Шпоры по "Философии"

Значною віхою в розвитку філософської думки було створення Острозького  науково-освітнього осередку, до якого  входили: колегія, друкарня та гурток. Його представники: Й.Княгицький, К.Лукаріс, Д.Наливайко, К.Острозький, В.Су-разький, Х.Філарет та інші продовжили боротьбу проти католицької експансії, спроб  окатоличити та полонізувати Україну  і українців. Обґрунтовуючи свої філософські погляди, вони спиралися  на духовну спадщину українського народу. Прекрасне знання цієї спадщини було умовою успішної боротьби з поневолювачами. Як патріоти вони захищали українську культуру, мову, вбачаючи в них запоруку самозбереження українського етносу (народу, нації). Вони внесли значний внесок у розвиток критики теорії та практики католицизму, показали взірець глибокого  осмислення актуальних проблем суспільного  життя. Мала місце і спроба подолати з позицій пантеїзму християнський  дуалізм співвідношення Бога (творця) і світу, ним створеного. Так, у  вченні К.-Т. Ставровецько-го світ і  природа перестають бути символами  Бога. Вони зливаються з Богом і  самі перетворюються на Бога. При цьому  слід зазначити, що осмислення філософсько-богословської  проблематики здійснювалося з позицій  раціоналізму.

Незаперечним є вплив братств, “братських шкіл” на розвиток гуманістичних  і реформаційних ідей в Україні. Вони були осередками просвітництва, книгодрукування, навчання і виховання та поширення  знань серед української людності, і не тільки. Досить часто вони ініціювали та самі створювали навчально-освітні  заклади. За таких умов було створено Киє-во-Могилянський колегіум, а згодом — академію. Істотний внесок в її створення зробили Київське братство, діячі вченого гуртка, що існував  при друкарні Києво-Печерської Лаври, у витоків якого стояли І.Борецький, К.Сакович, Е.Плетенець-кий, З.Копистенський, П.Могила та інші. Виникнення цього  професійного закладу сприяло не тільки ознайомленню із здобутками західноєвропейської  логіки, філософії та культури, а  й розвитку професійної філософської діяльності. Ф.Прокопо-вич, І.Галятовський, С.Яворський, І.Гізель, Л.Баранович, Г.Кониський, Й.Кононович-Горбацький, Г.Щербацький та багато інших мислителів поряд  з вітчизняною традицією широко використовували досягнення західноєвропейської  науково-філософської думки епохи  Відродження та Нового часу, зокрема  ідеї М.Коперніка, Г.Галілея, П.Гасенді, Р.Декартата інших. В їх філософії  значне місце займала натурфілософська проблематика. Природа розумілася ними не лише як досконале породження Бога, а й тлумачилася як матеріальний світ, де діє певна сукупність законів. Для них природа — гідний предмет  для об’єктивного дослідження. Тлумачення співвідношення Бога і природи здійснюється в рамках пантеїзму і деїзму. З  одного боку, йде процес ототожнення  Бога з природою, а з іншого —  роль Бога обмежується актом творіння або першопричини тощо. В обгрунтуванні  вчення про однорідність матерії (земної і небесної), її постійну кількість, незнищу-ваність і ненароджуваність, невіддільність форми від матерії, проблеми простору й часу, розвитку, співвідношення кількісних і якісних  змін та інше пояснювалося з позицій  механістичного підходу.

Не залишалась осторонь їх інтересів  і гносеологічна проблематика. Аналіз процесу пізнання здійснюється в  контексті дослідження відчуття, сприйняття, пам’яті, мови та мислення. Чуттєве відображення розглядається  як основа пізнання і вирішальний  критерій істинності. Фундаментом пізнавальної діяльності є відчуття, які поділялися ними на зовнішні (зір, слух, нюх, дотик, смак) і внутрішні (уявлення, фантазія, оцінка, пам’ять, сон). Чуттєве відображення — це перший етап пізнавального  процесу, тоді як другим, завершальним — є раціональне пізнання. Пізнання пов’язується з діяльністю розумної душі, дарунку Бога людині. Досліджуючи  роль розуму, мислительної діяльності^ вони вивчали психологію і особливо логіку, яка, на думку И.Кононовича-Горбацького, є “найкращою вчителькою нашого розуму”, необхідним засобом отримання нових  знань, інструментом пізнавальної діяльності людини.

