Розвиток емоційної стійкості

В структурі психологічної  підготовки О.П. Макаревич, виділяє такі види:

1. Загальну психологічну підготовку – вид підготовки, орієнтований на загальну підготовку психіки особистості до дій в складних ситуаціях. Її складовими елементами є:

• інтелектуально-аналітичний;
• розвиток психічних процесів;
• формування та розвиток регуляторних здібностей, головним чином навичок та вмінь вольової саморегуляції, розвиток образної уяви, навичок та вмінь самонавіювання, самонаказів, концентрації та переключення уваги;
• реалізація емоційно-вольової складової через приборкання емоцій, нервів, залучення прихованих резервів психіки, що виступає головним компонентом реалізації рішень;
• стресостійкість особистості;
• мотиваційна складова;
• фізична складова;

2. Спеціальну (фахову) психологічну підготовку – спрямована на психологічну підготовку за родом (фахом) діяльності особистості, основою якої виступає функціональна психологічна підготовка. Цей вид підготовки містить в собі такі складові елементи:

• функціональна підготовка;
• нормативний елемент;
• ціннісно-орієнтаційний елемент;
• формування спеціалізованого сприймання, навичок та вмінь;
• вдосконалення прийомів налаштування, вмінь формування позитивних емоційних станів;
• формування та розвиток можливостей спілкування;

3. Цільову психологічну підготовку – спрямована на підготовку людини для виконання певного завдання, переважно одноактного. Вона включає такі складові елементи:

• мотивацію особистості;
• задання певної установки;
• психологічну корекцію.

Серед інших видів психологічної  підготовки О.П. Макаревич виділяє: програмуючу, особистісну, природну (інстинктивну), корекційну, рекреаційну (відновлюючу), адаптаційну, регуляційну та інтелектуально-аналітичну психологічну підготовку [  ].

Система психологічної підготовки є достатньо варіативною і  може застосовуватись відповідно до поставлених завдань, особливостей наявної ситуації та особистості, яка  спрямована на досягнення певної мети.

Психологічна підготовка військовослужбовців строкової  служби – це історично обумовлений  та науково обґрунтований, цілісний за змістом, організований за методами та формами, цілеспрямований за впливом  процес виховання, формування та активізації  стійких мотивів та психологічних  якостей, необхідних для успішного  виконання завдань.

Основною метою психологічної  підготовки є підвищення функціональних можливостей психіки, забезпечення її нормальної діяльності в умовах виконання поставлених завдань  та цілеспрямованого формування у військовослужбовців  перш за все психологічної та емоційно-вольової стійкості та готовності до бою.

Таким чином, психологічна підготовка є складовою частиною бойової  діяльності. В єдності з вихованням, навчанням та розвитком психологічна підготовка є виразом організованої  цілеспрямованої діяльності командирів, інструкторів, органів гуманітарної політики щодо підготовки військовослужбовців  для проходження служби.

Дослідження проблеми психологічної  підготовки в історичному розвитку дозволяє зробити висновок про те, що організована, цілеспрямована та ефективна  підготовка військовослужбовців в  цілому, та офіцерів зокрема, є закономірною і нагальною необхідністю. Умови  сьогодення це підкреслюють й обумовлюють  необхідність постійного вдосконалення  та підвищення ефективності психологічної  підготовки військовослужбовців на етапі первинної професійної  підготовки.

1.2. Психологічна стійкість як  складова успішної та ефективної  діяльності військовослужбовців  строкової служби

Проблема емоційної стійкості  знайшла відображення в ряді досліджень, але найбільш повно представлена у наукових працях П.К. Анохіна,                   Л.М. Аболіна, Л.П. Баданіної, М.І. Бобневої, С.П. Бочарової, Ф.Д. Горбової, О.В. Дашкевича, М.І. Дьяченка, П.Б. Зільбермана, Б.Ф. Ломова, К. Ізарда, В.Л. Марищука, В.С. Мерліна, Є.А. Мілеряна, В.Е. Мільмана, Н.І. Наєнка, А.Є. Ольшаннікової, Л.А. Орбелі, В.М. Писаренка, В.А. Плахтієнка, К.К. Платонова, В.А. Пономаренка, Я. Рейковського, Г. Сельє, П.В. Симонова, Л.С. Славиної, О.А. Сиротіна, А.Я. Чебикіна, О.А. Чернікової та ін.

Аналіз зазначених робіт  вітчизняних і закордонних дослідників  дозволяє виділити, щонайменше, чотири основних підходи щодо розгляду емоційної  стійкості [  ].

