Творчість Дені Дідро

На мою думку, оповідач починає  твір з характеристики племінника Рамо, що показати нам, що коли така людина з’являється  в суспільстві, то це змушує людей  також відшукати свою власну, справжню сутність. Автор описує нам головного  героя як одного «із найвигадливіших і дивних істот в тутешніх краях», він не гордиться своїми чеснотами, але й не соромиться, Рамо веде непостійний спосіб життя: сьогодні у лахмітті, завтра — в розкоші.

Найперша проблема, яка привернула мою увагу у творі, була тема генія. Адже, коли Рамо та оповідач випадково зустрілись в кав’ярні, їх розмова відразу звелась до теми генія. Вони мали дещо різні міркування. Племінник Рамо вважав, що генії непотрібні, оскільки зло з'являється у світі завжди через якогось генія; ще, генії викривають помилки, а народів нічого немає більш шкідливе правди. Оповідач же, зі свого боку заперечує його слова, він вважає, що якщо брехня і корисна – то лише на короткий термін, а з часом все одно виявляється шкідлива.

Особисто мені здається, що в цій  розмові оповідач має рацію. В  сучасному світі ця проблема правди та вірності є досить загальновживаною. Часто люди звертаються до брехні, тому що сподіваються, що це полегшить їхнє становище, але насправді, я думаю, це лише самообман. Людина намагається сховатися під своєю брехнею, але немає нічого вічного, і рано чи пізно все таємне стає явним. І тоді виявляється ще важче, адже брехня завжди сприймається тяжко, особливо якщо не очікувано та від близької людини. Вона наносить тяжкий удар, та залишає слід на все життя. Яке ж може бути щастя, якщо воно основане на неправді. Тому, мені хотілось би, закликати людей частіше говорити правду. Іноді ця брехня вона є незначною і подумки ми сподіваємось: «Та скажу один раз неправду, ніхто ж не дізнається, що тут такого? ». Але насправді, наші сподівання даремні. Я вважаю, для того щоб бути щасливим, потрібно намагатися бути чесним в першу чергу перед самим собою, а також прислухатися до свого серця та совісті.

Далі головний герой та оповідач розмірковують про те, що є два роду законів: одні — вічні, інші — минущі, з'являються тільки завдяки сліпоти людей; геній може бути жертвою цього закону, але безчестя згодом впаде з його суддів (приклад Сократа).

 Племінник Рамо намагається пояснити, що краще бути чесним торговцем і славним малим, ніж генієм з поганим характером. Мені здається в цьому випадку, він хотів пояснити, що у першому випадку людина може накопичити великі статки і витрачати їх на задоволення свої та своїх ближніх. Оповідач заперечує, що з поганого характеру генія страждають лише люди ,які живуть біля нього, натомість у століттях його твори змушують людей бути кращими, виховувати у собі високі чесноти: звісно, краще було б, якби геній був настільки доброчесний, як великий, але погодимося прийняти речі такими, які вони є.

Племінник Рамо каже, хотів би бути великою людиною, відомим композитором; тоді в нього було б, усе життєвих благ і він насолоджувався би своєї  славою. Потім вона розповідає, як він  покровителі прогнали його, оскільки тільки він разів спробував говорити як зі здоровим глуздом, ніж як блазень  і зайдиголова. Оповідач радить йому повернутися до своїх благодійникам  і бажання попросити вибачення, але у племінника Рамо взыгрывает гордість, і він каже, і що може цього. Оповідач пропонує йому тоді вести життя жебрака; племінник Рамо відповідає, що він зневажає саму себе, оскільки міг жити розкішно, будучи дармоїдом в багачів, виконувати їх делікатні доручення, і не використовує свої таланти. Заодно він з велике мистецтво розігрує перед своїм співрозмовником цілу сценку, себе відводячи роль звідника.

