Суспільні конфлікти

Розділ 2.Конфлікти в релігійному контексті

2.1.Поняття релігійних  конфліктів

Релігійні конфлікти виникають у духовній сфері життя поряд з ідеологічними, науковими, моральними та деякими іншими поглядами. Вони відбуваються у духовній діяльності і стосуються питань, віри та духовних цінностей. Як ідеологічні, моральні, релігійні конфлікти належать до групи конфліктів цінностей і поглядів, тому коли йдеться про ці конфлікти , об’єктом аналізу стають релігійна свідомість, релігійні уявлення і форми релігійного життя соціокультурних спільнот людей [5, 187].

В сучасному світі йде інтенсивний процес модернізації релігії через повернення її до людини, загальнолюдських цінностей. За багато тисячоліть свого існування релігія істотно змінилася, набула найрізноманітніших форм. Сьогодні ми бачимо велику кількість релігій, які сповідають люди і народи в різних країнах світу, на різних мовах, за своїми традиціями. Кожна окрема релігія має свій релігійний досвід, власні імена Божеств, свої молитви, культи, форми богослужіння, церковні організації, жертви і таємниці, нарешті, такі принципи організації суспільного життя, які тією чи іншою мірою ґрунтуються на релігійних засадах. Різноманітність проявів культурного життя у різних релігіях, різні розвитку релігій, різні форми релігійних уявлень, розбіжності у тлумаченні релігійних догматів та багато чого іншого у релігійній сфері іноді призводить до релігійних конфліктів. Крім того, до життя повертається і низка специфічних релігійних “витрат”, до числа яких належать в першу чергу релігійна нетерпимість [14, 52].

Релігійні конфлікти – це зіткнення і протиборство ( протидія) між носіями релігійних цінностей (від відокремлених індивідів (віруючих) до конфесій, що обумовлені відмінностями в їх світосприйнятті, уявленнях і ставленні до Бога, різним становищем та участю в релігійному житті [19, 111].

За своїми типологічними характеристиками релігійні конфлікти є перш за все соціальними, оскільки сама релігія є первинною, глибинною підставою людського суспільства, що виникло в межах спільної релігії як усвідомлення людьми їх певної спільності. Крім того, релігія створює первинні засади громадськості, наприклад, солідарність, тобто почуття спільної причетності людини до якогось цілого, “ми”, що породжується єдиним зв’язком між усіма людьми та Богом; у ній вони вперше почувають себе родиною, спільнотою, народом, не втрачаючи при цьому в ній причетності своєї людської особистості. Соціальність релігії проявляється також у формах релігійного життя – культах, молитвах, жертвоприношення, догматах, церковних переказах тощо, які присутні майже в усіх релігіях, але у різних віруваннях ці форми розрізняються у своїх конкретних проявах, що нерідко стає підґрунтям для релігійних конфліктів.

Будь-яка релігійна група певною мірою відчуває себе обраною, згідно зі своїми переконаннями вона вважає, що відрізняється від основної маси людей. Часто з цього відчуття виростає віра в те, що дана група знаходиться у згоді чи єдності з Богом. Звичайно, що втручання в релігійні уподобання і ритуали віруючих, спроби нав’язати їм несумісні принципи організації суспільного устрою, взаємовиключні культурні стереотипи, викликають контр дії, тобто опір тієї сторони, проти якої спрямовані перелічені дії. Виникає конфлікт як реалізація намірів і разом з тим подолання опору, який неминуче присутній в процесі цієї реалізації. Кожна з протидіючих сторін – суб’єктів відіграє свою роль у релігійному конфлікті, “сценарієм” якого стають його предмет і об’єкт, джерело, причини та умови виникнення, динаміка перебігу та шляхи розв’язання. Суб’єктами релігійних конфліктів можуть стати окремо взяті індивіди, цілі народи, об’єднані вірою, релігійні утворення (церква, община, секта) та держава.

Окремо взятий індивід та його внутрішній світ можуть стати достатньою умовою релігійного конфлікту, а відтак, і суб’єктом, щодо якого цілком доречно говорити про проблему протиборства протилежних підстав, цінностей тощо [8, 88].

Новоутворення, що протистоять традиційній церкві, виникли і поширилися у 60-ті роки XXст. у США, а згодом і у європейських країнах. В Україні в останні роки були поширені сумнозвісне “Біле братство”. “АУМ-сінрікьо”. Більшість складу цих організацій становлять юнаки та дівчата, часто досить освічені. Характерним для сект є наявність лідера як особливого неповторного Спасителя, небесного обранця (земного втілення Христа чи Будди). Нарешті, особливостями цих культів є також намагання духовно і фізично ізолювати членів общини від зовнішнього світу, відвернути їх від колишніх цінностей і уподобань (при цьому їх майно або праця, як правило, використовується для збагачення общини чи її лідера), паралізувати особисту свідомість, що досягається різноманітними засобами психічного впливу. Отже, ці досить ефективні засоби експлуатації молодих людей викликають незадоволення головних верств населення і створюють конфліктну ситуацію, яка за відповідних умов може перетворитися на релігійний конфлікт між різними інститутами суспільства, з одного його боку, держави або традиційної для даного соціуму релігії з відповідними їй формами організації нетрадиційного типу [12, 71].

