Шпаргалка по "Литературной критике"

Насамперед есе "Тарас  Шевченко" друкувалося у різні  часи українською, польською та німецькою  мовами. У відповідності до вимог  науково-біографічного жанру у  ньому забезпечена документальна  основа при висвітленні життєвого шляху поета, часу виходу його творів та їх місця в набутках українського письменства. Так, відповідає історичній істині твердження І.Франка про те, що поява книжки "Кобзар" становила" епоху в історії духовного розвою цілого народу українського...епоху і в житті самого Шевченка" [9, С.86].

Поєднуючи в своїй  особі ерудита і аналітика, сумлінного дослідника та емоційного художника, І.Франко здійснив в есе "Тарас Шевченко" виважені й влучні узагальнення про суспільне та літературне подвижництво свого великого попередника. "Коли б мені пришлось одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, - міркує І.Франко, - то я сказав би: се поезія бажання (підкреслення І.Франка - І.Б.). Свободне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, - се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя"

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

43.Проблематика  і структура трактату І. Франка  «Із секретів поетичної творчості».

У першій главі трактату «Вступні уваги про критику» Фр. Ставив питання чим відрізняється л-рна критика від л-рної творчості і науки. На його думку, поет мусить зворушити, мусить сам пережити все те, що хоче вилити в поетичному творі, щоб пережите могло вилитися в слова, найвідповідніші дійсному переживанню. Поет розширює зміст нашого внутрішнього «Я», зворушуючи його до меншої  або більшої глибини.

Учений же звертається  до розуму, бо хоче розширити обсяг  знання. У цьому сенсі л-рна  критика повинна бути наукою, завдання якої – з’ясувати відношення твору  до дійсності, естетичного впливу на людину, авторські прийоми змалювання дійсності, наскільки органічно зв’язані авторські тенденції з виведеними у його творчості фактами.

Так само критика повинна  бути естетичною і послуговуватися  методами, в тому числі і психологічними, для якомога точнішого аналізу зображуваного, що повинен здійснюватися через призму діалектики внутрішнього і зовнішнього: світ навколо є таким, яким є світ всередині кожного.

2 глава. Психологічні  основи.

Первісні критики вважали, що поезія – боже натхнення, навіювання. Про роль несвідомого елементу в такій високій психологічній діяльності як поетична творчість заговорили в 2 пол. 19 ст. мислителі-ідеалісти Шопенгауер і Гатман. Пізніші досліди психологів Фехнера і Вундта прояснили роль несвідомого. Дослідники вважали, що кожна людина окрім свідомого «Я» мусить мати всередині ще якесь друге «Я», котре має свою окрему свідомість і пам'ять, що і становить психологічну основу. Цю подвійну свідомість нім. психолог Макс Десуар назвав «верхньою» і «нижньою» свідомістю. Те, що в звичайному житті називається свідомість – це «верхня» свідомість, та під нею є велика верства психологічного життя, що звичайно лежить в тіні, що звичайно лежить в тіні, а для багатьох людей важливіша, ніж уся, хоч і багата, діяльність «верхньої свідомості». «Нижня» свідомість приховує найбільшу частину того, що людина зазнала в житті (її переживання, спогади, враження тощо). Вони, перейшовши через «верхню» свідомість, помалу щезають з поверхні і тонуть в глибинах нашої душі, але й там воно не перестає жити і часом впливає на нашу діяльність.

Враження, записані у  «нижній» свідомості, найлегше виходять на поверхню тоді, коли верства «верхньої» свідомості щезне – тимчасово  уві сні або назавжди у хворобі.

Але є люди, котрі вміють видобувати глибоко заховані скарби своєї душі і давати їм вираз у зрозумілих словах.

Фр. говорить про здатність  «нижньої» свідомості час від  часу піднімати комплекси давно  похованих вражень і спогадів іноді і несвідомо на світло «верхньої» свідомості. Фактично Фр. виводить закон поетичної тв-сті, за яким лише творча особистість може вдало компонувати елементи «нижньої» свідомості.

Глава 3. Закони, асоціації, ідей і поетична тв-сть.

Фр. скористався правилами, виведеними нім. психологом Штейншталем, для того, щоб на їх основі сформулювати закони поетичної творчості.

1 правило «Душа повертається  легше з незвичайного стану  до звичайного, ніж навпаки» зумовило  висновки Фр. про існування контрасту  в л-рі: коли уяву тягне від  звичайного ряду асоціацій до  незвичного, так він осягає один з наймогутніших способів поетич.  малювання – контраст, х-рний для творів, де темою є людські афекти та пристрасті.

