Сучасні підходи до організації роботи з слабозорими дітьми

 

РОЗДІЛ ІІ. СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ З СЛАБОЗОРИМИ ДІТЬМИ.

 

2.1. Технології соціально-педагогічної роботи з слабозорими дітьми.

Зір відіграє провідну роль в процесі соціалізації дитини. За його допомогою сприймаються предмети: розрізняються форми, величини, розміри, відстані, кольори та світлотіні. Через візуальний канал дитина здобуває уявлення по себе і світ. Зоровий  контроль має велике значення для  розвитку рухів. Візуальне сприймання дітьми одне одного дуже важливе для  встановлення міжособистісних стосунків  і визначається функціонуванням  зорового аналізатора. При порушенні  його діяльності у дитини виникають  значні труднощі в пізнанні світу  та орієнтуванні в ньому, в здійсненні контактів із людьми, що її оточують, у різних видах діяльності [5, c. 50].

Розрізняють наступні причини порушення зору:

1. Вроджені: захворювання  й аномалії розвитку органів  зору: патологія судинної оболонки, захворювання рогової оболонки  ока, вроджені катаракти, глаукоми, окремі форми патології сітківки  і таке інше. Аномалії зору  також можуть виникнути в результаті  зовнішніх і внутрішніх негативних  впливів, що мали місце в  період вагітності: перенесені матір'ю  вірусні захворювання, токсоплазмоз, краснуха й таке інше.

2.Набуті: неврити  зорового нерва, глаукома (відшаровування  сітківки), механічні травми ока,  фізичні перевантаження і таке  інше [1, c. 14].

Розрізняють хворих з наступними порушеннями  зору:

1. Незрячі  – це люди з повною відсутністю  зорових відчуттів, або ті, які  мають залишковий зір або здатність  до світловідчуття.

2. Абсолютно  або тотально незрячі – люди  з повною відсутністю зорових  відчуттів.

3. Слабозорі  – це люди, гострота зору яких  дозволяє розрізняти предмети, контури  яких вони бачать нечітко. Головна  відмінність даної групи від  сліпих: при вираженому зниженні  гостроти сприйняття зоровий  аналізатор залишається основним джерелом сприйняття інформації про навколишній світ і може використовуватися як провідний у навчальній, професійній та інших видах діяльності.

Залежно від  часу настання дефекту виділяють  дві категорії дітей:

• сліпонароджені – це діти з уродженою тотальною сліпотою або осліплі у віці до трьох років. Вони не мають зорових уявлень, і весь процес психічного розвитку здійснюється в умовах повного випадання зорової системи;
• осліплі – діти, що втратили зір у дошкільному віці та пізніше [8, с. 515].

Найбільш  значущим видом обмеження життєдіяльності  інвалідів даної категорії –  обмеження здібності до орієнтації – здібності визначатися в  часі і просторі. Як свідчать дані В. Менделевич, пацієнти з подібними  дефектами органів чуттів стають нерішучими, боязкими, залежними від  близьких. У них нерідко формуються надцінні ідеї ущербності, що поєднуються  з такими якостями особистості як принциповість, справедливість, високий  рівень моральних вимог до себе й  навколишніх [11, с. 277].

Є. Клопота  досліджуючи особливості переробки  інформації й формування просторових  уявлень в осіб з порушенням зору прийшов до висновку, що процес розпізнавання  образів і обробки інформації у зрячих і тотально сліпих людей  ідентичний. Однак, він відрізняється  швидкістю й динамікою одержання  інформації з навколишнього середовища. Незрячі діти перебувають як би на один крок до «стартової лінії», тобто  їм потрібен додатковий час і енергетичні  ресурси для розпізнавання й  обробки інформації, на основі якої формується образ світу. Високий  рівень орієнтації й адекватних уявлень  про навколишню дійсність можна  досягти шляхом постійного збагачення образів і практичного наробітку  навичок ходіння й переміщення  в просторі. Необхідно використовували  аналізатори, що залишилися, а також  тренувати їх [7, c. 209].

При порушенні  зору виникає ряд вторинних відхилень: відхилення у фізичному розвитку, спостерігається обмеження рухової  активності дитини; при значній або повній втраті зору порушуються координація, витривалість, швидкість і ритм рухів та ослабляються пізнавальні процеси. Так на думку, Л. В. Кузнєцової, сліпота та глибокі порушення зору викликають відхилення у всіх видах пізнавальної діяльності. Знижується кількість одержуваної дитиною інформації й змінюється її якість. Відбуваються якісні зміни системи взаємин аналізаторів виникають специфічні особливості в процесі формування образів, понять, мови, у співвідношенні образного й понятійного мислення, орієнтуванню в просторі. Значні зміни відбуваються у фізичному розвитку: порушується точність рухів, знижується їхня інтенсивність. Отже, в дитині формується своя, дуже своєрідна психологічна система, якісно й структурно не схожа із системою дитини, яка нормально розвивається [13, с. 191].