Оповідач, обурений цинічністю свого  співрозмовника, пропонує змінити тему. Але, як зробити це, Рамо встигає  розіграти ще сценки: спочатку він  зображує скрипаля, та був, із меншим успіхом, — піаніста; адже не лише племінник  композитора Рамо, але ще його учень  і непоганий музикант. Вони заговорюють  вихованням дочки оповідача: оповідач каже, що танців, співу та музики навчатиме  її мінімально, а основне місце  відведе граматиці, міфології, історії, географії, моралі; буде також небагато малювання. Племінник Рамо вважає, що буде знайти хороших вчителів, адже вивченню цих предметів їм було б  присвятити все своє життя; на його думку, самий майстерний із нинішніх вчителів той, хто має більше практика; й тому він, Рамо, приходячи на урок, вдає, що він уроків більше, ніж годин  на сутках. Але сьогодні, за його словами, він надає уроки непогано, а  раніше йому сплачували ані внаслідок  чого, але відчував докорів сумління, оскільки брав гроші чесно зароблені, а награбовані; либонь у суспільстві  все стану пожирають одне одного (танцівниця выманивает гроші в того, хто її містить, а й у неї виманюють гроші модистки, булочник тощо.). І тут безсилі загальні правила моралі, адже загальна совість, як і загальна граматика, допускає винятки з правила, звані «моральні идиотизмы». Племінник Рамо каже, якби розбагатів, то вела життя, повну чуттєвих задоволень, і піклувався б лише себе; цьому він помічає, що його думку поділяють все заможних людей. Оповідач заперечує, що значно приємніше допомогти знедолений, прочитати хорошу книжку й іншого подібного начиння; щоб бути щасливим, треба бути чесним. Рамо відповідає, що, з його погляд, усі звані чесноти лише метушня. До чого захищати батьківщину — його відставці немає більше, а є лише тирани і раби; допомагати друзям — отже робити їх невдячних людей; а займати становище у суспільстві треба лише у тому, щоб збагачуватися. Чеснота нудна, вона леденить, це надзвичайно незручна річ; а добродійні люди прийшли на перевірку виявляються ханжами, лелеющими таємні пороки. Краще нехай становитиме своє щастя властивими йому пороками, чому калічити себе і лицемірити, щоб здаватися доброчесним, коли це відверне від цього його покровителів. Розповідає, як і принижувався їх, як і угоду своїм «господарям» і компанія інших лакуз паплюжили чудових учених, філософів, письменників, зокрема і Дідро. Він демонструє своє вміння приймати потрібні пози і говорити потрібне слово. Каже, що читає Теофраста, Лабрюйера і Мольєра, і робить такий висновок: «Сохраняй свої пороки, які тобі корисні, але уникай властивого їм тону та зовнішнього вигляду, які можуть опинитися зробити тебе смішним». Щоб уникнути такої поведінки, треба її знати, а ці автори дуже добре описали його. Він буває смішним лиш, коли хоче; немає кращої ролі при сильних світу цього, ніж роль блазня. Слід бути такою, яким вигідно; якби чеснота міг призвести до багатства, він було б доброчесним чи прикидався їм. Племінник Рамо злословить про своє благодійників у відповідь у своїй: «Коли зважуєшся жити з людьми на кшталт нас […], слід чекати незліченних пакостей». А людство, беруть у будинок корисливих, низьких і віроломних блазнів, добре знають, потім йдуть; усе це передбачено мовчазним угодою. Марно намагатися виправити уроджену порочність; карати що така помилки має людський закон, а саму природу; як свідчення Рамо розповідає непристойну історію. Співрозмовник Рамо дивується, чому племінник Рамо так відверто, не соромлячись, виявляє свою низькість. Рамо відповідає, що краще бути великим злочинцем, ніж дрібним мерзотником, бо перший викликає відоме повагу масштабами свого лиходійства. Розповідає історію про людини, який інквізиції на свого благодійника, єврея, нескінченно доверявшего йому, і при цьому обкрав цього єврея. Оповідач, обтяжений таким розмовою, знову змінює тему. Йдеться починають говорити про музиці; Рамо висловлює вірні судження про перевагу італійської музики (Дуни, Перголезе) та італійській комічної оперыбуфф над французьким музичним класицизмом (Люллі, Рамо): в італійської опері, за його словами, музика відповідає смисловому і емоційного руху промови, мова чудово лягає на його музику; а французькі арії незграбні, важкі, одноманітні, неприродні. Племінник Рамо дуже спритно зображує цілий оперний театр (інструменти, танцюристів, співаків), вдало відтворює оперні ролі (в нього взагалі великі здатність до пантомімі). Він висловлює судження вади французької ліричної поезії: вона холодна, непіддатлива, у ній відсутня те, що міг би стати основою для співу, порядок слів занадто жорсткий, тому композитор неспроможне розташовувати цілим і "кожної його частиною. Ці судження явно близькі судженням самого Дідро. Племінник Рамо свідчить у тому, що італійці (Дуни) вчать французів, робити музику виразної, як підпорядкувати спів ритму, правилам декламації. Оповідач запитує, як і, Рамо, будучи так чутливий до краси музики, так байдужий до краси чесноти; Рамо каже, що це вроджене («батьківська молекула була дуже жорстка і груба»). Розмова переходить на сина Рамо: оповідач запитує, гребує чи Рамо спробувати припинити вплив цієї молекули; Рамо відповідає, що це марно. Він хоче вчити сина музиці, оскільки це чого не веде; він вселяє дитині, що — усе й хоче навчити сина найлегшим шляхах, провідним до того що, щоб було поважаємо, багата і впливовий. Оповідач подумки помічає, що Рамо не лицемірить, зізнаючись в пороках, властивих йому іншим; він більше відвертий більш послідовний у своєї зіпсованість, ніж інші. Племінник Рамо каже, найголовніше — в тому, щоб розвинути у дитини пороки, що його збагатять, суть у тому, щоб переконати їй відчуття заходи, мистецтво обминіть від ганьби; на думку Рамо, все живе шукає добробуту завдяки тому, від когось залежить. Але його співрозмовник хоче вийти з теми моральності до музики і Рамо, чому за його чуття до якісної музиці не створив нічого значного. Той відповідає, що це розпорядилася природа; ще, важко глибоко відчувати і підніматися духом, коли обертаєшся серед порожніх покупців, безліч дешевих пліток.

Племінник Рамо розповідає про деякі  мінливості свого життя й робить висновок, що нами розпоряджаються  «кляті випадковості». Каже у тому, що в усьому королівстві ходить лише монарх, інші лише приймають пози. Повествователь заперечує, як і «король приймає позу перед на свою коханку і перед Богом», у світі кожен, хто потребує допомоги іншого, змушений буває «зайнятися пантомімою», тобто зображати різні захоплені почуття. Не вдається до пантомімі лише філософ, тому що йому нічого непотрібно (за приклад наводить Діогена і кініків), Рамо відповідає, що він необхідні різні життєвих благ, і нехай він краще буде зобов'язаний ними благодійникам, ніж добуде їх працею. Потім вона схаменулося, що час до опери, і діалог завершується його побажанням собі ще сорок.