Сучасні підходи до організації роботи з слабозорими дітьми

Відповідно  до цієї теорії кожна з перерахованих  фаз виступає як момент становлення  особистості в її найважливіших  проявах і якостях. Таким чином, якщо людині не вдається подолати труднощі першого, адаптаційного періоду і вступити в другу фазу розвитку, у нього, швидше за все, будуть формуватися якості конформності, залежності, безініціативності, з'явиться боязкість, невпевненість в собі і в своїх можливостях. Це положення ще раз доводить необхідність психологічного супроводу сліпих та слабозорих дітей, тому що успішне подолання труднощів соціально-психологічної адаптації багато в чому визначає подальший хід інтеграції дітей з порушеннями розвитку в суспільство.

Виділяються три аспекти адаптації дітей  з порушеннями зору:

1) адаптація особистості  до предметного світу;

2) адаптація особистості  до соціального середовища;

3) адаптація особистості  до власного «Я». 

У першому  випадку мова йде про досягнення мобільності, самостійності, впевненості, тобто виділяється операціонально-діяльнісна сторона, пов'язана з формуванням умінь і навичок, необхідних незрячому для самостійного життя.

Другий аспект пов'язаний із взаємодією незрячого  зі своїм соціальним оточенням, з активністю цього оточення по залученню його в колективну і трудове життя, тобто в першу чергу з взаємовідношенням зрячих і незрячого, із спілкуванням і ін

Третій аспект адаптації пов'язаний з оцінкою  власного становища в суспільстві, зі ставленням до свого дефекту, з  переживанням свого «Я». У цілому ж реабілітація інваліда по зору в особистісному плані виступає як проблема становлення внутрішньої саморегуляції особистості.

Про надзвичайну  важливість виділених аспектів адаптації  для формування особистості підлітків з глибокими порушеннями зору говорить той факт, що, за даними Т.С. Шалагінов (1990), 50% учнів ШВТС - це випускники шкіл для сліпих дітей. Вони погано навчені орієнтуванні в просторі, соромляться використовувати тростину. Причиною непідготовленість до самостійного життя цих людей, на думку Т.С. Шалагінов, є замкнута, відірвана від реальних життєвих проблем, система навчання в школі-інтернаті для сліпих дітей.

Як показало дослідження контингенту учнів ШВТС, що мають вроджену сліпоту, за допомогою адаптованого особистісного опитувальника MMPI можна виділити дві групи осіб з різним ступенем психологічної адаптації: 1) ті, хто має гарну психологічною адаптацією, 2) ті, хто володіє поганою психологічною адаптацією. [13.c.57]

Обидві групи різняться певними особистісними характеристиками, багато в чому визначають успіх психологічної адаптації.

До першої групи належать особи, що мають такі характерні якості: піднесений настрій, підвищену балакучість, балакучість. Звичайно їм властива переоцінка своїх сил і можливостей, що відбивається часто в завищену самооцінку. Це той тип особистості, у структурі якого виділяється фактор емоційної рухливості. Такі люди адекватно і гнучко реагують на зміни в соціальній сфері і ставлення до них оточуючих. Вони товариські, готові допомагати іншим. У той же час в структурі їх особистості присутній такий компонент, як ригідність. Це виражається в певній стійкості афекту. У поведінці цих осіб можна відзначити риси уразливості, підвищеної психологічної вразливості.

Друга група  характеризується як неадаптована або  малоадаптірованная. Це особи, які не досягли психологічної реабілітації. Вони живуть у стані внутрішнього дискомфорту і конфлікту, який не піддається вирішенню власними силами. У них на перший план виступають чинники тривожності і некерованості поведінкою. Основне для таких людей - почуття страху, що породжується зовнішніми обставинами. Ці люди часто сором'язливі, скуті, закомплексовані. У них зазвичай відзначаються ознаки невпевненості в собі, у своїх силах і можливостях.

В результаті включення в діяльність починається процес подолання психологічної кризи, виходу зі стану психологічного конфлікту. Цей процес має поетапний характер. В.С. Мерлін виділяє чотири фази:

1) фаза бездіяльності,  якої супроводжує глибока депресія;

2) фаза заняття, на якій  інвалід включається в діяльність з метою відволіктися від важких думок про свою інвалідність;

3) фаза діяльності, для якої характерно прагнення реалізувати свої творчі можливості;

4) фаза поведінки, коли  складається характер і стиль діяльності інваліда, визначають весь нею подальший життєвий шлях.

Вирішальним моментом у соціально-психологічної реабілітації є відновлення соціальних позицій інваліда. Останнє істотно залежить від установок інваліда по відношенню до зрячим, праці, громадської діяльності, самої себе і свого дефекту. Ці установки формуються в процесі діяльності. Адекватність цих установок перш за все залежить від того, наскільки успішно виконується діяльність. Тому основною умовою соціально-психологічної адаптації та реадаптації є включення інваліда в колективну діяльність, виховання його в колективі і через колектив. Саме в колективі складається у інваліда правильне ставлення до свого дефекту, що є вирішальним чинником реабілітації. [19.c.78]

Таким чином, одним із шляхів профілактики порушень соціально-психологічної адаптацій у дітей-інвалідів, які навчаються в інтернаті, є організація цілеспрямованого психологічного супроводу з використанням особливих діагностичних засобів.

