Воєнна поезія у нериторичному аспекті

ЗМІСТ

1. Вступ………………………………………………………………………...3
2. Розділ І Творчість Павла Тичини воєнних років у літературознавчій критиці………………………………………………………………………6
3. Розділ ІІ Поняття «переконання» й «теорія аргументації» у літературознавчій науці…………………………………………………..15

ІІ.1. Переконання як предмет теорії аргументації…………………….15

ІІ.2. З історії теорії аргументації………………………………………..15

ІІ.3. Теорія аргументації за Х. Перельманом…………………………..17

ІІ.4. Основи неориторики за роботою «Групи µ»……………………..21

4. Розділ ІІІ Воєнна поезія у нериторичному аспекті…………………...24

ІІІ. 1. Переконувальний пафос віршів збірки «Воля непреложна»……24

ІІІ. 2. Стилістичні засоби переконання у збірці «Тебе ми знищим – чорт з тобою»……………………………………………………………………26

ІІІ. 3. Збірка «Перемагать і жить» крізь призму теорії аргументації….29

ІІІ.4. Поезія «Я утверждаюсь» - твір радянської класики……………..32

5. Висновки…………………………………………………………………..38
6. Список використаної літератури………………………………………...41

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність  теми дослідження. Творчий доробок Павла Тичини – поета, публіциста, перекладача, громадського діяча – складний і неоднозначний феномен. Кожен період творчості письменника по-різному виявляв його талант, і кожен період по-різному висвітлений у літературознавчих працях.

Поезія Павла Тичини воєнних  років була об’єктом аналізу багатьох критиків і літературознавців. У  працях С. Шаховського, О. Губара, А. Іщук,  О. Ставицької, Н. Костенко, М. Плющ, Г. Колесника, Л. Новиченка, Ю. Лавріненко, В. Стуса, О. Білецького було окреслено різні шляхи вивчення творчого доробку Павла Тичини, проаналізовано ряд важливих аспектів, пов’язаних з авторським стилем, поетикою, ідейним і проблемним наповненням текстів, особливостями реалізації авторського задуму. Здійснено неодноразові спроби визначити місце його поетичної творчості в історії української літератури. При всьому цьому відчувається потреба у системному, цілісному дослідженні поезії Павла Тичини воєнних років, які прочитуються нами як механізм впливу на аудиторію, з метою формування громадської думки.

Для осмислення і виокремлення цього механізму впливу, слід звернутися до такого поняття, як «засоби переконання», що втілюються у конкретних текстах.

Дослідження засобів переконання  у поезіях зазначеного періоду  допоможе розкрити ще не розкриті грані  літературної спадщини Павла Тичини, розширити уявлення про значення його творчості для розвитку української  літератури.

Зв'язок роботи з  науковими програмами, планами, темами. Курсову роботу було виконано у науковому семінарі «Ідеологія в радянській літературі Другої Світової війни» відповідно до тематичного плану наукових досліджень кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна «Поетика української літератури ХХ – ХХІ століть».

Мета роботи : висвітлити своєрідність засобів переконання у поезії радянських авторів на прикладі збірок Павла Тичини воєнних років.

Відповідно до мети у курсовій роботі передбачається розв’язати такі завдання:

• з’ясувати рецепцію аналізованого поетичного доробку Павла Тичини у критиці й літературознавстві;
• розробити теоретичне поняття «засоби переконання»;
• здійснити інтерпретацію засобів переконання у поезії П. Тичини;
• проаналізувати поезію у двох основних аспектах переконання – емоційному та естетичному.

Об’єкт  дослідження – твори Павла Тичини 1939-1942-х років: збірки «Воля непреложна», «Тебе ми знищим – чорт з тобою!», «Перемагать і жить».

Предмет дослідження – засоби переконання у поезії Павла Тичини 1939-1941-х років, специфіка їх функціонування та вплив на аудиторію.

Методи дослідження. Для досягнення мети й розв’язання поставлених завдань використовувалися такі методи дослідження, як дискурсний, дискурсивний, семіотичний та описовий.