На другому правилі  «Душа йде лише від початку  до кінця. Дійшовши до цілі душа заспокоюється» базується поетична градація: поет веде нас шляхом асоціацій від частини до цілого. Це ціле показано знов, як частина цілого, щораз вище, щоб показати уяві широкий кругозір.

Третє правило «самостійний предмет трудніше репродукує несамостійний. За частиною важче уявити цілісне, ніж  навпаки» пов’язане з аналітичним способом письма, яке розглядається як розклад цілого на частини.

Наступні глави пов’язані  із зіставленням поезії з музикою  і малярством. На основі їх спільності як видів творчої діяльності і  на основі різниці як мистецтв, що апелюють до різних органів чуття (музика до слуху, живопис до зору, поезія до обох), відповідно різняться й і засоби впливу.

Остання глава «Що  таке поетична краса», у якій йдеться  про те, що для митця немає нічого гарного ані бридкого, доброго  ані злого, все доступно для його творчості. Не в тому, які речі, явища, ідеї бере поет як матеріал для твору, а в тому, як він використовує і представляє їх, яке враження викличе за їх допомогою в нашій душі. В цьому одному лежить секрет артистичної краси.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

46.Літературознавча  та літературно-критична діяльність  Білецького

У середині 30р.дедалі помітніше  місце в укр. літературознавстві стали займати праці О.Білецького. У 20р.він звернув на себе увагу  такими розвідками, як«У пошуках нової  повістярської форми»23р,«Двадцять років нової укр. лірики»24, «Сучасне красне письменство Заходу»25, «Проза взагалі і наша проза 1925р»26,а також статтями з питань розвитку давньої літ, передмовами до творів письменників-класиків, а середину 30р.учений зустрів монографією«К.Маркс, Ф.Энгельс и история литературы»,варіант якої публікувався також укр. мовою в журналі «Червоний шлях». Дослідницька робота Білецького 20р, особливо його розгляди тогочасної прози,  –  це класичний набуток укр. літературознавства ХХст. Те, що С.Єфремов намітив в оцінці ранніх творів Підмогильного, Косинки, Хвильового та ін, здобуло в статтях Білецького незалежний аналітичний розвиток і залишилось на багато десятиліть недосяжним для фахівців своєю точністю філологічних спостережень, характеристикою особливостей художнього мислення кожного автора, стилістичним блиском у викладі своїх думок і міркувань. Досліджуючи українську літературу, Білецький О.І. вперше поставив питання про її світове значення в роботах "Шевченко та світова література" (1939), "Світове значення творчості Шевченка" (1951), "Світове значення І. Франка" (1956), "Українська література серед інших літератур світу"(1958). У численних працях всебічно проаналізовано спадщину І.Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Т.Шевченка, І.Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, П.Грабовського, І.Франка, Б.Грінченка, П.Тичини, М.Вороного, Рильського, Панча Білецький справді був неординарною філологічною постаттю, але в роки соцреалістичної ідеологізації мистецтва і масових репресій діячів культури та науки науково-критичний стиль мислення Білецького став набувати вульгарно-соціологічного трактування явищ літ-ри. Перші його ознаки спостерігалися в передмові до «Альманаха современной укр. лит.»30р, тут вульгаризація проступала ще на рівні термінології,а форми аналізу самих аналізованих літ. явищ того часу були об’єктивними і науково спроможними. Це був, по суті, перший і на кілька десятиліть останній аналітичний огляд усього, створеного укр. письменниками в 20р. Після цього, протягом першої половини 30рр.,Білецький до проблем укр. письменства звертався лише принагідно, зате активніше займався дослідженням зарубіжної літ. Та осмисленням проблеми «марксизм і літ-ра» 

 

 

 

47.О.Білецький  як рецензент укр. літ.