1.3. Система соціально-педагогічного супроводу сімей зі слабозорими дітьми.

Останніми роками значна увага держави і громадськості  приділяється людям, які мають певні  порушення психофізичного розвитку. Гуманізація нашого суспільства  сприяє запровадженню інклюзивної  форми навчання дітей. Дитина, яка  має певні порушення в розвитку, може відвідувати загальноосвітню  масову школу і навчатися разом  зі здоровими  дітьми. Внаслідок  належного компенсаторно-корекційного впливу на дошкільників із зоровою  депривацією, завдяки запровадженню  інклюзивної форми навчання (інклюзія – включення), ця категорія дітей  може успішно навчатись у масовій  школі.

Інклюзивна  форма навчання передбачає включення 2 –3 дітей з певними сенсорними порушеннями, у тому числі й з порушеннями зору, в клас загальноосвітньої масової школи. Отже, учителі масової школи мають знати особливості психофізичного розвитку дітей із зоровою депривацією з метою забезпечення їхнього успішного навчання й виховання серед здорових ровесників.

За мірою враження зору  людей із порушеннями зору поділяють на тотально сліпих  і частково сліпих. До частково сліпих відносяться люди, зокрема й діти, із залишковим зоровим сприйняттям,  які можуть розрізняти на близькій відстані контури предметів, їхню форму, яскраві кольори. Гострота зору в них від 0, 01 до 0, 04. Вони користуються зорово-тактильно-слуховим сприйманням.

Тотально  сліпі розрізняють лише світло й тіні.

Для дітей  із зоровою депривацією характерні страх, невпевненість , тривожність, низька самооцінка.

Тотально  і частково сліпі діти до останнього часу навчалися лише в спеціальних школах-інтернатах, обладнаних спеціальною тифлологічною апаратурою та навчальним приладдям, за  підручниками, друкованими шрифтом Брайля. У школах-інтернатах значна увага звертається на освітлення, оскільки світло стимулююче впливає на функціонування різноманітних систем організму, специфічно подразнюючи зоровий аналізатор.

Серед дітей  із порушеннями зору, крім сліпих, виділяють  слабозорих дітей, у яких зниження зору настало внаслідок захворювання очей, дефекту розвитку очних яблук, різноманітних травм. Залишковий зір допомагає слабозорим дітям орієнтуватись у навколишньому середовищі, належним чином себе обслуговувати. Вони психологічно й соціально набагато легше й швидше адаптуються в суспільстві. Завдяки значному розвитку офтальмологї,  різноманітним тифлологічним засобам, які створено останнім часом, коригується зір, успішно проходить лікувальна реабілітація таких дітей. Сліпі та слабозорі діти з успіхом можуть навчатися в масових школах, що стало можливим завдяки інклюзивній формі навчання.

Навчаються  діти з порушеннями зору  з  підготовчого по 4 клас включно за програмами, які створено на базі програм масової школи, але зі значною компенсаторно-корекційною основою. Програми створено співробітниками лабораторії тифлопедагогіки Інституту спеціальної педагогіки Академії педагогічних наук України. Починаючи з  5 класу, діти навчаються за програмами масової школи.

Працюючи  з такими дітьми, учитель основну увагу звертає на корекційну роботу. Такі школярі потребують корекції недоліків розвитку пізнавальної діяльності. Тому корекційна робота є невід’ємною частиною не лише спеціальних корекційних уроків, спрямованих на формування в дітей відчуття дотику, сприймання, розвитку їхнього мислення, мовлення, пам’яті, емоційно-вольової сфери, формуванняв них  правильних уявлень про предмети і явища навколишнього світу. Успішність компенсаторно-корекційної роботи забезпечується проведенням таких форм та видів роботи, як екскурсії, бесіди, сюжетно-рольові ігри, розповіді вчителя, інсценізація казок, практичні роботи тощо.

Компенсаторно-корекційна робота щодо розвитку сенсорних навичок  передбачає розвиток навичок дотикової  діяльності, зорового й слухового  сприймання.

Основним  джерелом отримання знань та інформації незрячими, завдяки чому  формуються необхідні їм знання й уміння, є дотик. Дотикове сприймання розвивається завдяки використання вчителем спеціальної системи вправ. Це вправи з пластиліном,  з сортування різного за формою та розміром насіння, нанизування різних за формою і кольором намистин, робота з пазлами, з конструктором, обстеження натуральних предметів із обов’язковим вербальним супроводом. [9.c.67]

Дотикове  обстеження завжди проводиться у два етапи. Спочатку учень обстежує предмет у цілому – просто з ним знайомиться. Потім проводиться уточнене сприймання, під час якого школяр виділяє основні ознаки предмета. Учитель звертає увагу на те, що обстеження опудал птахів і тварин розпочинається з голови,  муляжів рослин – з квітки, дерев – з листків.

