Шпаргалка по "Литературной критике"

   Н.-Л. визначає  теми, над художнім втіленням яких повинні працювати укр. письменники: політичні, ідеологічні, економічні, культурні аспекти нац. життя. Укр. митець повинен відтворювати життя усіх прошарків суспільства.

   Н.-Л. визначає  поняття національність, яке складається  з двох елементів:

1. народна мова;

2. нац. психічний х-р  народу.

   Н.-Л. вважав, що  «мова – то тіло національності, а нац.-псих. Характер – то душа».  Фактично обґрунтовував необхідність  писати укр. мовою про проблеми  нац. життя. Висловив переконання,  що саме мова є фактором розрізнення нац. приналежності письменника.

 

 

 

 

36. Головні  етапи світоглядної еволюції  І. Франка.

У еволюції світогляду Фр. можна виділити чотири етапи:

-1873-76 – домінує романтичний  ідеалізм;

-1876-89 – позитивізм (атеїзм, матеріалізм);

-1890-1908 – універсалізм, культурно-історичний, психологізм,  гуманізм, моралізм;

-1908-1916 – стихійність,  ірраціоналізм.

1 Великий вплив Драгоманова, що з’явився внаслідок дискусії, що розгорнулась на сторінках журналу «Друг», між Драгомановим та редакцією журналу. Але вплив не є абсолютним, оскільки як не старався Др. прищепити Фр. свій космополітизм, йому це не вдалося – Фр. все одно продовжували займати думки про укр. народ.

2 світогляд Фр. весь час перебував у динаміці. Северин Данилович, познайомившись з Фр. у 1879 році, вже х-вав його як переконаного соціаліста. Теорія соціалізму поставала у свідомості Фр. не як керівництво до дії, а як ідеальний образ майбутньої держави, де панує соціальна справедливість. Позитивізм як наукова методологія передбачав абсолютизацію емпіричних даних, що ґрунтуються на безпосередньому досвіді людини. Соц-зм сприймався як модерна прогресивна інтернаціональна течія, що виводить українство з провінційності, єднає з провідними діячами й рухами, теоріями й ідеями. Соц-зм – спосіб подолання обмеженості народовства, а також москвофільства.

Атеїзм – оскільки основою с-зму є вчення про  класову боротьбу, а в українській  нації буржуазії не існувало, як не існувало й укр. капіталу, то протилежний  полюс класового антагонізму  віднайшовся в класі священиків. У цю пастку втрапив і Фр.

3 Безтолковий процес у справі соціалістичної пропаганди скінчився його засудженням. Фр. був соціалістом по симпатії, як мужик, але далекий був від розуміння, що таке соціалізм науковий.

Приєднується до Української національно-демократичної партії (відгалуження від Української радикальної партії), але тільки на короткий час.

Дає нищівну критику  марксизмові. Він точно передбачив майбутнє моделі держави, створеної  рос. Більшовиками в радянській країні.

І.Фр. повертається до позиції оновленого народовства, яке у той час ототожнювало сб з національною демократією.

У цьому періоді Фр. вже наче позбувся впливу Драгоманова, змінив свої позиції, почав іноді  різко висловлюватись щодо свого  «наставника», навіть після смерті Др. у 1895 р.  Фр. критикує бачення Др., його ставлення до прихильників, зокрема до самого Фр. Фр. упорядковує переписку з Др. і додає нищівних критичних зауважень.

4 Велике значення мала хвороба Фр. З ним часто стаються галюцинації у вигляді привида Др., що змусило Фр. переглянути свої попередні вислови. Тепер він говорить про Др. як про людину, яку ніхто з них, молоді, просто не розумів внаслідок недостатньої досвідченості.

У цей період Фр. вже  повністю одійшов від політики, переглянув свої позиції (зокрема своє ставлення до церкви і релігії).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

37. Франко як  літературний критик 

український письменник, поет, вчений, публіцист, перекладач, громадський і політичний діяч. Праці Франка з теорії й історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської дисертації «Варлаам і Йоасаф …» (1895 р.) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895 р.), є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських рукописів» (1896—1910 рр.) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904 рр.), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900 р.), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906 р.). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І.Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковича, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янській літературам, особливо російській і польській, як також західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904 р.) у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890 р.» (1910 р.). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчості» (1898 р.), і «Теорія і розвій історії літератури» (1899 р.), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам'яток Франко користувався порівняльною й історико-культурною методами.

 

 

 

 

 

38. Обґрунтування  принципів критичного реалізму  в статті  І. Франка «Література,  її завдання і найважніші ціхи».