Постійну увагу Білецького О.І. привертала російська класична література, у першу чергу постаті О. Пушкіна, М. Гоголя, М. Лермонтова, М. Некрасова, О. Островського, М. Салтикова-Щедріна, Л. Толстого, А. Чехова, М. Горького, чия творчість досліджувалася в широкому літературному контексті через призму індивідуальної стилістики. Серед перших робіт виділяємо ґрунтовні монографії – "Достоєвський і натуральна школа у 1846" (1922); "Тургенєв і російські письменниці 1830-1860 рр."(1923).Досліджуючи українську літературу, Білецький вперше поставив питання про її світове значення в роботах "Шевченко та світова література" (1939), "Світове значення творчості Шевченка" (1951), "Світове значення І. Франка" (1956), "Українська література серед інших літератур світу"(1958).Білецький широко відомий як рецензент укр. літ. У численних працях всебічно проаналізовано спадщину І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, П. Грабовського, І. Франка, Б. Грінченка, П. Тичини, М. Вороного, М. Рильського, Петра Панча. Яскравим прикладом рецензії є стаття Білецького «М.Зеров. Камена», де автор критично розглядає збірку віршів Зерова «Камена», відзначаючи дух класичного стилю, високу майстерність вірша, добірну мову і простоту викладу. Білецький зазначає, що «Камена» – зразок того, якої майстерності можна досягти, пройшовши школу античних майстрів слова. На думку Білецького, «Камена» з технічного боку містить в собі найкращі укр. вірші того часу. Своїми перекладами Зеров не тільки збагачує кругозір укр. читача, а й збагачує літ-ру: удосконалює укр. гекзаметр, елегійний дистих, розробляє нові розміри. Білецький як рецензент не погоджується із Зеровим у порівнянні перших років Римської імперії і епохи соціалістичних революцій і зауважує, що настрої другого розділу книги-це настрої досить вузької соціальної групи, з боку багатьох зустрінуть вони вороже відношення, але Білецький підсумовує, що не слід забувати про внесок Зерова в укр. літ. в цілому.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

48.Структура жанру огляду в критиці Білецького

Жанр огляду в критиці  Білецького посідає чільне місце. Наприклад, його передмова до «Альманаха современной  укр. лит.»30р,була,по суті, першим і на кілька десятиліть останнім аналітичним  оглядом усього, створеного укр. письменниками в 20р. Ще одним широко відомим оглядом є праця «Проза взагалі й наша проза 1925року»26р,де автор розглядає проблеми укр. літ, історичні причини їх виникнення, перспективи розвитку укр. літ, робить порівняльну характеристику укр. і рос. літ. Білецький зазначає, що письменникам слід вчитися техніки на зразках класичних, античних. Білецький подає типові помилки письменників: по-перше, їм здавалося, що події самі від себе такі важливі, що нема й потреби вибирати, шукати сюжету (забували, що подія реальна і подія в художньому переживанні не те саме). По-друге, до літ. приходили автори, що явно або несвідомо приносили з собою традиції народницької белетристики і пробували заповнити її старі форми новим змістом. По-третє, здавалося, що пафос, лірика більше важать за факти. Далі Білецький подає критичний огляд творчого доробку Івченка, Антоненко-Давидовича, розглядає Хвильового як полеміка та як прозаїка, оцінює стиль Копиленка, проблеми сюжетності творів Панча та ін. В кінці статті Білецький підсумовує літ. надбання 25р.і зазначає, що для її розвитку слід продовжити роботу в справі поширення кола тем та форм. Таку ж структуру має і огляд «Украинская литература послеоктябрьской поры»: спочатку автор розглядає історію укр. літ, порівнює її з іншими літ-рами Європи, апелює до світових класиків, далі подає огляд творчості Тичини, Семенка, Головка, Хвильового, згадуючи багатьох інших. В кінці ж Білецький робить певний підсумок пост революційної літ-ри, сподіваючись на її розвиток. Отже, структура оглядів Білецького є типовою для його критичних робіт.

 

 

 

49.Жанр літ.  портрета в доробку Білецького

Жанр літ. портрета в  критичному доробку Білецького посідає  значне місце. В одному випадку творче обличчя письменника Білецький  характеризував, наприклад, каскадом запитань(Хвильового),відповідаючи на які, розкривав усі секрети новизни саме такого типу прози;в іншому випадку пропонував такі підсумкові дефініції, які стосувалися уже не стільки якогось автора, скільки всієї літ-ри (про Івченка);ще в іншому-розкривав частковості в стилі й мисленні того чи іншого письменника, за яким стояло дуже очевидне загальне в розвитку, скажімо, небажаної в літ-рі хвилі епігонства(про Панча, Копиленка, Сенченка, Вражливого як «тимчасових» епігонів Хвильового)та ін. Яскравим прикладом літ. портрета є стаття Білецького«Володимир Сосюра»,де він об’єктивно і критично оцінює роль Сосюри в укр. літ, розглядає його творчий доробок крізь призму біографічних даних, вдається до спогадів самого Сосюри, порівнює його з іншими письменниками, розглядає стиль і форму поезій Сосюри. Специфіка українського митця, писав Білецький, звертаючись до літ. портретів сучасності, в тому, що в кращому разі він змушений реальність нести на своїх плечах, а в гіршому, і значно частіше,— існувати всупереч реальності, в абсолютно забороненому для себе світі. Навіть на кращий випадок — нести реальність на своїх плечах — такий тягар людині явно не під силу, отож саму реальність доводилося адаптувати. У численних працях Білецького всебічно проаналізовано літ. портрети І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Марка Вовчка, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, П. Грабовського, І. Франка, Б. Грінченка, П. Тичини, М. Вороного, М. Рильського, Петра Панча та ін.

