Фінансово-економічна криза в країнах єс та заходи щодо її подолання

М'яка грошово-кредитна політика, що проводилася в США з початку 2000-х років, стимулювала видачу банками кредитів. Середньорічні темпи приросту банківського споживчого кредитування в 2003-2007 рр.. були на рівні 5%, приріст споживчих кредитів в III кварталі 2007 р. склав 7,2%. Обсяг виданих іпотечних кредитів зріс з 238 млрд дол в I кварталі 2000 р. до 1199 млрд дол в III кварталі 2003 р.

У міру входження економіки США в рецесію намітилася тенденція поступового скорочення обсягу виданих банківських кредитів. У III кварталі 2008 р. обсяг виданих населенню іпотечних кредитів склав всього лише 415 млрд дол Значно знизилися темпи приросту споживчих кредитів - в листопаді 2008 р. в порівнянні з жовтнем їх обсяг скоротився на 3,7%.

Ключову роль у розвитку поточної кризи зіграла асиметрія інформації. Структура похідних фінансових інструментів стала настільки складною і непрозорою, що оцінити реальну вартість портфелів фінансових компаній виявилося практично неможливим. Оскільки кредитний ринок більше не міг ефективно виявляти потенційно неплатоспроможних позичальників, він впав у параліч. Розвиток ситуації у фінансовій сфері серйозно вплинуло і на реальний сектор економіки. Незабаром після збільшення проблем у фінансовій системі США увійшли в рецесію. Національне бюро економічних досліджень США (NBER) - рада вчених-економістів, що вважається офіційним арбітром у визначенні часу початку і кінця рецесії в країні, в грудні 2008 р. оголосило, що рецесія в США почалася ще в грудні 2007 р.

Поступово фінансова криза в США почала поширюватися в усьому світі. Американські корпорації приступили до термінового розпродажу активів і витягу грошей з інших країн. За оцінками Банку Англії, сумарні втрати від кризи в економіках США, Великобританії і ЄС склали 2,8 трлн дол

Події в економіці США негативно вплинули на фондові ринки в розвинених країнах. Деякі аналітики передбачають таку глибоку рецесію в світовому масштабі за підсумками 2009 р., якої не було навіть в періоди найбільш великих економічних криз в провідних країнах у попередні роки. Найзначніші уповільнення світової економіки спостерігалися в 1975 р., коли глобальне зростання склало всього 0,93% по відношенню до попереднього року, і в 1980 р., коли його значення наблизилося до нуля (0,3%).

Послідовно знижується і очікуваний рівень світових цін на нафту. Згідно з прогнозом, представленому 13 січня 2009 Енергетичним агентством США, середня ціна 1 бареля нафти марки WTI на 2009 р. оцінювалася в 43 дол (чому відповідає приблизно 40 дол. / Бар. Для марки Urals). Це означає, що в порівнянні з 2008 р. нафта подешевшала майже в два з половиною рази. У кінці 2008р. ціна на нафту впала майже в три рази. Це пояснюється зниженням світового попиту на нафту.

Але навіть в умовах глобалізації світової економіки не можна стверджувати, що причини виникнення світової економічної кризи пов'язані тільки з фінансовою кризою, яка почалася в США. У розгортанні кризи є ще одна - фундаментальна - передумова. За останні півтора-два десятиліття цільова функція бізнесу зазнала серйозну трансформацію. Ключовим орієнтиром розвитку корпорацій стало зростання капіталізації. Саме цей показник більш за все цікавив акціонерів, і саме по ньому оцінюється в наші дні ефективність менеджменту. Тим часом прагнення до максимальної капіталізації вступає в протиріччя з реальною підставою соціально-економічного прогресу - підвищенням продуктивності праці. Зростання капіталізації з нею, звичайно, пов'язано, але лише в кінцевому рахунку. Однак перед акціонерами треба звітувати щороку, а для отримання гарних річних звітів, для підтримки поточного зростання капіталізації вимагається зовсім не те ж саме, що забезпечує зростання продуктивності. Для хорошої звітності потрібні злиття і поглинання, оскільки збільшення обсягу активів сприяє зростанню капіталізації. І, зрозуміло, не слід закривати відсталі підприємства, так як в поточному періоді це веде до зниження капіталізації. В результаті у складі багатьох великих промислових корпорацій зберігаються старі неефективні виробництва.

Подібна ситуація добре відома з радянського досвіду, найважливішою характеристикою якого була «боротьба за план». Підприємства воліли випускати застарілу продукцію, а не переходити на нову, адже оновлення призвело б до скорочення випуску в штуках (кілограмах, метрах, рублях), а тим самим не вдалося б забезпечити виконання і перевиконання планового завдання. Тоді це називалося плановим фетишизмом.

2.2 Особливості перебігу фінансово-економічної кризи в країнах Європейського союзу

Характерною особливістю  більшості європейських країн є  те,  що вони мають невеликі територію  та чисельність населення.  Тому для акумулювання зусиль і сприяння підвищенню темпів економічного зростання деякі країни об’єдналися у Європейський Союз,  до якого увійшли 27  країн, 16 з яких використовують єдину валюту – євро, тобто входять до єврозони. Починаючи з 2000 року, економіка Євросоюзу почала активно розвиватися, в 2008  році на країни ЄС припадало понад 30%  світового ВВП,  проте світова фінансова криза завдала економіці цього регіону серйозних втрат.

