Розвиток емоційної стійкості

У роботі С.О. Разумова показано, що порушення балансу (урівноваженості) нервових процесів супроводжується зниженням резистентності до стресу. До такого ж висновку приходить Д.В.Солощенко. Я.Рейковський наводить дані про залежності емоційної стійкості від реактивності. К.М. Гуревич, В.І. Рождественська, С.В.Чегодарь та інші на основі власних досліджень свідчать про взаємозв'язок професійної придатності, успішності діяльності та властивостей нервової системи. Разом з тим стійкість до стресу не вичерпується лише даними динамічними характеристиками – емоційною реактивністю і властивостями нервової системи. Як відзначають В.Д. Небиліцин та Л.М. Аболін, значення цих характеристик у детермінації успішного функціонування людини у напружених умовах не є абсолютним [  ].

Не менше значення має  й інший вище представлений аспект, зокрема, соціально-психологічний. На сьогоднішній день існує кілька варіантів  класифікацій соціально-психологічних  особливостей особистості, які обумовлюють  успішність функціонування людини в  екстремальних умовах. Так Х.М. Алієв, К.І. Судаков, О.Є. Торчинська, Р.Лазарус, Г. Сельє, П.Д.Спілберг та інші зійшлися у думці, що стійкість до стресу обумовлена наступними факторами:

• невротизм,
• тривожність,
• інтро - та екстраверсією,
• мотивацією досягнення успіху та уникнення невдач.
• відсутність упевненості у собі і низькій самооцінці.

Л.М. Аболін поділяє дану точку зору, посилаючись на ряд інших дослідників [  ]. А.І. Черкашин наводить іншу класифікацію механізмів (факторів) регуляції стійкості до стресу людини:

а) мотивація і наміри,

б) функціональні та оперативні ресурси,

в) особистісні риси і когнітивні можливості,

г) емоційно-вольова реактивність,

д) професійна підготовленість і працездатність [  ].

А.Г. Маклаков у роботі з вивчення особистісного адаптаційного потенціалу військовослужбовця в екстремальних умовах говорить про те, що стійкість до стресу особистості залежить від наступних факторів:

• нервово-психічна стійкість, рівень якої обумовлює толерантність до стресу,
• самооцінка особистості, що є ядром саморегуляції і визначає ступінь адекватності сприйняття умов діяльності і своїх можливостей,
• особистісна референтність – відчуття соціальної підтримки, що обумовлює почуття особистої значимості для навколишніх,
• ступінь конфліктності, що характеризує особливості побудови контакту з оточуючими,
• досвід соціального спілкування, що виявляє потребу у спілкуванні і можливість побудови контактів з оточуючими на основі наявного досвіду,
• моральна нормативність особистості, що характеризує ступінь орієнтації на існуючі у суспільстві норми і правила поведінки,
• вимоги колективу, професії [  ].

У зв'язку із цим можна  резюмувати наступне – причина стійкості  військовослужбовців строкової служби під час проходження служби полягає у специфіці, різноманітті і складності психологічних відображувальних і регуляторних функцій особистості. Розглянемо деякі з них. У науковій літературі досить велике значення приділяється показникам екстра - та інтроверсії як факторам, що обумовлюють стійкість до стресу та успішність діяльності у напружених умовах. Розвиваючи учіння І.П. Павлова,                 В.Д. Небиліцин виділяє три основних компоненти у структурі темпераменту: загальну психічну активність людини; руховий компонент; «емоційність» (вразливість, імпульсивність, емоційну лабільність).

О.В. Махнач і Ю.В. Бушов визначають цілий ряд темпераментних властивостей, що обумовлюють протікання стресу: екстраверсія, ригідність, імпульсивність, тип спрямованості реакцій у фруструючих ситуаціях. У своїх дослідженнях В.І. Моросанова виявила пряму залежність показників екстраверсії і нейротизма з рівнем саморегуляції і психічної стійкості. Однак у своїх роботах А.О. Реан, А.Г. Маклаков, О.М. Боковіков дотримуватися загальнопсихологічного положення про те, що нейродинамічні і темпераментні властивості відображають лише формально-динамічну сторону функціонування психіки людини і прямо не визначають її сутнісні характеристики [     ].

Можна зробити висновок, що індивідні механізми стійкості до стресу будуть позначатися на ступені стійкості до стресу через особистісні і суб`єктно-діяльнісні характеристики.

Одним з факторів, що справляє вплив на рівень стійкості до стресу, є характер. О.В. Іванова та В.Г. Кельбя наводять дані про прямий позитивний зв'язок між окремими рисами характеру (доброзичливість - холодність, товариськість-замкнутість, відкритість, незалежність-залежність від групи) і ступенем стійкості до стресу [  ]. Необхідно, однак, зазначити, що з погляду деяких авторів позначена залежність вивчена недостатньо. Більшість як вітчизняних, так і зарубіжних дослідників відзначають пряму односпрямовану залежність ступеня виразності фактора тривожності і міри схильності до стресу. Люди із тривожністю як рисою характеру більше піддані емоційному стресу, чим ті, у кого тривожність виникає лише у небезпечних ситуаціях. Тривожність характеру може розглядатися як результат депривації систем негативної мотивації, тобто задоволення парадоксальної потреби у негативних емоціях.