2.2.Деструктивні релігійні  об’єднання в Україні, їх місце  в релігійних і соціальних  конфліктах

Деструктивний культ – це релігійна або  містична організація, діяльність якої супроводжується підривом громадського порядку, здоров’я і моральності населення та іншими антиконституційними виявами, що порушують права і свободи громадян [19, 85].

Деструкція (лат.desructio) порушення чи руйнація нормальної структури чогось. Деструктивні культи наносять державі шкоду тим, що її члени часто зрікаються громадського життя і трудової діяльності або чинять протизаконні дії, знаходячись під впливом їх керівників. У значної частини адептів деструктивних культів спостерігаються порушення фізичного чи психічного стану. Більшість деструктивних культів є тоталітарними. Тоталітарний культ – це релігійна або містична організація, яка характеризується необмеженою владою духовних лідерів, жорсткою дисципліною, сильним впливом на психіку адептів релігійним фанатизмом та екстремізмом, переслідування людей, які покинули цей культ [6, 95].

Конкретним прикладом деструктивної, або навіть терористичної діяльності нових релігійних рухів у сучасному світі, є секта “Верховна істина”. Її засновник і гуру Шоко Асагара в 1995 році наказав членам своєї секти розпилити бойовий газ (зарин) у токійському метро, внаслідок чого було отруєно кілька тисяч осіб, дванадцятеро з яких померло. Донині сотні людей, отруєних цією сектою, потерпають на симптоми, схожі на ураження мозку.  Вождь цієї секти, бажаючи досягти цілковитого послуху підданих, примушував їх уживати наркотики (LSD), замикав в ізольованих приміщеннях і піддавав прополіскуванню мізків. Ш. Асагара, якого пізніше судили в японському суді, на запитання про свою релігійну доктрину відповів, що він єдиний, хто врятує людство від неминучої загибелі. Бажаючи мати впевненість, що його пророцтва справдяться, він сам готував кінець світу. Щонайсильніші суспільні побоювання має породжувати те, що після нападу на токійське метро японська поліція виявила: у власності секти була власна фабрика зброї (карабінів) і хімічна фабрика, у якій виробляли зарин та LSD.

Іншим прикладом деструктивного впливу сект у суспільстві є сатаніти, які спирають свою діяльність на так званій сатанистській біблії, що є протилежністю Святого Письма. Вони ображають релігійні почуття віруючих, висміюють їхні цінності, пародіюючи структуру Церкви і профануючи Службу Божу. Щодо церковного вчення, проголошуваних у ньому тез і дотримуваних обрядів, сатанізм є абсолютною антитезою, анти вірою, анти культом, анти організацією. Це сила деструктивна, небезпечна, бо акцентує зло, в програму своєї діяльності вписала насильство і жорстокість, пропагує псевдо цінності, нігілістичні ідеї та стиль життя. Сатанізм особливо небезпечний для дітей та юнацтва, бо він ніби йде на зустріч їхнім психічним і фізичним потребам: свободи, емансипації, переживання захвату, таємничості, ритуальності, неконвеційності. Ідеологією сатанізму скеровано проти будь-якої релігії - теїстичної чи деїстичної. Вона є великою соціальною проблемою, оскільки виступає проти соціальної гармонії, порядку, організації, проти істини, добра, краси. Прикладом українського деструктивного об’єднання в Україні є “Біле братство”, про діяльність якого, у свій час багато говорили засоби масової інформації, де пересічні члени секти зазнавали також психологічних маніпуляцій, вживали, не знаючи про це, їжу з психотропними препаратами, повністю віддаючись у руки засновників братства [3, 285].

Для того, щоб протиставитись сектам, потрібно усвідомити відмінності між новими релігійними рухами (групами), з одного боку, та Церквою і релігійними групами, що функціонують у її складі – з іншого боку. Неодмінним є також усвідомлення особою тих психологічних і соціальних наслідків, які несе для неї належність до релігійної групи, і які несе для неї належність до релігійної групи (секти) [6, 93].

Діяльність деструктивних неокультів завдає шкоди державі та суспільству в цілому. Окремі представники неокультів відкрито виступають проти наявних у суспільстві моральних засад, вважаючи, що тільки норми, котрі діють у цих угрупованнях, мають право на існування. У деяких випадках це призводить до провокування порушень громадського порядку та масових заворушень. Деякі представники неокультів, займаючись підпільним виробництвом різноманітної продукції, незаконною фінансовою діяльністю, завдають, таким чином, економічної шкоди державі. Негативним наслідком перебування людей у лавах деяких новітніх релігійних угрупованнях є суттєве погіршення їх психічного стану [7, 74].

