Воєнна поезія у нериторичному аспекті

Аргументація  за допомогою зразка і антизразка. Існує різна імітація поведінки, вона може бути раптовою, або буває так, що до неї готуються завчасно. Аргументація при цьому буде засновуватися на якомусь зразку. «Зразками, - зазначає Х. Перельман, - можуть бути особи або групи осіб, загальний престиж яких підвищує вагомість їх вчинків. Авторитет особи, який визнається апріорі, робить ту передумову, на основі якої буде зроблений висновок, тобто рекомендована поведінка певного типу» [Перельман 1987, с.219].

Відомі зразки звичайно призначені для загального наслідування, а в  інших випадках такий зразок розрахований на вузьке коло людей або навіть тільки на одного автора, а іноді  ми маємо справу з моделлю, яка  може бути використана тільки за відповідних  обставин: «Поводь себе як зразковий  батько сім'ї, люби того, хто поряд, як самого себе, вважай за істину тільки ті висловлювання, які сформульовані  так чітко і зрозуміло, як висловлювання  «я розмірковую, тому я існую» [Перельман 1987, с.220].

Таким чином, якщо зразок дозволяє рекомендувати визначену поведінку, то вказівки на відштовхуючий приклад, на антизразок, дозволяє від нього  відсторонитися. Відштовхуючи від себе, антизразок вільно або вимушено пародіює власну поведінку, а іноді навіть звертає його у провокацію. «Пропонуючи  іншому зразок чи антизразок і обмежуючи  його роль тільки конкретними обставинами, ми маємо на увазі, що самі рівним чином  намагаємося наблизитися чи навпаки  відділитися від нього» [Перельман 1987, с.224]. Автор наводить приклад, коли батько каже сину, що в його віці, Наполеон був першим учнем у класі, а  син відповідає, що у вік батька Наполеон був імператором. Таким  чином, аргументація за допомогою зразка та антизразка може самовільно переноситися і на самого оратора: той, хто декламує про свою віру підкріплює свої слова  тільки своїм авторитетом. Його власна поведінка може слугувати зразком, спонукаючи поводитися так, як це робить він, або, на противагу відвертати від  його послідовності дій, якщо вона є  антизразком.

Таким чином, ми простежили схеми побудови аргументації, які  можемо спроектувати на поезію П. Тичини і використовувати у майбутньому. Ґрунтовна робота Х. Перельмана та Ольбрехта-Титеки «Нова риторика. Трактат про аргументацію» стане основою при написанні практичної частини.

 

ІІ.4. Основи неориторики за роботою «Групи µ».

 

У риториці все підпорядковане мистецтву  переконання. На етапі інвенції — це підбір матеріалу, у диспозиції — його розташування, в елокуції — добір мовних засобів та способів їх подачі. Ми зупинимося власне на художніх засобах переконання, які відносяться до розділу «елокуція».

У сучасній риториці розділ елокуції складається з двох частин: вчення про стилі та вчення про фігури як про принципи й засоби фігурального вираження думки у мові. У цьому розумінні вчення про фігури включає тропіку і власне фігури як побудови, що виражають фігуральність думки. Дещо відмінним від традиційного є трактування фігуральності та дії основних тропів — метафори, метонімії, синекдохи, гіперболи та інших — в теорії фігур, яку розробила і висвітила у праці «Загальна риторика» «Група µ» (від першої літери грецького слова metafora — переміщення, віддалення) бельгійських вчених Ж. Дюбуа, Ф. Еделін, Ж.-М. Клінкенберг, Ф. Менге, Ф. Пір, А. Трітон [Група µ 1986].

Виходячи  з традиційно усталеного визначення стилю як мовного відхилення від звичайного практичного вираження думки, вони вибудовують конструкцію двох рівнів мови. Якщо є відхилення, то має бути норма, від якої щось відхиляється. Цю норму можна вважати точкою відліку для відхилення. До цього нульового ступеня ближчою буде практична побутова мова, яка є переважно номінативною, однозначно називною. Проте й практична мова не позбавлена фігуральних відхилень.