Перший підхід до дослідження  емоційної стійкості заснований на принципі взаємодії і взаємовпливу психічних процесів. Виходячи з того, що різні психічні процеси можуть підтримувати, підсилювати, послабляти, гальмувати і т.д. один одного, прихильники  цього підходу (Є.А. Мілерян,       В.Л. Марищук, К.К. Платонов, Л.М. Шварц та ін.), схильні трактувати емоційну стійкість як здатність керувати емоціями, що виникають при виконанні професійної діяльності.

Однак, такий підхід, на наш  погляд, представляється обмеженим, тому що вивчення емоційної стійкості, з погляду залежності емоційного процесу від вольових якостей, а  також інших психічних процесів, не дозволяє визначити роль емоційного компонента в психологічному механізмі  цього феномена, а також проникнути в його суть і форми прояву.

Другий підхід (Ю.М. Блудов, Є. Гельгорн, Дж. Луфборроу, В.Д. Нєбиліцин, І.П. Павлов, В.А. Плахтієнко, Я. Рейковський, Г. Сельє, Я. Стреляу, Б.М. Тєплов та ін.) базується на єдності енергетичних і інформаційних характеристик психічних властивостей, на теорії самоорганізації кібернетичних систем. Емоційна стійкість на основі цього підходу визначається, як властивість темпераменту, що дозволяє надійно виконувати цільові задачі діяльності за рахунок оптимального використання резервів нервово-психічної емоційної енергії. Цей підхід характеризується тим, що емоційний стан людини тісно пов'язаний з процесами вищої нервової діяльності, з дією стрес-факторів, а також із загальним адаптаційним синдромом, із використанням резервів нервово-психічної, емоційної енергії.

Третій підхід до дослідження  емоційної стійкості ґрунтується  на виявленні власне емоційних характеристик  даного феномена. Суть його полягає  в тому, що кожний психічний процес (пізнавальний, емоційний, вольовий) є  відносно незалежним від інших і  має специфічні особливості. Стосовно до емоційного процесу це означає, що ні вольовий, ні пізнавальний процеси, ні тим більше властивості особистості (спрямованість, темперамент, характер, здібності), незважаючи на взаємозв'язок, не обов'язково входять у його склад. До представників даного підходу  відносяться Л.М. Аболін, К.Є. Ізард,                 Н.І. Наєнко, А.Є. Ольшаннікова, О.В. Овчиннікова О.А. Чернікова та ін.

Позитивною стороною даного підходу є те, що його представники позначили емоційний характер феномена емоційної стійкості та акцентували  увагу на його емоційних особливостях (механізмах), що повинні при його вивченні займати домінуюче положення. Однак, не враховується цілий ряд  інших емоційних особливостей: модальність, знак випробовуваних емоцій, поріг, глибина, тривалість, лабільність, інтенсивність  емоційних переживань, які, на наш  погляд, відіграють важливу роль у  психологічних механізмах емоційної  стійкості.

Четвертий підхід (М.І. Бобнєва, С.П. Бочарова, О.В. Дашкевич,            П.Б. Зільберман, В.А. Плахтіенко, О.А. Сіротін та ін.) ґрунтується на тому, що емоційну стійкість варто розглядати як складне психічне утворення, яке є результатом інтегрування визначених психічних процесів і явищ. Виходячи з принципу взаємодії емоцій, волі, інтелекту і фізіологічної організації в їхньому відношенні до діяльності, представники цього підходу визначають емоційну стійкість як інтегративну властивість особистості, що забезпечує оптимально успішне досягнення мети діяльності в складній емотивній ситуації.

На підставі проведеного  аналізу з проблеми емоційної  стійкості ми дійшли до висновку, що під емоційною стійкістю слід розуміти інтегративну, полісистемну якість особистості, що обумовлена змістом і взаємозв'язками її складових компонентів: мотиваційного, представленого силою мотивації; емоційного, представленого емоційним збудженням та особистісною тривожністю; інтелектуального, представленого оцінкою ситуації, прогнозом можливих змін цієї ситуації та прийняттям рішення на здійснення дій; типологічною властивістю нервової системи, представленою її силою, серед яких домінуюча роль відведена емоційному. Вони обумовлюють продуктивність діяльності й адекватність поведінки в особливих та екстремальних умовах. Розуміння емоційної стійкості як інтегративної, полісистемної якості дає можливість її аналізу з позицій системного підходу, що має велике теоретичне і прикладне значення [  ].

