Шпоры по "Философии"

21. Розвиток філософської  думки в Україні: своєрідність, характеристика основних етапів.

а величезній території, що обмежувалася на заході Верхньою і Середньою Віслою, півночі — Прип’яттю, північному сході та сході включала пониззя  Березини й Десни, а по Дніпру доходила до гирла Сули (південний же рубіж  проходив від Дніпра й Росі на захід  до верхів’їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну) — виникають поселення  протослов’янських племен1.

Благодатні грунти, багатий рослинний  і тваринний світ сприяли виникненню ще в III тис. до н.е. трипільської землеробської  культури, носії якої є “мовними предками слов’ян”. У подальшому тут  з’являється Антська держава (II ст.), а згодом — Куявія та Славія.

Об’єднання цих територіально-державницьких  утворень призвело до виникнення Київської  Русі, на терені якої розпочався процес формування української суспільно-політичної і філософської думки. Його становлення  супроводжувалося проявом як загальноцивілізаційних, так і специфічних ознак,тенденцій.

Закономірно, що процес становлення  тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософсько-го (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням “Логосу”. Не виключенням була в  цьому плані і вітчизняна філософія, їй також передують своя міфологія  і епос. Але при всій цій за-гальноцивілізаційній подібності, чітко вирізняється специфічне. Становлення і формування філософської думки відбувалося в “котлі”, де сплавлювалися воєдино загальноцивілізаційні  та специфічні ознаки та тенденції. Специфічним  для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу киє-во-руської міфології  та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького  філософського платонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світогляду були представлені на території Київської  Русі виключно як філософсько-богословські трактати, тексти. Зокрема, широко були розповсюдженими “Шестиднева” Іоанна, екзарха Болгарського, “Ізборники Святослава” 1073, 1076 pp. та ряд інших  документів. Результатом такого “спілкування”  стало виникнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не тільки розмаїттям, а й глибиною думки. Слід зазначити, що названі твори  втрачали свою первісну специфіку і  набували києворуської форми викладу  й ментальності, ставали феноменом  києворуської філософської культури. Діалог етнонаціонального (поганського) і християнського (греко-візантійського) світоглядів привів до того, шо перший, поступово став втрачати свою “первісну”‘  автономність, замкненість і перетворюватися  на засіб прочитування (розуміння) “іншого” змістуз метою його творчого засвоєння, укорінення в фунт києворуської ментальності. Пам’ятки культури, особливо києворуська  книжність, стали специфічним засобом  передання (переведення) християнського змісту в тодішню свою світоглядну  дійсність.

У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене  і водночас шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в  постійному зв’язку з якими народ  черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу. Разом з тим  йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з  ідеєю рівності та поваги до окремої  людини, її свободи, так і негативне  ставлення до неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тошо. Всі  ці риси знайшли своє відображення не тільки в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування. Більше того, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального світу, гостре переживання  сьогоденності (минущості) життя сприяли  становленню гуманістичної філософії. Л юдина, її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософії. В їх контексті “крутиться” і  розроблюється вся філософська  проблематика, що визнає перевагу серця  над розумом. Ця риса є істотною для  української філософії взагалі. В ній ми не знайдемо таких “жорстко”  раціоналістичних філософських систем, як, наприклад, у англійських мислителів Ф.Бекона, Дж.Локка, Т.Гоббса, чи французьких  — Д.Дідро, П.Гольбаха, Ж.Ламетрі, К.Гельвеція  або німецьких — І.Канта, Г.Гегеля тошо. “Брак” раціон&іізму в українській  філософії компенсується духовністю. При цьому вона не тільки не програє, а й вигідно займає належне  місце в контексті світової філософської думки. Більше того, цілий ряд проблем, за які бралися вітчизняні мислителі, часто вирішується правильніше, порівняно із західноєвропейською  та візантійською філософською думкою. Так, митрополит Іларіон у своїй  праці “Слово про закон і благодать” (1051 p.), незважаючи на свій релігійний сан, відкидає божественне походження держави, влади тощо, тоді як візантійські та західноєвропейські мислителі в  переважній більшості стояли на позиціях креаціонізму. Зокрема, поділяли цю позицію  Г.Амартол (IVст.), ААвгустин (Vct.), Ф.Аквінський (XIII ст.). А в “Ізборнику Святослава” (1073 р.) поряд з уривками “Діалектики” ІоанаДамаскіна (VII—VIII ст.) знаходимо  оригінальне тлумачення і розуміння  філософії. Філософія тут визначається як “пізнання сущого, … пізнання природи сущого… пізнання речей  божественних і людських, тобто видимих  і невидимих. Філософія є уподібненням богові…, мистецтвом з мистецтв і  наукою з наук…. Філософія є любов’ю  до мудрості: істинна мудрість є  бог. А тому любов до бога є істинна  філософія”1.

