Цивільне та сімейне право

 

Тема. «Строки та терміни. Позовна давність»

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права.

За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Студенти повинні знати, на які правовідносини не розповсюджується позовна давність, для цього потрібно вивчити правила ст. 268 ЦК України. Позовна давність не поширюється:

• на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених до банку (фінансової установи);
• на вимога, які випливають з порушення особистих немайнових прав, за винятками, прямо передбаченими законом;
• на вимогу про відшкодування шкоди, завданої життю або здоров'ю особи каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю. Проте такі вимога задовольняються не більше ніж за три роки, що передують пред'явленню позову, є;
• на вимогу власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння;
• на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;
• на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування).

Законодавчими актами можуть бути передбачені й інші вимога, на які не поширюється позовна  давність.

Сучасне цивільне законодавство  передбачає два види строків позовної давності: загальний і спеціальний. Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку позовної давності, до неї мас застосовуватися загальний строк.

Також слід знати ст. 258 ЦК України, яка вказує, до яких вимог  застосовується позовна давність тривалістю в один рік;

• про стягнення неустойки, (штрафу або пені);
• про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації;
• у зв'язку з недоліками проданого товару (ст. 681 ЦК України);
• про розірвання договору дарування (ст. 728 ЦК України);
• у зв'язку з перевезенням вантажу, пошти (ст. 925 ЦК України);
• про переведення на співвласника прав та обов'язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК України),

- про оскарження дій виконавця заповіту (ст. 1293 ЦК України).

Крім того, позовна  давність в один рік застосовується:

• до вимог про відшкодування збитків у зв'язку з пошкодженням речі, яка була передана у користування наймачеві за договором найму, а також до вимог про відшкодування витрат на поліпшення цієї речі (п. 1 ст. 786 ЦК України);
• до вимог щодо неналежної якості роботи, виконаної за договором підряду (ст. 863 ЦК України).

На вимогу про визнання оспорюваного правочину недійсним і про застосування наслідків його недійсності, якщо він був учинений під впливом насильства чи обману, позовна давність триватиме протягом 5 років. У цьому разі перебіг позовної давності починається від дня припинення насильства, під впливом якого був учинений правочин.

Позовну давність у 10 років  встановлено до вимог про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину, що обчислюється від дня, коли почалося його виконання.

За угодою сторін не допускається скорочення позовної давності, а суд застосовує її лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення (п. 2 ст. 259, п. З ст. 267 ЦК України).

Перебіг загальної або  спеціальної позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини (юридичні факти), які або перешкоджають уповноваженій особі своєчасно пред'являти позов, або іншим способом впливають на нормальний перебіг давності. На це треба звернути особливу увагу, тому що ці обставини можуть призводити до:

• зупинення перебігу позовної давності (ст. 263 ЦК України);
• переривання перебігу позовної давності (ст. 264 ЦК України);
• відновлення пропущеного строку позовної давності, як загального, так і скороченого (п. 5 ст. 267 ЦК України).

Перебіг позовної давності зупиняється у разі:

• якщо пред'явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила); '
• встановленого відстрочення виконання зобов'язання (мораторію) на підставах, встановлених законом;
• якщо позивач або відповідач перебуває; у складі Збройних Сил України або в інших військових формуваннях, і переведених на воєнний стан.

До обставин, що зумовлюють зупинення перебігу позовної давності, віднесено також зупинення дії  закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини.

Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

За чинним законодавством переривання позовної давності і допускається лише у двох випадках (ст. 264 ЦК України):

• при пред'явленні особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
• перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дій, що свідчать про визнання нею свого боргу чи іншого обов'язку, Такими діями можуть бути відправлення боржником кредитору листа з проханням відстрочити стягнення боргу, часткове виконання зобов'язання  тощо.

Вчинення зобов'язаною особою дій, які свідчать про визнання боргу або іншого обов'язку, є підставою для переривання перебігу позовної давності незалежно від складу учасників (сторін) зобов'язання. Крім того, окремо сформульоване правило щодо перебігу позовної давності у разі залишення без розгляду позову, пред'явленого у кримінальному процесі. У такому разі час від дня пред'явлення позову до набрання законної сили рішенням суду, яким позов було залишено без розгляду, не зараховується до тривалості позовної давності. При цьому, якщо частина строку, що залишилася, є меншою ніж шість місяців, вона продовжується до шести місяців.

Пункт. 2 ст. 267 ЦК України  передбачає, що заява про захист порушеного права приймається судом  незалежно від спливу позовної давності. Але якщо при розгляді спору буде встановлено, що позовна давність закінчилася до пред'явлення позову і про її застосування заявлено стороною у спорі, то це є підставою для відмови у його задоволенні. Закінчення строку позовної давності щодо головної вимоги визначає, що цей строк закінчився і щодо додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

У разі виконання особою зобов'язання після закінчення позовної давності вона не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо у момент виконання вона не знала про сплив позовної давності. Сплив позовної давності позбавляє уповноважену особу можливості захистити в суді своє порушене право.