Філософія представників Києво-Могилянської Академії безпосередньо пов’язана  з людиною, її прагненнями, переживаннями  та практичними інтересами. їх антропоцентризм  споріднений з гуманістичною  спрямованістю. В ньому постійно підкреслюється велич і гідність людини. “Повнотою досконалостей, рівною цілій природі” вважав людину Ф.Прокопович. Не втеча від світу, а активна  діяльність людини, боротьба із суспільним злом, вадами, злочинами та печаллю  і негодою проповідувалися їх філософією. Широко пропагувалися свобода, воля та патріотизм людини. Історія, держава  тлумачаться з позицій теорії суспільного договору та природного права.

22. Філософські традиції  Києво-Могилянської Академії.

Філософія Києво-Могилянської академії. Києво-Могилянська академія виникає  на базі Київської братської школи  та школи Києво-Печерського монастиря, які були об’єднані зусиллями  митрополита Петра Могили в 1632 р. Спочатку це був колегіум, а згодом, з 1701 року, став академією, першим вищим  навчальним закладом східних слов’ян. Вперше в Україні філософія викладалася  окремо від теології. Її викладання в значній мірі було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію  як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних  людині богом, а також дослідити  моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто  богом, якого вважали також творцем  природи.

Визначними філософами, котрі представляли Києво-Могилянську академію, були І.Гізель (бл. 1600 – 1683), Й.Кононович-Горбацький (пом. 1653 р.), С.Яворський (1658 – 1722), Ф.Прокопович (1681 – 1736), Г.Кониський (1717 – 1795) та інші.

Загальною ознакою їх філософського  вчення було те, що воно в значній  мірі ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських  началах. Теософія ( від грец. тео  – бог, софія – мудрість) –  релігійно-філософське вчення, котре  претендує на те, щоб “науковими методами” довести “божественну мудрість”, зробивши її надбанням особи. Вони як правило, визнавали першопричиною  всього існуючого бога, котрий творить  не лише речі, “матерію”, але і їх “форму”.

Разом з тим під впливом розвитку науки і, насамперед, природознавства  у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти  з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є богом. “Повне визначення природи, – писав найвідоміший філософ академії Ф.Прокопо­вич, –  збігається з богом відносно природних  речей, в яких він необхідно існує  і які він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи..., але  воно, очевидно, відноситься до матерії  і форми (Цит по: “Философская мысль  в Киеве. К., 1982, стор. 123).

Доречно відзначити, що розуміння  філософами академії взаємозв’язку  матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво  відрізнялось від тлумачення цього  питання у філософії Арістотеля. У останнього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає  імпульс до розвитку. Проф. академії Й.Кононович-Гор­бацький, в противагу  античному філософу, підкреслював, що “матерія не пасивна, як вважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа – це субстанція діяння” (там же, стор. 125). “Матерія є активною і діяльною”, ­­– погоджувався учень Кононовича-Горбацького  – І.Гізель, – але “активна сила кожної речі” залежить від “всемогутності божої” (там же, стор. 126).

І. Гізель – самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному  відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану  в інший. “Матерія, – писав філософ, – є в однаковій кількості  і до того, в якому вигляді вона була у тілі дерева, і потім, перебуваючи  в тілі вогню, котрий виник з цього  дерева” (там же, стор. 127).

Таку ж думку поділяв і  Ф.Прокопович, який підкреслював, що “першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив бог  напочатку світу...; в якій кількості  вона створена, такою ж залишається  до цього часу і залишиться завжди” (там же, стор. 127 – 128).

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння  єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух – це така властивість матерії, без кої  не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту  в природі. “Без ґрунтовного розуміння  руху, – писав Ф.Прокопович, –  неможливо добре зрозуміти і  всього іншого..., бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух  елементів, активність і пасивність, біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою  як би загальне життя всього світу” (там же, стор. 128 – 129). Однак “причиною  причин” цього руху, на думку  філософа, є бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.

