Шпаргалка по "Литературной критике"

   Драгоманов обґрунтовує  тезу про існування 2 типів  літ в середині літ процесу:  національної та загальноєвропейської, розрізняючи їх за широтою  охоплення сусп проблем. Наприклад, творчість Решетнікова, Слєпцова, Успенського відносить до нац літератури, а Пушкіна, Лермонтова і Грибоєдова – до загальноєвропейської.

   Галицьку літ  Драгоманов виділяє як самостійну, оскільки Галичина живе своїм  життям, не в обставинах Росії.

   Чимало уваги  Драгоманов приділяє розгляду  окремих авторів. Всю поезію  після ТШГ називає макулатурою  Шевченка. Можливо, це надто категоричний  присуд, з огляду на творчість  Щоголів, Куліша, Старицького, Руданського,  Глібова.

   Історичні романи Куліша, особливо «ЧР», виказують велику начитаність, тонкий аналіз, уміння скомпонувати хід дії, але мало живого, дійсного, поетичного таланту – уміння родити живі типи.

   Драгоманов не  врахував, що Куліш був першим, хто прокладав шляхи укр. романістиці. Крім того сам Куліш ставив завдання створити хроніку подій, що не передбачає превагу суб’єктивного, психологічного елементів.

   Оцінюючи прозу  Стороженка, Драгоманов визнав у  нього талант більш поетичний,  ніж у Куліша, але засуджує  повернення письменника до фольклорно-етнографічних традицій.

   Н.-Л. звинувачує в тенденційності  в змалюванні типів укр. перевертнів,  нехтуючи правом автора на  гіперболізацію, карикатуру в характерах.

Висновки:

1. у своєму прогресі укр. літ  завжди йшла однією дорогою  з рос;

2. через Рос, її літ та культуру подавати свій голос у слов’янстві та Європі.

   Праця «Антракт  з історії українофільства (1863 – 1872)» розглядала укр. освіту  й літературу в окреслені роки. Тут історик зрівноважував політика. Стаття була наповнена важливим інформаційним матеріалом. Ідеологічна позиція, з одного боку, зводилась до засудження рос уряду, з другого, до засудження самих українців, які мало працюють для створення своєї літ.

   Праця «Література  укр., проскрибована урядом російським»  - доповідь Драгоманова проти Емського указу, виголошена на міжнародному літ конгресі у Парижі 1878 р. Реальних наслідків промова не мала, оскільки конгрес був скликаний з іншою метою. Коли вона була опублікована у «Правді», то нічого нового не відкрила, бо це були загальновідомі факти. Хіба що сприяла виробленню в галицьких українців почуття відповідальності за подальший розвиток укр. культури.

   1879 р. – ст. «Шевченко,  українофіли й соціалізм», де  Драгоманов у цій ст. спробував  зробити об’єктивний аналіз, показав  і негативні риси ТГШ (перша реконструкція творчості), виходячи зі свого власного світогляду. Він не аналізував самі твори, їхню художність (образи, композицію тощо), а тільки проблематику.

   «Листи на Наддніпрянську  Україну» і «Листи з України  Наддніпрянської» - дискусія між Б. Грінченко та Драгомановим на сторінках г. «Буковина».

 

 

 

 

31. Проблема  історії та подальшого розвитку  укр. літ. у статті М. Драгоманова  «Література російська, великоруська, українська і галицька».

   Літ. дискусія 1873 – 1878 розпочалась цією ст., яка була надрукована у львівському часопису «Правда».

   Свою роботу  М. Драгоманов починає історичним  екскурсом в часи КР, з’ясуванням  найважливіших етапів у формуванні  укр. писемності; окремий аспект  – взаємини України і Росії  до і після акту возз’єднання 1654.

   Лише після  цього дослідник звертається  до власне літературознавчого  аналізу. Розглядаючи проблеми  і перспективи розвитку літ., Драгоманов  накреслив такі аспекти вивчення:

1. ідейний зміст укр.  літ.,

2. її тематика і  проблематика.

   На його думку, укр. літ. – дитина рос. ХІХ ст., і через це повинна розвиватись поруч з нею. На користь цього твердження дослідник пише, що Україна бере всі ідеї і напрямки не стільки прямо з європейської літератури, скільки через рос., що укр. літ. з'явилась всередині рос.

   Проте, зробивши  такий висновок, Драгоманов не  врахував специфіку розвитку  укр. письменства в умовах Рос.  імперії. Практично всі укр.  митці, що мешкали на Лівобережжі  були двомовними, оскільки іншої  можливості заявити про себе  як про художника слова вони не мали.