Таким чином, ступінь загрози національній  безпеці України від протиправних проявів неокультів, що становлять небезпеку для суспільства, держави та окремих громадян виявляється у таких напрямах:

    1. Використання релігійного фактора як знаряддя втручання у внутрішні та зовнішні справи України, проникнення в органи законодавчої, виконавчої і місцевої влади та засобів масової інформації.

2. Поширення деструктивних ідеологій, що становлять загрозу духовності українського народу та суперечать загальнолюдським нормам.

3. Можлива поява окремого войовничого релігійного об’єднання, діяльність якого може призвести до загибелі людей, масових заворушень та терористичних актів.

4. Провокування та загострення конфліктів на релігійному й національному ґрунті.

5. Поширення впливу неокультів, діяльність яких супроводжується підривом громадського порядку, ушкодженням здоров’я й моральності населення. Використання спеціальних хімічних препаратів і апаратури, котрі надають можливості маніпулювати вольовою сферою людини. Загрози, переслідування, а в деяких випадках і фізичний тиск на тих, хто вирішив залишити громаду.

6. Використання релігійних організацій кримінальними структурами. Можливе відмивання через них “брудних” грошей, отриманих злочинним шляхом, чи навпаки, використання пожертв і , навіть, самих віруючих для протиправної діяльності. У цьому зв’язку  створює небезпеку поширення наркоманії.

     Переважна більшість  неокультів є або релігійними  об’єднаннями, що звільняються від  сплати податків з грошей, які  надходять від пожертвувань, або  громадськими організаціями, які  не сплачують податків з членських  внесків. З’являється можливість вести “бізнес”, завдяки якому шахраї намагаються заробляти великі гроші, вводячи в оману людей. Нерідко представники релігійних та громадських організацій, зокрема  неокультів, під прикриттям статутної господарської займаються незаконною комерційною діяльністю та не сплачують податків отриманих від її проведення, а також під виглядом гуманітарної допомоги ввозять комерційні товари [13, 87].

2.3. Шляхи та механізми  розв’язання конфліктів, пов’язаних  з діяльністю деструктивних релігійних утворень

       Існує велика  кількість конфліктів, тому є  досить багато шляхів їх вирішення  та механізмів розв’язання. Чисельність  релігійних конфесій, їх різноманітність  відповідають різномаїттю умов, в яких вони сформувалися, особливостями  історичного шляху і характеру окремих народів. Це стає причиною багатьох непорозумінь, суперечок між різними церковними організаціями, а іноді й ворожнечі на релігійному ґрунті.

   Для вдосконалення державно-церковних  відносин в Україні доцільно  використовувати позитивний досвід різних держав з протидії протиправній діяльності представників неокультів та протекціоністської політики щодо традиційних церков як носіїв національної культури, а особливо положення рекомендацій та резолюцій ЄС у зв’язку з європейською інтеграцією України. Доцільно також спрямувати зусилля на залучення коштів та інших можливостей ЄС для створення державних і незалежних інформаційних центрів з вивчення неокультів та неурядових організацій жертв або родин жертв діяльності неокультів.

   Для службовців законодавчих та виконавчих органів України має

практичне значення досвід країн Європи та інших держав, що дано й ефективно застосовують цілий спектр форм державного втручання: створення відповідних законодавчих рамкових умов, просвітительська діяльність, інформування громадськості про діяльності неокультів, у разі необхідності, попередження про їх небезпеку, впровадження протекціоністської політики стосовно традиційних церков як носіїв національної культури [14, 60].

   Аналізуючи діяльність неокультів, вироблені пропозиції з метою вдосконалення чинного законодавства України та оптимізації системи державно – церковних відносин в Україні з урахуванням світового досвіду та  розроблені організаційно-методичні рекомендації щодо професійної діяльності державних службовців, слід впровадити таку систему заходів:

По-перше, внести відповідні зміни до законодавства України, що значно підвищили б ефективність державних органів, спрямовану на протидію деструктивній діяльності неокультів. На жаль, через недосконалість правової бази України щодо діяльності на її теренах деструктивних культів правоохоронні та інші державні органи не мають можливості в повному обсязі запровадити потрібний механізм протидії антиконституційним виявам з боку зазначених групувань. З цією метою пропонується:

      1. Вжити заходів  до реального відокремлення церкви  від політики, зокрема, та від  держави у цілому. Розробити правовий  механізм притягнення до адміністративної  та кримінальної відповідальності  за зазначені правопорушення  з метою попередження і припинення розробки іноземними функціонерами механізму втручання у справи нашої держави.