Шляхи підвищення ефективності проц виховання

Оцінити рівень вихованості особистості можна і за ЇЇ ставленням до навколишньої дійсності. У ставленні до суспільства вона виявляє патріотизм, суспільну дисциплінованість, громадську активність, працьовитість, відповідальність, солідарність, відданість справі; у ставленні до інших людей - повага їх гідності, піклування, терплячість; до себе - гідність, самокритичність, самоконтроль, ініціативу, оптимізм; до культури - повагу до культурних цінностей, контакти з діячами культури, розуміння прекрасного; до природи - повагу до всіх форм життя, замилування природою, примноження її багатств і раціональне їх використання; до моральних цінностей - демократизм, гуманізм, поважання свободи волі особистості.

При визначенні рівня вихованості учнів нерідко послуговуються такими методами науково-педагогічного дослідження, як педагогічне спостереження, бесіда, анкетування, вивчення продуктів діяльності учнів та ін.

Виховна технологія - це система спеціальних педагогічних прийомів, спрямованих на досягнення визначеної мети виховання. Будь-яка виховна методика складається з виховних технологій, наприклад технології організації колективного планування, технології встановлення контакту з підлітками, технології педагогічної діагностики тощо.

Якщо технологія - це закінчена частина виховної методики (її одиниця), то прийом, у свою чергу, це відносно закінчений елемент виховної технології, зафіксований у загальній або особистій педагогічній культурі. Якщо прийом стабільно поєднується з якою-небудь виховною задачею, він стає най-простішою виховною технологією.

Так, наприклад, способи розподілу класу на мікрогрупи (за інтересами, внаслідок жеребкування або визначення лідера тощо); способи створення ігрових ролей у спільній діяльності; порядок виступу при груповому обговоренні - усе це приклади конкретних прийомів виховної роботи. Але жоден з них не пов'язаний прямо з якоюсь конкретною виховною задачею, тому їх можна вмонтувати у всілякі технології.

Той же прийом розподілу на мікрогрупи може працювати і на колективну постановку цілей, і на спільне планування, і на технологію проведення загальної справи, і як спосіб організації групового аналізу, і як прийом проведення вправ під час проведення тренінгу спілкування.

Відповідно розроблені технології педагогічної підтримки також можуть являти собою сукупність уже відомих раніше прийомів, але складена у певному порядку їх послідовність може відповідати новій виховній задачі.

Технологія педагогічної підтримки - це фактично система використання засобів, що сприяють усвідомленню молодою людиною власної відмінності від інших, своєї слабості і сили - фізичної, інтелектуальної, моральної, творчої. Це необхідно для самостійного й успішного просування в навчанні, у виборі власного сенсу життя і життєвого шляху.

Реалізація даної технології починається з питання школяра: ким бути? яким бути, саме мені? Спільне обговорення цих питань з педагогом породжує й інше питання: як жити?

Через спеціально організовані консультації поступово вибудовується властивий саме цьому школяреві індивідуальний спосіб життя, вибір оптимального режиму інтелектуальних, емоційних, фізичних навантажень. Школяр за допомогою педагога знаходить аде-кватний для себе спосіб реакції на удачі і негоди, визначає необхідний тип трудової діяльності, форми проведення вільного часу, характер відносин з людьми.

Семантичний зміст поняття "педагогічна підтримка" полягає насамперед у тім, що підтримувати можна лише те і допомагати тільки того, що вже мається в наявності, але на недостатньому рівні. Коли у самої дитини виникає бажання прилучитися до чогось і у нього виникають реальні труднощі - набирає сили педагогічна підтримка.

Таким чином, технологія педагогічної підтримки являє собою насамперед реакцію на ситуацію. У свою чергу, ця технологія передбачає різні прийоми.

Один із них - оціночно-алгоритмічний. Корекція й оцінка діяльності дитини: "погано", "неправильно", "можна-неможна" на визначеному віковому етапі задає дітям рамки поведінки. Цей прийом виявляється досить ефективним для учнів молодшого шкільного віку, на яких дуже впливає авторитет учителя. Але використання даного прийому вимагає від педагога строгої професійної етики, що у свій час П. Блонський визначив так: "Оцінюй культурне значення вчинку, а не людини, яка його зробила".

