Сучасні підходи до організації роботи з слабозорими дітьми

ЗМІСТ

 

 

ВСТУП……………………………………………………………………4
РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З СЛАБОЗОРИМИ ДІТЬМИ……………………………………………………………………6
1.1. Стан наукової розробки основних засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами.……………………………………………..6
1.2. Основні принципи організації соціально-педагогічної роботи з слабозорими дітьми. ………………………………………………………9 1.3. Система соціально-педагогічного супроводу сімей зі слабозорими дітьми………………………………………………………………………14
РОЗДІЛ 2. СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ОРГАНІЗАЦІЇ РОБОТИ З СЛАБОЗОРИМИ    ДІТЬМИ …………………………………………20 2.1. Технології соціально-педагогічної  роботи з слабозорими  дітьми…………………………………………………………………….20 2.2. Система соціально-педагогічного супроводу сімей зі слабозорими дітьми…………………………………………………………………….24
РОЗДІЛ 3. ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ЗМІСТ СОЦІАЛЬНО-ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ З ДЕФЕКТАМИ ЗОРУ В УМОВАХ СПЕЦІАЛІЗОВАНОГО ОСВІТНЬОГО ЗАКЛАДУ…...29 3.1. Основні напрями соціально-педагогічної  реабілітації дітей з порушеннями  зору та їх сімей…………………………………………29 3.2. Етапи соціально-педагогічної  реабілітації дітей-інваліді з  порушенням зору…………………………………………………………33     РОЗДІЛ 4. ОХОРОНА ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКА В НАДЗВИЧАЙНИХ СИТУАЦІЯХ…………………………………………………………….38 4.1. Аналіз умов праці в Гощанському районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді………………………………………..38 4.2.Техніка безпеки на робочому місці………………………………..42 4.3. Пожежна безпека на підприємстві. ………………………………..51
ВИСНОВКИ…………………………………………………………….67
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ…………………………….70

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Актуальність теми дослідження. Бурхливі зміни, що відбуваються в політичній, економічній та соціальній сферах життя ведуть до появи нових соціальних проблем і вимагають нових підходів до їх вирішення. Серед них питання соціально-педагогічної роботи з дітьми з порушеннями зору.

За даними Всесвітньої організації охорони  здоров’я, у всьому світі нараховується  більше 35 млн. людей із порушеннями  зору, а за даними українського державного науково-дослідного інституту медико-соціальних проблем інвалідності, патологія  зору є однією з найпоширеніших у  структурі захворюваності дітей. Цей  показник складає 50,8 на 1000 обстежених дітей, проживаючих в Україні.

В умовах економічної  нестабільності, кризового стану  практично всіх складових гуманітарної сфери, початкового етапу правової стабілізації сліпі діти виявилися  найбільш незахищеною категорією населення.

Розлади зорового аналізатора провокують обмеження  життєдіяльності, сприяють соціальній дезадаптації, яка обумовлена порушеннями  у розвитку, труднощами у самообслуговуванні, спілкуванні, придбанні професійних  навиків. Знаходження тривалий час  в умовах замкнутого простору спеціальної  школи або інтернату лишає  сліпих і слабозорих дітей можливості самостійно та повноцінно включатися до соціального життя.

Актуальність  теми зумовлена ​​тим, що в сформованій системі ціннісних пріоритетів, в незатребуваності суспільством можливостей незрячих, у складному економічному становищі, школи-інтернати для сліпих та слабозорих дітей як і раніше дають освіту, матеріальне забезпечення, але не забезпечують соціальної захищеності дитини після закінчення навчання.

В умовах, коли скорочуються прийоми до вищих навчальних закладів, пенсії з інвалідності є  лише прожитковим мінімумом, гостро постає проблема пошуку оптимальної  моделі соціальної-педагогічної допомоги та підтримки дітей з порушенням зору на основі інтеграції всіх можливостей  соціуму і реалізації резервних  можливостей організму й особистості.

Засвоєння інвалідами по зору соціального досвіду, включення  їх в існуючу систему суспільних відношень вимагає спеціальної  соціально-педагогічної роботи в умовах спеціалізованих освітніх установ.

