Воєнна поезія у нериторичному аспекті

Українську поезію, як зазначає Л. Ставицька [Ставицька 1991] «важко уявити без мистецької верховини творчості Павла Тичини – поеми «Похорон друга» [Ставицька 1991, с.5]. Дослідниця робить повний літературознавчий аналіз поеми, торкаючись таких основних питань: головні персонажі, образна система, символічна характеристика, тематика, проблематика, композиція. Цю думку дослідниця аргументує таким чином: «Через усю поему проходить тема горя і скорботи, навіяна музикою похоронного оркестру. Поет так майстерно зумів увести цю тему у твір, що музика реквієму фізично відчутна» [Ставицька 1991, с.7]. Автор у підсумку наголошує: «Якщо одним словом охарактеризувати поетику твору Тичини, то буде слово багатоголосся» [Ставицька 1991, с. 9].

З іншої сторони поему  характеризує А. Іщук [Іщук 1954], наголошуючи, що «поема є не лише результатом поетових міркувань і роздумів, що виникли тільки в період Великої вітчизняної війни» [Іщук 1954, с.139]. Одним із перших дослідників автор наголошує на філософській основі марксистської діалектики, піднімає питання буття, боротьби, життя, смерті і безсмертя. Цікавим є трактування думки дослідника про витоки ідей П. Тичини з марксистської ідеології. Він аргументує свою думку так: «Без могутньої зброї – наукового марксистського методу пізнання дійсності – неможливо збагнути всю моногранність життя» [Іщук 1954, с.140]. На думку дослідника, ліричний герой збагнув одну важливу істину, що «усе в нові на світі форми переходить, що життя тримає строгу послідовність, що здається хаосом тонкий лад» [Іщук 1954, с.143]. Науковець, підсумовуючи загальну думку колег, наголошує на багатоплановості та поліфонічності, які складною й оригінальною формою нагадують музичну симфонію. На думку А. Іщука, новаторська суть таланту Павла Тичини виявилася з особливою силою у поемі «Похорон друга». Він якось розширив наші уявлення про жанрові форми літератури, з граничною якістю показав, як можна досягти повної гармонійності соціалістичного змісту й національної форми у літературному творі.

Цікавою статтею у нашому розумінні, є стаття О. Губара [Губар 1981]. Він зазначає, що «Похорон друга» - це «героїчна поема-симфонія» [Губар 1981, с.194]. Автор утверджує думку про те, що поет зосередив увагу на внутрішньому світі оповідача, який є узагальнюючим образом радянської людини-патріота. Війну показано крізь призму його психологічного і філософського сприйняття. Тому про поему слід говорити, на думку О. Губара, як про твір філософсько-психологічного характеру. це є новим визначенням у літературній критиці цього періоду. Підсумовуючи досвід критиків, автор наголошує на філософському підґрунті поеми.

Дослідний С. Шаховський [Шаховський 1968] дає ідейно-тематичний аналіз поеми «Похорон друга». Він визначає жанрову форму: «філософська поема, концепція якої полягає в тому, що діяльність людини спрямована на благо народу, сильніша за смерть» [Шаховський 1968, с.54]. Загалом він приєднувався до попередніх зауважень літературних критиків.

Визначаючи основну думку  поезії «Я утверждаюсь» як всепоборність  сили народу, яка виявляється в  перемозі над фашизмом, С. Шаховський [Шаховський 1968] намагається проаналізувати основні позиції, які проголошував П. Тичина. Він наголошує на ідеї невмирущої величі народу, його творчого генія. У цій поезії «звучить впевненість у силі народу» [Шаховський 1968, с.51], як зазначає критик.

Дещо по-іншому інтерпретує  основну думку вірша «Я утверждаюсь» відомий український літературознавець, критик і публіцист О. Губар [Губар 1981], аргументуючи свою думку таким чином: «Вірш, надиханий презирством до «фашистської гиді», полум’яною любов’ю до радянського народу» [Губар 1981, с.198]. Критик з цілковитим правом відносить цю поезію до творів радянської класики.

ВИСНОВКИ ДО І РОЗДІЛУ

 

З огляду на проаналізовану літературу нами було зроблено висновок, що дослідники зауважили основні  теми, проблемні рівні визначених збірок. Звернули увагу на підґрунтя  творчості, на вплив біографії П. Тичини на поетичний доробок. Загалом ми маємо схвальні оцінки поезій, не дивлячись на неоднозначність сприйняття П. Тичини суспільством. читачами. Як зазначали попередньо, найбільше уваги було приділено поезіям «Похорон друга» і «Я утверждаюсь».

Л. Новиченко [Новиченко 1959] так пояснював інтерес критики до творчості П. Тичини: «перед нами – цікава і своєрідна сторінка історії становлення соціалістичного реалізму в українській поезії» [Новиченко 1959, с.125]. Парадоксальним, однак, виглядає те, що, подаючи «життєпис поета і громадянина» [Шаховський 1968, с.52], дослідники зосереджуються передовсім на аналізі раннього П. Тичини, який. як зауважить пізніше М. Коцюбинська [Коцюбинська 1989], - «окреме, самодостатнє, чітко окреслене історико-літературне явище» [Коцюбинська 1989, с.46]. Натомість, збірки, які ґрунтувались на канонах соцреалістичного письма, характеризується оглядово.

