Суспільні конфлікти

Соціальні конфлікти мають певну динаміку. Вони виникають із соціальних суперечностей в конфліктні ситуації. Конфліктна ситуація не обов’язково переростає в конфлікт, якщо суперечності долаються задоволенням соціальних домагань сторін. Це означає, що конфліктні ситуації соціального характеру можуть бути врегульовані соціальними ж засобами, за допомогою яких можна запобігти соціальному напруженню і конфронтації індивідів і груп, їх об’єднанню в конфліктні групи подальшій антагонізації відносин. Якщо конфліктна ситуація переростає в соціальний конфлікт, то його розвиток йде шляхом ескалації до пікових відміток, після чого починається вихід з нього. Соціальний конфлікт, який після його ескалації не знаходить вирішення, переростає в соціальну кризу, тобто відбувається розрив у функціонуванні якоїсь ланки соціальної системи [11,47].

1.2. Сутність і поняття політичного конфлікту

Політичні відносини в будь-якому суспільстві мають суперечності, тому що до їх складу входять багато численні різні соціальні групи, владні інститути, індивіди зі своїми інтересами. Фактично дія влади задовольняє інтереси одних і обмежує інтереси інших індивідів і груп; політичні суперечності переходять у форму відкритих зіткнень, саме тому і розвиваються конфлікти, які мають свої особливості, що виокремлюють їх серед інших суспільних конфліктів. Як і інші соціальні конфлікти, це особливий вид суспільних відносин, котрі здійснюються стосовно політичної влади та функціонування [2,326].

Політичний конфлікт - це зіткнення, протиборство політичних суб’єктів, обумовлене протилежністю їх політичних інтересів, цінностей, цілей і поглядів. Це різновид і результат конфліктної взаємодії двох і більше сторін (груп, держав, індивідів), які сперечаються між собою щодо розподілу владних повноважень і ресурсів [19, 69].

Поняття політичного конфлікту визначає боротьбу за вплив у системі політичних відносин, за доступ до прийняття загальнозначущих інтересів і визнання їх суспільно необхідними, тобто за все те, що становить зміст влади і політичного панування [12, 87].

Найбільш істотна відмінність політичного конфлікту від інших соціальних конфліктів полягає в тому, що діючі в ньому суб’єкти (особи, групи, еліти, держави) протистоять чи протидіють один одному з головного базового приводу – влади, її поділу чи оволодіння нею, устрій владних інститутів; політичний статус соціальних груп; цінності і символи, які є базою політичної влади тощо. Політичний конфлікт, як і будь-який соціальний, має об’єктивну і суб’єктивну сторони. Об’єктивна сторона – це суперечності між політичним суспільством як єдиною і цілісною системою і нерівністю індивідів і груп, що відображені в ієрархії політичних статусів. У цьому – джерело і основа політичного конфлікту. Суб’єктивна сторона політичного конфлікту виявляється в такий спосіб:

• як суб’єкти усвідомлюють об’єктивні суперечності в певній сфері життя, що є джерелом політичного конфлікту;
• як оформлені та організовані конфліктуючі сторони, адже політичний конфлікт – це завжди організований, інституційний конфлікт;
• чи має конфлікт нормативно-ціннісний вимір. Політичні цінності закріплені в юридичних нормах, вони визначають правила гри (поведінку і дії) політичних «агентів
• діючий суб’єкт політичного конфлікту формується в процесі політичної активності, але стає агентом конфлікту лише тоді, коли займає конкретну позицію ( суспільно-політичну). Партії, інші громадські організації, державні інститути, політичні еліти, лідери – все це суб’єкти політичних відносин, які виступають агентами конфліктів, бо вони включаються в боротьбу за владу [12, 73].

Змістом політичних конфліктів в Україні є політична боротьба. Боротьба – це протидія політичних суб’єктів, у ході якої кожний прагне досягти такої мети, яка суперечить меті іншого. Політична боротьба виникає тоді,коли: а) існування або дії політичної влади бажані для одних суспільних суб’єктів, але небажані для інших; б) цілі учасників політичних дій не збігаються; в) виникає комбінація цих випадків. З усіх цілей виокремлюється одна – кінцева – перемогти супротивника, або не дати супротивнику перемогти себе. Форми політичної боротьби різноманітні: партійні і парламентські дискусії, боротьба за голоси виборців, акції протесту, страйки та ін. Крайньою формою політичного насильства є війна – продовження політики насильницькими засобами. Для політичної боротьби характерні закономірності, а саме:

політична боротьба – це завжди боротьба за докорінні інтереси та цілі певних великих соціальних груп;

- в основі політичного конфлікту будь-якого рівня і глибини лежить намагання обґрунтувати суб’єктом конфлікту свою легітимність і спростувати легітимність проти стоячого суб’єкта. Йдеться про легітимність влади, її цілей, прийнятих рішень;

- до політичного конфлікту залучаються великі маси людей. Слід відзначити, що маса тут – не безпорадний натовп людей, а певна спільнота, об’єднана в політичній боротьбі єдиною настановою, якоюсь загальною ідеєю, вірою, нарешті інтересом.