Мета дипломної роботи полягає у вивченні особливостей соціально-педагогічної роботи зі сліпими дітьми.

Поставлена  мета передбачає вирішення наступних завдань:

• охарактеризувати соціально-педагогічні особливості дітей з вадами зору;
• визначити основні проблеми соціально-педагогічної реабілітації слабозорих дітей;
• проаналізувати основні напрями соціально-педагогічної реабілітації дітей з порушеннями зору та їх сімей;
• дослідити етапи соціально-педагогічної реабілітації дітей-інваліді по зору.

Об’єкт дослідження – процес соціально-педагогічної роботи зі сліпими дітьми в умовах спеціалізованих освітніх установ.

          Предмет дослідження – основні напрями та етапи соціально-педагогічної реабілітації дітей з порушенням зору.

Практична значущість дипломної роботи. Результати дослідження можуть бути використані студентами ВУЗів у курсі соціально-педагогічних дисциплін під час вивчення специфіки роботи соціального педагога з дітьми з вадами зору в умовах спеціалізованих освітніх закладів.

Структура дослідження. Дипломна робота складається зі вступу, чотирьох розділів та підпунктів до них, висновків і списку використаних джерел . Обсяг роботи становить 77 сторінок.

 

РОЗДІЛ 1. МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ДОСЛІДЖЕННЯ  ОСНОВНИХ ЗАСАД ОРГАНІЗАЦІЇ СОЦІАЛЬНО  ПЕДАГОГІЧНОЇ РОБОТИ З СЛАБОЗОРИМИ  ДІТЬМИ.

1.1. Стан наукової розробки основних  засад організації соціальної роботи з дітьми-інвалідами.

За даними ООН, у світі налічується приблизно 450 мільйонів осіб з порушеннями психічного та фізичного розвитку. Це складає 1 / 10 частину жителів нашої планети (з них близько 200 мільйонів дітей з обмеженими можливостями).

Більш того, в  нашій країні, як і в усьому світі, спостерігається тенденція зростання кількості дітей-інвалідів. В Україні частота дитячої інвалідності за останнє десятиліття збільшилася в два рази.

У 1995р. в органах  соціального захисту населення перебувало на обліку понад 453 тисяч дітей-інвалідів.

Щорічно в  країні народжується близько 30 тисяч  дітей з вродженими спадковими захворюваннями. Інвалідність у дітей означає  суттєве обмеження життєдіяльності, вона сприяє соціальній дезадаптації, яка обумовлена ​​порушеннями у розвитку, труднощами в самообслуговуванні, спілкуванні, навчанні, оволодінні в майбутньому професійними навичками. Освоєння дітьми-інвалідами соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин вимагає від суспільства певних додаткових заходів, засобів і зусиль (це можуть бути спеціальні програми, спеціальні центри з реабілітації, спеціальні навчальні заклади тощо). але розробка цих заходів повинна грунтуватися на знанні закономірностей, задач, сутності процесу соціальної реабілітації. [12 c.39]

У теперішній час процес реабілітації є предметом  дослідження фахівців багатьох галузей наукового знання. Психологи, філософи, соціологи, педагоги, соціальні психологи і т. д. розкривають різні аспекти цього процесу, досліджують механізми, етапи та стадії, фактори реабілітації.  
Соціальна політика в Україні, орієнтована на інвалідів, дорослих і дітей, будується сьогодні на основі медичної моделі інвалідності. Виходячи з цієї моделі, інвалідність розглядається як недуга, захворювання, патологія. Така модель вільно чи мимоволі послаблює соціальну позицію дитини, має інвалідність, знижує його соціальну значимість, відокремлює від «нормального» дитячого співтовариства, поглиблює її нерівний соціальний статус, прирікає його на визнання свого нерівності, неконкурентоспроможності порівняно з іншими дітьми. Медична модель визначає і методику роботи з інвалідом, яка має патерналістський характер і передбачає лікування, працетерапію, створення служб, які допомагають людині виживати, зауважимо - не жити, а саме виживати.[15 c.67]

Наслідком орієнтації суспільства і держави на цю модель є ізоляція дитини з обмеженими можливостями від суспільства у спеціалізованому навчальному закладі, розвиток у  нього пасивно - утриманських життєвих орієнтацій.

