Творчість Володимира Боровиковського

Міністерство освіти і науки України

 

Національний технічний університет

«Харківський політехнічний інститут»

 

Кафедра етики, естетики та історії  культури

 

 

 

Реферат

з дисципліни «Історія української  культури»

на тему:

«Творчість Володимира Боровиковського»

 

 

Студентки гр.ЕІМ-20

                                                                             Тарасенко Ірини

                                                                               Юріївни

 

 

 

 

 

 

Харків 2010

План:

1.Біографія

2.Творчість 

 

«Кожен його твір дає величезну насолоду чудовою ... гамою сіро-зелених, білих, блідо-жовтих барв... Коли порівняти малювання Боровиковського із сучасним йому західноєвропейським, то можна знайти хіба в англійців щось подібне нашому майстрові, і то з погляду чисто технічної досконалості...» .

 

 

 

 

 

 

 

Біографія

 

 

Володимир Лукич  Боровиковський народився 24 липня (ст. ст.) 1757 року в Миргороді. На той час у містечку налічувалося лише 656 «обивательських домів», але це було полкове місто, центр Миргородського полку, тобто й військової, і територіально-адміністративної одиниці. З Миргородським полком були так чи інакше пов’язані всі родичі майбутнього художника. Служба в полку, проте, не обов’язково означала участь у бойових діях: частіше доводилося виконувати суто цивільні, чиновницькі функції.

 Батько Володимира  Боровиковського, Лука Боровик,  мав звання значкового товариша, що прирівнювалося до чину  поручика в російській армії  і дозволяло йому вважатися  дворянином «із малоросійської  шляхти». Сім’я, однак, не була особливо багатою. Її власність складалася з будинку в Миргороді та невеликих ділянок землі під містечком.

У 1774 році сімнадцятирічний Володимир  також вступив до Миргородського полку і прослужив дев’ять років — до 1783-го, вийшовши у відставку, як і його батько, у званні значкового товариша і з характеристикою: «Підвищення чину достойний і військову службу продовжувати бажає».

 Проте не надто обтяжлива  (ймовірно) служба в Миргородському  полку завжди поєднувалася в  Боровиків із заняттям живописом.  Художня обдарованість виявилася в багатьох членів цієї родини. Лука Боровик створював на замовлення ікони і, слід гадати, портрети. Збереглося кілька ікон, написаних Володимиром Боровиковським у цей період. Вони виконані у традиції українського «козацького» бароко. Подібно до батька, молодий художник пробував свої сили і як портретист. Може, саме написання портретів і стало приводом для знайомства Володимира Боровиковського з В. Капністом, предводителем дворянства Миргородського повіту, а пізніше — Київської губернії. Капніст був відомим поетом свого часу, власником оспіваної ним у віршах Обухівки.

У 1787 році Катерина II з великим почтом подорожує півднем Російської імперії. Міста, якими проїжджає цариця, різноманітно прикрашаються, і це потребує участі величезної кількості художників. Капніст залучає до декораційних робіт Володимира Боровиковського. Молодий художник створює два алегоричні полотна, «сценарії» яких були розроблені, можливо, тим таки Капністом. На одному з них було зображено сім грецьких мудреців перед «Наказом» Катерини, «що витлумачували досконалість цього безсмертного творіння», й сама імператриця в особі Мінерви. На іншому полотні були показані Катерина, що засіває землю, зорану Петром І, та великі князі Олександр і Костянтин, які боронять землю. Ці полотна було призначено, ймовірно, для палацу в Кременчуці, де зупинялася імператриця. Відповідно до легенди, Катерина звернула увагу на алегорії Боровиковського, й молодого художника було запрошено до Петербурга. Може бути, що тут так само не обійшлося без участі Капніста.

 Так чи інакше, в дорогу  Володимир Боровиковський вирушив  аж пізньої осені 1788 року. В  Петербурзі він поселяється в  будинку М. Львова, Капністового  друга. Про вступ до Академії  мистецтв зайве було й думати  — тоді навчання в ній починалося з п’яти-шести років, а Боровиковському йшов тридцять другий. Однак Львов, людина різноманітних інтересів і захоплень, знаходить чимало справ і для миргородського «відставного поручика». Боровиковський створює 37 ікон для Борисоглібського собору в місті Торжку, побудованого за проектом Львова. З них уціліла тільки одна — «Притча про мудрих і нерозумних дів». Для іншого храму, спроектованого Львовим, — Йосифського собору в Могилеві — Боровиковський пише вісім образів (збереглося чотири).

 У домі Львова Боровиковський знайомиться з Дмитром Левицьким, найбільшим портретистом того часу. Левицький не був учителем Боровиковського в повному розумінні цього слова, однак, поза сумнівом, допомагав йому порадами й по-дружньому сприяв. Більш «традиційним» наставником молодого художника був І. Лампі.

