Шпоры по "Философии"

 

Г.Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого  вчення. Свою філософію він розумів, як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і  власною совістю. “Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, – то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія”, – стверджував  Сковорода.

 

Провідними ідеями філософії Г.Сковороди  стали:

 

–     вчення про людину, про самопізнання як єдиний шлях до Бога і до щастя;

 

–     вчення про три світи, які складають все існуюче;

 

–     ідея подвійної природи  трьох світів;

 

–     “філософія серця” як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

 

–     етичний ідеал “нерівної  рівності” та ідея “сродної праці”.

 

По своїй любові до людини Бог  дав їй все необхідне, вважав мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке – непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, “мир душевний”. Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе к образу Божого. “Поглянь у  себе”, тобто пізнай себе – це основний мотив філософії Сковороди.

 

Далі, вважав філософ, усе створене Богом можна визначити як три  світи: перший є загальний світ, “де  живе усе породжене”, “він складається  із незчисленних світів і є великий  світ” макрокосм; другий світ –  це мікрокосм людини; третій – символічний  світ Біблії. Символи Біблії “ведуть  думку нашу до розуміння вічної натури”.

 

Кожен із трьох світів складається  з двох “натур”, має подвійну природу, одна з яких – видима (матеріальна), друга – невидима, тобто божественна, – вважав Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою  все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний  пантеїзм, про що вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить у собі гріховну, тілесну, земну природу  людини, але разом з тим, – правдиву, дійсну природу – людину як образ  і подобу Божу. За символами Біблії, за “видимою натурою” її тексту потрібно впізнати і розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

 

На противагу Просвітництву  і раціоналізму ХVІІІ ст. Сковорода  створює вчення про “серце”, як позасвідомі і надрозумові глибини  людської душі. Серце – це “безодня”  людської душі, через яку відкривається  божественна “безодня”, тому “безодня кличе безодню”, через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом з тим людське  серце є засобом пізнання, саме у ньому повинні з’єднатися розум  і віра, розум і воля людини.

 

Таким чином, етичне вчення Г.Сковороди  спрямоване на пошук шляху, що веде до дійсної людини, до щастя, до “обожнення”, до уподобання Богу. Людська доля залежить від природних нахилів, а тому у кожній людині є нахил до “сродної”  собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно додержуватися  правила про “сродність”, жити у  злагоді зі своїм характером, з  власною природою, не насилувати своїх  схильностей і обдарувань. Тому етичним  ідеалом Сковороди є ідеал  нерівної рівності, адже усі люди є  лише “тінню справжньої людини, усі  рівні перед Богом, але разом  з тим всі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою  всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до Бога, своє призначення.

 

Українська філософія ХІХ –  початку ХХ ст. Українська філософія  ХІХ – початку ХХ століття представлена такими іменами, як О.Новицький (1806 – 1884), С.Гогоцький (1813 – 1898), Т.Шевченко (1814 – 1861), М.Кос­то­маров (1817 – 1885), П.Юркевич (1827 – 1874), М.Драгоманов (1841 – 1895) та іншими.

 

Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики.

 

Проф. Київського університету С.Гогоцький  вперше в Російській імперії створив  чотиритомну філософську енциклопедію – “Філософський лексикон” (1857). Проф. О. Новицький видав ряд філософських праць, високо цінував вчення видатного  німецького філософа Гегеля за його глибоке  розуміння закономірності історичного  поступу, нерідко посилався на нього, використовував його судження. Так, у  відповідності з гегелівською філософією, він стверджував, що філософія, “є наука, тобто думка, котра прагне до повного  і систематичного розвитку самої  себе”, що філософські вчення різних часів і народів “суть різнобічні і різноманітні способи відтворення  дійсності в думках” (порівняйте висловлювання Гегеля про те, що “філософія є в думках охоплена епоха”) тощо.

 

Разом з тим це не завадило О.Новицькому піддавати філософську концепцію  Гегеля за раціоналізм різкій критиці, оскільки зміст духовного світу  людини, “живе в переконаннях серця, а не в поняттях розуму”. Ця критика  здійснювалася О.Новицьким з позицій  ірраціоналізму і теїзму, з позицій  того, що “віра завжди вища знання, релігія вище філософії (там же, стор. 197).

 

Після Г.Сковороди провісником  філософії українського духу був  Т.Г.Шевченко. Важливою рисою його філософських, суспільно-політичних поглядів була послідовна і безкомпромісна антикріпосницька спрямованість, непримиренна боротьба проти самодержавної політики національного  гноблення народів, відстоювання демократизму у національному питанні.

 

В історичному минулому України  його цікавили події і традиції, пов’язані з визвольною боротьбою  українського народу проти іноземних  загарбників, проти соціального  рабства і національного гноблення. Поет-філософ високо оцінив Запорозьку Січ, яка відіграла важливу роль в історії України і становить  її славетну сторінку.

 

Хвилювала Т.Г.Шевченка і слов’янська  проблема, яку він розв’язував  з позицій демократизму і братерської  єдності слов’ян.

 

Світосприйняттю Шевченка притаманний  принциповий антропоцентризм який зумовлює сприйняття навколишнього  світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Для нього цей  світ уособлює Україна як екзестіенційний  стан буття. Його особиста доля й доля його народу стають віддзеркаленням  одне одного. Ця філософія глибоко  індивідуальна, особиста і, разом з  тим, ґрунтувалася на національній ідеї українського народу, його ментальності. Улюблений герой Шевченка – лицар  народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі.

 

Вінець Шевченкової творчості  – уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту  й щастя. До найволелюбніших творів належить його “Кобзар”.

 

Т.Шевченко – поет-пророк. Він вірив  у те, що представники науки і  техніки допоможуть трудящій людині, що їхні відкриття служитимуть трудовому  народу. Майбутня Україна повинна  стати світом, звільненим від зла.