Дослідження Є. П. Синьової та інших вчених, присвячені вивченню ролі глибини порушення  зору у формування особистості показали, що:          «... існування  інваліда по зору у соціальних групах, об'єднаних за ознакою подібності ушкоджених функцій, якими є колективи  спеціальних шкіл-інтернатів, орієнтує його на вироблення в собі складових  особистості, що відповідають ціннісним  орієнтирам саме цієї групи. Зокрема  такими є особливості спрямованості  особистості, обмеженої можливостями перцептивного досвіду, та такої, яка  протягом шкільного дитинства здебільшого  засвоює цінності групи, властиві спеціальній  школі-інтернату для дітей з  порушеннями зору» [17, с. 95].

Аналізуючи  особливості розвитку слабозорих дітей, слід вказати, що вони (на відміну від  дітей із тотальними порушеннями) не завжди повною мірою усвідомлюють свій дефект.

Аналіз психосемантичних уявлень зрячих і незрячих людей  про сліпоту, показав, що у суспільстві  досить поширений стереотипний образ  «типового сліпого», - образу, який, включаючись у структуру взаємин  зрячих і незрячих у соціумі, накладає відбиток на формування їх уявлень  один про одного, а також незрячих про себе. Головна особливість  цього образу - переоцінка серйозності наслідків дефекту. Іншими словами, зрячій людині соціальна позиція і життя незрячого уявляється більш безнадійною і трагічною, ніж це є насправді. Проте, добре адаптована незряча особистість почуває себе досить упевнено, принаймні у певних галузях життя і діяльності [5, c. 56].

У дітей з  вадами зору найчастіше спостерігаються труднощі у встановленні контактів зі здоровими однолітками, страх привернути увагу до свого недоліку, вразливість, образливість, занурення у світ фантазій. Але іноді трапляється інший варіант особистісного розвитку – прагнення до демонстративності, егоцентризм, тенденції до маніпулювання оточуючими. Такі варіанти особистісного розвитку багато в чому пов'язані з неправильним вихованням і ведуть до труднощів у подальшій соціалізації дитини [1, c. 18].

Таким чином, необхідна профілактика порушень особистісного  розвитку сліпих дітей, а в деяких випадках і подолання негативних рис, що вже сформувалися. Ефективним засобом у цьому випадку є  комплексна соціально-педагогічна  робота.

 

 

2.2. Система соціально-педагогічного супроводу сімей зі слабозорими дітьми

 

Соціально-педагогічний робота зі сліпими дітьми являє собою  складну систему реабілітаційних  заходів, що спрямовані на підвищення соціальної активності, розвиток самостійності, закріплення соціальної позиції  особистості, формування системи цінностей  та розвиток інтелекту [4, c. 32].

Соціально-педагогічна  реабілітація сліпих дітей спрямована на корекцію та розвиток психічних  функцій, особистості в цілому, створення  оптимальних умов для подальшого становлення кожної дитини як особистості в процесі засвоєння цінностей та пристосування до вимог та критеріїв суспільства.

Система реабілітації  сліпих дітей зору зорієнтована на дитину та її родину. Це система соціально-педагогічних заходів, які застосовуються для  дітей з вадами зору з метою  зменшення або відновлення втрачених  функцій органу зору, зниження показників інвалідизації, набуття знань, умінь  та навичок, формування здатності до самореалізації і життєтворчості, які  б давали змогу дитині з вадами зору інтегруватись у суспільство [1, c. 28].

Цілісний, системний  підхід дозволяє сформулювати багаторівневу  структуру проблем соціально-педагогічної реабілітації та допомоги сліпих дітей [8, c. 516]:

– проблеми дитини: підтримка фізичного здоров’я, формування особистості, забезпечення емоційної  підтримки, навчання, задоволення соціальних потреб;

– проблеми сім’ї: забезпечення фінансової підтримки, житлові  умови, навички догляду та навчання дитини, вирішення емоційних проблем, подолання соціальної ізоляції;

– проблеми професіоналів: медики (профілактика та підтримка  здоров’я), педагоги та психологи (розробка та впровадження спеціальних методів  освіти та виховання дітей та батьків), соціальні працівники (забезпечення допомоги, інформування про ресурси, сімейна та групова робота, захист інтересів дітей та сім’ї, інтеграція зусиль професіоналів), інженери та виробники (розробка та виготовлення спеціальних  засобів для підтримки ефективної життєдіяльності та навчання дітей, створення спеціальних робочих  місць), юристи, представники законодавчої та виконавчої влади (створення та впровадження відповідної системи захисту  прав та обов’язків інвалідів та їх сімей);

– проблема суспільства  – зміна ставлення до дітей  з вадами зору та їх сімей;

– проблеми фізичного  середовища: зменшення впливів, що зашкоджують  здоров’ю та життєдіяльності людини, створення дружнього для сліпих дітей простору [8, c. 517].