Використовуючи  розмежування: «норма» і «відхилення», практична і художня мова (як функціональні різновиди) — можна вибудувати конструкт, що схематично виглядатиме так:

У середні віки, коли поширювався погляд на риторику як науку прикрашання промов і власне вся практична риторика зосереджувалася на фігурах. Ритори нараховували до 200 фігур, розмежовуючи найтонші відтінки логічних, паралогічних і риторичних значень. У сучасній літературознавчій стилістиці, лексикології називають переважно три тропи - метафору, метонімію і синекдоху, що виникають в результаті семантико-функціонального переносу. Здатність мови до тропеїчності робить її багатшою на переносні значення й відтінки, динамічнішою, свіжішою й образнішою.

ВИСНОВКИ ДО ІІ РОЗДІЛУ

 

Отже, нами було опрацьовано  словникові й підручникові статті, а також монографії, присвячені питанню  визначення терміна «переконання». Загалом було опрацьовано дев’ять  словникових статей із зазначеною термінологією.

Наступним етапом є опрацювання  матеріалів з неориторики та теорії аргументації. Використовуємо зо основу роботу Х. Перельмана та Ольбрехта-Титеки «Нова риторика. Трактат про аргументацію», де подається переконання за трьома напрямами: аргументація за допомогою прикладу, аргументація за допомогою ілюстрації, аргументація за допомогою зразка та антизразка. Неодноразово посилаємося на підручник О. Івіна. Цими роботами послуговуємося передовсім як матеріалом характеристики та функціонування різних мовних та стилістичних засобів.

Не можна не згадати працю бельгійських вчених Ж. Дюбуа, Ф. Еделін, Ж.-М. Клінкенберга, Ф. Менге, Ф. Піра, А. Трітона «Загальна риторика» «Групи µ». Тут ми знайомимося з надзвичайними можливостями метафори та синекдохи як одних з видів риторичних фігур.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ ІІІ 

ВОЄННА ПОЕЗІЯ У НЕОРИТОРИЧНОМУ АСПЕКТІ

ІІІ. 1. Переконувальний пафос віршів збірки «Воля непреложна».

 

Відчуваючи потребу говорити зі своїм народом про великі й  невідкладні завдання, Павло Тичина знаходить такі слова й способи  вислову думки, які б звучали  в унісон настроям і переживанням народу, які б виховували в народу почуття обов’язку перед рідною землею, гартували його волю до боротьби за перемогу. Це яскраво ілюструє поезія «Ми йдемо на бій».

Вагоме місце тут займають риторичні запитання та оклики. На думку І. Мацько, запитання ставляться у двох випадках: «Коли відповідь зовсім не відома, або коли вона очевидна» [Мацько 2003, с.214]. Ми бачимо, що після кожного питання є логічне твердження, тобто обґрунтування думки автора щодо всім відомого факту. Таким чином, головним стає впливовість, переконливість автора. Ці запитання типу: «Це знову напад? З ворогом на бій?» призначені викликати ілюзію розмови, діалогу, що начебто відбувається у присутності читача і за його участю. Звернімося до теорії аргументації, запропонованої Х. Перельманом. Використовуємо прийом аргументації за допомогою прикладу. Так, наведений приклад має статус факту, навіть попередньо. На запитання: «Чого той ворог нападать спішить?» маємо три варіанти відповіді, це і є приклади. Ставлячи це запитання автор заздалегідь має перевагу. За твердженням Х. Перельмана, «незгода з прикладом сильно підвищиться в очах читача, якому пропонується ця теза» [Перельман 1987, с.210]. Таким чином, вибір прикладу, як елементу доказу дає авторові обов’язки, що нагадують обітницю.

За словами О. Івіна «Будь­який вид мистецтва є специфічною формою віддзеркалення дійсності шляхом її відтворення у матеріалі даного виду художньої аргументації. Передача глядачеві певної суми утилітарно корисних відомостей – одне із завдань художньої діяльності людей» [Івін 2002, с.126].