Східна візантійська (платонівсько-християнська) традиція тлумачення мудрості знайшла  подальший розвиток у філософському  просторі Київської Русі. “Софія”  є не просто знанням, знанням речей  самих по собі, а їх суті, сенсу, котрий є не що інше як “божественний задум” їх творіння. Філософське знання спрямоване на осягнення божественної істини, яка є таємницею людського  буття. Але через пізнання зовнішнього  світу відкривається таємниця божественної істини. Мудрість у тому й полягає, що вона є своєрідним розгадуванням  власного “Я”.

Божественність істини, її надприродний характер, робить неможливим її сприймання з допомогою органів чуття, оскільки ті є природними. На природно-речовому рівні істина нам являється як знак, але останній потребує розшифрування, тлумачення. Тому-то у києво-руських  філософів, уже з Климента Смолятича (середина XI ст.) розрізняються два  види пізнання істини: “благодатний”(безпосереднє бачення істини святими і апостолами) та “приточний” (для всіх іншихлю-дей), що забезпечує істинне тлумачення, шлях якого полягає в способі  руху від знаку до істини. Остання  осягається через міркування, роздуми  над книгою, текстом. Тому філософ  має шукати істину не в речах світу, де вона існує одвічно, будучи проголошеною божественним “одкровенням”, а в  слові, тексті. Специфічність цього  процесу полягає в тому, що осягнення  істини із суб’єкт-об’єктивного відношення переноситься в площину суб’єкт-суб’єктних відносин. Розуміння, екзегеза, “осяяння”, “просвіщення” мають своїм джерелом істини не тільки слово, текст, а й  мовчання… Звідси випливає, що пошуки перетворюються в розгадування сенсу  власного “Я”, а відтак — головним предметом філософствування є людське  “Я”, тобто — людина.

Цю ж думку розвиває Кирило Туровський у “Слові до розслабленого”, коли стверджує, що Бог заради людини створив землю  й небо, на котрій ростуть всілякі  трави та дерева. Окрім антропоцентричного характеру філософії Туровського, тут має місце думка щодо єдності  людини і Всесвіту. Вони не протиставляються один одному, а виступають як мікро- і макрокосмос.

Уже з цього періоду в києворуській філософській думці стає помітною тенденція  кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини виступає серце. Воно є центром протидіючих у людині сил світу благодаті і світу  гріха, зводить воєдино мисль, волю та віру. Митрополит Іларіон у “Слові про закон і благодать” пише, що коли Володимир задумав увести християнство на Русі, то у нього  в серці “засяяв розум”. Водночас необхідно зазначити, що вітчизняні філософи пошук істини ведуть не тільки у сфері духовного “Я” людини, трансцедентального, відгородженого від  природної реальності, а й у  “посейбічній” природній реальності. Так, В.Мономаху “Повчанні” проводить  ідею сходження від потойбічного світу духу до посейбічної, прекрасної земної реальності, створеної богом. Думки про особисту гідність людини, її неповторну індивідуальність притаманні “Молінню Даніїла Заточника” та ін.

Українська філософська думка  настійливо веде пошук шляхів єдності  духовного і природного світів, творця з “твар-ним”, створеним Богом  і речево-предметним світом. На відміну  від західноєвропейської філософської думки, українська — не абсолютизує  розрив між тілом і душею, не протиставляє їх як несумісні сутності, а йде  іншим, перспективнішим шляхом. Так, К.Туровський проголошує органічну  єдність “плоті і душі в тілі”. На його думку, тіло може протистояти  духові, але не душі.

Значну роль у творчих пошуках  києворуських мислителів займає етична проблематика. Розробка образу святого  в “Патериках”, “Житіях” утворюють  “агіографічну” літературу, яка є  специфічним пластом вітчизняної  філософської культури. Інтерес до людини, сенсу життя зумовлює становлення  і розвиток історіософської проблематики. Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, митрополит Іларіон  виділяє дві епохи, які характеризують поступ людської історії. Це епоха Старого  Заповіту, де стосунки між людьми грунтуються  на засадах рабства, покори й панування  “Закону” та епоха Нового Заповіту, де панують свобода, істина, “Благодать”. Ці епохи послідовно змінюють одна одну в процесі розвитку, а рух  всесвітньої історії постає як процес поступового поширення християнства на всі народи світу.

Києворуські мислителі активно  розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах  моралі. Вихід з кризи, соціального  розбрату вони вбачали у вихованні  людини відповідно до принципів любові, милосердя, терпіння тощо. Таким чином, започатковується етичне спрямування  у києво-руській філософії. Більше того, мова йде про повну “етизацію” філософії. Можна стверджувати, що філософія  Київської Русі не знає етично нейтральних  проблем. Філософська думка переломлюється через призму глобального конфлікту  добра і зла, а відповідно до цього  вирішуються і всі суспільні  проблеми.

Такий тип філософствування зберігся до середини XV ст., хоча рамки його територіального  розповсюдження то звужувалися, то розширювалися. Після татаро-монгольської навали цей  стиль філософствування зберігається і отримує подальший розвиток у Галицько-Волинському князівстві, а пізніше – у Великому князівстві Литовському, що продовжувало розвивати  форми духовності Київської Русі. Загальновідомий факт, що мова Київської  Русі була державною мовою Великого князівства Литовського. Більше того, кодекс законів Литовської держави  — Литовський статут — було не тільки написано цією мовою, а й змістовно  він багато у чому збігався з києворуськими  законами.