У процесі  соціалізації дітей з вадами зору виникають різноманітні соціальні  проблеми: недостатні форми соціальної підтримки, недоступність охорони  здоров’я, освіти, культури, побутового обслуговування, тощо.

Усі перелічені проблеми можна розділити на три  рівні:

– проблеми макрорівня – в межах держави;

– проблеми мезорівня  – наявність регіональних умов;

– проблеми мікрорівня – в сім’ї та її найближчому  оточенні [14, c. 309].

Соціально-педагогічна  реабілітація дітей з порушенням зору, у повній мірі можлива лише за умов розв’язання проблем на всіх цих рівнях.

Соціальні проблеми першого порядку – це проблеми, які торкаються суспільства в  цілому. Цей комплекс проблем вирішується  зусиллями всього суспільства та державою, спрямованими на створення  рівних можливостей для всіх дітей. Одна з найбільш суттєвих проблем  цього порядку є відношення суспільства  та держави до дітей з зоровими відхиленням. Це відношення проявляється у різних аспектах: у створенні  системи освіти, навчання, у створенні  архітектурного середовища, доступної  системи охорони здоров’я тощо.

Однією з  важливих соціально-педагогічних проблем  є розвиток та удосконалення системи  спеціальної освіти. Існуюча в  Україні система спеціальної  освіти на сучасному етапі не повною мірою забезпечує рівність прав на освіту тих осіб, можливості яких одержати її обмежені вадами зору або конкретними  соціальними умовами, не завжди відповідає їхнім запитам, особистим і суспільним інтересам.

Наслідком орієнтації суспільства та держави на цю модель є ізоляція дитини з вадами зору від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у  неї пасивно-утриманських життєвих орієнтацій. Такий підхід несе в собі дискримінаційну ідею, виявляє відношення суспільства до сліпих дітей як соціально непотрібній категорії.

Традиційний підхід не вичерпує усю повноту проблем  тої категорії дітей, про яку  йде мова. У ньому яскраво відображений дефіцит бачення соціальної сутності дитини з вадами зору. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в найбільшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей [19, c. 6].

Така думка  змінює підхід до трияди «дитина –  суспільство – держава». Сутність цієї зміни полягає у наступному [14, c. 312]:

– головна  проблема сліпої дитини полягає у  порушенні її зв’язку зі світом, в обмеженій мобільності, недостатності  контактів з однолітками та дорослими, в обмеженому спілкуванні з природою, недоступності низки культурних цінностей, а іноді і елементарної освіти. Ця проблема є слідством  не тільки суб’єктивного чинника, яким є стан фізичного і психічного здоров’я дитини, але і наслідком  соціальної політики та сталої суспільної свідомості, які санкціонують існування  недоступного для дитини з вадами зору архітектурного середовища, громадського транспорту, соціальних служб;

– слабозора  дитина може бути такою ж здібною  та талановитою, як і її одноліток, який не має проблем зі здоров’ям, але  виявити свій талант, розвити його, приносити за допомогою його користь  суспільству їй заважає нерівність можливостей;

– дитина –  не пасивний об’єкт соціальної допомоги, а людина, яка розвивається, яка  має право на задоволення різнобічних  соціальних потреб у пізнанні, спілкуванні, творчості;

– держава  повинна не тільки надати дитині, яка  має вади зору, певні пільги та привілеї, вона повинна піти назустріч її соціальним потребам і створити систему соціальних служб, що дозволяли б згладжувати  обмеження, які заважають процесам її соціалізації та індивідуального  розвитку.

Соціальні проблеми мезорівня пов’язані з регіональними  умовами, з наявністю чи відсутністю  спецшкіл, спеціальних реабілітаційних  центрів, спеціалістів-дефектологів на місцях мешкання сімей, де є сліпа  дитина.

Оскільки  спеціальні учбові заклади розташовані  по країні нерівномірно, то діти з вадами зору часто повинні отримувати освіту та виховання у спеціальних школах-інтернатах. Обособленість спеціальних освітніх закладів не може не відбитися на розвитку особистості дитини, на її готовності до самостійного життя.