Зміст
ВСТУП
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ
ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Поняття “процес виховання”
в науковій літературі
1.2. Структура процесу
виховання
1.3. Методи та прийоми підвищення
ефективності виховання учнів
1.4. Шляхи підвищення ефективності
процесу виховання
1.5 Методичні рекомендації
з питань організації виховної
роботи у
навчальних закладах
РОЗДІЛ II. СТВОРЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО
ПРОЕКТУ ЗА ПРОГРАМОЮ « INTEL. НАВЧАННЯ ДЛЯ
МАЙБУТНЬГО»
Висновки……………………………………………………………….
Список використаноїлітератури………………………………………….
Додатки……………………………………………………………………
Додаток А…………………………………………………………………
Додаток Б…………………………………………………………………
ВСТУП
Державна національна програма
«Освіта» («Україна ХХІ століття»)
звертає увагу на динамізм, притаманний
сучасній цивілізації, зростання соціальної
ролі особистості, гуманізацію та демократизацію
суспільства, інтелектуалізацію праці,
швидку зміну техніки і технологій в усьому
світі, акцентує увагу на створенні таких
умов, за яких народ України став би нацією,
яка навчається. Це оновлена освіта, адже
працювати, використовуючи тільки традиційні
методики навчання, вже не можливо.
Пріоритет в Концепції освіти України
надано гуманістичним цінностям. Авторитарно-дисциплінарні
моделі навчання змінюються на особистісно
орієнтовані, суттєвими ознаками яких
є навчання і виховання особистості на
засадах індивідуалізації. [11]
Все ж таки освітні заклади
повинні в першу чергу формувати у учнів
знання, вміння і навички та на їх основі
розвивати індивідуальність, створюючи
найбільш сприятливі умови для розвитку
пізнавальної активності, позитивної
мотивації до набуття нових знань, вмінь
і навичок, креативних здібностей. Знання
в сучасному суспільстві виступають найважливішим
фактором виробництва. Розвиток людини
і суспільства визначає рівень освіти
і освіченість. Швидкі зміни виробничих
технологій потребують постійного спостереження
за технічним прогресом, неперервну освіту,
постійне вдосконалення і підвищення
кваліфікації. Освіта перетворилась на
безкінечний, упродовж усього життя людини,
процес, постійне оновлення набутих знань,
вмінь і навичок і придбання нових. А це
вимагає формування стійкої мотивації
до навчання та вмінь самоосвіти. Питання
саморозвитку і самоконтролю визначають
сутність багатьох відомих педагогічних
шкіл та педагогічних технологій.
Теоретично-методологічну основу
нашого дослідження становили праці в
статтях Г.М.Андреєвої, К.О.Баханова, В.О.
Волканова,
Н.М. Васильєвої, Н.М. Василенко,
С.Г. Крамаренко, А.М. Мартинець, О.Марущак,
Г.В. Сазоненко, О.І. Щербак, В.Д. Щедрикова,
надрукованих в журналах «Відкритий урок»,
«Все для вчителя», «Инновации в образовании»,
«Рідна школа», «Управління школою», «Історія
в школах України», «Директор школи» та
інші.[6,17]
Найбільш повно питання теорії,
практики і досвіду розглянуті О.Пометун,
Л.Пироженко в методичному посібнику «Інтерактивні
технології навчання: теорія, практика,
досвід» та статях педагогічних журналів:
«Рідна школа», «Відкритий урок». Дається
узагальнення інтерактивної технології
навчання, характеристика інтерактивних
форм і методів, їх організаційна особливість.
Автори звертають увагу на практичне застосування
інтерактивної технології навчання, наводять
приклади інтерактивних уроків.
Об'єкт
дослідження - процес виховання в загальноосвітньому
закладі.
Предмет дослідження – методи та прийоми, які сприяють
підвищенню ефективності процесу вихованню.
Мета роботи – дослідити шляхи підвищення
ефективності процесу виховання в школі.
Поставлена мета
передбачає розв'язання наступних завдань:
- дати визначення поняттю процес
виховання в науковій літературі;
- дослідити структуру процесу
виховання;
- визначити методи та прийому
підвищення ефективності виховання учнів;
- створити навчальний проект
за програмою « INTEL.НАВЧАННЯ ДЛЯ МАЙБУТНЬОГО»
Методи дослідження - аналіз літератури з педагогіки,
психології та питань інноваційних методів
виховання, узагальнення, висновки, бесіда,
розповідь.