Теоретико-методологічна  база. Теоретико-методологічну базу становлять історико-літературні  праці вітчизняних учених (С. Шаховський, О. Губар, А. Іщук, Л. Ставицька, Н. Костенко, М. Плющ, Г.  Колесник, Л. Новиченко, Ю. Лавріненко, В. Стус, О. Білецький) та методологічні роботи (Р. Барт, А. Греймас, Х. Перельман, К. Ясперс, А. Жовтис, А. Загнідко, О. Івін, Є. Клюєв, І. Кобозєва, М. Масленников Л. Мацько, А. Чудінов).

Наукова новизна  одержаних результатів полягає у тому, що в роботі вперше виявлена спроба вивчити поезію Павла Тичини воєнних років у неориторичному аспекті.

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення й висновки курсової роботи можуть бути використані при викладанні уроків з української літератури у середніх навчальних закладах.

Апробація результатів  курсової роботи. Основні положення курсової роботи обговорювалися на засіданнях наукового семінару «Ідеологія у радянській літературі Другої Світової війни» кафедри історії української літератури Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна у формі доповідей та повідомлень.

Структура та обсяг  курсової роботи зумовлені її метою та завданнями. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаної літератури. Загальний обсяг курсової роботи становить 39 сторінок основного тексту та 3 сторінки бібліографії (33 позиції).

 

 

 

 

 

 

Розділ І

ТВОРЧІСТЬ ПАВЛА ТИЧИНИ ВОЄННИХ  РОКІВ В ЫСТОРИКО0ЛЫТЕРАТУРНИХ ПРАЦЯХ

 

В історії дослідження  збірок Павла Тичини воєнних років  в українському літературознавстві можна знайти багато прогалин. Критиків передовсім цікавить ранній Тичина, «кларнетизм» поезії. Матеріали свідчать, що критична література з теми, що нас цікавить, з’являлася уже з 1948 року (тобто  через три роки після закінчення війни). Побіжний огляд критичних  оцінок тичининської творчості засвідчує: літературознавці стоять часом на різко  протилежних позиціях, їх погляди  відзначаються такою ж поляризованістю, як і доробок поета.

Інтерес до збірок воєнних  років хронологічно можна охопити  як 1948-1982 рр. Статті виходили приблизно  через десять років кожна. Упродовж зазначеного хронологічного періоду  здійснюється переважно літературознавчий  аналіз збірок «Сталь і ніжність» (1941), «Перемагать і жить» (1942), «Тебе  ми знищим – чорт з тобою» (1942), «День  настане» (1943). Ці збірки кваліфікуються як ґрунтовний творчий доробок митця, що не поступається за силою звучання творам періоду 20-х років.

Врахувавши той факт, що за хронологією у дослідженні  аналізованих збірок ніякої закономірності не простежується, ми вирішили обрати групування історико-літературних праць  за тематичним принципом. В основу беремо предмет уваги літературного  критика. Таким чином, умовно критичні надбання можна поділити на дві групи: перша – це загальний аналіз збірок з урахуванням тематичних, проблематичних рівнів, друга – це аналіз окремих  поезій, передовсім це поема «Похорон друга» і поезія «Я утверждаюсь». Якщо перший напрям представлений чималою  кількістю літературознавчих статей, то другий лише кількома статтями, присвяченими аналізу двох творів («Похорон друга», «Я утверждаюсь»).

Застановимо свою увагу на першій умовній групі. Арсен Іщук [Іщук 1954] у книзі «Павло Тичина» розглядає серед інших збірок збірки 1941-1945. Такі поезії як «Ми йдемо на бій», «Тобі, народе любий мій», наголошує автор, «служили великій справі виховання ненависті до ворога, виховання гарячого радянського патріотизму в людей фронту і тилу» [Іщук 1954, с.132]. Арсен Іщук аналізує ці збірки з погляду ідейно-тематичного навантаження. На думку дослідника Тичина не тільки став пропагандистом радянських ідей, він зумів у своїх творах правильно зобразити факти дійсності, остаточно піднестися до рівня провідного поета української радянської літератури. Про це переконливо свідчать такі поезії, як «Весна», «Правдивим будь», «День настане». Автор статті повідомляє про поета-Тичину як про вихователя патріотичних ідей у колег по перу, він закликає писати поезії, що підійматимуть народний дух. Він стверджує, що «Тичина однією з головних рис радянського митця вважає партійну принциповість не лише у виборі тематики, але у виборі художніх засобів. Павло Тичина закликав поетів до реалістичного новаторства, до створення таких образів, які б хвилювали, які б відповідали грізним умовам воєнного часу» [Іщук 1954, с.136]. Поет окреслює цю тезу найяскравіше у поезії «Голос поета дзвенів міддю». Окремо дослідник застановляється на віршах, в яких поет малює образи мужніх радянських людей, які на фронті і в тилу виявляють чудеса героїзму і богатирського подвигу. Це такі вірші, як «Пісня про Зою Космодем'янську», «Люба  Земська», «Він не сказав ні слова», «За землю радянську». Багато уваги приділив критик темі Радянської України у поезії Тичини.