Зорієнтованість на внутрішній, духовний світлюдини знаходить свій вияв в  ідеях неоплатонізму (вчення психазму — в перекл. з грец. — німотність, спокій) і ареопагітизму (вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта). Ідея безпосереднього  єднання людини з богом досягається  самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, що приводить до “просвітлення”, яке досягається шляхом “очищення” розуму від раціоналізму і наповнення його духовністю.

У філософській літературі цього періоду  стають відчутними мотиви боротьби українського народу за національне визволення. Це період виходу на арену козаччини  і братств та братських шкіл, які  доклали значних зусиль до розвитку національної культури. В цей період ідеї західноєвропейського Ренесансу, Реформації, культури бароко проросли гарними здобутками натерені вітчизняної  духовності. В контексті загальної  культури філософська думка самостійно набуває контурів специфічної галузі теоретичного мислення. Все виразніше  проявляється тенденція до синтезу  арістотелізму і платонізму. При  цьому необхідно відмітити, що пріоритетність останнього все ж зберігається. Більше того, десь з XVI-XVII століть, як стверджують  деякі дослідники, вона розвивається в такий спосіб, що дасть змогу  стверджувати про появу українського неоплатонізму1.

Разом з тим уже з XV ст. українські мислителі переклали цілий ряд  книг науково-енциклопедичного характеру. Це і “Арістотелеві врата”, і  логічні трактати єврейського вченого  Мойсея Маймоніда та “Логіка Авіасафа”  арабського філософа Аль-Газалі. Проблемам  астрономії та астрології були присвячені “Шестикрид” і “Космографія”, які грунтувалися на латиномовному  трактаті англійського вченого ХНІ  ст. Иоана де Сакрабоско (Джон Галіфакс) та перекладів єврейського вченого XVI ст. Імануеля-бар-Якоба. Розуміння  і тлумачення Всесвіту подається  варістотелівсько-птоломеївськомудусі. На цьому грунті серед представників  української культури поширюються  ідеї гуманізму. Юрій Котермак (Дрогобич), Павло Русин із Кросно, Станіслав  Оріховський, Шимон Шимонович та ін., одержавши ґрунтовну освіту і працюючи в університетах Західної Європи, самі були гуманістами. Вони не тільки сприяли перенесенню цих  ідей на грунт України, але й зробили  значний внесок у формування підвалин європейського гуманізму та Відродження.

Представники гуманістичного напряму  становили інтелектуальну, елітарну, культуроцентричну течію. Вони вважали, що поширення знань про світобудову  приведе до вдосконалення розумових  здібностей людини. їх світоглядні  орієнтири були спрямовані на утвердження свободи й гідності особи та ідеалів соціальної справедливості. Відповідно цьому найкориснішою й найпершою серед наук, здатних забезпечити реалізацію цих проблем, вважали філософію.

Ренесансний гуманізм став ідеологічним підґрунтям для виникнення нового етапу  філософствування, безпосередньо пов’язаного  з діяльністю братств, “братських шкіл”. Соціально-економічні, національні, віросповідні суперечності надзвичайно загострилися після Люблінської (1569 р.) та Брестської (1596 р.) уній, що зумовило міжконфесіональну  полеміку православних і католицьких  християн. Розвиток філософської думки  цього періоду здійснювався в  лоні полемічноїлітератури. Поштовхом  для полеміки стала книга польського єзуїта П.Скарги “Про єдність церкви божої” (Вільно, 1577 р.), в якій відкрито проголошувався “хрестовий похід” на “схизматів” (православних громадян України), їх віру, церкву, мову тощо. У  відповідь Г.Смотрицький у творі  “Ключ царства небесного” (1587 p.), С.Зизаній у “Казанні св. Кирила” (1596 p.), M. Смотрицький у “Треносі” (1610 р.), З.Копистанський у “Книзі про віру єдину” (1619-1621 pp.) та “Книзі про правдиву єдність православних християн” (1623 р.), Л.Зизаній у “Катехізисі” (1627 р.) та інші захищали “православну прабатьківську віру”, широко використовуючи аргументацію ареопагітизму. Зокрема, Ки-рило-Транквіліон Ставровецький  з позицій ареопагітичного апофатизму стверджував, що “Бог же выше всякого  разума й мовы”, “самый ясный разум”. А відомий полеміст І.Вишенсь-кий  зосередив свою увагу на “духовній” людині, оскільки лише в дусі можливе  безпосереднє спілкування людини з  Богом. Осягнути Бога неможливо розумом, оскільки останній охоплює лише негативні  визначення Бога – те, чим Бог  не є. Дійсне, справжнє осягнення Бога можливе ірраціональним, містичним  осяянням душі. Не відкидає мислитель  і ролі розуму в пізнанні, за умови, коли розум не є “зрозумілим”, а  “євангельським розумом” він виконує  функцію нижчого ступеня пізнання, може стати “підготовчим щаблем”  на шляху осягнення істини.