивами;
• реалізація кредитної політики;
• організаційна структура управління ризиком;
• методи управління ризиком і зменшення його рівня;
• системи внутрішнього контролю та аудиту;
• методика вимірювання ризиків;
• вимоги до звітності та документообігу;
• моніторинг.

Формування системного підходу  до управління банківськими ризиками означає удосконалювати усі вищеназвані елементи системи управління банківськими ризиками та запровадити всі ці елементи в комплексі.

Щоб вчасно виявити можливі ризики та виміряти їх, потрібно створювати спеціальні підрозділи в організаційній структурі банку, які б займались лише цими питаннями.

Одним з найважливіших  інструментів запобігання ризикам  є кредитна політика банку. Кредитна політика розробляється правлінням банку (або кредитним комітетом) і затверджується, як правило, радою  акціонерів банку. Кредитна політика призначена встановити ключові принципи, яких мусять дотримуватися менеджери  та керівники банку при плануванні кредитної діяльності і видачі кредитів.

Важливим розділом кредитної  політики є опис процедур виявлення  симптомів неблагонадійності кредитів, опис правил реагування на ці симптоми, опис поводження із ненадійними активами.

Слід використовувати  метод диверсифікації.

Метод диверсифікації полягає  у розподілі кредитного портфеля серед широкого кола позичальників, які відрізняються один від одного як за характеристиками (розмір капіталу, форма власності), так і за умовами  діяльності (галузь економіки, географічний регіон). Розглядають три види диверсифікації - галузеву, географічну та портфельну.

Метод диверсифікації слід застосовувати зважено та обережно, спираючись на статистичний аналіз і  прогнозування, враховуючи можливості самого банку і, насамперед, рівень підготовки кадрів. Диверсифікація потребує професійного управління та глибокого  знання ринку. Саме тому надмірна диверсифікація призводить не до зменшення, а до зростання  кредитного ризику. Адже навіть великий  банк не завжди має достатню кількість  висококваліфікованих фахівців, котрі  володіють глибокими знаннями в  багатьох галузях економіки, знають специфіку різних географічних територій, мають практичний досвід роботи з  різними категоріями позичальників.

Необхідно запровадити також  метод концентрації.

Концентрація є поняттям, протилежним за економічним змістом  диверсифікації. Концентрація кредитного портфеля означає зосередження кредитних  операцій банку в певній галузі чи групі взаємопов'язаних галузей, на географічній території, або кредитування певних категорій клієнтів. Концентрація, як і диверсифікація, може бути галузева, географічна і портфельна.

Визначення оптимального співвідношення між рівнями диверсифікації та концентрації кредитного портфеля банку є завданням, яке має  вирішувати менеджмент кожного банку  залежно від обраної стратегії, можливостей та конкретної економічної  ситуації.

Традиційними методами управління кредитним ризиком є установлення лімітів, та резервування.

Лімітування, як метод управління кредитним ризиком, полягає у  встановленні максимально допустимих розмірів наданих позик, що дозволяє обмежити ризик. Завдяки встановленню лімітів кредитування банкам удається уникнути критичних втрат внаслідок  необдуманої концентрації будь-якого  виду ризику, а також диверсифікувати  кредитний портфель та забезпечити  стабільні прибутки. Ліміти можуть установлюватися за видами кредитів, категоріями позичальників або  групами взаємопов'язаних позичальників  за кредитами в окремі галузі, географічні  території, за найбільш ризиковими напрямками кредитування, такими як надання довгострокових позик, кредитування в іноземній  валюті тощо. Лімітування використовується для визначення повноважень кредитних  працівників різних рангів щодо розмірів наданих позик. Кредитний ризик  банку обмежується встановленням  ліміту загального розміру кредитного портфеля, обмеження величини кредитних  ресурсів філій банку і т. ін.

Резервування. Створення резервів для відшкодування втрат за кредитними операціями комерційних банків як метод  управління кредитним ризиком полягає  в акумуляції частини коштів на спеціальному рахунку для компенсації неповернених кредитів. Формування резервів є одним  із методів зниження кредитного ризику на рівні банку, слугуючи для захисту  вкладників, кредиторів та акціонерів. Одночасно резерви за кредитними операціями підвищують надійність і  стабільність банківської системи  в цілому.

З розвитком ринкових відносин та ускладненням банківських операцій співвідношення між зазначеними  групами ризиків змінюється. Настає момент, коли створювати системи управління основними фінансовими та функціональними  ризиками виправдано й доцільно, а  згодом ці дії перетворюються на необхідні. Для вітчизняної банківської  системи такий момент уже настав. Треба зауважити, що функціонування загальнодержавної системи банківського нагляду та контролю за ризиками не може бути альтернативою створенню власних внутрішньобанківських методик аналізу та систем управління ризиками. Центральні банки підходять до оцінювання ризиків з позицій нагляду за діяльністю банківської системи в цілому, а найпоширенішим підходом до реалізації даної функції є встановлення нормативів і лімітів, проведення перевірок на місцях. Крім того, центральні банки контролюють певну групу ризиків, таких як ризик ліквідності, платоспроможності, кредитний і валютний, водночас оцінка деяких важливих видів ризиків, наприклад, ризику зміни відсоткових ставок, ринкового ризику, не проводиться. Отже, лише деякі положення й елементи методики аналізу та оцінювання ризиків центральних банків можуть бути включені до складу власної системи управління ризиками кожного банку.