Дослідник Семен Шаховський [Шаховський 1968] у розділі «Гримлять  гармати, сурмлять музи» книги «Павло Тичина» по-іншому, порівняно з  А. Іщуком, оцінює творче надбання Тичини. Критик зіставляє літературне і політичне життя поета. Вказує на те, що 1941 рік для поета – це рік, коли Тичина був удостоєний Державної премії, рік початку Великої Вітчизняної війни, рік ювілейний – п’ятдесят років життя і тридцять років літературної діяльності.  Поезії Тичини «підносили дух мужності, зміцнювали віру в неминучу перемогу» [Шаховський 1968 с.175].

Інший композиційний прийом обрав Л. Новиченко [Новиченко 1959]. У критико-біографічному нарисі, першій частині книги «Поезія і революція», він подав авторське бачення творчості П. Тичини як цілісної системи. Але, безумовно, головний акцент падав на другу частину праці, у якій дослідник осмислював поезії перших пожовтневих років. Симптоматично виглядає кодифікація Л. Новиченком основного об’єкта свого дослідження – це «справжня поезія» [Новиченко 1959, с.102] П. Тичини. Для ідеологічного обґрунтування такого підходу Л. Новиченко змушений був кваліфікувати Тичину як «поета Жовтневої революції» [Новиченко 1959, с.108].

Ю. Лавріненко [Лавріненко 1977] вважав, що П. Тичині вдалося зберегти й розвинути свій унікальний поетичний стиль навіть у радянські часи. Дослідник зазначав «Подвійним методом: по-перше «щита» партійного поета і, по-друге, поетичного підпілля душі він зумів зберегти себе не стільки фізично, але почасти і творчо, дорощував свій безсмертний кларнетизм такими творами як «В космічному оркестрі», «Сковорода». Крізь пекло смерті поет зумів пронести вічні світла своєї «кларнетичної поезії». [Лавріненко 1977, с.62].

В. Стус [Стус 1993] кодифікував письменника водночас як генія і як «пігмея» [Стус 1993, с.110], осмислюючи кризу П. Тичини як екзистенційну катастрофу. Аналізував збірки поета, звертаючи увагу насамперед на метаморфози поетичного «я». Саме вони, на думку дослідника, позначають процес духовної, а відтак і естетичної деградації. В. Стус наголошував на визначальності громадянської і власне людської позиції митця, якого вразили найзвірячіші людські інстинкти. Злам П. Тичини він пропонував означити появою збірки «Плуг». Відсутність автономного «я», втрата стилю розцінювалися В. Стусом як смерть поета, а сам П. Тичина як «мертвий співець» [Стус 1993, с.110].