Принципи боротьби – це основні вимоги політичної практики, що випливають із закономірностей політики. До основних принципів політичної боротьби належать: 1) адекватне розуміння конкретних політичних суперечностей, які становлять основу і джерело певного конфлікту; 2) взаємозв’язок політичного конфлікту з економічною і соціальною ситуацією, бо політична боротьба завжди відображує і виявляє стан соціально-економічних суперечностей. Сам факт обумовлює й вибір союзників чи співчуваючих, також політичних гасел і, зрештою, варіантів розв’язання конфліктів; 3) врахування об’єктивних і суб’єктивних підсумків політичної боротьби, того чи іншого вирішення конфлікту, його наслідків для суспільства, економіки, політики, моралі, прогресу взагалі. Політична боротьба характеризується значною різноманітністю форм і засобів. В політичній боротьбі використовуються різноманітні методи і прийоми – від чесних до “брудних”, від мирних до насильницьких. В сучасному цивілізованому суспільстві все розмаїття методів політичної боротьби можна поділити на дві групи: мирні і немирні, насильницькі. Мирні методи включають методи, пов’язані з реалізацією засобів демократії, ідеолого-політичне суперництво і психологічні методи, переговорний процес між протидіючими сторонами. Немирні методи – це політичні репресії, які проводяться владними політичними особами і державними інститутами, заколоти, революції, громадянські та міждержавні  війни, локальні та регіональні збройні конфлікти. Крім того, методи політичної боротьби класифікуються за ознакою “ставлення до легітимності” як легітимні та нелегітимні. До того ж ті й інші можуть бути як мирними, так і немирними методами [18, 175].

Як і в сучасній конфліктології, так і політичній науці зараз велика увага приділяється пошуку форм і засобів контролю за процесом перебігу конфлікту, виробленню ефективних технологій управління ним. У більшості випадків політичні сили прагнуть до контролю за конфліктами з метою їх урегулювання. Причому суб’єктом управління  конфліктом може виступати як одна зі сторін, так і умовно кажучи, третя сила, яка втручається зовні та має інтерес щодо його  урегулювання. Слід зазначити, хто б не виступав суб’єктом управління політичним конфліктом, пошук технологій регулювання конфліктних взаємовідносин завжди спирається на вирішення низки універсальних завдань. Це: перешкодити розвитку конфлікту або його ескалації, тобто переходу в таку фазу, яка значно збільшує соціальну ціну його врегулювання; вивести всі “тіньові”, неявні конфлікти у відкриту форму для того, щоб зменшити неконтрольовані процеси протиборства цієї ваємодії, запобігти випадковим, обвальним потрясінням, на які неможливо буде вірно і оперативно реагувати; мінімізувати ступінь соціального напруження, викликаного течією політичного конфлікту в суміжних з політичною сферах суспільного життя, щоб не спровокувати більш широкі потрясіння, на врегулювання яких буде необхідно витратити додаткові ресурс і енергію.

Для врегулювання політичного конфлікту можна задіяти всі найбільш типові засоби та шляхи примирення сторін, наприклад: 1) компроміс на підставі збереження позицій; 2) примиреність на підставі примусовості, що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав’язування одній із сторін  характеру взаємовідносин може бути: явне переважання сил і ресурсів у одній сторони та їх дефіцит – в іншій; ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан, що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри; знищення,»тотальне винищування супротивника»,в результаті чого мир установлюється за відсутності ворога [20, 89].

1.3.Економічні конфлікти

Сутність економічних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв’язання суперечностей, особливо антагоністичних; пошук виходу із тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для відносин на новому рівні.

Особливістю великомасштабних конфліктів є залучення до них широких верств населення. Наприклад, страйк авіадиспетчерів зачіпає інтереси не тільки авіаційних  компаній, а й тисяч пасажирів. Страйк лікарів зачіпає інтереси тисяч хворих. Тому інституціоналізація трудових конфліктів, у тому числі заборона деяких видів страйків, є важливим засобом стабілізації суспільного життя [19, 90].

В економічному конфлікті, як і будь-якому іншому, предмет – це об’єктивно існуюча або уявна проблема, заради якої конфліктуючі сторони вступають у боротьбу. У реальному житті це може бути проблема співвідношення державної “присутності” в економічній сфері та вільної конкуренції; проблема обмеженості економічних ресурсів, їх нестачі для всіх учасників економічних відносин; проблема недосконалості ринкового механізму в його самоорганізації тощо [8, 90].

Об’єктом конфлікту в конкретній системі відносин завжди є певний дефіцитний ресурс, володіти яким прагнуть обидві сторони конфлікту. В економічному конфлікті об’єктом можуть стати ринки збуту, споживачі, фінанси, сировина, заробітна плата тощо. Тобто з будь-яких обставин у сучасних умовах цінність чи ресурс стає об’єктом економічного конфлікту, коли має хоча б яке-небудь відношення до ринку [11, 103].