І Левицький, і Лампі, і прославлений Рокотов, який працював у Москві, були портретистами. Може, саме тодішній розквіт  портретного жанру й, водночас, дедалі сильніше відчуття того, що великі попередники  вже зробили все краще, що могли, й тепер потихеньку рухаються до свого заходу, спонукали Боровиковського згадати свої миргородські вправи й також звернутися до портрета. На початку 1790-х років він створює портрет О.Філіппової, дружини архітектора П.Філіппова, зображуючи модель (уже) на тлі пейзажу.

 Перший успіх Боровиковському  принесли портрети-мініатюри, які  були на той час у моді  і зробилися дуже популярними.  Зупинятися на цьому художник, звісно, не збирався. У 1794 році  він пише знаменитий тепер  «Портрет Катерини II на прогулянці в Царському Селі». Лампі представляє роботу Боровиковського в Академію мистецтв і клопочеться про присудження молодому художнику звання академіка. Однак Боровиковський став тільки «призначеним». Існує переказ, нібито імператриця бачила свій новий портрет, але не схвалила його, що й послужило головною причиною прохолодного ставлення академіків. Тоді Лампі, який і надалі опікується своїм учнем, обирає інший шлях. Завдяки його протекції Боровиковський одержує замовлення від «малого двору» й пише портрет великого князя Костянтина Павловича (1795), за який молодому художнику було присуджено звання академіка.

Із середини 1790-х років слава  Боровиковського-портретиста починає  стрімко зростати. Він вступає  в пору розквіту. Серед його моделей  — Н. Куракіна (1795), В. Арсеньєва (1795), вдова суворовського сподвижника генерала М. Арсеньєва та її дочка Є. Арсеньєва (1795), Є. Тьомкіна (1798), дочка Катерини II і Потьомкіна Є. Наришкіна (1799), А. Гагаріна (1801), фаворитка нового імператора Павла, що змінила всесильну Нелідову. Усіх цих непересічних жінок художник зображує по-різному, але всі вони для нього — насамперед мрійниці, заглиблені в роздуми на лоні чарівної природи. Це абсолютно відповідало вимогам сентименталізму — панівного в тогочасному мистецтві напряму. Водночас художник створює найбільш уславлені свої твори — «Портрет М. Лопухіної» (1797) та «Портрет A. і В. Гагаріних» (1802). Чоловічих портретів у спадщині художника помітно менше, ніж жіночих («Портрет князя О. Куракіна», 1802).

У 1800 році Академія мистецтв нагадує Боровиковському: «... оскільки пан академік Боровиковський програми своєї для академії не виконав, то доручається йому написати для конференц-залу портрет Його Імператорської Величності в повен зріст, із короною, в далматику та порфірі, а з урахуванням великотрудної роботи на витрати його, що можуть бути, видати йому по закінченні цього 500 карбованців». Іншими словами, Боровиковський повинен був написати великий парадний портрет задарма. Хоча одержати його Академії було дуже бажано. За цим крилася не те щоб інтрига, а, швидше, витончений дипломатичний розрахунок. У 1799 році Павло І додав до своїх численних титулів іще один — він став Великим магістром ордену Іоанна Єрусалимського. Чимало установ поспішило придбати для себе портрет імператора саме в цьому новому званні. Боровиковський писав Павла не з натури (зрештою, при портретуванні царствених осіб це була на той час звична практика), але створив одне зі своїх найглибших і найтрагічніших полотен, в якому відобразився не тільки складний характер імператора, а, здається, і все його короткочасне й бурхливе владарювання.

Сентименталізм потроху поступається місцем новому напряму в мистецтві  — класицизмові. Боровиковський віддав йому данину, зокрема в знаменитому  «Портреті О.Безбородька з дочками» (1803).

 У 1802 році художник  одержує звання радника. Тоді  ж його залучають до оформлення  Казанського собору в Петербурзі. Він мав написати шість образів  для царських воріт головного  іконостаса, а також чотири місцеві  образи для другого і третього  іконостасів. Робота тривала сім років (до 1811-го), але при нагородженні художників, які працювали для Казанського собору, Боровиковський через інтриги його колег був відтиснутий на третій план — і удостоївся лише діамантового персня. Маститі академіки завжди недолюблювали Боровиковського.

 На Батьківщину художник уже так і не повернувся, хоч, судячи з листів до рідних,мріяв останні дні свого життя провести в тиші рідного Миргорода. Наймовірніше, це сталося через те, що в Миргороді майже не залишилося рідних.

 Старіючи, художник не переставав працювати. Серед його пізніх творів — «Портрет Державіна» (1811) і «Портрет пані де Сталь» (1812), знаменитої французької письменниці. Загалом останні роки Боровиковського були безрадісні, а подекуди й стражденні. Художник убожіє. Напружені релігійно-філософські шукання приводять його спочатку в масонську ложу «Помираючий Сфінкс» (засновану, незайве уточнити, художником Д.Левицьким і конференц-секретарем Академії мистецтв А.Лабзіним), куди він вступає в 1802 році, а потім — до гуртка Є. Татаринової «Союз братерства», що був, по суті, містичною сектою. На замовлення Татаринової Боровиковський створює кілька картин, зокрема «Собор» — груповий портрет членів «Союзу братерства». Останні роки життя він займався майже виключно релігійним живописом. У ніч із 5 на 6 квітня (ст. ст.) 1825 року Володимир Лукич Боровиковський помер.