Отже, соцреалістична поезія П. Тичини як зразок нової естетичної якості досі залишається мало прочитаною. Тому твердження О. Білецького [Тичина 1981], про «найменш вивчений останній період творчості П. Тичини» [Тичина 1981, с.39], висловлене ще на початку 60-х років ХХ століття у передмові до видання творів П. Тичини, залишається актуальним.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІ

ПОНЯТТЯ «ПЕРЕКОНАННЯ» Й  «ТЕОРІЯ АРГУМЕНТАЦІЇ» В ГУМАНЫТАРНИХ НАУКАХ

 

Переконання – метод впливу, засобами на свідомість особистості через звернення до її власного критичного судження. На відміну від навіювання, основу переконання складає логіка, доказ з метою вироблення власних поглядів та критеріїв [Шапар 2005, с.86].

 

ІІ.1. Переконання як предмет теорії аргументації.

 

Теорія аргументації вивчає ті різноманітні дискурсивні прийоми, які дозволяють підсилювати чи змінювати переконання аудиторії.

Переконання - одна з центральних  категорій людського життя і діяльності, і в той же час це складна, суперечлива категорія. Мільйони людей можна переконати в тому, що вони покликані побудувати «новий прекрасний світ», і вони, живучи у злиднях і приносячи неймовірні жертви, будуть всюди бачити паростки цього світу.

Переконання вивчається багатьма науками: психологією, логікою, лінгвістикою, філософією, риторикою, теорією соціальної комунікації та ін.

Особливе місце серед них займає неориторика. Ця теорія відповідає на такі питання, як способи обґрунтування і спростування переконань, залежність цих способів від аудиторії і обговорюваної проблеми. Своєрідність обґрунтування в різних областях мислення та діяльності – від природничих та гуманітарних наук і до ідеології, пропаганди й мистецтва.

 

ІІ.2. З історії теорії аргументації.

 

Теорія аргументації почала поступово складатися ще в давнину, у період, названий К. Ясперсом «осьовим часом» [Ясперс 1994 с.283], коли майже одночасно в Китаї, Індії та на Заході намітився прорив міфологічного світогляду, що засвідчив перехід від міфу до логосу. Незадоволена поясненням світу у формі міфу, людина все більше апелює до свого розуму. Починає формуватися наука логіка, що вивчає закони й операції правильного мислення, а разом з нею і теорія аргументації. Біля витоків останньої в Древній Греції стояли Сократ, Горгій, Платон та ін., які розвивали її проблеми в рамках теорії ораторського мистецтва, або риторики.

Зараз можна говорити про  становлення нової теорії аргументації,що складається на стику цілого ряду наук і враховує певною мірою досягнення сучасної логіки, методології наукового пізнання, філософії науки, філософської герменевтики, соціальної психології, лінгвістики та ін.

У формуванні головних ідей нової теорії аргументації важливу  роль зіграли роботи X. Перельмана, Г. Джонстона, Ф. Ван Еемерена, Р. Гроотендорста та ін

У теорії аргументації аргументація досліджується у трьох взаємопов'язаних аспектах: у логіко-епістемологічному, у соціальному і, нарешті, в історичному[Івін 2002 с.275].

Івін О. виділяє три такі області і, відповідно, три основні різновиди аргументації: теоретична, практична і художня [Івін 2002 с.276]. Теоретична аргументація, у свою чергу, розпадається на природничо-наукову і соціально-гуманітарну, практична - на ідеологічну та утопічну.

Аналіз аргументації як людської діяльності, що має соціальний характер, передбачає дослідження тих аудиторій, в яких розгортається аргументація. Найвужча аудиторія включає тільки того, хто висуває певне положення або думку, і тих, чиї переконання він прагне зміцнити або змінити. Вузькою аудиторією можуть бути, наприклад, дві людини, які сперечаються або вчений, який висуває нову концепцію, і наукове співтовариство, покликане її оцінити. Більш широкою аудиторією в цих випадках будуть всі ті, хто присутній при суперечці, або всі ті, хто залучений до обговорення нової наукової концепції, включаючи й неспеціалістів, завербованих на якийсь бік завдяки пропаганді. Вивчення соціального виміру аргументації передбачає також аналіз залежності манери аргументації від загальних характеристик того конкретного цілісного суспільства або спільноти, в рамках якого вона протікає.

Вивчення історичного  виміру аргументації включає три тимчасові зрізи:

• облік того історично конкретного проміжку часу, в який має місце аргументація і який залишає на ній свій слід;

• дослідження стилю мислення історичної епохи і тих особливостей її культури, які накладають незгладимий відбиток на будь-яку аргументацію, що відноситься до даної епохи;

• аналіз тих змін, яких зазнає аргументація протягом усієї людської історії.