 

М.Костомаров – історик, етнограф, громадський діяч. Особливе значення при вивченні його соціально-філософських поглядів має праця “Книги буття  українського народу”, у яких висвітлюється  трагічна історія українського народу і виголошується впевненість, що він обов’язково відродиться  як самобутній культурний етнос.

 

У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, в якій робить спробу проаналізувати основні риси української духовності у порівнянні з російською й доходить до висновку, що український народ  має свої власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших  народів, зокрема російського.

 

Одним із визначних українських  філософів ХІХ століття був П.Юрке­вич – ґрунтовний розробник самобутньої  концепції “філософії серця”.

 

П.Юркевич був переконаний, що в  серці людини – найглибша основа і духовно-етичне джерело людського  існування. В діяльності серця –  в почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, в їх всезагальності, відображається індивідуальність особистості. Філософ підкреслює, що розум лише вершина, а не коріння духовного  життя людини. Знання ми отримуємо  в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.

 

Будучи релігійним філософом, П.Юркевич  не визнавав існування матеріального  начала незалежно від духу. “Матеріальне начало” є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з  духом. Про “духовне начало” ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.

 

П.Юркевич розгортає цілісну  систему доказів стосовно серця  як осереддя усієї тілесності і духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками і особливостями. Бо:

 

–     серце є охоронцем  і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;

 

–     серце є центром  духовного життя людини. Воно зачинає  і породжує рішучість людини на ті, чи інші проступки; в ньому виникають  багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини та її бажань;

 

–       серце є центром  всіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо –  все йде від серця;

 

–       серце є осереддям  багатоманітних душевних почувань, хвилювань  і пристрастей людини;

 

–       серце – основа її морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

 

Тому серце є найважливішою  складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним в думках, словах і справах (Див. П.Д.Юркевич. Философские произведения. М., 1990, стор. 73).

 

“Філософія серця” П.Юркевича –  філософія кардіоцентризму (від  грец. кардіо – серце, в центрі).

 

М.Драгоманов – український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні  праці”. Він переконаний у безмежних  можливостях людського розуму і  науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного  життя використовує соціологічний  метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного  явища, розкриття їх взаємозв’язку  і взаємодії.

 

Відзначаючи велике значення економічних  факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти  однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду,  і від  безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба  найголовніша, оскільки кожна з них  головна.

 

Характерною рисою соціологічних  поглядів мислителя є те, що “основною  одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя  були для нього важливою метою  поступу.

 

24. Філософські ідеї в  Україні в XIX – на початку  ХХ ст.

 

Початок XIX ст. у житті України  позначений суттєвими змінами. Після  розподілу польської Речі Посполитої майже всі українські землі опинилися  під владою Російської імперії. Фактично всі сфери життя українського народу підпорядковувались інтересам  Росії, яка розпочала повне знищення його незалежності. Стосовно розвитку філософської думки в Україні  того періоду, то варто зазначити, що в усій Російській імперії до неї  відношення було неоднозначним —  декілька разів викладання філософії  в університетах заборонялось, її вважали шкідливою. Філософів ніхто  не готував, часто професорів філософії  запрошували з інших країн. Проте  філософія поступово розвивалась. Початок XIX ст. приносить в Україну  ідеї західноєвропейської філософи, сюди проникає вчення видатних мислителів німецької класичної філософії: Канта, Фіхте, особливо Шеллінга, Гегеля. Сильний вплив на філософську  думку України справили ідеї німецького романтизму, особливо Шеллінга[19].

 

Романтизм сприяв пробудженню національної свідомості українського народу, був  співзвучним з прагненням національного  відродження України.

 

Духовно-академічне філософування  у XIX — на початку XX ст. було складним і розгалуженим культурно-історичним явищем, що розвивалося у межах  православної традиції і своїм генетичним корінням сягало далеко за межі ранньослов´янської релігійно-філософської культури. Формальним змістом його були насамперед філософські  курси, які викладали впродовж XIX ст. у духовних академіях тогочасної Росії. Крім них, до духовно-академічного філософування можна зарахувати філософські статті в богословських  часописах, які видавали при цих  академіях, а також диспути і  дискусії, що виникали внаслідок діяльності різних релігійно-філософських товариств  при академіях. Загалом ідеться  про творчі пошуки і здобутки професорів, викладачів духовних академій[19].

 

 

 

Київська духовна академія

На початку XIX ст. в Російській імперії, до складу якої входила Україна, були сформовані чотири духовних академії — в Санкт-Петербурзі (1809), Москві (1814), Києві (1819), Казані (1842). Освітні  реформи, розгорнуті Олександром І  у 1802–1804 рр. і продовжені у майбутньому  були найвпливовішим чинником соціокультурного контексту реформування Києво-Могилянської академії, її трансформації у Київську духовну академію, яка була націлена на виконання нової суспільно-культурної місії.

 

Київську духовну академію планували  відкрити у 1816 р. Однак цього не сталося  у визначений термін. Затримка з  відкриттям КДА виникла у зв'язку з відсутністю відповідних наукових кадрів. Ні професура, ні студенти старої академії не відповідали новим потребам і загальним вимогам нового статуту. У зв´язку з цим упродовж двох років замість КДА функціонувала  духовна семінарія, яка мала готувати студентів і викладачів для нової  академії. Тоді керівництво духовними  училищами Київського духовно-навчального  округу тимчасово здійснювалося  Петербурзькою духовною академією. Із Петербурга прибули на посаду ректора  і професора богослов'я преосвященний  М. Богданов-Платонов, а також два  викладачі, серед яких був і професор філософії І. Скворцов.