Визначення сторін соціально-економічного конфлікту та виокремлення його учасників випливає з розуміння сутності цього типу конфліктів. Узагалі до них можна віднести різноманітні соціальні групи, що ведуть боротьбу за економічні статуси та матеріальні ресурси, яким притаманні різні цінності та норми: власники і наймані працівники; представники ринкових структур та державного сектору; робітники виробничого та невиробничого секторів економіки тощо. Виділяють такі глибинні причини у економічній сфері: варіанти розподілу, а також протилежність економічних установок різного типу, прагнення вибрати між вигодою та додержанням умов договору між учасниками ринкових відносин.

В цілому дефіцит економічних ресурсів у суспільстві і зумовлені ним економічні конфлікти залежать від двох взаємопов’язаних груп проблем. Перша знаходиться у сфері виробництва, друга – у сфері розподілу.

Щоб розподіляти ресурси, їх треба мати. Отже, можливості розподілу ресурсів залежать від кількості матеріальних благ, створених суспільством протягом певного часу (валовий національний продукт),  і кількості ресурсів на кожного члена суспільства (прибуток на душу населення). Ці показники залежать від ефективності суспільного виробництва, яке складається з наявності сировини, якості та кількості робочої сили, технологічного рівня виробництва та системи управління виробництвом. При цьому нестача ресурсів може бути зумовлена як низькою ефективністю суспільного виробництва, так і відносно високим(завищеним) рівнем у соціумі.

Найбільш складним є питання розподілу ресурсів, бо поняття “справедливість” у цій сфері зумовлено численною кількістю чинників: по-перше, пов’язаних з типом і станом існуючої в суспільстві системи розподілу (наприклад, з її ефективністю, яка передбачає наявність таких властивостей, як дешеві витрати на її утримання гнучкість, оперативність, відкритість тощо); по-друге, з суспільною оцінкою системи розподілу та її функціонування, в основі якої лежать правові та моральні критерії (законність, справедливість) [5, 88].

Слід підкреслити, що дефіцит ресурсів існує у будь-якому суспільстві. Тому конфліктність об’єктивно присутня в самій соціальній структурі суспільства.

З точки зору діалектичної теорії конфлікту суспільство – складна соціальна система, в якій неминучі конфлікти. Соціальні групи, займаючи різні позиції в соціальній структуру,об’єктивно мають і різні можливості щодо  присвоєння та споживання різного роду ресурсів. Отже, дефіцит ресурсів, а також їх нерівномірний та несправедливий розподіл є однією з основних причин конфліктів у суспільстві: чим більш нерівномірно розподілені дефіцитні ресурси, тим глибше суперечності між “бідними” та “багатими” і тим більш гострим є конфлікт .

За сучасних українських умов типовий виробничий конфлікт має такий вигляд:

1) невдоволення робітників викликає  який-небудь аспект виробничої  ситуації, частіше за все на  вузькій ділянці виробництва;

2) це незадоволення якимось чином доходить до керівництва, яке сприймає його або як частковий випадок, або як частину більш широкої проблеми. Якщо напруженість знімається конструктивно, тоді все заспокоюється, а адміністрація вважає, що робітники втручаються не в свою справу. Тоді на примітку беруться “незадоволені”;

3) якщо напруженість збільшується, чекають перших негараздів. Вони можуть статися випадково, можуть створені спеціально, а можуть виявитися “змішаними”. Починається розбір ситуації. Робітники протестують. Адміністрація може піти на переговори і знайти прийнятий вихід. Але може вдатися і до покарання;

4) серед робітників настає розкол. Дехто виявляє байдужість, а інші  організуються, щоб захистити справедливість. Створений комітет готує документи  протестів, починає шукати компромат на адміністрацію і, можливо, звертається до юристів. Серед адміністраторів теж виокремлюються різні групи:одна з них схильна згорнути конфлікт, інша – піти до кінця, вжити відповідних заходів;

5) комітет звертається до робітників. Приймаються колективні заяви. Вимоги набувають все більш  загального характеру, політизуються, висуваються екстремістські цілі. Обидві сторони конфлікту діють більш жорстоко, “бійці” домінують над “примиренцями”. Вже забутий початок конфлікту, його перші учасники. Йдуть гучні дискусії про справедливість. Старі профспілки, які сприймаються як прибічники адміністрації, відтісняються. Створюється нове робітниче представництво. Виникає страйк;

6) сторони сідають за стіл  переговорів, але часто вже після  того, як кожна з них перелічила своє рани і з жахом побачила ціну конфлікту, відбувається переструктурування адміністрації і робітничого колективу. Розробляються норми найбільш цивілізованої взаємодії. Але в ситуації промислового спаду можливі і крах підприємства, і перехід його до іншого власника, і масові звільнення [3, 259].