   Поглиблюючи власні  тези, Драгоманов прагне з'ясувати  специфіку взаємин укр. та рос.  культури, але виходить з рівноправності  їх існування в Рос. імперії,  не враховуючи, що в умовах  утисків збоку влади, нац меншини  не мають можливості для розвитку. Протиставляє світову і нац культуру, не врахувавши, що національне та інтернаціональне існують тільки в синтезі, і перебільшення ролі одного з елементів веде або до націоналізму, або до космополітизму відповідно.

   Розглядаючи зв'язок між поняттями нац та націоналістичний, звинувачує українофілів у націоналізмі. Драгоманов дивиться на проблему націоналізму з точки зору людини, яка живе в самостійній державі, в якій потреба в націоналізмі зникає, бо немає підґрунтя. (Н.-Л. у ст., спростовуючи цю думку, пише, як не треба писати для українців.)

   Драгоманов обґрунтовує  тезу про існування 2 типів  літ в середині літ процесу:  національної та загальноєвропейської, розрізняючи їх за широтою  охоплення сусп проблем. Наприклад,  творчість Решетнікова, Слєпцова, Успенського відносить до нац літератури, а Пушкіна, Лермонтова і Грибоєдова – до загальноєвропейської.

   Галицьку літ  Драгоманов виділяє як самостійну, оскільки Галичина живе своїм  життям, не в обставинах Росії.

   Чимало уваги  Драгоманов приділяє розгляду окремих авторів. Всю поезію після ТШГ називає макулатурою Шевченка. Можливо, це надто категоричний присуд, з огляду на творчість Щоголів, Куліша, Старицького, Руданського, Глібова.

   Історичні романи  Куліша, особливо «ЧР», виказують  велику начитаність, тонкий аналіз, уміння скомпонувати хід дії, але мало живого, дійсного, поетичного таланту – уміння родити живі типи.

   Драгоманов не  врахував, що Куліш був першим, хто прокладав шляхи укр. романістиці.  Крім того сам Куліш ставив  завдання створити хроніку подій, що не передбачає превагу суб’єктивного, психологічного елементів.

   Оцінюючи прозу Стороженка, Драгоманов визнав у нього  талант більш поетичний, ніж  у Куліша, але засуджує повернення  письменника до фольклорно-етнографічних  традицій.

   Н.-Л. звинувачує в тенденційності  в змалюванні типів укр. перевертнів,  нехтуючи правом автора на  гіперболізацію, карикатуру в характерах.

Висновки:

1. у своєму прогресі укр. літ  завжди йшла однією дорогою  з рос;

2. через Рос, її літ та культуру  подавати свій голос у слов’янстві та Європі.

32,33Проблематика та структура  праці Драгоманова «Шевченко,  українофіли і соціалізм».

   Ця ст. є відповіддю на  виступ «Тарас Шевченко, його  думки про громадське життя»  друга Драгоманова Сірка (справжнє  ім'я Федір Вовк) на 12 роковини смерті поета (1873 р.). Ф. Вовк прагнув показати ТГШ як соціаліста, громадівця.

   Драгоманов прагнув зробити  першу реконструкція творчості  Шевченка, якого розглядали як  пророка. Стаття складається з  3ох частин:

1. Перша присвячується огляду всієї критичної літератури, що з'явилась на той час, структурування цих поглядів відповідно до їх політ орієнтацій.

   2. Друга – аналіз творчості  ТГШ.

   Шевченко вільно прочитував  біблію. Щодо думок про державу,  то не любив Польщу і Москву, ненавидів царат; любив мужика і ненавидів пана; був козакофілом і виступав за «своє країнство».

   Сила ТГШ полягає у:

1. його поетичній натурі;

2. здоровому розумові;

3. мужицтві (був представником ідей простого народу).

   Недоліки:

4. біблійність + Петербурщина;

5. націоналістичні ідеї, що засвідчували вузькість світогляду (сам Драгоманов був космополітом), поет на дав ідеї майбутньої України.

6. мало користі для пропаганди ідей соціалізму, тому цінність мають лише неполіт твори.

3. У третій частині  від розмов про ТГШ перейшов до перспективи розвитку укр. громадської справи. Сучасне становище знаходив невтішним через брак соціалізму. Закликав до боротьби з національними тенденціями, які проявляються у творчості Нечуя-Левицького.

   Драгоманов у  цій ст. спробував зробити об’єктивний аналіз, показав і негативні риси ТГШ, виходячи зі свого власного світогляду. Він не аналізував самі твори, їх художність (образи, композицію тощо), а тільки саму проблематику.