Добре розвивають залишковий зір вправи на розрізнення предметів за формою і кольором, робота зі складання невеличкого оповідання  за серією малюнків, робота з конструктором, вправи на складання цілого з частин.

Діти з  порушеннями зору, за Л.С. Виготським, розвиваються за тими ж законами, що й зрячі, але дещо іншим шляхом. Отже, їхній розумовий розвиток відбувається за тими ж законами, що й у людей із нормальним зором. Проте значне зменшення мислення сліпих, за даними О.Г. Литвака та ін. тифлодослідників, є наслідком чуттєвого досвіду, що уповільнює їхній розумовий розвиток, змінює зміст мислення. Особливістю є дивергенція, тобто розходження двох взаємопов’язаних і взаємообумовлених сторін відображення дійсності.

Значну увагу  вчитель приділяє формуванню вмінь  предметно-практичної діяльності. Для цього за допомогою збережених аналізаторів діти вчаться обстежувати натуральні предмети, муляжі, чучела птахів і тварин,  рослини. Обстеження обов’язково проводять обома руками. Функції рук розподіляють за визначенням у дитини провідної руки – лівої чи правої. Якщо дитина праворука, то права рука послуговуюча, а ліва – контролююча. Якщо ліворука, то – навпаки.

Існують  особливості  навчання дитини із зоровою патологією, про які вчитель має завжди має пам’ятати. По-перше, сліпий або слабозорий учень пише та читає повільніше, ніж його однокласник, тому не завжди встигає за іншими. Отже, для нього доцільно скорочувати обсяг виконуваної роботи, не зменшуючи її складності. Час зорового навантаження у слабозорої дитини складає 15-20 хвилин, а якщо вона працює безперервно,  10-15 хвилин. Відстань  до робочого столу або парти має бути 30 см. Для навчальних посібників доцільно використовувати підставку. Під час навчальної діяльності  необхідно стежити за поставою учня. Найважливішим у навчальному процесі є вимоги до світлового режиму та оформлення наочності для дітей із зоровою патологією.

Специфічною є організація фронтальної роботи в класі, де є слабозорі учні. Вчитель  заздалегідь готуватиме індивідуальні  карти та картки, тексти, спеціальне  унаочнення, щоб вони могли брати участь у фронтальних видах роботи. Для цієї категорії дітей характерним є вербалізм уявлень і формалізм знань, тому словникову роботу треба проводити не лише на уроці рідної мови, а й на всіх уроках упрожовж дня. Вчителеві треба чітко, зрозуміло, виразно  проговорювати все,  що він робить. Якщо йде перегляд  фільмів, пропонуються мультимедійні форми проведення уроків, обов’язковим є супроводження сюжетів словесною інструкцією, поясненням подій та обставин.

Існують певні  проблеми і  в спілкуванні учнів  з вадами зору. Якщо монологічний характер мовлення переважає в них над  діалогічним,  необхідно звернутись по допомогу до шкільного психолога.

Учитель має  знати, що в дітей з порушеннями  зору недорозвинуті міміка й жести, тому слід звернути увагу на формування в них правильної міміки й жестів. Цьому сприяють різноманітні ігри, які забезпечують дітям певний настрій, відповідні емоції. Мімічні рухи у грі формуються автоматично.[18.c.49]

В умовах інклюзивної  форми навчання незрячих дітей значну компенсаторно-корекційну роль відіграє комп’ютер. Розвитку емоційно-вольової сфери сприяє робота з комп’ютерами, що забезпечені синтезаторами мови, виразне читання та інсценізація казок про тварин, завдяки чому розвивається міміка, формуються позитивні емоції, емоційно виразне мовлення, певні моральні почуття.

Проте успішність навчання дітей з порушеннями  зору в умовах інклюзивного класу  найбільше залежатиме від ставлення  до них педагогів  та однокласників. Погляди на інклюзивне навчання передовсім змінюють педагоги масових шкіл. Вони самі та учні інклюзивного класу мають  вчитися пізнавати й розуміти кожну таку дитину, зуміти прийняти її такою, якою вона є, з притаманною їй здатністю до навчання й соціальної інтеграції. Насамперед мають бути побудовані гуманні, засновані на взаємній допомозі відносини між учнями, учителем та дитиною із зоровою депривацією. Навчаючи таку дитину, учителі мають зважати на її психофізичний стан. Адже, крім загального психофізичного навантаження , для неї характерне й значне навантаження на зір, що загалом призводить до порушення як  фізичної, так і розумової працездатності, що негативно позначається на її успіхах у навчанні та на її поведінці.

Присутність дитини з порушенням зору в класі  масової школи допоможе вчителю  розвинути у своїх вихованців милосердя, людинолюбство, чуйність, щиросердність. Отже, інклюзивна форма навчання дітей з порушеннями зору позитивно впливає як на них самих, так і на їхніх  однокласників.