Цивільне та сімейне право

У комунальної власності є майно, у тому числі грошові кошти, які належить територіальній громаді. Суб'єктом права комунальної власності є територіальна громада. Стаття 142 Конституції визначає примірний перелік об'єктів права комунальної власності: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси тощо. Управління майном здійснюється територіальною громадою через утворені нею органи.

Компетенція сільських, селищних, міських рад щодо управління майном, що є в комунальної власності, визначена у ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування". Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об'єктами права комунальної власності.

 

Тема. «Інші речові права. Володіння. Захист права власності»

Право на чужі речі є одним  з істотних обмежень права власності. Суть його у тому, що суб'єкт даного права має змогу користуватися чужою річчю або навіть розпоряджатися нею. Студенти повинні чітко знати види прав на чужі речі та їх ознаки.

Стаття 395 ЦК України зазначає, що речовими правами на чуже майно  вважаються :

 - право володіння;

• сервітут; 
• суперфіцій;
• емфітевзис.

Законом можуть бути передбачені  й інші речові права на чужі речі. Види речових прав та їх зміст, порядок виникнення і припинення встановлюються виключно законом, а не домовленістю сторін. Для прав на чуже майно характерними є такі ознаки:

• речові права на чужі речі обмежують право власності;
• права на чужі речі здійснюються незалежно від волі власника;
• права на чужі речі здійснюються лише у певних межах;
• права на чужі речі захищаються законом від усіх і у тому числі від власника.

Під правом володіння  чужим майном розуміється лише те володіння, яке виникає на підставі договору або іншій підставі, передбаченій законом (ст. 398 ЦК). Це право може належати одній особам. За фактичним володільцем за певних умов може бути визнане право на отримані доходи від майна, право на відшкодування витрат на утримання і збереження майна, право на залишення поліпшення майна.

Право володіння витікає  на підставі договору або з інших  підстав, передбачених законом. Володіння  може бути титульним і фактичним.

Фактичне володіння охоплює всі ситуації. Коли особа фактично тримає майно у себе незалежно від питання про її право на це майно.

Титульне володіння виникає на підставі договору, іншого правочину, адміністративного акта, у випадках, передбачених законом, особа тримає майно на певній правовій підставі.

Об'єктом фактичного володіння  є будь-яка річ, над якою встановлено фактичне панування, а об'єктом титульного володіння є майно, яке не вилучене з цивільного обігу і яке може бути об'єктом права приватної власності.

Сторонами фактичного і  титульного володіння можуть бути фізичні  та юридичні особи.

Право володіння припиняється на таких підставах (ст. 399 ЦК):

- відмови володільця від володіння майном;

- витребування майна від володільця власником майна або іншою особою;

• знищення майна;
• інші випадки, передбачені законодавством.

Цієї перелік не є  вичерпним. Відповідно до ч.1 ст. 397 та ст. 400 ЦК право володіння також втрачається, якщо володілець втрачає фактичну владу над річчю (не може здійснювати тримання) та протягом строку позовної давності не скористався правом вимагати повернення собі майна від недобросовісного володільця. Поєднання володільця і власника майна також припиняє право володіння.

Недобросовісний володілець зобов'язаний негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна.

Сервітут (рабство речі-лат.) - це право користування чужим майном. Воно може бути встановлено щодо земельних ділянок, інших природних ресурсів, іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом.

Сервітут може бути встановлений законом, договором, рішенням суду. Договір  щодо земельного сервітуту підлягає державної реєстрації. Існує два види сервітутів:

- земельні;

- особисті (персональні).

 Риси земельного  сервітуту:

- сервітутні відносини  начебто є "відносинами між  ділянками";

- відносини є тривалими;

• відносини є неподільними, бо при поділі ділянки сервітутне право зберігається.

Риси особистого сервітуту:

- вони не пов'язані  з певною ділянкою чи річчю,  належать певній особі; обмежені  строком;

- у випадку переходу  речі до іншої особи сервітут "слідує" за нею. Спільним  для обох сервітутів є зміст  (ст. 403 ЦК), який складають такі правомочності його суб'єктів:

1) особа може користуватися  чужим майном лише у межах,  визначених сервітутом;

2) сервітут не позбавляє  власника майна, щодо якого  він встановлений, права володіння,  користування цим майном;

3) сервітут зберігає чинність при переходу до інших осіб права власності на майно, щодо якого він встановлений;

4) суб'єкт сервітуту  зобов'язаний відшкодувати збитки, завдані власникові земельної ділянки або іншого нерухомого майна.

Підстави припинення сервітуту:

1. поєднання в однієї особі особи, в інтересах якої встановлений сервітут і власника майна, обтяженого сервітутом;
2. відмови від нього особи, в інтересах якої він встановлений;

 3) спливу строку, на який було встановлено сервітут;

4) припинення обставин, які були підставою для встановлення сервітуту;

5. невикористання сервітуту протягом 3 років підряд;
6. смерті особи, на користь якої було встановлено сервітут.

Емфітевзис - це право  користування чужою земельною

ділянкою для сільськогосподарських  потреб, що виникає на підставі договору між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою як землекористувач (ст. 407 ЦК).

Це довгострокове, відчужуване  та успадковане право на чуже майно.