Павло Тичина створює гостру сатиру на фашизм у памфлеті «Свиня-наполеончик». Він звернувся до традиційного фольклорного образу свині, який часто вживається у літературі. За одним із словників, свиня - символ родючості, процвітання, добробуту, розкоші. Кожен рядок твору глузливий і гострий. Перед нами постає «шельмувато-знахабніла фігура метушливого фашистського вожака» [Губар 1981, с.177]. Сатиричний ефект виникає внаслідок невідповідності між тим, на що претендує Гітлер («рветься він «в Наполеони»), і його можливостями. Поет вдало використовує різноманітні засоби, зокрема й фольклорні, для сатиричної типізації «свині-наполеончика»:

Сказала раз свиня собі:

- Ну, чим я не персона? 

то ж можу й я у  цій добі

пограть в Наполеона.

 Неодмінно треба звернути  увагу на такий вид метафори, як персоніфікація. У цьому випадку  свиня постає як уся Німеччина.  Помічаємо головну функцію метафори  – «точно активізувати перцептивні  можливості слухача, викликати  прогнозований відгук у свідомості й почуттях». [Ставицька 2000, с.14] Це почуття неприємні, негативні. А тавтологія «од всіх свиней свиніша» ще більше посилює семантику ворожості, неприязності до країни ворога. Гнівними рядками на адресу «фашистської потвори» Тичина спрямовує свій переконувальний пафос. Це досягається шляхом застосування традиційного поєднання контрасту зміщених площин: тут знижено-побутова лексема «свиня» контрастує з риторично-рафінованим латинізмом «персона», а музичний термін «тон» - з епітетом «свинячий». Науковий термін – «філософія» введений у мову свині. «Філософія моя – щоб я була ситніша». Прямою протилежністю людиноненависній ідеології є «наш дух», «більшовицький дух», філософія наукового комунізму. І нарешті, зближення таких різноплощинних, контрастних і взаємовиключних понять, як «свиня» і «Наполеон» створює бінарну опозицію, яка реалізується прямо, з називанням і безпосереднім демонструванням обох її компонентів [Грабович 1998, с.176].

 

ІІІ. 2. Стилістичні засоби переконання у збірці «Тебе ми знищим – чорт з тобою».

 

Наступним етапом дослідження  стає збірка Павла Тичини 1942 року із промовистою назвою «Тебе ми знищим – чорт з тобою».

Поезію «Тебе ми знищим – чорт з тобою» можна вважати  гарним прикладом поліфонічної структури. Простежується послідовна зміна  найуживаніших у поета чотиристопного хорея і п’ятистопного цезурованого ямба. У композиційному відношенні – це зміна різних тем (агресора і героїчних слов'янських народів), причому перша тема витримана  у сатиричному, частушковому тоні, вона динамічна, рефренна, різнострофна, діалогічна, у ній застосовуються повтори, пряма  мова, репліки, знижена лексика; друга  – напружено лірична, більш монотонна. Таким чином бачимо знову контраст.  

Перший рядок поезії починається  звертанням автора «Дойчлянд, Дойчлянд – що це з нею?». Перед нами звертання, виражене метонімічним зворотом. Як зазначає Л. Мацько, «метонімія справляє враження мовлення «навпростець» [Мацько 2003, с.124] і є стильовою рисою живої розмовної мови. Як скомпресована, згорнена номінативна структура, продуктивна, стилістично експресивна і не виходить за межі стильових норм. У художньому тексті метонімія цікава тим, що ніби вихоплює й висвітлює найважливіше слово, фокусує на ньому увагу» [Мацько 2003, с.211]. Звертаючись до всього німецького народу та до Гітлера передовсім Тичина активізує увагу читача. Це не просто заміна одних назв іншими на основі асоціації, автор використовує транслітерацію. Таким чином створюється ефект пародії, висміювання «фашистської» мови, й усієї країни взагалі. Неодноразово у поезії використовується метафорична сполука «фашистська гидь». На основі проаналізованих раніше збірок, можемо зробити висновок, що ця фігура є інтертекстуальною. Ролан Барт так визначив сутність цього явища: «Кожен текст є інтертекстом; інші тексти присутні в ньому на різних рівнях у більш або менш впізнаваних формах: тексти попередньої культури і тексти навколишньої культури. Кожен текст являє собою нову тканину, зіткану зі старих цитат» [Барт 1983, с.306]. Розвінчуючи таким чином псевдофілософію фашизму, Тичина послідовно наголошував на духовному виродженні сучасної буржуазії. Біблія фашизму «Майн камф», вся система доктрин фашистської ідеології пронизані духом зоологічної ненависті до людини, прогресу, культури, комунізму. Ми назвемо низку типових знаків, тобто таких, за твердженням Р.Барта, «що входять в систему, які достатньою мірою визначаються характером своєї субстанції» [Барт 1989, с.514]. Перелічимо їх: «виключність», «найвищість», «арійська раса», «надлюдина», «бліц-кріг», «Дойчлянд юбер аллес». Певною мірою реалізуються найголовніші ідеологеми фашизму, які Тичина у своїй поезії пристрасно засудив.