 

 

 

34. Теоретико-літературна  стаття «Сьогочасне літературне  прямування», 1879, в критичній спадщині І. Нечуя-Левицького.

   Нечуй-Левицький  на початку статті робить екскурс  в історію КР, в часи, коли північно  і південнослов’янські племена  мали спільну літературу. Докладно  простежує процес взаємодії російських  і українських елементів, а потім їх розмежовує і демонструє поступове домінування відповідно в мові пд- і північнослов’янських племен.

   Літературознавча  частина роботи базується на  обґрунтуванні принципів реальності, національності і народності  літератури.

   Нечуй-Левицький дав визначення поняттю реалізм, чітко розмежував реалізм і натуралізм. Він вважав, що натуралізм – це лише копія натури, натомість реалізм зобов’язаний відображати дійсність так, щоб від цього зображення «дихало духом ідеалізму, фантазії, духом щирої поезії». Відповідно реалізм відрізняється від натуралізму елементом суб’єктивізму, який вносить автор. У зв’язку з цим Н.-Л. визначає природу письменницького хисту, яка ґрунтується на діалектичному поєднанні суб’єктивних та об’єктивних елементів у створенні худ. образу.

   Н.-Л. визначає теми, над  художнім втіленням яких повинні  працювати укр. письменники: політичні,  ідеологічні, економічні, культурні  аспекти нац. життя. Укр. митець  повинен відтворювати життя усіх  прошарків суспільства.

   Н.-Л. визначає поняття національність, яке складається з двох елементів:

1. народна мова;

2. нац. психічний х-р народу.

   Н.-Л. вважав, що «мова  – то тіло національності, а  нац.-псих. Характер – то душа».  Фактично обґрунтовував необхідність  писати укр. мовою про проблеми нац. життя. Висловив переконання, що саме мова є фактором розрізнення нац. приналежності письменника.

   Визначаючи психічний характер  нації, підкреслює її зорієнтованість  на збереження кожної особи  як самодостатньої, унікальної одиниці. 

   Поняття народності, за Н.-Л., складається з народної мова і епічних та ліричних форм народної поезії. Виділяє народну мову як основоположний елемент і в принципі народності. Висловлює думку, що нар. мова повинна лягти в основу формування літ. мови, яка в свою чергу вбере здобутки як сх.-укр, так і зх.-укр регіону.

   Окремо зупиняється на  проблемі взаємодії фольк. і  літ. елементів у худ. творі.  Вважає, що епічні та лір. форми  нар. поезії повинні стати підґрунтям  естетично вартісного худ. твору.   Наступна частина роботи присвячена негативним вимогам – як не треба писати для укр. читача. Оскільки Н.-Л. вів усі приклади з рос. літ., його вислови були по трактовані як такі, що відривають укр. літ. від російської, а значить як націоналістичні. Натомість, пишучи так, Н.-Л. спирався на свій власний негативний досвід укр. письменника, який не міг вільно висловлюватись в Рос. імперії.

   Коментуючи дію  принципів реал., нац., нар., наводить  як приклади високохудожні твори  Толстого, Тургенєва, Салтикова-Щедріна,  Некрасова, Островського. Наголошує,  що вони цілком відповідають  цим принципам, бо яскраво і  правдиво відтворюють життя великоросів. Але саме через це ці твори на придатні для українства, яке живе власним, ментальним життям. Тому наполягає, щоб в укр. літ. з’явились свої власні Островські та Некрасови.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

35. Концепція  УЛ в критиці Н-Л

Нечуй-Левицький  Іван Семенович— письменник, публіцист, критик, етнограф, педагог.

У творчій спадщині письменника є також літературно-критичні й  літературно-публіцистичні статті. У відомій статті “Сьогочасне літературне  прямування” (1878 —1884) містяться цікаві роздуми про специфіку художньої  творчості та роль усної поетичної традиції в літературі.  У праці “Українство на літературних позвах з Московщиною” (1891) Нечуй-Левицький  досить виразно висловлює націоналістичні погляди на історію і культуру України. Нечуєві-Левицькому належить кілька статей і рецензій про українську літературу.  Вони присвячені поезії Шевченка (“Сорок п'яті роковини смерті Шевченка”, “Хто  такий Шевченко”), повісті Д. Яворницького “Де люди, там і лихо”, дають широкий  огляд творчості класиків і сучасних йому українських поетів і прозаїків від  Шевченка до А. Кримського, В. Самійленка і Б. Грінченка (“Українська поезія”).  Чималий інтерес має велика стаття “Українська декаденщина” (надруковано вперше  1968р.).  В роки імперіалістичної війн.