Прагнучи  змінити цю негативну традицію, ми використовуємо поняття «людина  з обмеженими можливостями», який став дедалі частіше використовуватися  у українському суспільстві.

Традиційний підхід не вичерпує всю повноту проблем тієї категорії дорослих і дітей, про яку йде мова. У ньому яскраво відображений дефіцит бачення соціальної сутності дитини. Проблема інвалідності не обмежується медичним аспектом, вона в набагато більшій мірі є соціальною проблемою нерівних можливостей.

Однак проблеми реабілітації інвалідів, особливо дітей-інвалідів у вітчизняній літературі все ще не є предметом спеціального дослідження, хоча проблема реабілітації дітей, підлітків та дорослих з порушеннями психічного та фізичного розвитку дуже актуальна, і в теоретичному, і в практичному відношенні.

В Україні, яка  має глибоке національне коріння, багаті традиції, для яких характерні милосердя, взаємодопомога, де століттями виявлялася практична соціальна допомога. Офіційна поява соціальної роботи як професії зареєстровано лише на початку 90-х років, тому сьогодні гостро відчувається потреба в наукових розробках, дослідженнях, нові методики і технології, які сприяють створенню умов для максимального впровадження в суспільство окремих осіб або груп людей, з обмеженими можливостями. Особливу значимість в сучасних умовах має також соціальна педагогіка, оскільки саме виховання як соціальний феномен покликане сприяти зміні особистості, воно відіграє важливу роль у гармонізації відносин окремої особистості і суспільства. Більш того, багато вчених стверджують, що соціальна робота повинна мати педагогічну базу. Як пише Бочарова В. Г. - для більшої ефективності здійснюваної діяльності «занадто очевидною стала затребуваність тих цінностей, які є загальними для всіх представників цієї професії і які відбивають їх соціально-педагогічну сутність» [20, с.135].

Аналіз історії  розвитку проблеми інвалідності свідчить про те, що, пройшовши шлях від ідей фізичного знищення, ізоляції «неповноцінних» членів суспільства до концепцій залучення їх до праці, людство підійшло до розуміння необхідності реінтеграції, реабілітації осіб з фізичними вадами, патофізиологичними синдромами, психосоциальними порушеннями.

На сьогоднішній день питання з області соціальної роботи відображені в працях Белінської А.Б., Л. Г. Гуслякова, С. І. Григор 'єва, В. А. Ельченінова, Кілковий В.В., П. Д. Павленка, М. У . Фірсова, Є. І. Холостовой В. Н., Шапіро Б.Ю., Ярською В. М. та ін До проблем соціальної педагогіки, а також співвідношення її з соціальною роботою звертаються у своїх працях такі російські вчені як Бочарова В. Г., Вульфов Б.З., Галагузова М.А., Гуров В. М., Загвязінскій В. І., Зимова І. А., Нікітін В.А., Мудрик А.В., Мавріна І.А. , Малихін В. П., Павлова Т.Л., Плоткін М. М., Сластенін В.А., Смирнова Є.Р., Штінова Г.Н., Ярська В.М.

 

 

 

1.2. Основні принципи організації  соціально-педагогічної роботи з слабозорими дітьми.  

Соціально-психологічна адаптація людей з порушеннями зору в даний час є однією з найважливіших проблем тіфлопсіхологіі. Проживаючи тривалий час в умовах замкнутого простору, (найчастіше таким є спеціальна школа чи інтернат), незрячі і слабозорі діти позбавлені можливості самостійно і повноцінно включатися в соціальне життя.

