Воєнна поезія у нериторичному аспекті

Ліричний елемент –  у раптових емоційних сплесках, спонтанних, високих за своїм емоційним тоном  – патетичних, як у вірші «В безсонну ніч». З’являється метафоричний образ «тонкостанної мадонни», але він є антитезний, Тичина наголошує на тому, що його Батьківщина не слабка, вона має сили захистити синів своїх, бо вона «матір дужая». На думку І. Мацько, це «спростування — тобто доказ від протилежного, або аргумент від опонента, який бачить істину інакше або в чомусь іншому» [Мацько 2003, с.94]. У цій поезії постає перед нами Україна не тільки катована, що в «стражданнях не спить», а й та, яка «пожежно-блискно-горобино вся боротьбою гомонить». Використання власне авторських оказіоналізмів надає творові оригінальності, витонченості, вносить певний «тичининський» колорит.

Дослідники констатують, що метафора функціонує у різних текстах  неоднаково. І. Кобозєва з цього приводу зазначає: «У поетичному тексті головними функціями метафори визнаються естетична (метафора як прикраса мовлення) й активізаційна (метафора як засіб активізації сприйняття адресата), тоді як пізнавальна відходить на другий план. У науковому дискурсі на перше місце виходить пізнавальна, евристична функції метафори, які дають змогу осмислити новий об’єкт дослідження, спираючись на знання про інші типи об’єктів. Важлива для наукового дискурсу й аргументативна функція метафори як засіб переконання у правильності (правдоподібності) тез і постулатів, що висуваються» [Кобозева 2001, с.136].

Загалом можна говорити про  розробку поетом особливої форми  ліричного вірша, де синтезуються говірні  й ораторські інтонації. Слід відзначити, що у порівнянні з попередньою  збіркою, ораторський вірш збірки «Перемагать  і жить» значно простіший, симетричніший, логічніший. Це диктувалося вимогами часу, орієнтацією на масового читача. Не загалом синтаксичні повтори, а синтаксичний паралелізм, тотожність початків у вірші. «Синтаксичний паралелізм — це таке становище компонентів синтаксичної структури, коли її члени не залежать один від одного і характеризуються спільними лініями синтаксичних зв’язків» [Загнідко 2001, с.154]. Цікаво порівнювати лексико-семантичну природу цих сполучень, адже кожна, фактично, варіює ту саму думку, тільки на іншому щаблі.

«Пісня про Зою Космодемянську» - твір героїчного ладу. Тичина окреслює постать юнки-героїні – рішучої, безкомпромісної у своїй готовності до боротьби. Від народних інтонацій, прокльонів, гнівних слів («стережись тепер, німото, проклята, погана») до притишено-ніжних, коломийково-співучих інтимізованих призначень скеровується пісенна течія. Мужньо і водночас зворушено звучить кінцівка:

Ми поборем! Станем звіру 

грізною грозою!

Будь же славна, комсомолко,

сестро наша Зою!

Гармонійно вплетений  у сюжет твору образ дівчини  комсомолки Зої Космодем'янської, винесений  у заголовок поезії. Х. Перельман у своїй роботі з теорії аргументації виносить як один із видів аргументації – аргументацію за допомогою зразка. «Зразками можуть слугувати особи або групи осіб, престиж яких підвищує значущість їхніх вчинків. Авторитет особи, що визнається a priori, становить ту передумову, на основі якої буде зроблений висновок, що рекомендують поведінку певного типу. Невідомих особі не наслідують, для цього треба володіти мінімумом престижу» [Перельман 1987, с.219]. Зоя була типовою радянською комсомолкою — молодою людиною, вихованою на радянських комуністичних закликах та без усякого життєвого досвіду. Тому вона повністю підходила під ідеалізований образ Героя Радянського Союзу. «Часом на того, хто для інших є зразком і натхненником, накладаються зобов'язання, які й визначають його поведінку» [Перельман 1987 с.221]. Саме цим аргументом, як ми вже бачили користується Тичина.