Класифікації основних вживань мови, функції, або вживання, мови - це ті основні завдання, які вирішуються за допомогою мови у процесі комунікації та пізнання.

З точки зору теорії аргументації, особливий інтерес представляє опис функцій мови теорією мовних актів. Ця теорія набула широкої популярності в останні три десятиліття, хоча в її основі лежать ідеї, висловлені англійським філософом Дж. Остіном ще у 1955 р. Надалі ці ідеї були розвинені і конкретизовані Дж. Сюрлем, П. Стросономідром.

 

ІІ.3. Теорія аргументації за Х. Перельманом.

 

Звернемося до теорії аргументації, виділеної Х. Перельманом та Ольбрехтом-Титекою. Теорія аргументації виникла як результат розколу традиції аподіктичного картезіанського розуму «Наш метод, — пише Перельман, — радикально відрізняється від способу соціальних, політичних і філософських міркувань по моделі, запозиченій з дедуктивних і експериментальних наук» [Перельман 1987, с.213]. Розрив «нової риторики» [Перельман 1987, с.216] з картезіанською традицією, що панувала три століття в західній філософії, означає також «відновлення античної риторики і грецької діалектики» [Перельман 1987, с.217], мистецтва переконувати, вести дискусію й уміння вирішувати складні проблеми. Х. Перельман, сповнений бажанням відродити цю «славну вікову традицію». Це не проста техніка пропаганди. Вивчення риторики показує, що людина складається не лише з емоцій і душевних поривів, з одного боку, і холодних висновків — з іншою. Поряд з раціональним є ще і людина розсудлива. Нова риторика намагається вирвати з провалля свавілля та чистої емоційності світ цінностей, що потребують підтримки з боку розуму. Це добре розуміли древні греки, особливо Арістотель, автор «Топіки» та «Риторики».

Х. Перельман виділяє три типи аргументів за допомогою апеляції до приватного випадку. Це такі типи:

▪ аргументація за допомогою  прикладу;

▪ аргументація за допомогою  ілюстрації;

▪ аргументація за допомогою  зразка та антизразка.

Аргументація за допомогою прикладу.

«Використання аргументації за допомогою прикладу, частіше за все вимагає від нас переходу від прикладу до приватного висновку, не формуючи при цьому правила  – так називають «аргументацію  від приватного до приватного» [Перельман 1987, с.209]. Не зважаючи на те, у який спосіб подається приклад, яким чином не були подані розмірковування, приклад повинен мати «статус факту» [Перельман 1987, с.210], хоча б попередньо. Звертаючи увагу на цей «статус» оратор отримує зацікавленість та довіру аудиторії, тобто переваги. Незгода з прикладом дуже сильно послаблює в очах тезу, яку пропонує оратор. Автор статті підводить нас до наступного висновку: якщо оратор має на меті використовувати велику кількість прикладів, для доведення своїх аргументів, то краще використовувати «принцип важеля» [Перельман 1987, с.211].

Найчастіше аргументація має на увазі підведення аудиторії  до осмислення суперечливого факту, тобто до усвідомлення того, що факти, які визнає людина порушують ті правила, які є визнані нею. Як приклад  Х. Перельман подає історію з дитиною та цукерками. «Дитина має знайти цукерки, які знаходяться під синіми картками; коли вимальовується тенденція до вибору дитиною синіх карток, вводять новий дослід, у якому під синіми картками уже немає цукерок. Таким чином, не дивно, що при аргументації стає можливим використання суперечливих прикладів з метою не тільки скасування правила, а й його виявлення» [Перельман 1987, с.213].

Аргументація  за допомогою ілюстрації. Від прикладу ілюстрацію відрізняє статус того, правила, яке вона підкріплює. Х. Перельман порівнює приклад та ілюстрацію: «У той час, коли приклад має обґрунтовувати правило, мета ілюстрації – підкріпити впевненість слухача у правильності уже відомого і прийнятого правила шляхом приведення приватних випадків, які пояснюють загальний виклад, демонструють його значення за допомогою цілого ряду можливих застосувань. Вибір ілюстрації підлягає дещо іншим правилам. Тоді як приклад має виглядати беззаперечним фактом, ілюстрація має право викликати сумніви, але вона має яскраво діяти на уяву, для того, щоб заволодіти увагою слухача» [Перельман 1987, с.214].

Автор підводить нас до таких цікавих фактів, коли може зустрічатися ілюстрація ефектна, неочікувана, раптова, така, яка сама по собі може забезпечити оцінку сфери діяльності. Наприклад, Шевальє де Мере ілюструє так твердження про те, що коханий  тільки той, хто вміє подобатися: «Коли  я думаю, чому Господь любить одного і не любить іншого, то я не знаходжу жодної причини, крім чарівності, яке  бачать в одному і не знаходять  в іншому, і я переконуюсь, що найкращий  і можливо єдиний засіб досягти  спасіння – це вміння Йому подобатись» [Тарасов 1979 с.128]. Таким чином, ця неадекватна ілюстрація виконує функцію іронії.