Як вже  було показано вище, вроджена або рано набута сліпота ускладнює утворення  соціальних зв'язків і відносин, а поява дефекту у людини зі сформованими навичками суспільної поведінки веде до їх розриву, зміщення. І в тому і в іншому разі інвалід по зору випадає з колективу, що вкрай несприятливо впливає на його положення в ньому. У зв'язку з цим основним завданням реабілітаційної роботи з метою адаптації дітей-інвалідів по зору в суспільстві є встановлення соціальних зв'язків, тобто соціально-психологічна адаптація. [17 c.56] У процесі реабілітаційної роботи із соціально-психологічної адаптації сліпих перед практичними працівниками спеціальних установ (шкіл, відновлювальних центрів, реабілітаційних кабінетів) виникають певні труднощі. Виникає необхідність подолати депресію, яка виникає як реакція на сліпоту, сформувати адекватні установки по відношенню до оточуючих, свого дефекту і діяльності, озброїти сліпих новими способами комунікації. Першим етапом соціально-психологічної адаптації слід вважати подолання депресії, пов'язаної з усвідомленням дефекту, на який інваліди по зору реагують вкрай болісно. Глибина і тривалість реакції залежать як від особливостей особистості, так і від темпу розвитку захворювання, його тяжкості і часу появи. Одночасно ведеться робота з подолання фрустрації, яка виникає в результаті появи в житті сліпого перешкод, постійно високого психічного напруження. В основі цієї роботи лежить формування способів поведінки, заснованих на руховому контролі. [15 c.34]

Але в спеціальних  школах цілі і завдання навчання дітей  з порушеннями зору найчастіше звужуються до інтенсифікації інтелектуального розвитку та формування тих знань і уявлень, які дозволяють успішно здати  іспити і вступити до інших навчальних закладів. За свідченням фахівців випускники середніх спеціальних навчальних установ закритого типу переживають велику кількість психологічних труднощів і проблем, пов'язаних з їх інтеграцією в суспільство здорових людей. Поняття інтеграції в тіфлопсіхологіі передбачає процес входження людини з порушеннями зору в суспільство на рівних правах з нормально сліпі людьми. Закритість і відгородженість спеціальних навчальних закладів від зовнішнього світу обмежує соціальний досвід дітей-інвалідів, ускладнює формування комунікативних навичок. Наслідком цього є не тільки труднощі при орієнтуванні в просторі, адекватному усвідомленні дефекту зору, налагодженні комунікативних зв'язків випускників спеціальних шкіл-інтернатів, але і непоінформованість суспільства про реальні можливості і психологічні особливості дітей з порушеннями зору. Для більшості незрячих і слабозорих дітей першим досвідом входження в соціальну групу є вступ до школи. На думку фахівців від того, наскільки успішно буде проходити становлень особистості незрячого дитини в шкільній групі, залежать його можливості інтеграції в суспільство в майбутньому. У зв'язку з цим зростає актуальність організації цілеспрямованого психологічного супроводу сліпих та слабозорих дітей з моменту їх вступу до школи, в рамках якого психологами і тифлопедагога здійснювалася б робота щодо зниження труднощів у соціально-психологічної адаптації на всіх етапах розвитку особистості дитини А.В. Петровський, визначаючи розвиток особистості в соціального середовища, пише: "У тому випадку, якщо індивід входить у відносно стабільну соціальну спільність, він закономірно проходить три фази свого становлення в ній як особистості". Перша фаза становлення особистості, відповідно до концепції А. В. Петровського, передбачає засвоєння діючих у спільності норм і оволодіння відповідними формами і засобами діяльності, і позначається як фаза адаптації. Друга фаза, що позначається як фаза індивідуалізації, обумовлена ​​"загострюється протиріччям між досягнутим результатом адаптації - тим, що він став таким, як усі в групі, - і незадоволеною на першому етапі потребою індивіда в максимальної персоналізації". Третя фаза позначається А.В. Петровським як фаза інтеграції. "У рамках цієї фази у груповій діяльності в індивіда складаються новоутворення особистості, яких не було у нього і, можливо, немає і в інших членів групи, але які відповідають необхідності і потребам групового розвитку і власної потреби індивіда здійснювати значущі" внески "в життя групи ". [8 c78]