РОЗДІЛ І. ТЕОРЕТИЧНІ
АСПЕКТИ ДОСЛІДЖЕННЯ
1.1. Поняття в “процес
виховання” науковій літературі
Обґрунтовуючи поняття “процес
виховання”, слід передбачити сучасні
підходи до її побудови з урахуванням
світових тенденцій гуманізації, демократизації
процесу виховання, надання їй суб’єкт-суб’єктного,
національного і громадянського спрямування,
використання нетрадиційних підходів
до її організації та проведення. Головними
чинниками використання таких підходів
можна вважати:
- духовні, пов’язані зі змінами
в суспільній свідомості, зокрема, зміною
існуючих і появою нових цінностей у повсякденній
і професійній діяльності громадян України,
що віддає перевагу саморозвитку, самовихованню
та самоосвіті над передачею вузькопрофесійних
знань, умінь і навичок, над формуванням
вузькокорпоративних цінностей і систем
поглядів;
- особистісні, викликані гуманістичною
філософією освіти та потребою підвищення
морального статусу особистості, гармонізації
її стосунків із вихователями, товаришами
по службі, а також державою й суспільством
у цілому; отже, інтереси особистості у
процесі повсякденної діяльності мають
набути пріоритетного значення;
- теоретичні, зумовлені необхідністю
формування широкої фундаментальної наукової
культури у суб’єктів виховного процесу,
що, у свою чергу, викликано як соціально-економічними,
так і практичними змінами в розвитку
науки та практики; теоретична підготовка
має формувати у педагогів цілісне наукове
уявлення про свою професійну діяльність
і специфіку виховання взагалі та процес
виховання, зокрема;
- професійні, викликані з потребою
формування у військових вихователів
психолого-педагогічної компетентності,
широкого наукового кругозору;
- практичні, виникли внаслідок
соціально-економічних перетворень у
нашій країні, педагог має діяти самостійно,
бути достатньо озброєним спеціальними
вміннями й навичками педагогічної взаємодії
й спілкування [1,38].
Системний підхід до суспільних
явищ став предметом наукового пошуку
вчених у другій половині ХХ ст., оскільки
розгляд окремих явищ, вирваних із цілого,
ізольованих від нього, не може дати відповіді
на ті проблеми, які вимагають урахування
певних суттєвих зв’язків, взаємозалежностей
між тим явищем, яке вивчається, та іншими,
що входять у ціле. На початку ХХІ ст. ця
проблема не втратила актуальності. Однією
з перших публікацій, присвячених системному
підходу, була стаття
Ф. П. Корольова про можливості застосування
системного підходу в педагогічних дослідженнях,
який визначає такі ознаки складної педагогічної
системи:
- цілісність, яка передбачає,
що кожний елемент процесу сприяє здійсненню
загальної мети;
- взаємозв’язок, сутність якого
полягає у тому, що зміна одного параметра
в процесі впливає на всі інші;
- взаємозв’язок із середовищем[19,103–115.].
Згодом системний підхід став
широко використовуватися в дослідженнях
різних проблем навчання і виховання.
Наприкінці 70-х – початку 80-х років ХХ
ст. були опубліковані праці А. М. Арсеньєва,
М. О. Данилова, Т. А. Ільїної, В. В. Краєвського,
М. М. Конжиєва,
Н. В. Кузьміної, І. Я. Лернера, М. М. Скаткіна,
в яких системний підхід дістав подаль¬шого
розвитку. 1974 року вийшла у світ фундаментальна
праця М. С. Кагана, присвячена системному
аналізу людської діяльності у філософському
та культурологічному ракурсах.
Аналіз положень системного
підходу, розроблених такими російськими
та зарубіжними вченими, як: А. П. Авер’янов,
П. К. Анохін, В. Г. Афанасьєв,
І. В. Блауберг, В. П. Беспалько, В. М. Сагатовський,
В. М. Садовський, М. І. Сетров,
О. І. Уємов, Е. Г. Юдін, Г. Бунш,
Р. Джонсон, Ф. Каст, Д. Кліланд, В. Кінг,
У. Портер, С. Янг, дозволяє визначити основні
аспекти щодо його застосування у розв’язанні
проблем виховання, у реалізації його
основних принципів під час конструювання
й апробування різних педагогічних систем.
Виховання – це головний компонент
педагогічного процесу, надзвичайно складне
соціальне явище, спрямоване на формування
у вихованців наукового світогляду, особистісних
рис громадянина України на основі відродження
традицій національної свідомості й самосвідомості,
інтелектуального, професійного, морального,
правового, фізичного, екологічного розвитку.