На ранньому етапі  л-рно-критичної діяльності І.Ф. позначились захоплення суто ідеологічним трактуванням літератури як художнього відповідника життю, що несе в собі весь спектр соц. мотивів. Фр. писав, що л-ра є справжньою тоді, коли відіграє значну суп. роль, має громадянське звучання, реалістично показує ідейний поступ народу. Ці погляди Фр. формував спочатку як прихильник ідей соціалізму, а потім як соціаліст європейського зразка. У статті «Л-ра, її завдання і найважніші ціхи» Фр. виразив свою позицію найвиразніше. У ній Фр. говорить про неможливість існування л-ри поза зв’язками з життям, які є суто тенденційними, партійно-класовими. Цією думкою він ніби заперечував і «естетикам», які вбачали завдання л-ри в зображенні життя з позиції краси, і «об’єктивізм» Нечуя-Левицького, який стверджував «дзеркальну» суть л-ри.

Фр. стверджував, що л-ра є певним відбитком життя народного. Він вважає, що вся л-ра є реалістичною. Але на сучасному етапі вона повинна  при реалістичному описі подій  аналізувати описувані факти, вказувати  на причини і наслідки цих подій. Для аналізування, як стверджує Фр., потрібні знання. Тому у новітній л-рі й присутній новий метод – науковий реалізм, який пов’язує л-ру з психологією, педагогікою, медициною тощо. Новітня л-ра повинна зважати не лише на правду, а й на естетичні правила, описувати і аналізувати факти щоденного життя, вказувати на добрі і злі сторони світу, виділяти людей (інтелігенцію), які можуть підтримувати добро і усувати зло, «агітувати» до усунення недоліків світу тощо.

Ця рання стаття Фр. вважається полемічною до статті Н-Л «Сьогочасне л-рне прямування», але ми вважаємо полеміку суто формальною, бо Фр. у статті по суті стверджує те саме, про що говорив і Н-Л, але називає це іншими словами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

40, 44Теоретико-методологічні засади літературної критики Франка

Праці Франка з теорії й історії літератури та літературної критики, починаючи з докторської  дисертації «Варлаам і Йоасаф …» (1895 р.) та габілітаційної — «Розбір Наймички Шевченка» (1895 р.), є цінним вкладом в українське літературознавство. Найбільшою науковою працею Франка є 5-томове видання «Апокрифів і леґенд з українських рукописів» (1896—1910 рр.) — монументальна збірка текстів рукописного матеріалу з наукового аналізу. До студій Франка з старої і сер. доби належать: «Св. Климент у Корсуні» (1902—1904 рр.), «Карпато-руське письменство XVII—XVIII вв.» (1900 р.), причинки до історії української старовинної драми, зокрема вертепної («До історії українського вертепа XVIII в.», 1906 р.). З нової літератури Франко присвятив увагу творчості І.Котляревського, М. Шашкевича, Т. Шевченка, О. Федьковича, О. Кониського, Лесі Українки, С. Самійленка, В. Винниченка та ін. Низку розвідок Франко присвятив слов'янській літературам, особливо російській і польській, як також західно-європейській. Підсумком літературознавчих студій і монографій була стаття «Южнорусская литература» (1904 р.) у словнику Брокгавза і Ефрона та загальний курс «Нарис історії украйсько-руської літератури до 1890 р.» (1910 р.). Теоретичні погляди про завдання літератури Франко сформулював у студіях «З секретів поетичної творчості» (1898 р.), і «Теорія і розвій історії літератури» (1899 р.), в яких підкреслював суспільний підклад літературного твору, однак за вихідну точку при його оцінці Франко вважає артистичний хист автора та літературно-естетичні цінності твору. При студії літературних пам'яток Франко користувався порівняльною й історико-культурною методами.

На його думку, поет мусить зворушити, мусить сам пережити все  те, що хоче вилити в поетичному творі, щоб пережите могло вилитися в  слова, найвідповідніші дійсному переживанню. Поет розширює зміст нашого внутрішнього «Я», зворушуючи його до меншої  або більшої глибини.

Учений же звертається  до розуму, бо хоче розширити обсяг  знання. У цьому сенсі л-рна  критика повинна бути наукою, завдання якої – з’ясувати відношення твору  до дійсності, естетичного впливу на людину, авторські прийоми змалювання дійсності, наскільки органічно зв’язані авторські тенденції з виведеними у його творчості фактами.

Так само критика повинна  бути естетичною і послуговуватися  методами, в тому числі і психологічними, для якомога точнішого аналізу зображуваного, що повинен здійснюватися через призму діалектики внутрішнього і зовнішнього: світ навколо є таким, яким є світ всередині кожного.

