Шпоры по "Философии"

Автор работы: Пользователь скрыл имя, 27 Апреля 2013 в 13:17, шпаргалка

Описание работы

2. Предмет філософії і основні функції.
1. Світогляд та його історичні форми. Структура світогляду. Світогляд і філософія.
3. Становлення філософського знання. Передфілософія Індії.
4. Передфілософія Китаю.
6. Антична філософія: досократівський період.
7. Антична класика: Сократ, Платон, Арістотель.

Файлы: 1 файл

Ответи к екзамену.docx

— 397.28 Кб (Скачать файл)

 

Відкриття КДА як принципово станового  вищого навчального духовного закладу  відбулося 28 вересня 1819 року. Більшість  студентів академії були дітьми священнослужителів, що зумовлювалось спеціальними указами  Святого Синоду та Київської консисторії, згідно з якими священики зобов'язувались віддавати своїх дітей на навчання під загрозою штрафу, позбавлення парафії і навіть переведення у селянський стан[19].

 

Від часу свого заснування КДА, як і її попередниця, стає центром Київського духовного округу. Крім Київської  єпархії до нього входили Чернігівська, Волинська, Подільська, Полтавська, Катеринославська, Харківська, Херсонська, Таврійська, Донська, Воронезька, Курська, Орловська, Мінська, Варшавська, Кишинівська, Грузинська та Імеретинська. Для дітей духовенства  цих єпархій академія була єдиним навчальним закладом, де вони могли  здобути безкоштовну вищу освіту. Після закінчення академії її колишні  вихованці отримували призначення  в усі єпархії.

 

Філософські науки за статутом 1814 р. були в академіях базовими стосовно наук богословських. Читали їх упродовж першого і другого навчальних років 10 годин на тиждень. Словосполучення  «богословські науки» та «філософські науки» взяті з академічного лексикону  тих часів. За статутами 1869 і 1884 рр. обсяг  викладання філософських наук у духовних академіях не зменшувався, як у світських  закладах: ніколи не закривалися філософські  кафедри і не заборонялося викладання філософії, як це сталося 1850 р. в університетах  імперії.

 

Філософію в академіях, зокрема  КДА, вважали цінним засобом здійснення двох головних максим загальної місії  вищого духовного закладу: 1) освітньої, спрямованої на формування високого рівня гуманітарної наукової ерудиції; 2) виховної, що робило академії виховними  закладами, які готують відповідно налаштованих служителів церкви[19].

 

Досягнення цього забезпечувалося  філософськими науками, які викладали  на «нижчому» відділенні академії. Упродовж першого навчального року студентам читали історію давньої  філософії, логіку і психологію, другого  — історію нової філософії, метафізику і моральне богослов'я. До 1831 р. філософські  науки читали латиною, після —  російською. Згодом професорам філософії  давали змогу читати власні авторські  курси, які вони розробляли з урахуванням  закордонних віянь. Із прийняттям нових  статутів (1869, 1884 рр.), змінювалася структура  академії, вимоги до управлінських  посад, але філософія і філософська  професура зберігали свій високий  статус. Проте у 1843 р. з ініціативи митрополита Філарета в КДА до філософських наук зарахували педагогіку, яку викладали професори філософії  в останній рік академічного курсу[20].

 

Однією із найвпливовіших філософських шкіл в Польщі та Україні в цей  період була Львівсько-варшавська школа  — одна із шкіл аналітичної філософії. Казімеж Твардовський, учень Франца Брентано, був призначений у 1895 на кафедру філософії Львівського  університету. Він зібрав навколо  себе угрупування талановитих логіків  та філософів, частина з яких згодом працювала у Варшавському університеті. Серед його послідовників були такі мислителі К. Айдукевич (1890–1963). Я. Лукасєвич (1878–1956), А. Тарський (1902–1984), Т. Котарбіньський (1886–1981) та ін. Для цієї школи характерне різко негативне ставлення до ірраціоналізму, прагнення до зближення  філософських і наукових досліджень, надання філософським міркуванням  логічно точного статусу[19].

 

25. Філософський та життєвий  зміст проблеми буття. Онтологічна  проблематика в історії філософії.

Існують питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства  не змогли дати прийнятної відповіді. Наприклад: як і чому є те, що є? або: що є, як воно є і чому?

 

У повсякденні людина, спостерігаючи  довкілля, проживаючи в ньому, впевнюється  в такому: по-перше, світ є "тут" і "тепер", є в наявності; по-друге, світ зберігається як відносно стабільне  ціле.