У 2009 році економічна криза  поширилася майже на всі країни Євросоюзу. Лише країнам,  які входять до складу єврозони,  а саме Австрії,  Бельгії, Люксембургу, Мальті,  вдалося зберегти позитивну динаміку економіки,  тут відбулося зростання ВВП,  хоча темпи були зовсім незначними.  У таких країнах єврозони,  як Кіпр, Фінляндія і Франція,  падіння ВВП було зовсім незначним (менше ніж 1%),  що свідчить про утримання економік цих країн в умовах світової фінансово-економічної кризи.  Водночас у таких країнах Євросоюзу,  як Латвія,  Литва,  Польща,  Румунія і Чехія,  падіння основного макроекономічного показника свідчить про економічний спад.

Аналізувати економічний потенціал ЄС необхідно з основного параметра – ВВП. З 2005 року в ЄС-27 спостерігалася тенденція до зростання ВВП, але в 2009 році, в самий пік фінансово-економічної кризи ВВП знизився на 4,2% в країнах ЄС і на 4,1%  в єврозоні.  

В окремих країнах єврозони криза позначилася більше на фінансовій сфері, ніж економіці в цілому, так у 2009 році у Греції падіння ВВП становило лише 2 %, дефіцит бюджету – 36,5 млрд дол., або близько 10% ВВП; в Ірландії на фоні падіння ВВП на 3,5%  дефіцит бюджету становив 29,78  млрд дол.,  або майже 17%  ВВП;  у Франції рівень ВВП майже відповідав рівню 2008 року, а дефіцит бюджету перевищував 200 млрд дол.  і становив понад 10%  ВВП.  До країн із кризовим станом фінансової системи можна віднести ще Бельгію,  де за умови зростання ВВП спостерігався значний дефіцит бюджету (майже 7%  ВВП),  Іспанію (8,5%  ВВП),  Італію (понад 6% ВВП).  Проблеми фінансових систем цих країн істотно позначилися на валюті єврозони – зниження курсу євро.

Найбільше від фінансово-економічної кризи постраждали пострадянські країни,  що входять до складу ЄС,  передусім Литва й Латвія,  дещо менше –  Естонія – близько 8%.  Їхні фінансові системи зазнали кризи,  і подальше її загострення загрожує економічною небезпекою.  На цьому тлі відбулося зростання безробіття, істотне падіння реальних доходів населення і зниження його купівельної спроможності, падіння рівня життя тощо. Незадовільні державні антикризові заходи призвели до соціальної напруженості в суспільстві, загострення політичних протиріч.

Більшість європейських країн постраждали від світової фінансової кризи більше, ніж багато країн з економікою,  що розвивається.  Це можна пояснити двома обставинами: 

- глибокою інтеграцією  європейських країн у сферу  торгівлі,  інвестицій і ринку  праці із Західною Європою, яку охопила криза навіть більш глибока, ніж у США;

-  високою вразливістю  економіки країн Європи до  зовнішніх загроз через макроекономічні  диспропорції,  до яких призвела  необачна економічна політика  східноєвропейських урядів у  роки економічного буму [18].

Економіка країн Євросоюзу  почала виходити з кризи вже у ІІІ кварталі 2009  року,  хоча темпи відновлення були низькими.  У цей період вдалося вийти з рецесії Австрії,  Бельгії,  Італії,  Литві,  Нідерландам і Чехії,  поки не змогли це зробити Великобританія, Греція, Естонія, Іспанія, Румунія й Угорщина.

Потрібно зазначити,  що ЄС почав своє відновлення після  світової кризи швидше, ніж очікували  аналітики, завдяки інвестиціям, які зросли приблизно на 4% в 2010-2011 рр. (рис 2.1)

Рис. 2.1. Динаміка реального ВВП ЄС та зони євро, 2007–2011 рр.[3]

 Тим не менш значні ризики для економічного зростання залишаються, зокрема через високі державні борги і дефіцит бюджету,  надмірне регулювання нефінансових підприємств,  а також через такий соціально-економічний аспект розвитку як старіння населення і сумніви з приводу стійкості європейської валютної системи.

Починаючи з 2008  року країни ЄС почали нарощувати державні борги,  а за вимогами «Пакту стабільності і зростання»  для країн єврозони були встановлені жорсткі пороги дефіциту державного бюджету (не вище 3% ВВП) і державного боргу (не більше 60% ВВП). Але на сьогоднішній день ні один з критеріїв, як в єврозоні, так і в ЄС не відповідає значенням прописаним у Пакті економічним параметрам.