У середній і старшій ланці школи більш ефективним прийомом стає використання класичної літератури і вітчизняної історії, суспільствознавства, природознавства, мистецтва.

Але цей прийом працює за умови, що вчитель орієнтований не на передачу знань, а на людяний, проблемно-дослідницький підхід, розрахований на психологію сучасного підлітка, юнака або дівчини.

Ще одним прийомом для реалізації технології педагогічної підтримки є цілеспрямоване введення курсу соціальних навичок. Цей курс може бути представлений такими предметами, як етична культура, соціальна взаємодія, міжособистісне спілкування, технологія прийняття рішень, самопізнання. Принципово важливо, щоби ці предмети будувалися не академічно, а за принципом лабораторно-практичних занять або занять з колективної творчості для саморозкриття і набуття досвіду взаємодії і співробітництва.

Наступний прийом у здійсненні педагогічної підтримки - допомога педагога в створенні дитячої спільноти й організації самоврядування.

Тут ми повертаємося до старої відомої позиції: колектив і особистість. Але в даному випадку ми розглядаємо створення дитячого співтовариства не як самоціль, а як умову соціальної, творчої самореалізації кожного школяра.

Самоврядування не виникає за наказом, а виростає з інтересів дітей і підлітків і їхньої потреби самим захищати свої інтереси і права громадянина школи. Це самоврядування з'являється (і саме тут потрібна допомога педагога), коли є об'єднуючі дітей інтереси в рамках школи і сама школа улаштована як цивільне суспільство. Якщо підліткам захочеться об'єднатися, щоби провести дискотеку, піти в похід або провести який-небудь конкурс, то в цій ситуації і буде з'являтися локальний досвід самоврядування. А дорослі можуть стати в цій ситуації помічниками.

Обов'язковим елементом самоврядування є нормостворення. Важливе значення норм, законів, правил поведінки, що створюють самі діти, було помічено в педагогіці вже давно (завдяки роботам Дьюї, Шацького,             А.С. Макаренка, Сороки-Росинського).

Створені самими дітьми правила об'єднують їх, дозволяють більш демократично вирішувати проблеми шкільного життя. Але головне полягає в тім, що такі правила задають рамки волі і відповідальності. Сприймаючи цей факт як могутній засіб розвитку самодисципліни, багато шкіл створюють власні Закони, Статути товариства, Кодекси честі.

Але цей прийом також таїть у собі певну небезпеку. Педагогам необхідно стежити, щоби одні діти не перетворилися в наглядачів над іншими. У цьому випадку в дитячому колективі може виникнути ворожнеча і поділ дітей на тих, хто виконує закони, і тих, хто  проти них.

Таким чином, сукупність описаних вище прийомів (список їх звичайно може бути подовжений) визначає технологію для виконання нової мети - педагогічної підтримки, і в цьому змісті являє собою інноваційну технологію.

У цілому відновлення будь-якої виховної системи здійснюється за рахунок інновацій. Причому відбуватися це може (як вважають автори колективної монографії В. А. Караковський, Л. И. Новикова,                           Н. Л. Селіванова) двома шляхами - революційним і еволюційним.

Перший, як правило, виникає внаслідок надзвичайних обставин у власному житті, у школі або суспільстві.

Другий шлях можливий при ефективному педагогічному керуванні виховною системою, тому що механізми відновлення закладені в самій системі. Добре поставлена об'єктивна інформація про стан і функціонування системи, спрямованість педагогів і учнівського колективу на постійний творчий пошук роблять відновлення виховної системи процесом планомірним і керованим.

1.4.Шляхи підвищення ефективності процесу виховання

Підвищення результативності виховного процесу, подолання в ньому формалізму завжди були актуальними питаннями. Досягненню цього сприяють уникнення безсистемності, усунення заорганізованості учнівського життя безліччю непотрібних заходів.