Разом з тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння  сутності протилежностей у розвитку природи, її речей і явищ. І.Гізель, наприклад, вважав, що речі рухаються  самі по собі і це відбувається внаслідок  діяння протилежних сил, “де немає  протилежностей, – писав І.Гіз­ель, – там немає ні виникнення, ні знищення”, тобто немає руху. “Рух, – підкреслював Ф.Прокопович, –  виникає з протилежного; тобто  спокою.

Вся природа є єдністю руху і  спокою. Якщо речі рухаються чи знаходяться  у спокої, то все це обумовлюється  самою природою, її “принципами”. Ф.Прокопович висловлював таку думку: “Природа є  принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух  обумовлюється природою, і якщо перебувають  у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює  природа... тіла за своєю природою або  рухаються або знаходяться у  спокої” (там же, стор. 130).

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянській академії концепція пізнання. Філософи академії не мали сумнівів у можливостях  людини пізнати оточуючий її світ, розуміли, що пізнання – непростий  процес, що здійснюється як на рівні  відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, вважаючи, що пізнання не може обійтись без цього. “Будь-яке пізнання, –  наголошував С.Яворський, – залежить від відчуттів”. Не менше категоричним було також судження Й.Кононовича-Горбацького: “в інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях” (там  же, стор. 133).

Однак, яким би важливим не було б чуттєве  пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути у сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, з  допомогою якої людина може здійснити  це. Бо відчуття відображають дійсність  конкретно, безпосередньо, а розум  – опосередковано, узагальнено, абстрактно і це відображення більш досконале. “Розум, – писав І.Гізель, – пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально  і конкретно, а розум – нематеріально  і абстрактно” (там же, стор. 134).

Здається, що вищенаведені рядки взяті  із сучасних досліджень по теорії пізнання, настільки вони їй в багатьох відношеннях  адекватні. Це яскраве свідчення  високого розвитку української філософії  ХVІІ – ХVІІІ століття.

Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку  філософів академії, двома шляхами  – логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто  таким, який надається людині богом, через його одкровення.

Що ж до критерію істини, то тут  ми маємо помітне перебільшення  чуттєвого пізнання, котре вважалося  не лише початком пізнання, але і  критерієм його достовірності. “Фізичні теорії, – наголошував Ф.Прокопович, – стають більш точними... через  випробування їх органами відчуття” (там  же, стор. 133).

Таким чином, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася головним чином на теософській, пантеїстичній  і деїстичній основах, а, з іншого, і це є значним надбанням її розробників, глибоке розуміння  сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної  стабільності останньої, елементів  діалектики протилежностей, теорії пізнання і т.п., що сприяло становленню  і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії – цінне надбання української  духовної культури.

23. Філософські погляди  Г. Сковороди.

Філософія Г.С. Сковороди. Видатний український  філософ Г.С. Сковорода (1722 – 1794), вихованець Києво-Могилянської академії, поет і  мандрівник, посідає особливе місце  в історії української філософії. Ще за його життя про нього складалися легенди як про українського Сократа. У 16 років він став студентом Київської  академії, певний час перебував у  двірській капелі у Петербурзі, мандрував  по країнах Західної Європи, знав мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патрістичної літератури. Часом  свого становлення і особистісного  утвердження Сковорода вважав свої 30 років; літературну діяльність він  почав з другої половини 60-х років. За його життя нічого не було надруковано, вже після смерті стають відомими цикли його філософських діалогів (“Наркіс”, “Симфонія наречена книга асхань”, “Жена Лотова”, “Потоп зміїн” та інші).

Філософська концепція Г.Сковороди  – пантеїзм. Бог і природа –  це єдине ціле: кожна людина має  в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії  – це проблема людини. Його філософія  “практична”, оскільки філософа цікавить передусім моральна проблематика. У  центрі уваги філософії “мандрівного філософа” – релігійні і моральні проблеми. Г.Сковорода викладає їх мовою  образів, символів, метафор. Методом  розроблення цих проблем є  пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей метод  називають антитетичним.

Для Г.Сковороди весь світ є просякненим  протилежностями: життя – смерть,  світло – тінь, безглуздя – мудрість, плач – сміх, безчестя – слава, лютість  – милість, початок – кінець тощо. Усе в світі рухається між  протилежностями у колі (“кільці”), початком якого є відпадання від  Бога, а кінцем – повернення до нього.