Найбільш високе боргове  навантаження у Греції,  потім  за нею йде Італія. Найменший борг спостерігається у таких країн, як Естонія, Болгарія і Люксембург, ці країни характеризуються стійким станом державних фінансів. Суверенні борги країн ЄС можуть призвести до нового спалаху економічної кризи,  підірвати стабільність єдиної грошової системи, а також основу подальшої інтеграції Європі. Країни з над борговим показником можуть завадити підйому і так економіки ЄС.

Державний борг найкрупніших економік Європи також знаходиться  вище відмітки 60%, у Німеччині – 83,2%, Франції – 81,7%, а у Великобританії – 80%.

Фактором росту ВВП  та зменшення заборгованості є покращення конкурентоспроможності країн ЄС,  збільшення експорту та наявність позитивного  торговельного сальдо.  У жовтні 2011  року профіцит зовнішньої торгівлі зони євро збільшився на 5,2  млрд євро,  експорт на 20%,  імпорт на 21%.  В Італії,  Іспанії і Франції зберігається дефіцитний торговельний баланс (обсяг імпорту перевищує експорт товарів). По відношенню до 2008 року експорт ЄС у 2009 році скоротився на 192  млрд євро,  імпорт також опустився на 169  млрд євро,  що може сказувалося на торговельному балансі ЄС.  Найбільше падіння обсягів експорту спостерігалось у Литві, Болгарії, Румунії, Польщі та Словенії [19]. Нарощування державного боргу і провокована ним інфляція можуть підірвати стабільність єдиної грошової системи та перешкоджати економічному зростанню.

Сьогодні  йде друга хвиля кризи в Європі.  Якщо перша хвиля була результатом банкрутства банків США,  то другу фахівці пов’язують із банкрутством цілих держав у Європі.  Насамперед це стосується Греції,  а також Італії,  Іспанії   та Португалії.

Причини загострення  проблем починалися з Греції,  яка,  користуючись приєднанням до Єврозони, позичала надто багато. Крім того, в інвесторів виникли сумніви у здатності Греції розплатитися зі своїми боргами.  Це зумовило різкі коливання на фінансових ринках.  Збільшилися процентні ставки з державного боргу Греції і т.д.  З часом проблеми,  аналогічні до грецьких,  почали поширюватися іншими країнами Єврозони, які теж мали великі бюджетні дефіцити та великі боргові тягарі. Це стосується Іспанії, Португалії та Італії.

В той же час відкритою  залишалася проблема інших європейських країн, щодо яких виникли сумніви –  чи зможуть вони профінансувати свої дефіцити,  виплатити відсотки та погасити свій борг. В результаті був створений великий фонд Єврозони на суму до трильйона доларів,  знову ж таки спільно з МВФ: 60  млн євро було виділено з бюджету ЄС, декілька сотень мільярдів євро – в формі кредитів від країн - членів ЄС,  а також кошти МВФ.  Тобто все разом становило суму до трильйона доларів,  яка мала забезпечити вирішення проблем більш слабких членів. Це дещо заспокоїло учасників ринку, але сумніви залишалися. Тому що в результаті проблеми окремих країн стали спільною проблемою ЄС.  Це більш рівномірно розподілило ризики. 

Тоді почався новий  етап фінансового витка.  Фондові  ринки обвалилися як в Європі, так і в інших країнах світу. Все зростання фондових ринків, яке було до того, повністю компенсувалося їх  падінням. Євро почав слабшати. Тож для країн Європи пріоритетом стала боротьба з бюджетними дефіцитами.  Натомість інші пріоритети, такі як підтримка економічного зростання, відступили на другий план, що, звичайно, негативно вплинуло на перспективи економічного зростання членів ЄС [20].

Перші широкомасштабні  антикризові заходи були вжиті восени 2008  р.  На території ЄС: злагоджено асигнували (переважно для розблокування міжбанківського кредитування та для часткової націоналізації слабких банків)  приблизно 1,5  трлн. євро;  наприклад,  в Англії банкам видали біля 250 млрд фунтів,  у ФРН – 500 млрд євро, у Франції – 360 млрд, в Іспанії – 100 млрд євро. Причому центробанки західних країн застосували скоординоване зниження своїх ставок рефінансування та заборону низки найбільш спекулятивних фондових операцій [21]. 

У 2009  році країни ЄС підтримали план подолання економічної кризи  та стимулювання європейської економіки,  запропонований Єврокомісією.  Він  складається з двох складових:  короткострокових заходів по стимулюванню попиту, збереженні робочих місць тощо та здійсненні інвестицій, які забезпечать економічне зростання європейських країн у довгостроковій перспективі.  У межах заходів стимулювання європейської економіки передбачалося зменшення податкового навантаження, скорочення бюджетних видатків, кредитування приватного сектора та сприяння розвитку малого та середнього бізнесу,  фінансування із європейських фондів не перевищує 30 млрд євро, решту – 170 млрд. нададуть держави – члени Європейського Союзу.

Кожна із 27  країн створила власний антикризовий фонд у розмірі 1% національного ВВП.  Згідно з антикризовим планом кожна держава самостійно визначає пріоритетні статті фінансування,  тобто економічні сфери та соціальні категорії, котрі найбільше потерпають від економічної депресії [22].