Строк договору встановлюється в договорі. Договір може бути договгостроковим, а також укладений на невизначений строк. В останньому випадку при розірванні договору сторона, яка відмовляється від договору, повинна попередити про це другу сторону не менше, як за один рік до відмови. Договір емфітевзису є консенсуальним, об'єктом договору є право користування земельною ділянкою сільськогосподарського призначення. Сторонами договору є землевласник та інша особа (фізична чи юридична).

Стаття 409 ЦК встановлює права та обов'язки власника земельної ділянки.

В разі продажу цього  права власник має переважне  право його купівлі.

Припинення емфітевзису:

- у разі поєднання  в одній особі власника та  землекористувача;

• спливу строку договору;
• викупу земельної ділянки з метою суспільної необхідності; .
• за рішенням суду;

- в інших випадках, встановлених законом.

Суперфіцій.

Підставою виникнення цього  права є договір і заповіт. Договір може бути строковим і безстроковим. Студентам необхідно знати встановлені ст. 414 й ст. 417 права та обов'язки власника земельної ділянки та землекористувача.

Припинення  суперфіцію:

1. поєднання в одній особі власника і землекористувача;
2. сплив строку права землекористування;
3. відмова землекористувача від права користування;
4. невикористання земельної ділянки для забудови протягом трьох років підряд;
5. за рішенням суду.

Захист цивільних прав та інтересів забезпечується застосуванням передбачених цивільним законодавством заходів захисту. Під заходами захисту слід розуміти встановлені законом матеріально-правові примусові заходи, завдяки яким здійснюється захист відновлення або визнання порушених чи оспорюваних прав та інтересів.

У науці цивільного права  вони класифікуються таким чином:

• речово-правові заходи, які спрямовані на захист права власності як абсолютного права (позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння, позов про захист права власності від порушень, не пов'язаних з позбавленням володіння, позов про визнання права власності);
• зобов'язально-правові заходи, які застосовуються у випадках, коли власник пов'язаний з правопорушником зобов'язальними правовідносинами (позов про витребування майна від особи - зберігача, орендаря, перевізника), якій воно було передано за договором та яка не виконала зобов'язань щодо його повернення у встановлений строк, позов про відшкодування завданої власникові шкоди тощо).

Віндикаційний позов - це позов неволодіючого майном власника до його фактичного набувача про витребування майна з чужого незаконного володіння. Об'єктом такого позову може бути індивідуально визначене майно, яке існує у натурі на момент подання позову. Позивачем може бути власник майна, а також інші суб'єкти права власності, визначені у ст. 2 ЦК України, який на момент подання позову не володіє цим майном. Відповідачем є особа, яка незаконно володіє майном. Предметом такого позову є вимога позивача до відповідача про повернення майна з чужого незаконного володіння. Умови задоволення віндикац-ійнго позову вказані у ст. 400 ЦК України.

Негаторгий  позов - це позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння. Об'єктом такого позову є усунення триваючого правопорушення, що збереглося до моменту подання позову до суду. Позивачем є власник майна або особа, яка володіє майном на підставі інших прав на майно (титульний власник). Відповідачем є особа, яка власними протиправними діями перешкоджає позивачу здійснювати правомочність щодо користування чи розпорядження майном.

Позов про визнання права  власності - це позадоговірний позов  власника майна про визнання його права власності, якщо це право оспорюється  або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, що засвідчує його право власності. Об'єктом позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Позивачем є власник індивідуально визначеного майна, права якого оспорюються або не визнаються іншою особою, з якою власник не перебуває у зобов'язальних відносинах, або власник, який втратив документ, що засвідчує його право власності на майно. Відповідачем є особа, яка хоч і оспорює права власності на майно, але і не визнає його. Предмет позову -вимога позивача про визнання його власності на майно.

 

Тема.  «Загальні положення про зобов'язання»

Зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана  вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання цього обов'язку.

У зобов'язальному правовідношенні  встановлена певна визначеність осіб, які беруть участь у зобов'язанні. Для таких зобов'язань характерний особливий правовий зв'язок між суб'єктами:

1) зобов'язання опосередковують  процес переміщення матеріальних благ;

2)уповноваженій особі  кореспондується певний зобов'язаний суб'єкт, відомий уже на момент виникнення зобов'язання;

3)у зобов'язанні найбільше  значення має можливість уповноваженої особи вимагати певної поведінки у зобов'язаної особи;

4. головний зміст обов'язку боржника становить перевага у здійсненні активних дій, причому їх зміст конкретизується в законодавстві або в договорі;
5. суб'єктивні права в зобов'язанні залежать від його виникнення, типу і виду зобов'язання.

Зобов'язання складається  з трьох елементів: суб'єктів, об'єктів, змісту. Суб'єктами є юридичні і фізичні  особи, об'єктом - певна поведінка  зобов'язаної особи, змістом - суб'єктивні  права та обов'язки їх учасників.

Зобов'язальні правовідносини відрізняються від інших, вони є майновими правовідносинами, при примусовому виконанні цього зобов'язання використовуються метод влади і підкорення.

Студенти повинні звернути увагу на підстави виникнення зобов'язання, якими є :

а) договори та інші правочини, передбачені законом, не передбачені законом, однак які не суперечать закону;