Різноманітність в підходах щодо визначення стійкості, її недостатня вивченість в галузі діяльності військових, та сучасні вимоги до психологічної  підготовки військовослужбовців строкової  служби гостро ставлять питання подальшого її дослідження.

Для емоційної стійкості військовослужбовця важливою є здатність до саморозвитку, формування власної індивідуальності. Стійкість це не фіксованість психічних якостей. Це сукупність адаптаційних процесів, інтегрованість військовослужбовця в плані збереження узгодженості основних функцій особистості, стабільності їх виконання. Стабільність виконання не обов’язково передбачає стабільність структури функцій, але швидше припускає її достатню гнучкість [  ].

Психологічну стійкість  особистості можна розглядати як складну якість особистості, синтез окремих якостей і здібностей. До складових психологічної стійкості  деякі дослідники відносять: здатність  до особистісного зростання зі своєчасним і адекватним вирішенням внутрішньоособистісних конфліктів (ціннісних, мотиваційних, рольових); відносну стабільність емоційного тону і позитивного настрою; розвинуту вольову регуляцію.

Рівень психологічної  стійкості військовослужбовця проявляється в його діяльності. З іншого боку, успішне виконання поставленого завдання є основою повноцінного переживання самореалізації, що впливає на задоволеність життям в цілому, на настрій і психологічну стійкість.

Отже, психологічна стійкість, за визначенням В. М. Крайнюк,– це складна якість особистості, в якій об’єднані: врівноваженість (рівновага), відповідність; стійкість, стабільність (постійність); опірність (резистентність).

Врівноваженість – це здатність  утримувати рівень напруження,не виходячи за межі прийнятного (не доводячи до руйнівного стресу). Під «стійкістю» розуміється  здатність протистояти труднощам, зберігати віру в ситуаціях фрустрації, а під «стабільністю» – постійний  рівень настрою. Опірність – це здатність  зберігати свободу поведінки  і вибору способу життя, це самодостатність  як свобода від залежності (хімічної, інтеракційної або поведінкової) [  ].

В цьому наборі складових  представлені всі рівні організації  людини, рівні її буття: біологічний, психологічний і соціальний. Регуляція  напруження, врівноваженість (узгодженість) інтенсивності мотивації, утримання  напруги в межах оптимуму або  хоча б прийнятності – одна з  найважливіших сторін біологічного буття людини.

Стійкість у подоланні  труднощів, збереження віри в себе, упевненості в собі, своїх можливостях, досконалість психічної саморегуляції, постійний, достатньо високий рівень настрою – невід’ємна частина  психічного життя.

Психологічну стійкість  підтримують внутрішні і зовнішні ресурси.

Розглянемо ресурси особистості, що підтримують психологічну стійкість.

• Фактори соціального середовища: що підтримують самооцінку; що сприяють самореалізації; що підтримують адаптивні потенціали й енергетичні ресурси організму; психологічна підтримка соціального оточення (емоційна підтримка близьких, друзів, інших військовослужбовців, їхня конкретна допомога у справах і т.п.).
• Особистісні фактори:

Свідомість  особистості: віра в різних її формах і проявах (віра в досяжність поставлених цілей, релігійна віра, віра в загальні цілі); розуміння, відчуття сенсу життя, осмисленість діяльності й поведінки; установка на те, що можеш розпоряджатися своїм життям; досить визначене усвідомлення соціальної приналежності до певної групи.

Ставлення особистості (у тому числі й до себе): оптимістичне, активне ставлення до життєвої ситуації в цілому; філософське (іноді іронічне) відношення до важких ситуацій; погодженість Я-сприйманого і Я-бажаного; достатньо висока самооцінка; упевненість, незалежність у відносинах з іншими людьми, відсутність ворожості, довіра до інших.

Когнітивна  сфера: розуміння життєвої ситуації й можливість її прогнозування; раціональні судження в інтерпретації життєвої ситуації (відсутність ірраціональних суджень); адекватна оцінка величини навантаження і своїх ресурсів; структурований досвід подолання важких ситуацій.

Емоційна  сфера: домінування стенічних позитивних емоцій; переживання успішності самореалізації; бажане емоційне насичення від міжособистісної взаємодії, переживання почуття згуртованості, єдності.

Поведінкова (і діяльнісна) сфера: поведінкова активність; ефективна вольова регуляція; використання ефективних способів подолання труднощів.

Комунікативна сфера: відкрите спілкування, толерантність; стійкі міжособистісні ролі, що задовольняють військовослужбовця; задовольняючий статус у групі й соціумі; виражене почуття спільності [  ].