Типовими проявами формалізму у виховному процесі є: - дроблення виховного процесу, тобто однобічно-аналітичний підхід до планування, здійснення й оцінювання виховної роботи, що суперечить цілісності реального процесу розвитку людини й колективу. Виховна робота часто планується, здійснюється й оцінюється як сума окремих заходів;

- гонитва за кількістю  виховних впливів, що суперечить  характеру реального процесу  розвитку людини і колективу, який визначається передусім  якістю виховання;

- однобічність трактування  впливу, яка суперечить багатостороннім  виявам реальної людини і колективу. Так, бесіду, доручення тощо нерідко  розглядають як засіб лише  морального або естетичного виховання, хоча насправді вони є комплексними  методами виховання;

- відсталість форм виховного, впливу, традиційний, консервативний  підхід до виховної роботи, який  суперечить динамічному розвитку  особистості та колективу;

- невиразність виховного  впливу, відсутність індивідуально-диференційованих  форм, тобто однобічний підхід  до виховної роботи, її планування, здійснення, оцінювання, що суперечить  реальному процесові розвитку  людини і колективу, в якому  органічно поєднуються загальне, окреме (групове) та індивідуальне;

- зовні показний характер  виховної роботи, що суперечить  характеру внутрішнього розвитку  людини і колективу, тобто виховання  має охоплювати відкриті та  приховані впливи на особистість, що формується. їх метою є розвиток  внутрішніх установок особистості;

- незавершеність, неповнота  виховних впливів, тобто їх однобічно  навчальний характер, зведення виховної  роботи до заходів для вихованців. За такого підходу учень розглядається  тільки як об'єкт впливу, а стосунки  між ним і наставником є  суб'єкт-об'єктними, хоч мають бути  суб'єкт-суб'єктними, коли особистість  старшого, більш досвідченого не  піднімається над особистістю  молодшого, менш досвідченого, не  сковує ЇЇ своїм авторитетом, тобто спілкування і діяльність  їх відбуваються на паритетній  основі.

Удосконалення виховного процесу в школі передбачає:

1. Організацію виховних  центрів: створення музеїв, тематичне  оформлення рекреацій. Як стверджував  В. Сухомлинський, у школі і стіни  повинні говорити. Така інформаційно-образна  насиченість шкільних приміщень  не тільки збагачує учнів знаннями, які виходять за межі навчальних  програм, а й має відчутний  виховний вплив на них.

2. Органічне поєднання  завдань, вирішуваних школою, з потребами  довкілля. Це передусім організація  допомоги школярів населенню  в охороні та примноженні багатств  природи, у вирішенні проблем  виробництва, орієнтації учнів на  вибір потрібної для їх міста  чи села професії.

3. Створення в школі  морально-психологічного клімату  поваги до знань. Школа має  пропагувати серед учнів думку, що в цивілізованому суспільстві  людині вигідно бути вихованою  і освіченою. Це потрібно й  суспільству. Тому виховний процес  має долати тимчасове явище  неповаги деяких учнів до вихованості  й освіченості.

4. Підбір раціонального  змісту виховання відповідно  до його мети і рівня вихованості  колективу й окремих учнів. Школа  повинна відчувати, який напрям  змісту виховання треба посилити  на певному етапі виховної  роботи. На початку XXI ст. в Україні  такої уваги потребують питання  морального і правового виховання, підготовка учнівської молоді  до життя та діяльності в  ринкових умовах, виховання несприйнятливості  до негативних явищ життя тощо.

5. Розумне співвідношення  між інформаційними методами  впливу на учнів і залученням  їх до різних видів діяльності. Це зумовлено превалюванням у  школі словесних методів виховання, які дають змогу формувати  погляди і переконання учнів, але не забезпечують вироблення  відповідних навичок і звичок  поведінки. Цим зумовлений розрив  між свідомістю і поведінкою  деяких школярів, подоланню якого  сприяє залучення їх до різноманітних  видів діяльності.