ЦК України містить  ст. ст. 253-255, які визначають порядок  обчислення строків, у тому числі  позовної давності. Строк починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язаний його початок.

 

Тема. «Опіка та піклування»

Опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх фізичних осіб, повнолітніх осіб, що за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки.

Поняття термінів "опіка" і "піклування" не є однозначними, тому слід розрізняти ці поняття. Опіка та піклування - це правовий інститут, тобто сукупність юридичних норм, що регулюють суспільні відносини, пов'язані з встановленням опіки та піклування, здійсненням функцій опіки та піклування, припиненням опіки та піклування. Цієї інститут носить комплексний характер. Його норми регулюють відносини, пов'язані з вихованням дітей, визначають повноваження опікунів, порядок встановлення опіки над майном безвісно відсутніх тощо. Цей інститут містить у собі адміністративно-правові норми, що регулюють відносини між органами опіки та піклування, з одного боку, і опікунами та піклувальниками - з іншого. Безпосередньо ведення справ щодо опіки та піклування покладається на відповідні відділи місцевої державної адміністрації районів, районів міст Києва та Севастополя, виконавчих комітетів міських рад у містах. Справи щодо неповнолітніх ведуться відділами освіти, щодо недієздатних і обмежено дієздатних - відділами охорони здоров'я, стосовно дорослих дієздатних осіб, які потребують піклування за станом здоров'я - органами соціального захисту населення. У сільських населених пунктах й у селищах справами опіки і піклування відають виконкоми сільських, селищних рад.

Опіка встановлюється над  малолітніми особами які позбавлені батьківського піклування та над фізичними особами, які визнані недієздатними.

Піклування встановлюється на неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування, та фізичними  особами, цивільна дієздатність яких обмежена.

У вказаних випадках опіка  та піклування встановлюються судом  на підставі висновків органу опіки та піклування, у всіх інших випадках - органом опіки та піклування. Опіка та піклування встановлюються за місцем проживання фізичної особи, яка потребує опіки та піклування або за місцем проживання опікуна та піклувальника, а над майном - за місцем його знаходження.

Опікуном або піклувальником може бути лише повністю дієздатна  фізична особа за її письмовою  згодою. Опікун і піклувальник призначається  переважно з осіб, які перебувають у сімейних або родинних відносинах з підопічним, з урахуванням особистих стосунків між ними та можливості особи виконувати обов'язки опікуна чи піклувальника, враховується також і бажання підопічного - неповнолітньої особи (від 10 до 16 років). Опікунів чи піклувальників може бути призначено декілька.

Студентам необхідно  звернути увагу на ст. 64 ЦК України та п.32, які вказують, хто не може бути опікуном та піклувальником. Це

1. особа яка позбавлена батьківських прав;
2. особа, поведінка та інтереси якої суперечать інтересам фізичної особи, яка потребує опіки та піклування;
3. особа яка перебуває на обліку чи лікується в психоневрологічних та наркологічних закладах;
4. особа що раніше була опікуном та піклувальником, і з її вини опіка чи піклування були припинені;
5. особа, засуджена за здійснення тяжкого злочину.

До встановлення опіки  та піклування органи опіки та піклування тимчасово призначають опікуна чи піклувальника.

Статті 67, 68 ЦК визначають обсяг прав та обов'язків опікуна. Опікун зобов'язаний:

- дбати про підопічного і створювати йому необхідні побутові умови, забезпечувати догляд за ним і лікування. Опікун малолітньої особи - дбати про виховання, навчання та розвиток;

- вживати заходів  щодо захисту цивільних прав  та інтересів підопічного. Опікун  має право: мл - вимагати повернення  підопічного від осіб, які тримають  його без законної підстави;

- вчиняти правочин від імені та в інтересах підопічного.

 Опікун не може  вчиняти такі правочини:

- договори з підопічним, крім придбання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

- здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою.

Цього не можуть робити дружина  опікуна (чоловік) та близькі родичі.

Статті 69, 70 ЦК визначають обсяг прав та обов'язків піклувальника. Піклувальник зобов'язаний:

• дбати про створення для неповнолітньої особи необхідних побутових умов, про її виховання, навчання, розвиток;
• дбати про лікування особи, дієздатність якої обмежена, створювати для неї необхідні побутові умови;
• вживати заходи щодо захисту цивільних прав та інтересів.

Піклувальник має право: давати згоду на вчинення підопічним правочинів.

Піклувальник не може:  давати згоду на укладення договорів  між підопічним та своєю дружиною (чоловіком), своїми близькими родичами, крім придбання майна підопічному у власність за договором дарування, або у безоплатне користування за договором позички.

Опікуни і піклувальники  діють під контролем органів  опіки і піклування, і тому вони не мають права без дозволу вказаних органів:

• відмовитися від майнових прав підопічного;
• видавати письмове зобов'язання від імені підопічного;

- укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, у тому числі до говори щодо поділу або обміну житла;

- укладати договори щодо іншого цінного майна.

Опікун та піклувальник мають право на плату за виконання своїх обов'язків, розмір і порядок якої встановлюється Кабінетом Міністрів України.