Згідно з А. Греймасом, ізотопія присутня там, де є «семна рекурренція» [Греймас 2007, с.245], тобто семний повтор. Іншими словами, у різних частинах тексту повторюються лексеми, що несуть у собі однакові семи. У результаті виникають ізотопічні ланцюжки, що пронизують всю структуру тексту.

За А. Греймасов, в основі ізотопії лежить таке явище, як «семантична еквівалентність» [Греймас 2007 с.276]. У поезії «За все ми відплатим тобі» простежується певне колесо повторювальних лексем. За визначенням А. Греймаса, семантична еквівалентність виявляється у вигляді метафоричних синонімів: «діло підлоти», «кишені чужої проріз», «потворо триклятая», «негідник», «бандит», «злодіюка», «хитрющая маска», «вічний кривляка». Таким чином виділяємо ланцюжок лексем, які тотожні за семантичним звучанням. У тексті жодного разу не зустрічається словоформа Німеччини, Гітлера, німецького вояки. Але саме таке значення прочитується нами з контексту. За висловленням дослідників «Групи µ» виокремлення ізотонічної мережі тексту «дозволяє встановити когнітивні зв’язки між окремими, навіть досить віддаленими компонентами тексту» [Група µ 1986, с.213].

Чільне місце відводили  рефрену:

За кров, за знущання, руїну  – 

за все ми відплатим  тобі!

Ніколи ти нашу країну

не зломиш у цій боротьбі!

Ці слова є головним постулатом вірша. Рефрен у Тичини має  автономний характер організації тексту. З точки зору емоційного наповнення він є експресивним підсиленням  основного тексту. У рефрені цитованого нами вірша мова йде про те, що «ми», певне уособлення радянського  народу зможемо протистояти ворогові, відплатити за знущання, які він  приніс. Очевидно, приспів тут виступає «авторським кредо» [Жовтис 1988, с.154] і у ньому закодовується основна думка твору.

До речі, саме рефренові  обрамлення, що починається і завершується зверненням до ворога

Кричиш ти про себе з  одчаєм,

кричиш перед страшним кінцем.

Бо ми ж тебе добре стрічаєм

залізом, вогнем і свинцем!

надає поетичному постулатові  завершеного характеру, який залишається  незмінним і відповідає загальному семантичному коду.

 

ІІІ. 3. Збірка «Перемагать і жить» крізь призму теорії аргументації.

 

Вірші цієї збірки відзначаються  мелодійністю мови.Ніколи, мабуть, так  високо не піднімався ліричний голос  Тичини, як у цій збірці, де представлені кращі твори років Великої  Вітчизняної війни. Такі вірші, як «В безсонну ніч», «Голос матері», «Весна»  належать до кращих здобутків поезії Тичини воєнного часу. Весь білий світ сприймає автор крізь призму трагічних  переживань. Цвіт лугів – уже  не цвіт. Він нагадує про цвіт народу – дітей, вдавлених у землю  кованим чоботом фашизму. Використання метафори «березові хрустальці», що гойдаються, створює ефект моторошного сприйняття: перед очима гойдаються повішені. Яскраво постає стилісимема «А скільки ж там з розкритим ротом в землі завмерлим криком ще кричать!».