Важливою та ґрунтовною є  стаття О. Губара «Перемагать і жить» [Губар 1981]. Автор застановляє увагу на таких збірках воєнних років, як «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить» (1942), «Тебе ми знищим – чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). У 1944 році письменник вступив до лав Комуністичної партії. «Це була подія у його житті, що попередньо вирішила майбутню долю митця» [Губар 1981, с.167], як зазначає О.Губар. Книги Тичини воєнних літ озвучені громами незнаної історією битви, сповнені героїки, гордості за радянських людей-патріотів. У його поезію увійшли нові теми, ідеї, образи (тема радянського патріотизму, тема керівної ролі партії). Творчість цього періоду вражає різноманітністю жанрових форм. Поет широко використовує у творах фольклор: прислів’я, приказки, афористичні вислови, народні закликання. Автор називає Тичину «поетом-комуністом» [Губар 1981, с.177]. П. Тичина прагнув до зближення сатири й героїки. Він вважав, що сатиричним сміхом треба убивати ворога. Як зазначає автор у цей час високо піднімається майстерність Тичини-лірика. «Такі вірші, як «В безсонну ніч», «Голос матері», «Весна» та інші належать до кращих здобутків поезії Тичини воєнного часу» [Губар 1981, с.179]. Автор звертається до творів Тичини про дружбу народів. Він утверджує думку, що чим дошкульнішими ставали удари по ворогові, чим успішніше просувалися вперед наші армії, то гучніше звучала в поезії тема радості перемог. Простежуються зміни і в музичній, і в живописній колористичності творів поета. «У перші роки війни у поезії П. Тичини панував трагедійно-драматичний конфлікт» [Губар 1981, с.188]. О. Губар пише про афористичність усієї творчості П. Тичини, особливо підкреслюючи вірші, де ці афоризми стали своєрідними гаслами.

Стаття О. Білецького [Білецький 1964] у третьому томі книги «Теорія літератури. Українська радянська література» зазначає, що його стаття – це «історико-літературне дослідження творчості Павла Тичини» [Білецький 1964, с.213]. Він намагається звернути увагу на питання, що раніше не висвітлювалися у літературній критиці. Це насамперед, останній період творчості поета. Читачі, зачаровані музикою «Сонячних кларнетів» та іншими збірками 20-30-х років, часом нарікають, що у нових поезіях не звучать мелодії арфи. Вони дуже помиляються. Описуючи збірки 1941-1945 років О. Білецький виділяє такі основні моменти: поезії цих збірок не мали чіткої композиції, у порівнянні з попередніми; серед ліричних поезій виділяються ліро-епічні поезії та поеми; у ряді поезій подано героїчні жіночі образи (Зоя Космодем'янська, Люба Земська). Літературознавець виділяє серед інших поезій поему «Похорон друга», називаючи його «монументальним твором» [Білецький 1964, с.218]. Коротко викладається зміст поезії, основні композиційні, структурні елементи, образи, деталі, строфічну будову. Наголошується про значення поеми сьогодні. О. Білецькому хотілося б сказати про образну систему збірок воєнних років П. Тичини. Колись провідним у ній був образ вітру – улюблений образ письменників, що писали про революцію як світ стихії. У Тичини таким образом-символом тепер є сонце. Уся поезія залита променями цього всемогутнього сонця.

Можна вважати цю статтю ґрунтовною щодо аналізу збірок воєнних  років  Павла Тичини. Він звертає  увагу на такі деталі, що раніше не досліджувалися.

Н. Костенко [Костенко 1982], відомий радянський дослідник, також звертався до творчої спадщини митця, передовсім до збірок «Перемагать і жить» (1942), «Тебе ми знищим – чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943). Досліджуючи особливості поетики вірша воєнної лірики автор зазначає, що П. Тичина приніс у поезію «інтонацію правди» [Костенко 1982, с.132], поєднав трагічне й високо героїчне. Вірш набирає ораторського і говірного звучання. У вірші П. Тичини, зазначає дослідник, «своєрідно поєднуються елементи лірики й епіки» [Костенко 1982, с.132]. Не випадково, саме у цей час з’являються жанри балади. Н. Костенко відзначає важливу роль складної поліфонічної структури, у якій взаємодіють елементи наспівного, говірного і ораторського вірша, які разом відтворюють трагедійне напруження душі поета. Загалом, з позиції автора, можна говорити про «розробку поетом у роки війни особливої форми ліричного вірша, де синтезувались говірні й ораторські інтонації» [Костенко 1982, с.136].

Для нашої роботи також  важливі статті, у яких ідеться  про окремі твори автора. Перш за все, це поема «Похорон друга». Вона стає предметом дослідження у  таких науковців, як Л. Ставицька, О. Губар, А. Іщук та О. Білецький.