 

ІІІ.4. Поезія «Я утверждаюсь» - твір радянської класики.

 

У поетичному дискурсі Павла  Тичини ми бачимо громадянський пафос, який він спрямовує на аудиторію. Автор вибудовує особливі стосунки із читачем. Вірш «Я утверждаюсь» цілковито  можна віднести до радянської класики. Поезія найяскравіше ілюструє трикомпонентну конструкцію «автор» - «текст» - «читач», тому зупинимося тут детальніше.

Цитуючи рядки:

Я єсть народ, якого

Правди сила

Ніким звойована ще не була,

акад. О. І. Білецький писав  про П. Тичину, що він дійсно заслужив це право говорити від імені всього народу, «заслужив право бути глашатаєм його Правди» [Білецький 1966, с.47]. Поетове «я» тут невіддільне від образу народу. Вживання займенника «я» поряд з іменником «народ» ніби висуває на перший план тему народу, яка, зрештою, конкретизується отим авторовим «я», стає особистішою, відчутнішою. Таким чином, бачимо використання зв’язки «єсть» для позначення еквівалентності. Це дієслово відрізняється від тих випадків, коли він вводить визначення. У даному разі ми маємо справу із синекдохою. Цього прикладу досить для ілюстрації часткового скорочення сем, яке призводить до розширення значення слова, тобто надає йому загальний характер. Ми можемо стверджувати, що синекдоха «я єсть народ» надає висловлюванню абстрактний, філософський характер, який значно виділяється на фоні конкретного контексту.

Сполучення «Правди сила» в змісті твору виступає узагальнюючим символом: це і нескорений радянський народ, і священні революційні ідеали загальнолюдського прогресу. Після антитезних слів «біда», «чума» («Яка біда мене, яка чума косила!») знову образ сили: «А сила знову розцвіла».  Динаміка анафористичного «щоб жити» сягає верхньої точки в особовому дієслові («бо я живу»),  яке до того ж є логічним градаційним завершенням займенниково-дієслівного повтору «я стверджуюсь, я утверждаюсь». У літературознавчому словнику-довіднику, у якому подається визначення терміна «анафора», читаємо, що «анафора почасти виконує важливу композиційну функцію у ліричному сюжеті»[Гром'як 2007, с.87] Таким чином, П.Тичина підкреслює, що заради життя, він ладний на все. Це відбувається саме через те, що він живий. Отже, маємо два поняття, які водночас доповнюють і взаємозамінюють одне одного.

Викривальна спрямованість  твору не обмежується загальною  констатацією сил зла, протиставлених образові радянського народу.  Безпосереднім  звертанням  «Тевтоніє!» називається об’єкт народної ненависті. Тепер у поетичному арсеналі П. Тичини зневажливо-гнівні рядки: «Ти думала — тобою весь з’їдаюсь?», «Фашистська гидь, тремти!», якими поет таврує ворога. Відповідно до цього в розвитку конкретизується і образ радянського народу, образ невпокореної сили.  Звертання до синів, «червоних українців»,  логічно розвиває вокативний характер цілісної структури вірша. Однак це звертання — антипод у порівнянні до «Тевтоніє!», «Фашистська гидь». Досить примітно, що тут метафорою є колір – «червоні українці», тобто маємо один із досить рідкісних випадків (за визначенням Групи µ) «моносемічної лексеми» [Група µ 1986, с.235], яка таким чином усвідомлюється як синекдоха. Червоний колір символізує боротьбу, опір гнобленню, а також кров, пролиту в боротьбі. Таке його значення прийшло в Україну з революційним рухом, який набирав чинності в Російській імперії з другої половини XIX століття.

 Згадка про батьків,  синів, українські, російські, білоруські ниви — це також промовиста конкретика, за якою — образ народу. Звертаємо увагу, що це так само синекдоха. Як бачимо, автор неодноразово використовує цей прийом, одночасно переконуючи в тому, що він не покидає народ, що він є народ, і що ми можемо на нього покладати надії.