 

 

Творчість

 

 

 Картини Володимира Лукича Боровиковського бачили все, якщо не оригінали в музеях, то репродукції в шкільних підручниках. Мистецтвознавці знайдуть і в них недоліки, але недосвідченим глядачам вони незмінно подобаються своєю ліричністю і ретельної опрацьовуванням деталей, витонченою манерою письма і особливим колоритом.

 До початку 90-х років основним напрямом творчості Боровиковського була іконопис, він виконував замовлення щодо участі в оформленні нових церков, яких тоді будувалося чимало.

 З традиціями українського мистецтва В.Боровиковського пов'язують ікони "Богородиця з дитям", "Спас". Належить до їх числа і портрет полтавського бургомістра Павла Руденка.Кілька збережених малюнків зі зображенням апостолів, виконаних пером і тушшю, підписані В.Боровиковським, розкривають залежність від гравюри Лицевих біблій. Упродовж творчого життя В.Боровиковський виявляв зацікавлення європейським естампом. Водночас у ранніх творах художника (кілька ікон у збірці Національного музею, Київ) відчутний вплив світського мистецтва, знайомство з новою системою малярства (олійна техніка, зеленуваті тіні, прозорість тону).Становлення художника відбувалось в період політичного і соціального загострення. Він поділяв філософські погляди Г.Сковороди, духовні пісні якого переписували і співали лірники на ярмарках.

На початку дев'яностих  років Володимир Лукич написав 37 ікон для головного собору Борисоглібського монастиря в Торжку, на жаль, їх місцезнаходження невідоме. За свідченням сучасників, при їх виконанні майстер відійшов від традиційного іконописного стилю і писав образу в манері, близькій до світського живопису.

В.Боровиковський поринув  у наступне десятиліття — період свого вищого творчого досягнення, не підозрюючи, що став вершиною у мистецтві російського сентименталізму. Сентименталізм продовжував просвітительські ідеї, згодом їх передав романтизмові.Нове ставлення, пробуджене в російському суспільстві до людини і мистецтва, найповніше втілив лише В.Боровиковський, підготовлений усім своїм життям, демократичним вихованням і атмосферою моральних шукань в Україні. Сентименталізм сприяв виявленню його щирих почуттів, пошани і теплого ставлення до простих людей, прямуючи за передовою думкою до визнання активної ролі народу в суспільному розвитку. Відповідна ідея ґрунтувалась на просвітницькому трактуванні рівності всіх людей та ідеалізації патріархальності життя простого народу.

 Доля Боровиковського змінилася після знайомства з віденським портретистом І.Б. Лампі, що приїхав до Петербурга в 1792 році. Навчання у визнаного майстра, копіювання його робіт, освоєння технічних прийомів, характерних для європейського живопису, допомогли Володимиру Лукичу швидко завоювати популярність у досвідченої в портретного живопису петербурзької публіки.

 Багато в чому завдяки протекції Лампі, колишнього почесним вільним общніком Імператорської Академії мистецтв, Боровиковський в 1794 році отримав звання «призначеного» в академіки (член-кореспондент по сучасному)     за «Портрет імператриці Катерини II на прогулянці в Царськосільському парку ». Портрет не традиційний і вкрай цікавий. Схоже, що саме з цього портрета А.С. Пушкін писав образ «матушки Катерини» в повісті «Капітанська дочка».

 А восени 1795 року, знову ж таки не без допомоги Лампі, Володимиру Лукичу було присвоєно звання академіка живопису за портрет великого князя Костянтина Павловича. З цього часу портретний живопис остаточно зайняла головне місце в його творчості.

 У Петербурзі з особливою гостротою художник відчув контраст середовища, тяжке становище простого народу і невгамовну тугу за Україною. Такі настрої неминуче відбились в його малярстві, хоча не у розкритті гострих суспільних суперечностей.

 Завдяки Боровиковському ми можемо милуватися не тільки портретами членів імператорської родини та вищих сановників Росії, але й побачити багатьох представників літератури і мистецтва. Їм написані прекрасні портрети В.В. Капніста, Н.А. Львова, Г.Р. Державіна, з якими він довгі роки знаходився в приятельських відносинах. Цікавий портрет Державіна, виконаний в парадній манері. Перед нами і поет, і великий державний чиновник. Портретованого зображений при орденах, в мундирі сенатора, але перед ним на столі рукописи віршів, в тому числі знаменитої оди «Бог», перекладеної на багато європейських мов.