В.О. Татенко схильний вважати тривожність більш природно обумовленою властивістю людини, ніж характерологічною особливістю особистості, яка детермінує всю систему відносин людини і дуже тісно пов'язана з такими нейродинамічними і темпераментними властивостями як слабка нервова система, неврівноваженість нервових процесів, сензитивність і емоційна збудливість.

М.Д. Левітов при оцінці залежності між тривожністю і психічною адаптацією суттєвим вважав зміни у звичній для людини обстановці.              О.М. Бандурка, В.С. Венедіктов, О.В. Тімченко, В.Є. Христинко стверджують, що між рівнем тривожності та ухваленням рішення військовослужбовцем існує негативна залежність, тобто тривожність є суб'єктивним чинником, що негативно впливає на надійність діяльності [  ].

З.Р. Шейхлісламов зазначає, що у людей з високим рівнем тривожності виконання діяльності у стресогенних умовах викликає значну нервово-психічну напругу, обумовленою їхньою надмірною вимогливістю до себе. Внаслідок цього відбувається зсув мотиву діяльності, при якому індивід замість активного пошуку способів рішення завдань акцентує увагу на якості успішності своєї діяльності, завищуючи значимість зроблених помилок і відповідальність за них. В основі нервово-психічної напруги, що розвивається із цієї причини, лежать мимовільні енергетичні витрати, що надмірно підвищують «собівартість» або «ціну інтелектуальної напруги».

На думку О.М. Кирьянової, тривога може грати охоронну і мотиваційну роль, порівняну з роллю болю. З виникненням тривоги пов'язують посилення поведінкової активності, зміну характеру поведінки або включення механізмів інтрапсихічної адаптації; причому зменшення інтенсивності тривоги сприймається як свідчення достатності та адекватності реалізованих форм поведінки, як відновлення раніше порушеної адаптації. Важливість мотиваційної ролі тривоги дозволяє розглядати тривогу як основу ряду вторинних мотивацій, а редукцію тривоги – як потужне підкріплення. При цьому тривога може не лише стимулювати активність, спонукати до більш інтенсивних і цілеспрямованих зусиль, але й сприяти руйнуванню недостатньо адаптивних поведінкових стереотипів, заміщенню їх більш адекватними формами поведінки [  ].

На думку Ф.Є. Василюка та І.І. Геллер, тривога малого ступеня сприяє підвищенню стійкості до стресу і виступає в ролі активного регулятора діяльності. Однак, розглядаючи взаємозалежність тривоги з деякими фізіологічними показниками, варто враховувати, що тривога – це, насамперед суб'єктивне явище, рівень прояву і характер якої залежить від особистісних особливостей індивіда. Таким чином, роль тривоги у стійкості до стресу може суттєво змінюватися залежно від її інтенсивності і вимог, пропонованих до адаптаційних механізмів індивідуума. Якщо неузгодженість в системі «людина-середовище» не досягає значного ступеня і рівень тривоги не перевищує середніх значень, то на перший план виступає її мотиваційна роль, і тоді тривога обумовлює активізацію цілеспрямованої поведінки. При вираженому порушенні збалансованості в системі «людина-середовище», коли відбувається перенапруга механізмів регуляції, тривога значно зростає, відображаючи формування стану емоційного стресу, що може здобувати хронічний характер і знизити ефективність психічної адаптації, що, у свою чергу, є однієї з передумов до розвитку дезадаптації [  ].

Далі варто приділити  увагу локусу контролю та його впливу на стійкість до впливу стресогенних факторів. Як відомо, концепт локусу контролю розробив J.B. Rotter, який визначав його як здатність людини ефективно контролювати навколишнє оточення або володіти ним . У моделі J.B. Rotter люди розташовуються у континууми між двома полярними точками – зовнішнім (external) і внутрішнім (internal) локусами контролю. У великій кількості досліджень були початі спроби виявити зв'язок між локусом контролю, здатностями справлятися зі стресом і проблемами з особистим здоров'ям. У роботі В.Е. Марищука вказується, що факторами розвитку дезорганізуючого емоційного стресу можуть служити низький рівень самоконтролю, розважливість [  ].