 

 

 

 

41. Проблематика  та структура статті Франка  «Темне царство» 

Стаття «Темне царство» - одна з визначних робіт Франка ,написаних про його величного попередника Шевченка. Одним з перших творів такого плану І.Франка було науково-біографічне есе "Причинка до оцінення поезій Тараса Шевченка" (1881-1882). Оскільки згодом воно підлягало авторському редагуванню і в 1914 році без першого розділу про "Гайдамаків" побачило світ під назвою вже "Темне царство", то доцільно зупинитися на останній його редакції. Це есе складається з п’яти невеличких розділів та епіграфу, якому служить вірш Шевченка "І небо невмите, і заспані хвилі" Входження Т.Шевченка в літературу І.Франко подає в контексті творчості вітчизняних і зарубіжних письменників. Це дало можливість штрихами розкрити не лише витоки й обставини формування поетичного таланту Кобзаря, а й пролити світло на динаміку утвердження його на широтах українського та світового літературного процесу. На думку Каменяра, за цих обставин український пророк "основується свідомо та твердо на любові до всіх людей, на бажанні загальнолюдського братерства, на прихильності до всіх пригноблених і покривджених ,між которими перша і найближча серцю поета його рідна Україна".

Переходячи до аналізу  поем Т.Шевченка "Сон" і "Кавказ", спочатку І.Франко обґрунтовує політичну  й психологічну мотивацію свого  задуму. "Статті, присвячені розборові "Сну" та "Кавказу", - наголошує він, - я дав наголовок "Темне царство". Сей наголовок випливає з самої суті діла. Бо й справді в тих двох поемах списав поет картину великого царства - російського, того царства тьми (підкреслення І.Франка - І.Б.), що давить Україну, що абсолютизмом і самоволею царства та чиновників давить і путає не тільки діла, але навіть думки та змагання кожної вільної одиниці" При розгляді цих творів І.Франко звертає значну увагу на поетику, за допомогою якої автор описує таке “темне царство”. То він у пафосній формі виражає свою любов до убогої України, до знедолених народів, то його гнівна інвектива засуджує лиходійство царських сатрапів. Одне слово, саме цей "високий патріотизм вилився огненним словом" і виразним "зворотом до реалізму". З цього видно, що в оцінці "темного царства" образно Шевченко досяг історичної й естетичної правди, що в першу чергу передбачають закони життєписного жанру.

Не кожному науковцю щастить показати поєднання в  особі письменника пророка і  митця. Тим похвально, що І.Франку вдалося це здійснити. У згаданій статті про поеми "Сон" і "Кавказ" він простежив як майстерність Кобзаря надати своїм творам високий рівень істини і краси, так і подати живі штрихи до характеристики вибору ним свого естетичного ідеалу, своєї нелегкої долі. "Бачив ясно поет, - зауважує І.Франко ,- яка доля жде його, - вона його й справді не минула, - а таки не захотів мовчати і "присипляти в собі" свої думи, не захотів коритись перед самоволею, підлягати "темному царству", і не тільки сам кидав на нього громами своїх дум ..., але й інших закликав до боротьби з ним"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

42. Творчість  Шевченка в критиці Франка

Поміж численних шанувальників  творчості Тараса Шевченка чільне місце  займає Іван Франко. Відомо, що І.Франко мав попередників і сучасників, які впродовж другої половини XIX і початок XX ст. поповнювали скарбницю життєписного жанру про Т.Шевченка. Кращі зразки їх творів включені до збірника "Т.Г.Шевченко в художній література" (1964). 3а підрахунками вчених, І.Франко має понад 70 виступів про свого великого попередника. У шевченкіані І.Франка кількісно переважають есеїстичні твори, які мають міцну історичну основу. Їхній появі передувало вельми глибоке вивчення автором біографії й творчості Т.Шевченка. Досить сказати, що вже гімназистом Франко, маючи незвичайні здібності, вивчив напам’ять усі поезії "Кобзаря". Потім був активним дослідником і видавцем творів Т.Шевченка. У межах можливого спочатку зупинимось на окремих його науково-біографічних есе про Кобзаря. Такому жанру, як відомо, властива одна дуже важлива і принципова відмінність від літературного твору: в науковій біографії “немає місця художньому вимислу. Це зовсім не значить, що наукова біографія оперує тільки неспростовними фактами, в ній наявне і своє, авторське осмислення цих фактів і будь-які припущення, здогадки, гіпотетичні концепції, не кажучи вже про основне - своє тлумачення героя”. Одним з перших творів такого плану І.Франка було науково-біографічне есе "Причинка до оцінення поезій Тараса Шевченка" (1881-1882). Оскільки згодом воно підлягало авторському редагуванню і в 1914 році без першого розділу про "Гайдамаків" побачило світ під назвою вже "Темне царство", то доцільно зупинитися на останній його редакції. Це есе складається з п’яти невеличких розділів та епіграфу, якому служить вірш Шевченка "І небо невмите, і заспані хвилі" Прикладом можуть бути такі його есе, як "Тарас Шевченко" (1891), "Переднє слово" (1889), "Тополя" Т.Шевченка” (1890) тощо. Кожен з перелічених творів важливий, але для нас найбільший інтерес становить перший з них.