За словами французького філософа К. Гельвеція, виховання, головним
чином, повинно засіяти наші серця корисними
для індивіда й суспільства звичками.
На думку французьких письменників
Е. Ренана й А. Сент-Екзюпері, питання виховання
для сучасних суспільств – це питання
життя і смерті, від якого залежить майбутнє,
виховання має пріоритет над освітою,
створює людину.
В педагогічній науці немає
чіткого однозначного визначення категорії
«процес виховання» чи «виховний процес».
Вихідними поняттями є «процес» і «виховання».
«Процес» – це зміна стану системи
виховання як цілісного педагогічного
явища, послідовне й поступове просування
вперед для досягнення цілей виховання,
розвитку і навчання, гармонійного формування
і розвитку особистості українського
громадянина.
«Виховання – процес цілеспрямованого,
систематичного формування особистості,
зумовлений законами суспільного розвитку,
дією багатьох об'єктивних і суб'єктивних
факторів». [21,15]
Автори ряду навчальних посібників
уникають використання педагогічного
поняття «процес виховання» і, відповідно,
не дають його характеристики або використовують
побіжно і без обгрунтування. Також немає
чіткості стосовно педагогічних термінів
«процес виховання» і «виховні заходи».
«Процес виховання – це система виховних
заходів, спрямованих на формування всебічно
і гармонійно розвиненої особистості»;
процес виховання не можна звести до самих
лише виховних заходів. Система виховних
заходів – це конкретна методика виховної
роботи, а не виховний процес.
У навчальному посібнику «Педагогічні
технології» дається докладна характеристика
процесу виховання та її структурних компонентів.
Але в той же час відсутнє наукове визначення
цієї педагогічної категорії.
Досить повне і обгрунтоване визначення
процесу виховання дає
С. У. Гончаренко: «Процес виховання
– цілісний процес, у якому органічно
поєднані змістова і процесуальна сторони.
Змістова сторона процесу виховання
характеризує сукупність виховних цілей.
Процесуальна – характеризує самокерований
процес педагогічної взаємодії вчителя
і учня, що включає організацію і функціонування
системи виховної діяльності й самовиховання
учнів, спрямованої на реалізацію виховних
цілей і формування позитивного досвіду
самовдосконалення учнів».
На думку Б. А. Битинаса, процес виховання
являє собою взаємопов'язану ланку виховних
ситуацій, що розвиваються (виховні справи).
Виховна ситуація – це частина виховного
процесу, що перебуває між двома корекціями.
Як «відрізок» виховного процесу вона
містить всі структурні компоненти цілісного
процесу. Основа ситуації – це виховна
дія, спрямована на вирішення певного
виховного завдання.
З такого погляду процес виховання
є саморозвиваючою системою, в якій розвиваються
не лише вихованці, виховна діяльність,
його взаємодія з вихованцями; розвивається
цілісний об'єкт, який, будучи системою,
є дещо більшим, ніж сукупність складових.
Так долається однобічність відокремлених
підходів до розуміння виховання – психологічного,
соціально-психологічного, соціологічного,
технологічного; теорія виховання набуває
власний об'єкт дослідження.
Сучасну характеристику виховного
процесу дає І. П. Підласий: «Процес виховання
– це процес формування, розвитку особистості,
який включає як цілеспрямований зовнішній
вплив, так і самовиховання особистості».
Виховання є цілеспрямованим
процесом. Наявність конкретної мети надає
йому систематичності й послідовності,
не допускає випадковості, епізодичності
й хаотичності виховних заходів. Виховання
формує внутрішній світ молодої людини,
проникнути в який дуже важко. Тому воно
вимагає таких методик, які давали б змогу
не тільки виявляти погляди переконання
і почуття вихованців, а й збагачувати
їх духовність, за потреби коригувати
якості психіки. Процесу виховання властиве
і розмаїття завдань та напрямів. їх кількість
невпинно зростає, що зумовлено динамічністю
суспільно-економічного життя. Тому для
процесу виховання характерна також неперервність.
«Я продовжую ще вчитися, — вважав К.-А.
Гельвецій, — моє виховання ще не завершено.
Коли ж воно закінчиться? Коли я не буду
більше здатним до нього: після моєї смерті.
Все моє життя і є, власне, тривалим вихованням».
[12,52]