А.О. Реан, так само говорячи про сумнівну цінність гранично високого рівня інтернальності особистості, привертає увагу до давно відомої істини. Про те, що прийняття людиною на себе відповідальності за всі свої невдачі, нездійснення і провали сприяє розвитку у ньому комплексу провини, що є однією з форм дезадаптації в соціокультурному житті і не сприяє підвищенню рівня адаптації військовослужбовця до екстремальних факторів. Таким чином, у багатьох випадках доцільна поведінка, яку ми розглядаємо як показник стійкості, складається з переплетення екстернальності та інтернальності. Це положення можна сформулювати інакше: сама інтернальність включає елементи екстернальності [  ].

Індивідуальна виразність стресу, зокрема його несприятливих проявів, більшою мірою залежить від свідомості військовослужбовця своєї відповідальності за себе, за навколишніх, за все, що відбувається в екстремальних умовах, від психологічної  установки на ту або іншу свою роль. На сьогоднішній день у науковій літературі представлені три типи ставлення  людини до самої себе при стресі.

Перший тип – ставлення  людини до себе як до «жертви» екстремальної  ситуації, вона підсилює дистрес.

Другий тип – сполучає ставлення до себе як до «жертви» зі ставленням до себе як до «цінності», довіреної  собі ж. Подібного роду ставлення  до себе можна виявити також у  людей, що зберігають у критичних  умовах почуття власної гідності. Другий тип ставлення до себе при  стресі більше властивий військовослужбовцям  зрілого віку.

Третій тип сполучає два  перших типи ставлення до себе із зіставленням проявів про стрес у себе та інших людей, що також піддаються екстремальним впливам. Це ставлення до себе як до одного з ряду людей. Воно може бути в осіб, що вивчають стрес, у тому числі на собі, у відповідальних за хід екстремальної ситуації і беруть участь у ній. При цьому, як правило, зростає роль відповідальності за себе, що знижує значення уявлення про себе як про «жертву», що підсилює дистрес. Якщо ж соціальна відповідальність мала, то вид страждання оточуючих людей або їхні панічні дії можуть підсилити у людини аналогічні прояви [  ].

Ставлення до самого себе, за твердженням Б.Г. Ананьєва, будучи „найбільш пізнім утворенням особистості, забезпечує цілісність, виконує функції саморегулювання і контролю розвитку, сприяють утворенню і стабілізації єдності особистості”

У проблемній ситуації  залежно  від типу ставлення до самого себе людина може демонструвати два види поведінки по подоланню кризової ситуації:

а) зосередження на проблемі;

б) зосередження на суб'єктивних переживаннях особистості.

Таким чином, процес подолання  стресора припускає як безпосередньо  дії суб'єкта, так і когнітивну роботу, що включає різного роду інтерпретації, емоції та оцінки складності завдання, внутрішніх ресурсів суб'єкта, імовірності успіху. Цей тип когнітивної роботи називають «роботою незадоволеності» і розглядають його як засіб створення оптимістичної, орієнтованої на успіх установки, що є основою контролю і ефективного керування стресом [  ].

Одним зі значимих факторів, на думку багатьох дослідників є  самооцінка та її взаємозв'язок зі стійкістю  до стресу. Згідно С.Кобаса, основною з характеристик, що складає стійкість до стресу, є самооцінка почуття власного призначення і своїх можливостей. Оптимальною самооцінкою, опираючись на твердження А.К.Маркової, є така, у якій існують мінімальні розбіжності між актуальною і рефлексивною самооцінкою і максимальні розбіжності між актуальною та ідеальною самооцінками особистості.

К.Левін звертає увагу на те, що як неадекватно висока, так і неадекватно низька самооцінка не сприяють стійкості до стрес-факторів. Неадекватно завищена самооцінка сприяє нагромадженню неуспішних результатів діяльності, які самі по собі та ще у сполученні із самофіксацією військовослужбовця створюють пряму передумову формування або підйому особистісної тривожності. У зв'язку із цим у людини виникає актуальна потреба у позитивному уявленні про себе, і настільки, що вона готова підвищувати самооцінку аж до її неусвідомленої фальсифікації, створюючи ілюзію самоповаги [  ].

В осіб з низькою самооцінкою  спостерігається мнимо компенсаторний, або маскувальний спосіб корекції таких, що намагалися сховати сумнів і невдоволення собою вибором дуже важких завдань.

О.В. Кришевич констатує взаємозв'язок самообвинувальних реакцій і стрес-толерантності фахівців, що у свою чергу позначається на успішності діяльності. Труднощі з купіюванням стресу у людей з низькою самооцінкою виходять із двох видів негативного самосприйняття. По-перше, люди з низькою самооцінкою мають більш високий рівень страху або тривожності під дією погрози, чим люди з позитивною самооцінкою. По-друге, люди з низькою самооцінкою сприймають власні неадекватні здібності для того, щоб протистояти погрозі. Вони менш енергійні у вживанні превентивних заходів і, імовірно, мають більш фатальні переконання, що нічого не зможуть зробити для запобігання поганих наслідків. Вони намагаються уникати труднощів, тому що переконані, що не впораються з ними.