 

Якщо це піддається сумніву та роздумам, виникає проблема буття. Спочатку з'ясуємо: що таке "проблема"? Проблема –  це найбільш глибоке питання, на яке  немає готових обґрунтованих  відповідей і навіть відсутня згода  відносно того, яким чином їх можна  отримати. Проблемна ситуація, як правило, пов'язана зі значною невизначеністю, розмаїттям думок та відсутністю  будь-якої згоди.

 

Проблема буття глобальна, безгранична  в своїй загальності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішення  її неоднозначне. Це очевидно навіть при  побіжному погляді на історичні  концепції категорії "буття".

 

Першу філософську концепцію буття  висунули досократики, для яких буття  співпадає з матеріальним незнищуваним і досконалим космосом. Одні з них  розглядали буття як незмінне, єдине, нерухоме, самототожне (Парменід), інші – як безперервне становлення (Геракліт). Досократики розрізняли ідеальну сутність і реальне існування.

 

Платон протиставив чуттєве  буття чистим ідеям або, як він  вважав, "світу істинного буття".

 

Арістотель долає таке протиставлення сфер буття, оскільки для нього форма  – невід'ємна характеристика буття. Він створює вчення про різні  рівні буття: від чуттєвого до духовного.

 

Середньовічна християнська філософія  протиставляла "істинне", божественне  буття і "неістинне", створене буття, розрізняючи при цьому  дійсне буття (акт) та можливе буття (потенція), сутність та існування, смисл  та символ.

 

В епоху Відродження загальне визнання отримав культ матеріального  буття природи. Цьому сприяв розвиток науки, техніки, матеріального виробництва.

 

У Новий час (XVII–XVIII ст.) буття розглядається  як реальність, що протистоїть людині як суще, що освоюється людиною в  її діяльності. Звідси виникає тлумачення буття як об'єкта, що протистоїть  суб'єкту, як реальність, яка підвладна (підкорена) сліпим, автоматично діючим законам, наприклад, принципу інерції. Поняття буття обмежується природою, світом природних тіл, а духовний світ статусом буття не володіє.

 

Поряд із цією натуралістичною лінією, яка ототожнює буття з фізичною реальністю і виключає свідомість із буття, в новоєвропейській філософії  формується інший спосіб тлумачення буття. Воно визначається на шляху гносеологічного  аналізу свідомості та самосвідомості. Зокрема, вихідною тезою метафізики Р. Декарта є "мислю, отже існую". Лейбніц трактує буття як відображення діяльності духовних субстанцій –  монад.

 

Своє завершення ця новоєвропейська  інтерпретація буття знайшла  в німецькій класичній філософії. Зокрема, для І. Канта буття не є властивістю речей. Буття –  це загальнозначущий спосіб зв'язку наших  понять та суджень, причому, відмінність  між природним та морально-свободним  буттям заключається у відмінності  форм законоположення: причинності  та цілі.

 

У філософській системі Гегеля буття  розглядається як перший ступінь  у сходженні духа до самого себе. Гегель зводить людське духовне  буття до логічної думки. Буття виявилося  у нього вкрай збідненим і, по суті, негативним (абсолютно невизначеним, безпосереднім, без'якісним). Це пояснюється  прагненням вивести буття з актів  самосвідомості, з гносеологічного  аналізу знання та його форм. Не дивлячись  на недостатньо повне розуміння "буття", спостерігаємо тут  позитивний момент. Піддаючи критиці  попередню онтологію (вчення про  буття), яка прагнула побудувати вчення про буття до і поза будь-яким досвідом, нехтуючи тим, як мислиться  реальність в науковому знанні, німецький  класичний ідеалізм (особливо Кант і Гегель) виявив такий рівень буття  як об'єктивно-ідеальне буття, що втілюється в різних формах діяльності суб'єкта.

 

Для зарубіжної філософії XX ст. теж  є характерним прагнення зрозуміти  буття, виходячи з аналізу свідомості. Але тут аналіз свідомості не ототожнюється  з гносеологічним (теоретико-пізнавальним) аналізом, а передбачає цілісну структуру  свідомості у всій розмаїтості її форм і в її єдності з усвідомлюваним світом. Так, у "філософії життя" (зокрема Дільтей) буття співпадає  з цілісністю життя.

 

У Новий час і в XX ст. антична  ідея об'єктивного буття трансформується: буття стало суб'єктивним. Навіть Бог (Абсолют) став залежати від внутрішньої  установки людини на пошуки безумовного  буття. Так, екзистенціалісти стверджують: Бог – не поза людиною, він –  в ній.

 

У неокантіанстві буття розкладається  на світ сущого та світ цінностей (тобто  істинне буття, яке передбачає "долженствованіє").

 

У феноменології Гуссерля підкреслюється зв'язок між різними шарами буття  – між психічними актами свідомості та об'єктивно-ідеальним буттям, світом смислів.