З’являється лексико-синонімічне вираження образу радянського народу: «своїх орлів скликаю, кличу, зву». Метафоричне «орли», співвідносне з поняттям «народ», підготовлене попереднім контекстом, зокрема смисловою структурою словосполучення крильми позгортаюсь. Метафора таким чином роз’єднує кордони тексту, створює уявлення «відкритості», робить текст більш містким. Ряд науковців (Група µ) пропонують думку про те, що «таким чином метафора розглядається як невиправдане насилля над текстом» [Група µ 1986, с.239]. Але ми візьмемо на себе відповідальність не погодитися із цим твердженням, наголошуючи на тому, що Тичина досить часто у своїй поезії вводить метафори і вони мають функції конкретизації об’єкта, підкреслення першочергового значення народу у боротьбі проти запеклих ворогів Союзу. Читач усвідомлює це не як насилля над текстом, а як розстановку відповідних акцентів, визначення пріоритетів.

У випадках використання метафор  сам факт літературності виявляється  тільки через контекст [Селіванова 2006, с.13.]. Маємо певну ненадійність тексту, але ця ненадійність компенсується естетичним ефектом, який замінює собою трохи пригаслу поетичну функцію.

Вважаємо за доцільне звернути увагу на присутність у тексті порівняльних зворотів «гляджу їх, мов пшеницю ярову», «добробут в нас підніметься, як ртуть», «пущу над сонцем хмарку, як брову». Ці канонічні порівняння вводяться за допомогою прийменника «як» (мов). Така структура звичайно пом’якшує раціональний характер відносин, який вводить сполучник «як». Він ставить акцент на частковому характері схожості порівнюваних об’єктів і перешкоджає повному взаємовиключенню понять. Отже, маємо не буквальне порівняння, а метафоричне, що досягається шляхом переносного значення, а не буквальної схожості.

За твердженням М. Маслєнікова, «Порівняння є головним методом пізнання об'єктивного світу за допомогою конкретних образів, а не абстрактних понять, один з найважливіших механізмів, якими володіє людина для передачі та породження нових знань» [Масленников 1968, с.58]

Звертаємо увагу на часте  використання риторичних фігур у  поезії. Це фігури, що виражають захоплення, яке мали б зрозуміти всі, приєднатися до мовця. Тобто народ, до якого промовляє Тичина – це довірені люди, це маса, на яку він покладає надії у боротьбі. Проте у них може бути елемент протиріччя, коли мовець окликом висловлює для когось захоплення чимось, але сам його не поділяє, може навіть обурюватися. Це яскраво ілюструють рядки «Ти думала тобою весь з'їдаюсь?». Слід зауважити, що фігура риторичного запитання не є такою простою, як здається на перший погляд. «Хоча відповідь усім відома, але автор може ставити провокаційні запитання, тому що в нього на це запитання є зовсім інша відповідь (всі думають так, а насправді все інакше)» [Група µ 1986, с.247]. У такий спосіб створюється стилістичний ефект оманливого очікування. Тому Є. Клюєв [Клюєв 1999, с.167] вважає, що риторичне запитання, як і риторичний оклик та риторичне звертання, — це фігури, що ґрунтуються на критерії щирості.

Не можна не помітити у  поезії тавтологію «злодюг злодійських». Ця фігура, яка має семантику ворожості, ненависті дає ідейно-естетичну мотивацію, стає виразною стилісимемою.

Образна динаміка вірша П. Тичини твориться на основі композиційно-смислової співвіднесеності лексем «народ», «я», «сила», «орли», що характеризуються різними силовими лініями на семантичному і стилістичному рівнях. Усі ці образи зрештою складають певний семантичний код, тобто вони вибудовують певне тематичне коло, стверджуючи ідею невмирущої величі народу.