 

 

50, 53 Погляди  Шевельова на специфіку та завдання літературної критики

Творчий доробок Юрія Шевельова чималий, оскільки він  був

одним із найерудованіших, найобдарованіших, найталановитіших і,

звісно, найпрацьовитіших діячів української культури ХХ сторіччя.

Вагому частину спадщини вченого становлять його літературознавчі та культурологічні студії. Частина з них вийшла окремими збірками: “Не для дітей” (1964), “Друга черга” (1978), “Третя сторожа” (1993). Щоправда, у галузі літературознавства дослідник не підготував узагальнюючих синтематичних праць, а від своєї концепції національно-органічного стилю, що її обсоював у роки діяльності в МУРі, пізніше відмовився. Своїм основним фахом Ю. Шевельов вважав мовознавство, цінуючи його за методологічну точність і виразну окресленість об’єкта дослідження, що обмежує суб’єктивізм дослідника, літературознавчі ж зацікавлення трактував як гру, забавку, досить скептично оцінюючи саму можливість наукового дослідження художньої літератури. Своїми дослідженнями Шевельов спростував офіційну радянську доктрину про існування східнослов’янської єдності, “братньої колиски трьох мов: російської, білоруської й української”.

Важливими для розкриття  суті цього питання є слова  Шереха: Не мистецтво і не наука побудують Україну - а зброя і труд, політика і зброя. Але поки політика і зброя спрямовані на ідеали провінційності, вони означають тільки марні загибелі кращих людей. І тому сьогодні слово належить мистецтву і науці.

(«При битій дорозі», 1948)

Шевельов-критик привертав  увагу художнього твору як до самодостатньої мистецької речі. Він умів помітити й оцінити мистецьку красу (ба – навіть гру), розуміючи не згірш від будь-кого, що естетичний чинник не зводиться, зрештою, до «штуки заради штуки», він вбирає в себе й багато чого іншого. Зрештою, й критичну інтерпретацію твору чи творчості Юрій Шевельов розумів як мистецтво, як творення нової художньо-інтелектуальної реальності. Може, саме через те його оригінальні, дотепні, сповнені блиску ерудиції, часто несподівані, або й парадоксальні за ходом думки статті й есеї цікаво читати навіть через кілька десятиліть після того, як вони були написані?

 

 

 

 

 

 

 

51. УЛ 1920-х рр. у Концепції Шереха

Неоклясицизм, отже, був  закономірний, з одного боку, як завершення европеїзаторського руху — в раз-у-раз  ка¬тегоричнішому запереченні етнографізму, а з другого боку, як заперечення етапу моди й поверховости в самому єв-ропеїзаторському, антиетнографічному русі, етапу, що оформився як модернізм і символізм. Тому двадцяті роки мусіли бути тріюмфом неоклясицизму на подвійних руї¬нах: на руїнах етнографізму і на руїнах модернізму-символізму (в широкому розумінні слова),— хоч це не оз¬начає, звісно, що він панував у двадцяті роки неподільно й незаперечне.

Шерех підкреслював, що розвиток неокласицизму на сучасному етапі  неможливий через хаотичність епохи, тоді як дана стильова модель спирається на раціоналізм і врівноваженість.

Українське відродження XIX сторіччя проходило під знаком літератури й слова. Осередком українськості  було слово.

 

 

 

55. Укр постмодернізм  в оцінці Шереха 

Виховане на марксистсько-ленінській міфології, радянське суспільство жило міфологемами. І в щоденному житті, і в мистецтві. Міфологеми продукувала тоталітарна система, а споживали їх радянські люди. Мистецтво загортати ідеологічні міфи в яскраві обгортки було доведено до рівня високого ремесла, що не могло не переродитися в радянський постмодернізм, а згодом – і в сучасний український постмодернізм. Його наближення готували як письменники материкової України, так і діаспорні письменники. Одні міфологізували, інші деміфологізували все те, що затаєне в символі “Україна”. І так до сьогодні. Бо міфи ваблять, інтригують, навіть гіпнотизують, а головне, на міфотворенні можна й самому міфологізуватися. Треба мати таке прискалене іронічно-саркастичне око, яке мав Юрій Шевельов, щоб не зануритися в цей блискотливий карнавальний процес нової ідеалізації і містифікації, нової деідеологізації та нової деміфологізації, в якому почали так пишно розкошувати “наші” й “ваші”, безбоязно й сановито дефілюючи на незалежній українській сцені. І все ж…