 

Але в усьому цьому розмаїтті  поглядів простежуються деякі закономірності. Так, за найрізноманітніших підходів та думок можна виділити декілька головних тем, які залишаються актуальними  для всього загалу філософів і  кожної людини.

 

Перша тема – життя і смерть людини. Через усвідомлення свого  життя людина прагне усвідомити категорію "буття".

 

Так, "бути – означає жити", а за цим відразу виникає настирливе, докучливе: "а що буде після смерті?". Це питання наштовхує на спробу ліквідації, усунення "небуття" і виникнення релігійних вчень про кінцеву  долю людства і Всесвіту. Реальним чи ілюзорним вважається або мирське, або загробне життя. Життя в цьому  світі вважається подарунком, щасливою долею або оманою, помилкою, гріхом, покаранням тощо. Всі ці тлумачення життя та смерті виступають як основа різних підходів до сенсу життя та оцінювання людської долі.

 

Друга тема пов'язана з усвідомленням  мінливості, швидкоплинності буття  та його стабільності, збереження. Адже людина спостерігає, що все живе минуще, окреме життя обмежене народженням  та зникненням. Виникає питання: мінливість неминуча чи це лише поверхові зміни, що маскують істинну постійність?

 

Характерно, що семантика слова "бути" пов'язана зі словами "був", "буду". Тобто усвідомлення мінливості з  необхідністю приводить до появи  поняття часу, яке виражає рух, становлення буття та його перетворення в небуття. Чи вічний світ, чи є в  нього початок і кінець у часі, виник він природно чи створений  і може канути в небуття, що було до початку буття? Ці прадавні питання  актуальні і в наші дні.

 

Третя тема усвідомлення буття –  питання про його структуру.

 

Не можна пізнати самих себе, якщо ми не пізнали світ, в якому  живемо. Проблема буття закономірно  відображається в питаннях про його будову. В процесі обговорення  цих питань формувалися такі поняття, як світ, природа, людина, мислення, простір, ціле і частина, матеріальне та ідеальне тощо.

 

Закономірно виникає питання: за якими  критеріями щось треба прийняти, а  щось інше – відкинути? Тут недостатньо  традиційного питання: "Що правомірніше – знання чи віра?" Адже перше  панує у сфері науки та раціонального  мислення, друге – в царині емоційного переживання.

 

Нас цікавить картина буття, яка  вимальовується завдяки науковим досягненням. Тут також виникає найбільш складне  питання: як людина взагалі може що-небудь знати про буття, в тому числі  і про своє особисте, яке співвідношення матеріального та ідеального? Чи є "далі"? Це питання – проблема всіх курсів філософських дисциплін, яке детальніше буде розглядатися далі.

 

Зауважимо, що матеріалістичне вирішення  проблеми буття передбачає наявність  таких філософських аспектів:

 

– світ є, існує, як безкінечна і вічна  цілісність;

 

– природне і духовне, індивіди і  суспільство безумовно існують, їх існування – передумова єдності  світу;

 

– світ, що розвивається, є сукупною реальністю яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і поколінь людей.

 

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття  – це всі існуючі в світі  предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

 

26. Форми буття: природне, соціальне, духовне, їх специфіка  та взаємозв’язок.

 

Буття людини

 

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського  буття форми. Серед них насамперед слід виділити предметно-практичну  діяльність. Людина як фізичне тіло здійснює вплив на інші фізичні тіла з метою задоволення власних  потреб. У цьому разі вона виступає як мисляча річ серед інших  речей, що особливо підкреслювали матеріалісти минулого. Але тут можна зробити  закид, що таке тлумачення недостатнє і навіть антигуманне. Водночас воно необхідне, адже немає тіла – немає  і людини, хоча ми і "їмо для  того, щоб жити, а не живемо для  того, щоб їсти". Не задоволені елементарні  потреби – не може існувати і  зростати духовність.

 

Друга форма буття людини – практика соціального творення.

 

Людина – істота суспільна. Неможливо  стати людиною поза соціальним оточенням, вижити в ізоляції від інших людей, без запозичення знань та знарядь  праці. Тому люди систематично докладають зусилля для створення оптимального для їх життя соціального устрою. Прикладами прояву соціального творення можуть слугувати соціальні революції, реформи, політичні перебудови, законотворчі зусилля тощо.

 

Третя форма буття людини – її самотворення, самодіяльність. Людина формує свій духовний світ, по-перше, пошуком  ідеалів, що її приваблюють. По-друге, людина прагне одержати максимально адекватне  уявлення про світ, в якому живе та пізнає. Нарешті, вона постійно конструює  проекти перетворення світу (в тому числі і саму себе), прагнучи створення  гідного себе середовища, в якому  вона хотіла б жити.

Информация о работе Шпоры по "Философии"