ВИСНОВКИ ДО ІІІ РОЗДІЛУ

 

У третьому розділі було розглянуто поняття «переконання»  у довідковій літературі та монографіях  і перенесено це поняття на поезію. Дослідники відзначають функції  засобів переконання у літературі, у структурі твору, зокрема у  характеротворенні літературного  образу. Нами прочитується поезія Тичини крізь призму її переконувальної  сили.

У дослідженнях аналізованих збірок ми послуговувалися двома  з трьох основних принципів, які  використовували ще античні знавці риторики «movere», «delectare». Це перекладається відповідно як «спонукати», «порушувати пристрасті», і «розважати», «доставляти насолоду».

Дослідивши три збірки П. Тичини 1941 – 1942 років «Воля непреложна», «Тебе ми знищим – чорт з тобою», «Перемагать і жить» ми дійшли висновку, що Тичина використовує метафору, як основний засіб художньої аргументації. Окремо А. Чудінов аналізує прагматичну функцію метафори, аргументуючи свою позицію тим, що «метафора є потужним засобом перетворення політичної картини світу, яка існує в свідомості адресата, спонукання його до певних дій і формування у нього необхідного адресанту емоційного стану» [Чудинов 2003, с.276].

Виділяємо три основні  характеристики поезій збірок:

▪ інтертекстуальність;

▪ ізотопічність;

▪ риторичність.

Неодноразово у поезії постають яскраві образи авторитетних осіб, що створює ефект аргументації за допомогою зразка.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВИСНОВКИ

 

Тема курсової роботи «Засоби переконання у поезії радянських авторів на прикладі збірок Павла Тичини воєнних років» зумовила структуру дослідження. Вивчення творчості тичининських збірок відбувалось двома шляхами. Критичні студії, присвячені вивченню окремих збірок, були нечисленними і переважно мали схвальний характер (роботи С. Шаховського, О. Губара, А. Іщука, Л. Ставицької). Дослідники звертали увагу передовсім на персонажів, образну систему, символічну характеристику, тематику, проблематику, композицію, жанрову форму поезій. Досить добре досліджено поезію «Я утверждаюсь» і поему «Похорон друга». Другий шлях вивчення збірок був більш об'ємним і представлений чималою кількістю літературознавчих статей. Це публікації Н. Костенко, М. Плющ, Г. Колесника, Л. Новиченка, Ю. Лавріненка, В. Стуса, О. Білецького, де були дослідженні основні етапи творчості митця, проведено аналіз тематико-проблематичних рівнів збірок загалом і деяких поезій зокрема. Вчені артикулювали громадський пафос віршів, жанрову неоднозначність творів, відмітили стильові особливості поезій.

Проте на сьогодні не існує  жодного дослідження, де б поезія розглядалась під кутом зору неориторики, а саме теорії аргументації. Не існує  таких робіт, де б збірки воєнних  років були проаналізовані комплексно. На наш погляд, слід звернути увагу  на незвичне домінування метафори у  різних її іпостасях.

Для дослідження засобів  переконання у поезії Тичини була опрацьована довідкова література з поняття «теорія аргументації», «переконання». Попри часте звернення  науковців до цього терміну, одностайної  думки немає.

Щодо теорії аргументації, то за основу ми вирішили взяти роботу Х. Перельмана та Ольбрехта Титеки «Нова риторика. Трактат про аргументацію». Вважаємо, що це є грунтовним доробком з теми, що нас цікавить. Щодо виокремлення риторичних фігур ми послуговували підручником «Основи риторики» І. Л. Мацько та працею бельгійських вчених «Загальна риторика» (Група µ).

Розглядаємо поезії крізь призму трьох  основних напрямків впливу на аудиторію  – розум, емоції, естетичний смак.

У третьому розділі нашої  пошукової роботи, ми розглянули наявні у поезії силістичні засоби переконання  і дійшли висновку, що: